Маятник Фуко - Сторінка 22

Мені б хотілося бути на тому лузі і стріляти, навіть ризикуючи підстрелити свою бабусю. Мене там не було не через полохливість, а через вік. Згоден. Як щодо демонстрації? Я знову втік із причини свого віку, адже до мого покоління ця сутичка не мала жодної причетності. Але я б міг ризикнути, нехай навіть без переконання, аби довести, що тоді, на лузі, я знав би, на чий бік стати. Хіба розумно хапатися за несправжню нагоду, аби переконатися, що тоді ти обрав би справжню? Хтозна-скільки тих, хто сьогодні встряв у сутичку, зробили це саме з цієї причини. Але несправжня нагода не є Нагодою доброю.

Чи можна бути боягузом через те, що відвага інших здається тобі непропорційною до порожнечі обставин? Це означає, що причиною боягузтва є мудрість. Отже, якщо проживаєш життя, підглядаючи за Нагодою і розмірковуючи над нею, ти проґавлюєш свою добру Нагоду. Її обирають інстинктивно, і в той момент ти не знаєш, що це — Нагода. А може, одного разу я й торкнувся її, не знаючи про це? Як можна мати нечисте сумління і почувати себе боягузом лише тому, що ти народився не в те десятиліття? Відповідь: ти почуваєш себе боягузом тому, що одного разу ним був. А що, як цього разу ти теж уник Нагоди, бо відчув, що вона неадекватна?

* * *

Описати будинок в ***, що самотньо стояв на пагорбі посеред виноградників, а тоді й вулицю, що вела на край села, до початку останнього заселеного провулка — чи першого (звичайно, ніколи не знатимеш якого, поки не вибереш точку відліку). Маленький біженець, який покидає сімейний затишок і проникає у мацаки села, обходячи провулком і шалено боячись Стежини.

Стежина була місцем зібрання тамтешньої банди. Сільські хлопчаки, брудні, галасливі. Мені, міщухові, було краще уникати їх. Але щоб дійти до майдану, до крамниці з канцелярськими товарами, не пускаючись ганебно в навколосвітню подорож мало не по екватору, не залишалось нічого іншого, як іти Струмком. Хлопці зі Стежини були маленькими джентльменами проти банди Струмка, за назвою колишнього потоку, а тепер стічного риштака, що протікав через найубогіший куток села. Хлопці зі Струмка були справді мерзенні й непогамовні люмпен-пролетарі.

Хлопці зі Стежини не могли прийти через зону Струмка, щоб на них не напали і не надавали штурханів. Спершу я не знав, що я сам зі Стежини, адже я тільки-но приїхав, але розбишаки зі Струмка вже визначили мене як свого ворога. Я простував їхніми краями, тримаючи розгорнену дитячу газетку перед очима, ішов, читаючи, й вони мене побачили. Я пустився бігти, а вони кинулись за мною, кидаючи каміння, один камінь розірвав мою газету, яку я, біжучи, все ще тримав розгорненою перед собою, аби зберегти гідну поставу. Я врятував своє життя, але втратив газету. Наступного дня я вирішив вступити до зграї зі Стежини.

Коли я постав перед їх синедріоном, мене зустрів глузливий регіт. За тих часів у мене була кучма непокірного волосся, що стирчало на маківці, наче на рекламі олівців "Пресбітеро". Зразки, які мені давало кіно, реклама, недільні прогулянки після меси, показували юнаків у двобортних піджаках з широкими плечима, з вусиками і напомадженим, блискучим волоссям, що прилягало до черепа. У ті часи зачесане назад волосся в народі називалося "масканья". Я хотів мати саме таку зачіску. Понеділками на базарній площі, за суму, сміховинну, якщо згадати ситуацію на біржі цінних паперів, але величезну для мене, я купував коробочки густого, наче мед зі стільників, брильянтину, і проводив години, намащуючи ним волосся, аж поки воно починало скидатися на свинцеву баню чи папську скуфію. Відтак я одягав на голову сіточку, щоб тримати його притиснутим до голови. Хлопчаки зі Стежини вже бачили, як я красувався у сіточці, і кинули мені кілька ущипливих слів своїм шорстким діалектом, який я розумів, але яким не розмовляв. Того дня, просидівши вдома дві години з сіточкою на голові, я зняв її, перевірив у люстрі її чудовий ефект і подався шукати тих, кому вирішив дати клятву вірності. Коли я підійшов до них, брильянтин з базару вже втратив свій склеювальний ефект, і волосся повільно починало стовбурчитися знову. Це викликало ентузіазм у хлопчаків зі Стежини, які обступили мене колом, штурхаючи один одного ліктем. Я попрохав, щоб вони прийняли мене до своєї зграї.

На жаль, я говорив літературною італійською: я був інший. Наперед вийшов ватажок, Мартінетті, який здався мені тоді велетнем, що виступав у всьому своєму босоногому блискові. Він вирішив, що я повинен витримати сто стусанів у зад. Може, вони хотіли розбудити в мені змія Куйдаліні. Я погодився. Я сперся об мур і перетерпів сто ударів босою ногою, тимчасом як двоє ад'ютантів тримали мене за руки. Мартінетті виконував своє завдання з силою, з ентузіазмом, методично, завдаючи ударів усією підошвою, а не носаком, щоб не забити собі великого пальця. Хор бандитів задавав ритуалові ритм. Рахували діалектом. Відтак вони зачинили мене на півгодини у кролятнику, а самі вели розмову своєю горловою говіркою. Мене випустили, коли я почав скаржитися на те, що у мене затерпли ноги. Я пишався собою, адже зміг гідно відбути варварський ритуал зграї дикунів. І так я став одним із них.

