Маятник Фуко - Сторінка 107

А того ранку страху в мене не було. Лише цікавість. І, можливо, почуття обов'язку або ж приязні.

І я сказав собі, що мені теж доконче потрібно поїхати до Парижа, хоча гаразд не знав, навіщо, — я не міг покинути Бельбо напризволяще. Можливо, він сподівався від мене саме цього, лише цього — щоб я проник уночі в печеру тугів і, коли Суйодгана налаштується встромити йому в серце жертовний ніж, я вдерусь під склепіння храму зі своїми сипаями, озброєними набитими шротом рушницями, і врятую його.

* * *

На щастя, я мав із собою трохи грошей. У Парижі я взяв таксі й звелів завезти себе на вулицю Мантікор. Таксист довго лаявся, бо цієї вулиці не було навіть у його довіднику, і справді, виявилося, що це завулок завширшки з вагонний коридор, у місці, де колись протікала річка Б'євр, за церквою Сен-Жюльєн-ле-Повр. Для таксі він був затісний, і я вийшов на розі.

Я заглибився, сповнений сумнівів, у той завулок, на який не виходили жодні двері, та ось вулиця трохи поширшала, і там я побачив книгарню. Не знаю, чому вона мала номер три, бо ані номера один, ані два, ані жодного іншого там не було. Крамничку освітлювала лампочка, за вітрину правила дверна стулка. Обабіч — кілька десятків книжок, рівно стільки, щоб дати уявлення про жанр. Внизу видніли рядочки парачутливих маятників і запилюжених коробок із паличками курінь та невеликих східних або південноамериканських амулетів. Чимало колод карт таро різних стилів та в різних упаковках.

Усередині крамничка була така сама непривітна. Біля стін та на підлозі лежали купи книг, у глибині стояв столик, а щодо книгаря, то про нього в якомусь романі можна було б написати, що він здавався старший за свої книжки. Книгар розглядав велику заповнену від руки бухгалтерську книгу, не цікавлячись клієнтами. Зрештою в ту хвилину там було тільки двоє відвідувачів, які здіймали хмари пилюки, витягуючи старі томи, майже всі без обкладинок, з небезпечно похилених стелажів, і переглядали їх, нічим не показуючи, що хочуть їх придбати.

Єдине місце, не заставлене стелажами, було зайняте афішею. Крикливі кольори, ряд овальних портретів з подвійною облямівкою, як на афішах мага Гудіні. "Le Petit Cirque de l'Incroyable. Madame Olcott et ses liens avec l'Invisible ". Чоловікоподібне обличчя оливкового кольору, два пасма чорного волосся, згорнені кільцем на потилиці, мені здалося, ніби це обличчя я вже десь бачив. "Les Derviches Hurleurs et leur danse sacrée. Les Freaks Mignons, ou Les Petits-fils de Fortunio Liceti" . Набір жалюгідних, паскудних почвар. "Alex et Denys, les Géants d'Avalon. Theo, Leo et Geo Fox, Les Enlumineurs de l'Ectoplasme..."

У книгарні "Слоан" справді було все, від колиски до труни, вона пропонувала також здорові вечірні розваги, куди можна було привести дітей перед тим, як розтовкти їх у ступі. Я почув дзеленчання телефону, і побачив, як продавець відсуває гору паперів, щоб знайти слухавку.

— Oui, monsieur, — говорив він, — c'est bien zа .

Він мовчки слухав якусь мить, спершу притакуючи, а потім прибираючи зніяковілого вигляду, але — я б сказав — для присутніх у крамниці, ніби всі могли чути те, що чує він, і він не хоче брати на себе відповідальність за це. Відтак він прибрав виразу паризького крамара, шокованого тим, що в нього просять щось там, чого в його крамниці немає, або ж виразу портьє в готелях, коли ті змусять сказати вам, що вільних номерів нема.

— Ah non, monsieur. Ah, za... Non, non, monsieur, c'est pas notre boulot. Ici, vous savez, on vend des livres, on peut bien vous conseiller sur des catalogues, mais za... Il s'agit de problèmes très personnels, et nous... Oh, alors, il y a — sais pas, moi — des curés, des... oui, si vous voulez, des exorcistes. D'accord, je le sais, on connaot des confrères qui se prètent... Mais pas nous. Non, vraiment la description ne me suffit pas, et quand mоme... Désolé monsieur. Comment? Oui... si vous voulez. C'est un endroit bien connu, mais ne demandez pas mon avis. C'est bien za, vous savez, dans ces cas, la confiance c'est tout. A votre service, Monsieur .

Обидва покупці вийшли, я почував себе ніяково. Зібравши всю свою рішучість, я привернув увагу старого, кашлянувши, і сказав, що шукаю одного знайомого, який тут часто буває, мсьє Альє. Книгар глянув на мене так, ніби це зі мною він щойно розмовляв по телефону. Можливо, провадив я, він знає його не як Альє, а як Ракоскі, або Солтикофа, або... Він знову зиркнув на мене, примруживши очі, без жодного виразу, і зауважив, що в мене цікаві друзі, з багатьма іменами. Я сказав, що це не має значення, я спитав просто так. Зачекайте, сказав він мені, зараз прийде мій напарник, може він знає ту особу, яку ви шукаєте. Можете присісти, там, у глибині є стілець. Зараз я зателефоную і перевірю.

Він узяв трубку і, набравши номер, почав говорити тихим голосом.

Казобоне, сказав я собі, ти ще дурніший за Бельбо. Чого ти тепер чекаєш? Що прибудуть Вони і скажуть, о-о, який чудовий збіг, приятель Якопо Бельбо, а ходіть, ходіть-но й ви...

