Маятник Фуко - Сторінка 23

Це була чиста тобі Ялта, вони домовились про поділ зон впливу і право час від часу проходити чужою територією, як це було між християнами та мусульманами на Святій Землі. Лицарська солідарність переважила неминучість битви. Кожна сторона показала себе з гідного боку. За доброю згодою ватажки відступили кожен у свій бік. За доброю згодою протилежні сторони відступили, залишаючись у протистоянні. Відступили у протилежні боки.

Тепер я кажу собі, що я не пішов у наступ тому, що все це здавалось мені смішним. Але тоді я собі такого не казав. Я почував себе боягузом, та й годі.

Тепер, ще більш боягузливо, я кажу собі, що якби кинувся вперед з іншими, я б нічим не ризикував, і в наступні роки жив би достойніше. Я прогавив Нагоду в дванадцять років. Якщо під час першого разу в тебе відсутня ерекція, це означає імпотенцію на все життя.

За місяць, коли через випадкове порушення кордонів Стежина і Струмок зустрілися віч-на-віч на полі й почали летіти грудки землі, я — не знаю, чи то заспокоєний динамікою минулої сутички, чи бажаючи мучеництва — безстрашно вийшов у першу лінію. То була безкровна битва, єдиним пораненим був я. Грудка, яка, мабуть, усередині містила уламок каменя, поцілила мене в губу й розтяла її. Я втік, плачучи, додому, і моя мати мусила вибирати косметичним пінцетом землю зі тріщини, що утворилася з внутрішнього боку губи. У мене справді залишився невеличкий рубчик напроти правого нижнього різця, і коли я намацую його язиком, то відчуваю тремтіння і дрож.

Але цей рубець не дає мені розгрішення, бо я дістав його не через сміливість, а через несвідомість. Я проводжу язиком по губах і що ж роблю? Пишу. Та погана література не дає спокути.

Після походу я не бачився з Бельбо близько року. Я закохався в Ампаро й більше не бував у Піладе, крім тих небагатьох разів, коли заходив туди разом з нею. Та Бельбо тоді там не було. Ампаро не любила цього місця. Її моральна і політична непохитність, що могла дорівнятись лише її ґрації та неперевершеній гордовитості, спонукувала її дивитися на бар Піладе як на клуб демократичних денді, а демократичний дендізм був для неї одною з найпідступніших інтриг капіталістичної змови. Для мене то був рік великої сумлінності, великої серйозності і великої зачарованості. Я з радістю, але спокійно працював над дипломною роботою.

Одної днини я зустрів Бельбо над Навільйо, неподалік видавництва "Ґарамонд".

— Кого я бачу! — сказав він мені весело, — мій улюблений тамплієр! Мені тільки-но подарували дистилят невимовної давності. Чому б вам не заглянути до мене? У мене є паперові склянки і вільна пообідня година.

— Це зевгма, — зауважив я.

— Ні, це бурбон, запляшкований, гадаю, ще до Адамового гріхопадіння.

Я пішов з ним. Але тільки-но ми почали дегустацію, увійшла Ґудрун і сказала, що прийшов якийсь добродій. Бельбо ляснув себе рукою по лобі. Він забув про цю зустріч, але ця випадковість скидається на змову, сказав він мені. Наскільки він зрозумів, цей тип хотів подати книгу, де йшлося, між іншим, про тамплієрів.

— Я миттю його позбудуся, — сказав він, — а ви влучними зауваженнями мені допоможете.

Звичайно, це був випадок. І таким чином я потрапив у тенета.

17

Так зникли лицарі Храму разом зі своєю таємницею, у тіні якої пульсувала чудова мрія про Земний Град. Але Абстракція, з якою були пов'язані їхні зусилля, жила й далі своїм недоступним життям у невідомих краях... і не раз протягом століть вона вливала своє натхнення в душі тих, хто був здатний його прийняти.

Victor Emile Michelet, Le secret de la Chevalerie, 1930, 2

У нього було обличчя, типове для сорокових років. Судячи зі старих часописів, які я знайшов у підвалі дому, в сорокові роки всі мали подібні обличчя. Мабуть, через голод воєнних років: він видовбував обличчя під вилицями і надавав очам гарячкового блиску. Такі лиця я бачив у сценах розстрілу з обох боків. У ті часи люди з однаковими обличчями стріляли одні в одних.

Наш відвідувач був зодягнений у синій костюм з білою сорочкою та перлово-сірого кольору краваткою, і я інстинктивно запитав себе, чому він переодягнувся в цивільне. Волосся, неприродно чорне, було зачесане назад уздовж вилиць двома в міру напомадженими пасмами, які залишали на блискучій маківці лисину, помальовану тонкими і правильними, наче телеграфні дроти, смужками, які літерою V розходилися з верхівки чола. Його обличчя було засмагле і мало не лише зморшки явно колоніального походження. Ліву щоку перетинав блідий рубець, від губи до вуха, а що він мав чорні довгі вуса а ля Адольф Менжу, то рубець трохи зіпсував лівий вус, утворивши в ньому білу шпарину на якийсь міліметр. Дуель чи перелітна куля?

Відвідувач представився: полковник Арденті, простяг руку Бельбо, а мені просто кивнув головою, коли Бельбо відрекомендував мене як свого співпрацівника. Він сів, закинув ногу на ногу, підтяг на колінах штани, відкриваючи короткі шкарпетки амарантового кольору.

— Полковник... дійсної служби? — запитав Бельбо.

Арденті показав свої дорогі штучні зуби:

— Можна сказати, у відставці. Або, якщо хочете, в резерві. Може, цього й не видно, але я вже старий чоловік.