У *** в ті часи квартирували тевтонські лицарі, не дуже обережні, бо партизани ще не давали про себе знати — це було наприкінці сорок третього й на початку сорок четвертого року. Один з наших перших подвигів полягав у тому, що ми проникли в казарму, тимчасом як кілька наших товаришів відвертали увагу вартового, здоровенного лонгобарда, який поїдав велетенського бутерброда з — так нам здавалося, і це наганяло на нас жах — ковбасою та варенням. Поки одна група наших улещувала німця, хвалячи його зброю, решта викрадала з казарми (в яку можна було проникнути ззаду, де між дошками була діра) палички вибухівки. Не думаю, що ми цю вибухівку потім якось використовували, але первісний задум полягав, за планами Мартінетті, у влаштуванні на полі вибухів, з піротехнічною метою, методами, які тепер виглядають дуже грубими і неефективними. Згодом, після німців, прийшли фашистські десантники з десятого підрозділу морської піхоти і побудували опорний пункт над рікою, якраз на роздоріжжі, куди о шостій вечора з провулка спускалися дівчата з пансіону Марії Помічниці. Потрібно було переконати морських піхотинців (їм було, мабуть, не більше вісімнадцяти) зв'язати у пучок кілька німецьких гранат з довгим руків'ям і, зірвавши запобіжники, підірвати їх у потоці саме в ту мить, коли надійдуть дівчата. Мартінетті добре знав, як це зробити, і вмів точно обрахувати час. Він пояснив усе морякам, і ефект був чудовий: стовп води піднявся над руслом потоку під громовий гуркіт саме у той мент, коли дівчата завертали за ріг. Вони з писком кинулися врозтіч, а ми з моряками кишки рвали зо сміху. Ті, хто вижив після Кольтано, пам'ятали, мабуть, ці славні події, які були не менш визначними, ніж спалення Моле.

Основною розвагою хлопчаків зі Стежини було колекціонування порожніх гільз та різноманітних залишків військового спорядження, що їх після восьмого вересня не бракувало, як-от: старі каски, патронташі, ранці, іноді невикористані патрони. Аби одержати добру кулю до колекції, робилося так: тримаючи гільзу в руці, треба було встромити набій у дірку від замка і вдарити по ньому; куля вилітала і займала місце у спеціальній колекції. З гільзи ми висипали порох (іноді там були тонкі стьожки бездимного пороху), який потім викладали зміястими стежками й підпалювали. Гільзи з непошкодженим капсулем цінувалися особливо і поповнювали Військо. Добрий колекціонер мав їх чимало, упорядкованих рядами за фактурою, кольором, формою та висотою. Там були цілі в'язки пішаків — гільзи від автомата та стена, тоді йшли тури й офіцери — гільзи від карабінів та рушниць виробництва дев'яносто першого року (гаранди ми побачили лише, коли прийшли американці) — і врешті окраса колекції, королі й королеви — кулеметні гільзи.

Ми займалися цими мирними іграми, аж поки одного вечора Мартінетті не сказав нам, що час наспів. Банді зі Струмка було надіслано послання з викликом на двобій, і вони прийняли його. Зустріч мала відбутися на нейтральній території, за залізничною станцією. Того вечора, о дев'ятій.

Було пізнє літнє пообіддя, що сповнювало знемогою, але водночас хвилювало. Кожен з нас готував собі найстрахітливіший арсенал, шукаючи дрючків, які зручно тримати в руці, наповнюючи патронташі та ранці каменями різної величини. Хтось майстрував собі нагайку з ременя від карабіна, страхітливу, якщо орудувати нею рішуче. Принаймні у ті вечірні години ми всі почували себе героями, а найбільше я. Це було хвилювання перед атакою, терпке, болісне, чудове — прощай, моя мила, як важко і як солодко бути воїном, ми вирушаємо, щоб принести в жертву свою юність, — так нас навчали у школі до восьмого вересня.

План Мартінетті був хитрий: ми перетнемо залізничний укіс далі на північ і захопимо їх зненацька ззаду, тоді перемога практично в наших руках. Потім рішуча атака і жодної пощади.

І ось у присмерках ми перетнули укіс, насилу долаючи настил, адже були навантажені камінням та кийками. Видершись на вершину укосу, ми побачили їх, вони розташувалися за станційними нужниками. Вони помітили нас відразу, бо дивились угору, визираючи нас саме з цього боку. Нам не лишилося нічого іншого, як зійти вниз, не даючи їм здивуватися з відкритості нашого маневру.

Хоч хильнути перед атакою ніхто нам не дав, ми, галасуючи, стрімголов кинулись униз. І все трапилось за сто метрів від станції. Там починалися перші будинки, які, хоч нечасті, створювали мережу провулків. І сталося так, що найсміливіша групка безстрашно кинулася вперед, тоді як я і — на моє щастя — ще кілька хлопчаків сповільнили крок і принишкли за рогами будинків, спостерігаючи битву здалеку.

Якби Мартінетті організував нас в авангард та ар'єргард, ми б виконали свій обов'язок, але він цього не зробив, і ми розділилися спонтанно. Відважні попереду, полохливі позаду. А ми з нашої схованки — я був ще далі від інших — спостерігали за сутичкою. Яка не відбулася.

Наблизившись одна до одної на відстань декількох метрів, дві групи стояли, сміливо чекаючи і шкірячи зуби, відтак ватажки виступили вперед на переговори.