Я різко підвівся, попрощався і вийшов. Миттю проминувши вулицю Мантікор, я блукав іншими завулками, аж поки опинився на березі Сени. Телепню, картав я себе, чого ти хотів? Прийти сюди, знайти Альє, взяти його за шкірки і він вибачиться, мовляв, це якесь непорозуміння, ось ваш друг, йому навіть волосина з голови не спала? А тепер їм відомо, що ти теж тут.

Минув полудень, увечері в Консерваторії має щось трапитись. Що мені було робити? Я повернув на вулицю Сен-Жак, час від часу озираючись. У певну мить мені здалося, ніби слідом за мною йде якийсь араб. Але чому я думав, що це араб? Характерною прикметою арабів є те, що вони не схожі на арабів принаймні у Парижі, у Стокгольмі все інакше.

Проходячи повз якийсь готель, я увійшов і попросив номер. Піднімаючись із ключем дерев'яними сходами, які на другому поверсі мали площадку з поручнями, звідки було видно рецепцію, я побачив, як туди увійшов той гаданий араб. Відтак у коридорі я помітив інших людей, так само схожих на арабів. Ясна річ, у цьому районі були тільки невеличкі готелі для арабів. Чого я сподівався?

Я вступив до кімнати. Вона виглядала досить пристойно, був навіть телефон, шкода, що я не знав кому телефонувати.

І там я поринув у неспокійну дрімоту і продрімав аж до третьої години. Тоді вмився і рушив у бік Консерваторію. Мені не залишалось нічого іншого, як увійти до музею, залишитися там після зачинення і чекати півночі.

* * *

Так я і зробив. А за кілька годин до півночі я забрався у перископ і там на щось чекав.

* * *

У деяких трактуваннях Нецах є сфірою Витривалості, Витримки, постійної Терплячості. І справді, нас очікувало Випробування. А в інших трактуваннях Нецах — це Перемога. Чия перемога? Можливо, в цій історії поразок — поразка дияволістів, над якими поглузував Бельбо, поразка Бельбо, над яким поглузували дияволісти, поразка Діоталлеві, над яким поглузували його клітини, — єдиним переможцем поки що був я. Я сидів у засідці в перископі, я знав про інших, а вони про мене — ні. Перша частина мого задуму відбулася так, як я планував.

А друга? Відбудеться вона згідно з моїми планами чи згідно з Планом, який мені більше не належав?

8. ХОД

112

У Храмі Рози і Хреста ми маємо для своїх церемоній та ритуалів дві довгі, гарні Галереї. В одній з них ми розміщуємо моделі та зразки всіх найрідкісніших і найвизначніших винаходів, у іншій — статуї основних Винахідників.

John Heydon. The English Physitians Guide:

Or A Holy Guide, London, Ferris, 1662, The Preface

Я пробував у перископі дуже довго. Мабуть, була вже десята година або пів на одинадцяту. Якщо має щось статися, воно буде у нефі, перед Маятником. Отже, треба приготуватися зійти вниз, щоб знайти схованку і спостережний пункт. Якщо я дістануся туди запізно, коли Вони вже увійдуть (звідки?), мене помітять.

Спуститися вниз. Розім'ятись... Уже кілька годин я не бажав нічого іншого, але тепер, коли міг це зробити, я почував себе спаралізованим. Мені доведеться перетнути зали у темряві, при потребі присвічуючи ліхтариком. Тьмяне нічне світло цідилося з вікон; уявляючи собі, що в місячному сяйві музей стане привидом, я помилявся. На вітринах мерехтіли невиразні відблиски з вікон. Якби я просувався не так обережно, то брязнув би додолу, наштовхнувшись із гуркотом на якесь скло або залізяччя. Я вмикав ліхтарик лише вряди-годи. Час від часу раптове світло відкривало мені якусь голизну, але не тілесну, а голизну гвинтів, гайок, лещат.

А якби раптом я освітив якусь живу присутність, чиюсь постать, посланця Володарів, який дзеркально відтворював мій шлях? Хто б закричав перший? Я напружував слух. Цілком зайве. Я просувався крадькома і зовсім безшелесно. Отже, він теж.

Пополудні я уважно вивчив послідовність розташування зал і був переконаний, що й у темряві знайду сходи. Але зараз я рухався майже навпомацки, втративши орієнтацію.

Можливо, якоюсь залою я проходив уже вдруге, можливо, я ніколи не вийду звідси, можливо, очікуваним ритуалом було саме це блукання між безглуздими машинами.

Насправді я не хотів спускатися вниз, насправді я прагнув зволікати з зустріччю.

Я вийшов із перископа після довгого, безжалісного іспиту сумління, протягом багатьох годин я розмірковував над нашою помилкою останніх років і намагався збагнути, чому, не мавши на те жодної розумної причини, я сиджу зараз тут, шукаючи Бельбо, який опинився в цьому місці з іще менш розумних причин. Але тільки-но я ступив ще один крок, усе змінилося. Тепер, просуваючись уперед, я думав головою іншої людини. Я став Бельбо. І, як Бельбо при завершенні його довгої мандрівки до просвітлення, зрозумів, що кожен, навіть найжалюгідніший, земний предмет слід вважати ієрогліфом чогось іншого і що нема нічого реальнішого, як План. Гай-гай, я був тепер проникливий, мені досить було одного проблиску, одного погляду в спалахові світла, щоб усе зрозуміти. Мене вже годі було одурити.

* * *

...Двигун Фромена: вертикальна структура на ромбовидній основі, схожа на анатомічний експонат з воску, що демонструє свої штучні ребра, містила ряд котушок, чи чого там ще, батарей, перемикачів, чи як у біса їх називають у підручниках, вони запускаються пасом трансмісії, що черпає снагу від зубчастого колеса...