— Не видно, — мовив Бельбо.

— А все ж я брав участь у чотирьох війнах.

— Ви, мабуть, починали разом з Ґарібальді.

— Ні. Лейтенант, доброволець в Ефіопії. Капітан, доброволець в Іспанії. Майор знову в Африці, аж поки ми покинули наші колонії. Срібна медаль. У сорок третьому... скажімо, я обрав сторону переможених і втратив усе, крім честі. У мене вистачило мужності розпочати все спочатку. Іноземний легіон. Школа відваги. У сорок шостому — сержант, у п'ятдесят восьмому — полковник, з Массу. Як ви вже зрозуміли, я завжди обираю сторону тих, хто програє. З приходом до влади лівих прихильників де Ґолля я вийшов у відставку і переїхав жити до Франції. Я налагодив непогані контакти в Алжирі й заснував у Марселі імпортно-експортну фірму. Цього разу, гадаю, я обрав сторону переможців, оскільки тепер живу з ренти і можу займатися своїм хобі — нині це так називають, правда? Останніми роками я примножив наслідки своїх пошуків. Ось... — Він вийняв зі шкіряного портфеля товсту теку, яка в ту мить видалась мені червоною.

— Отже, — мовив Бельбо, — книга про тамплієрів?

— Авжеж, про них, — визнав полковник. — Це моя пристрасть майже з юності. Вони теж були солдатами фортуни, які шукали слави по той бік Середземного моря.

— Пан Казобон займається тамплієрами, — сказав Бельбо. — Він тямить у цій справі більше за мене. Розповідайте.

— Тамплієри мене завжди цікавили. Когорта щедрих людей, яка несла світло Європи поміж дикунів двох Тріполі...

— Вороги тамплієрів не були, зрештою, такими вже й дикунами, — сказав я примирливим тоном.

— Вас ніколи не брали в полон бунтарі Маґріба? — запитав він мене саркастично.

— Поки що ні, — відказав я.

Він пильно подивився на мене, і я зрадів, що не служив у його роті.

Арденті заговорив прямо до Бельбо:

— Вибачте, я належу до іншого покоління. — Він знову глянув на мене з викликом: — Ми тут стоїмо перед судом чи...

— Ми тут розмовляємо про вашу роботу, полковнику, — сказав Бельбо.

— Розповідайте, будь ласка.

— Я хочу одразу з'ясувати одну річ, — сказав полковник, кладучи руки на теку. — Я готовий вкласти свою частку у витрати на публікацію і не думаю, що будуть збитки. Якщо вам потрібні наукові гарантії, я вам їх забезпечу. Дві години тому я зустрівся зі знавцем у цій галузі, який спеціально приїхав з Парижа. Він зможе написати авторитетну передмову... — Він угадав запитання Бельбо і зробив знак, ніби кажучи, що поки що краще не вдаватися у подробиці в зв'язку з делікатністю справи.

— Докторе Бельбо, — сказав він, — тут, на цих сторінках, у мене матеріал для книги. Справжньої. Небанальної. Кращої від американських романів. Я відкрив дещо дуже важливе, але це лише початок. Я хочу розповісти всім те, що знаю, аби той, хто має змогу доповнити цю головоломку, прочитав книгу і дав про себе знати. Я хочу кинути принаду. І мушу зробити це негайно. Людина, яка переді мною знала те, що знаю я, була, мабуть, убита, і саме тому, що не поширювала свого знання. Якщо я розповім двом тисячам читачів про те, що знаю, ніхто більше не буде зацікавлений у тому, щоб мене усунути. — Він зробив паузу: — Ви щось знаєте про арешт тамплієрів?..

— Мені про це розповідав пан Казобон, і мене вразило, що цей арешт пройшов так безперешкодно, а лицарів взяли зненацька...

Полковник співчутливо усміхнувся.

— Справді. Смішно думати, що такі могутні люди, які наганяли страх на короля Франції, не мали змоги наперед дізнатися, що чотири негідники підбурюють короля, а король підбурює папу. Облиште! Тут треба думати про існування якогось плану. Вищого плану. Припустімо, що тамплієри задумали завоювати світ і знали секрет величезного джерела могутності, секрет, для збереження якого варто було пожертвувати цілим кварталом тамплієрів у Парижі, таборами, розкиданими по всьому королівстві, в Іспанії, Португалії, Англії та Італії, замками у Святій Землі, грошовими внесками, усім... Філіп Красивий підозрює це, інакше незрозуміло, чому він розпочав жорстоке переслідування, кидаючи неславу на цвіт французького лицарства. Храм розуміє, що король здогадався, і намагатиметься знищити його, лобовий опір даремний, план вимагає ще часу, можливо, місцеперебування скарбу чи будь-чого іншого ще треба остаточно уточнити, а може, його треба використовувати повільно... І таємний директорат Храму, існування якого тепер вже визнають усі...

— Усі?

— Ясна річ. Неймовірно, щоб такий могутній орден міг довго існувати без таємного правління.

— Бездоганний аргумент, — сказав Бельбо, зиркаючи на мене краєм ока.

— А звідси, — сказав полковник, — можна зробити такі самі очевидні висновки. Великий магістр, безсумнівно, належав до таємного директорату, але він, мабуть, був його зовнішнім прикриттям. Ґотьє Вальтер у книзі La chevalerie et les aspects secrets de l'histoire говорить, що y їхньому плані завоювання влади остаточним терміном вважався двотисячний рік! Храм вирішив піти у підпілля, а щоб це зробити, треба було, аби орден зник з-перед очей загалу. Вони віддають себе в жертву, ось що вони роблять, включно з великим магістром.