Маятник Фуко - Сторінка 33

.

Я вам пишу, адже якщо я зумів знайти вашу адресу, її може знайти й Де Анджеліс: якщо він з вами сконтактує, ви принаймні знатимете, якої лінії дотримувався я. Але оскільки ця лінія не видається мені правильною, можете все йому розповісти, якщо визнаєте це за краще. Мені соромно, пробачте, я почуваю себе співучасником і шукаю якоїсь бодай трохи достойної причини, аби виправдатись, і не знаходжу. Це все, либонь, через моє селянське походження, ми, селюки, паскудний народ.

Вся ця історія — як кажуть німці — unheimlich .

Ваш Якопо Бельбо"

25

...ці загадкові втаємничені — вони стали численними, відважними конспіраторами — вони породили все: єзуїтство, магнетизм, мартинізм, філософський камінь, сомнамбулізм, еклектизм.

C.-L. Cadet-Gassicourt, Le tombeau de Jacques de Molay,

Paris, Desenne, 1797, p. 91

Цей лист мене стурбував. Не через страх, що мене шукатиме Де Анджеліс — куди там, шукати в іншій півкулі! — а з більш невловних причин. У ту мить я подумав, що мене дратує те, що до мене сюди рикошетом повертається світ, який я залишив. Тепер я розумію, що мене схвилювало ще одне плетиво подібностей, натяк на аналогію. Як інстинктивна реакція, у мене з'явилась думка, що мені було неприємно знов дізнатися, що Бельбо далі вирощує свої вічні золоті верби. Я вирішив усе забути й не згадав Ампаро про цей лист.

Мені допоміг другий лист, який Бельбо надіслав через два дні, щоб мене заспокоїти.

Історія з медіумом закінчилась цілком звичайно. Інформатор поліції розповів, що полюбовник дівчини був замішаний у зведення порахунків через партію наркотиків, яку він продав у роздріб замість передати її чесному оптовикові, який за неї вже заплатив. У цьому середовищі такі речі не схвалюються. Аби врятувати шкуру, він звіявся. Зрозуміло, що свою коханку забрав із собою. Нишпорячи серед газет, які залишились у їхньому помешканні, Де Анджеліс знайшов часописи типу "Пікатріксу", де низку статей було яскраво підкреслено червоним олівцем. Одна з них стосувалася скарбу тамплієрів, інша — розенкройцерів, які мешкали у замку чи в печері, чи дідько його знає де, і там було написано post 120 annos patebo , до того ж фігурувало наймення "тридцять шість невидимих". Отож для Де Анджеліса все було ясно. Медіум живилася цією літературою (якою живився й полковник), а відтак виштовхувала її з себе під час трансу. Справа була закрита і перейшла до відділу боротьби з торгівлею наркотиками.

Лист Бельбо був перейнятий полегкістю. Пояснення Де Анджеліса здавалося найприйнятнішим.

* * *

Того вечора у перископі я казав собі, що насправді події відбувалися зовсім інакше: авжеж, медіум цитувала щось, що почула від Арденті, але цього не було в часописах і цього ніхто не мав знати. У середовищі "Пікатріксу" був хтось, хто прибрав полковника, аби змусити його замовкнути, і цей хтось зорієнтувався, що Бельбо має намір розпитати медіума, й усунув її. Відтак, щоб збити слідство зі сліду, він прибрав також її коханця і звелів інформаторові поліції розповісти історію про втечу.

Все було просто, якщо існував План. Але хіба він міг існувати, якщо це ми його вигадали набагато пізніше? Хіба можливо, щоб дійсність не лише перевершила вигадку, але й випередила її, точніше йшла у неї попереду, аби виправити шкоду, до якої ця вигадка призведе?

* * *

І все ж тоді, у Бразилії, цей лист викликав у мене зовсім інші думки. Я радше знову відчув, що якась одна річ була схожа на іншу. Я думав про подорож до Байї і один з пополуднів присвятив тому, щоб обійти книгарні та крамниці з культовими предметами, чого досі не зробив. Я знайшов начебто таємні крамнички та ярмарки, переповнені статуями та ідолами. Я придбав perfumadores Єманжа, містичні димові палички з різким запахом, патички ладану, балончики солодкуватої рідини з етикеткою "Святе Серце Ісуса", дешеві амулети. І знайшов чимало книг, деякі для віруючих, інші для тих, хто вивчає віруючих, причому всі продавалися разом — книги з формулами екзорцизмів, поради Como adivinhar о futuro nа bola de cristal та трактати з антропології. А також монографію про розенкройцерів.

Тут усе перемішалося. Сатанічні й мавританські ритуали в Єрусалимському Храмі, африканське чаклунство для люмпен-пролетарів північно-східних провінцій Бразилії, послання з Провена зі своїми ста двадцятьма роками та сто двадцять років розенкройцерів.

Чи я став ходячим колотильником коктейлів, який годиться лише на те, щоб робити мішанину з різних напоїв, а може, я викликав коротке замикання, зашпортавшись об плетиво барвистих ниток, які вже віддавна переплелися самі собою? Я придбав книжку про розенкройцерів. Опісля я сказав собі, що, залишившись у тих книгарнях ще на кілька годин, я б міг зустріти принаймні з десяток полковників Арденті та медіумів.

Я повернувся додому й офіційно повідомив Ампаро, що світ повен людей з неприродними нахилами. Вона пообіцяла втішити мене і ми закінчили день у природний спосіб.

* * *

Це було десь наприкінці 1975 року. Я вирішив забути про подібності й присвятити всю свою снагу роботі. Врешті-решт я повинен був викладати італійську культуру, а не розенкройцерство.

Я засів за філософію доби гуманізму і виявив, що тільки-но вийшовши з сутінків середніх віків, люди світської, новочасної доби не вигадали нічого кращого, як звернутися до Кабали та магії.

Провівши два роки у товаристві гуманістів, які виголошували формули, щоб переконати природу зробити те, чого робити вона не мала наміру, я одержав вістку з Італії. Мої колишні товариші, чи принаймні дехто з них, стріляли у потилицю тим, хто з ними не погоджувався, щоб переконати людей зробити те, чого робити вони не мали наміру.

Я нічого не розумів. Я вирішив, що вже пустив коріння у Третьому світі й налаштувався відвідати Байю. Я вирушив, тримаючи під пахвою історію культури доби Відродження та книгу про Розу і Хрест, яка нерозрізаною лежала на книжковій полиці.

26

Усі традиції землі слід розглядати як передачу одної материнської, фундаментальної традиції, яка з самого початку була припоручена грішній людині та її першим паросткам.

Louis-Claude de Saint Martin, De l'esprit des choses,

Paris, Laran, 1800, II, "De l'esprit des traditions en general"

І я побачив Сальвадор, Сальвадор да Байя де Тодуш уш Сантуш, "Чорний Рим", та його триста шістдесят п'ять церков, що вимальовуються на тлі лінії пагорбів чи шикуються вздовж затоки, церков, де віддається честь богам африканського пантеону.

Ампаро знала одного художника-примітивіста, який розмальовував великі дерев'яні плити біблійними та апокаліптичними видіннями, яскравими, наче середньовічні мініатюри, з коптськими та візантійськими елементами. Він, звичайно, був марксист і говорив про неминучість революції, мрійливо проводячи дні у захристії святині Носу Сенор ду Бонфін, де тріумфував horror vacui : наїжачена вотивними дарами, що звисали зі стелі і вкривали стіни, вона була заповнена містичною мішаниною срібних сердець, дерев'яних протезів ніг та рук, зображень чудесних спасінь у розпалі гаряче-червоних штормів, морських смерчів, вирів. Він завів нас до захристії іншої церкви, заповненої меблями, що пахли палісандровим деревом.

— Хто зображений на цій картині, — запитала Ампаро паламаря, — святий Юрій?

Паламар кинув на нас змовницький погляд:

— Всі зовуть його святим Юрієм, і краще називати його саме так, інакше парох гніватиметься, але це Ошосі.

* * *

Протягом двох днів художник водив нас по нефах та монастирських дворах під прикриттям оздоблених фасадів, схожих на срібні тарілки, вже почорнілі й зужиті. Нас супроводжували поморщені й кульгаві прислужники, захристії вивертало від золота та олова, важких скринь, коштовних рам. Уздовж стін, у кришталевих вітринах височіли статуї святих у натуральну величину, що спливали кров'ю, з посиланими рубіновими краплями живими ранами, постаті Христів з червоними від кровотечі ногами, що судомилися від страждання. У мерехтінні пізньобарокового золота я побачив янголів з етруськими обличчями, романських грифонів та східних сирен, що визирали з-за капітелей.

Я мандрував по стародавніх шляхах, зачарований іменами, що звучали піснею, — Руа да Агонія, Авеніда душ Амореш, Травеса де Шіку Д'ябу... Я потрапив до Сальвадору в час, коли уряд, чи хто там замість нього, чистив старе місто, аби прибрати з нього тисячі борделів, але діло не дійшло ще й до половини. Біля підніж цих безлюдних, наче прокажених церков, засоромлених своєю пишнотою, все ще простягалися смердючі завулки, де аж кишіло п'ятнадцятирічними чорношкірими повіями, старими торговками африканськими солодощами, що навпочіпки сиділи вздовж хідників, пильнуючи вогню під своїми горщиками, ватагами сутенерів, що танцювали серед струмків помиїв під звуки транзистора з поблизького бару. Колишні палаци колонізаторів, увінчані вже зовсім затертими гербами, перетворилися на будинки розпусти.

На третій день ми пішли з нашим гідом до бару в одному з готелів верхнього міста, у його вже відновленій частині, на вулиці, повній розкішних антикваріатів. Він мав побачитися з одним італійцем, як він нам сказав, який хотів придбати, не торгуючись, одну з його картин три метри на два, де тьма вишикуваних янголів вступала в остаточну баталію з ворожими легіонами.

* * *

Отак ми й познайомилися з паном Альє, бездоганно зодягненим попри спеку в темний двобортний костюм у делікатну смужку, в окулярах у золотій оправі на рожевому обличчі, з посрібленим сивиною чубом. Він поцілував руку Ампаро, як людина, що не вміє по-іншому вітатися з дамою, і замовив шампанського. Художник збирався йти геть, і Альє вручив йому жмут дорожніх чеків, звелівши прислати витвір мистецтва собі до готелю. Ми залишилися, щоб порозмовляти. Альє говорив португальською правильно, але як людина, що вивчила мову в Лісабоні, і це робило його ще більше схожим на старосвітського джентльмена. Він розпитав про нас, зробив кілька зауваг щодо можливого женевського походження мого прізвища, зацікавився родинною історією Ампаро і якось здогадався, що її родина походить із Ресіфе. Одначе про своє походження висловився досить туманно.

— Таких, як я, тут чимало, — сказав він, — у моїх генах змішалися незліченні раси... Прізвище моє італійське, воно походить від давнього маєтку одного з моїх предків.