Маятник Фуко - Сторінка 32

Цілком безвідповідальна поведінка, адже він знає, що йому ніколи не доведеться його скуштувати. Аж поки хтось, прагнучи з'ясувати правду, не захоче спробувати на ньому. І коли його, шматок за шматком, пожиратимуть, він уже більше не знатиме, хто має рацію, і йому не залишиться нічого іншого, як сподіватися, що ритуал пройде як належить, аби хоч якось виправдати свою смерть. Так того вечора я мусив вірити, що План існує, інакше мав би визнати, що протягом останніх двох років я сам був усемогутнім архітектором жахливої мари. Краще дійсність, ніж мара, адже коли щось існує насправді, воно існує, та й годі, ти ж до цього непричетний.

24

Врятуйте тендітну Ейшу від запаморочень Наґашу, врятуйте жалібну Геву від міражів чуттів, і хай бережуть мене Херувими.

Josephin Peladan, Comment on devient Fee,

Paris, Chamuel, 1893, p. XIII

Поки я заглиблювався у джунглі подібностей, надійшов лист від Бельбо.

"Любий Казобоне,

Я й не знав, аж до позавчора, що ви у Бразилії, я зовсім утратив ваш слід, навіть не знав, що ви одержали диплом (вітаю!), але у Піладе я знайшов людину, яка дала мені ваші координати. Мені здається доречним ввести вас у курс деяких нових подій, що стосуються злощасної справи полковника Арденті. Вже, здається, минуло понад два роки, і ви ще раз повинні пробачити мені, що я того ранку несамохіть вплутав вас у цю халепу.

Я майже забув про цю паскудну історію, але два тижні тому поїхав на прогулянку до Монтефельтро й опинився у замку Сан-Лео. Здається, у XVIII столітті це була папська домінія, і папа тримав там в ув'язненні Каліостро, якого помістили у камері без дверей (заходили, вперше і востаннє, через люк у стелі) і з віконцем, через яке засуджений міг бачити лише дві сільські церкви. На лежаку, де спав і помер Каліостро, я побачив букет троянд, і мені пояснили, що й досі є чимало шанувальників, які здійснюють прощу до місця його мучеництва. Я дізнався, що до найпостійніших прочан належать члени "Пікагріксу", міланського гуртка містеріософічних студій, який видає часопис — яка фантазія! — під назвою "Пікатрікс".

Вам відомо, що мене цікавлять такі чудернацтва, і в Мілані я дістав одне число "Пікатріксу", з якого довідався, що через кілька днів має відбутися врочисте викликання духа Каліостро. І я подався туди.

Стіни були задраповані штандартами, вкритими кабалістичними знаками, безліччю сичів та сов, скарабеїв та ібісів, східних божеств неясного походження. У глибині стояв поміст, на авансцені, на підставках з неотесаних полін, палали смолоскипи, позаду був вівтар із трикутною картиною в ніші і двома статуетками Ізіди та Осіріса. Крім того, там був цілий амфітеатр з фігурок Анубіса, портрет Каліостро (чий же ще, чи не так?), позолочена мумія формату Хеопса, два п'ятираменні канделябри, гонг, підтримуваний двома повзучими зміями, пюпітр на подіумі, застеленому перкалем з ієрогліфічним візерунком, дві корони, два триноги, невеликий портативний саркофаг, трон, фотель під XVII століття, чотири розпаровані стільці, що пасували б для бенкету у шерифа Нотінгема, свічки, свічечки, свічища, і все палало напрочуд духовним вогнем.

Словом, увійшло семеро прислужників у червоних сутанах й зі смолоскипами, відтак священнослужитель, який, здається, є директором "Пікатріксу" — а звати його Брамбілла, хай простять йому боги — у ризах рожевого та оливкового кольору, тоді увійшла його підопічна, себто медіум, а за нею шість його поплічників, зодягнених у біле, всі схожі на Нінетто Даволі, але з головними пов'язками, як у богів, якщо згадати слова наших поетів.

Брамбілла поклав собі на голову тіару з півмісяцем, схопив ритуальний меч, накреслив на помості магічні фігури і взявся викликати якихось ангельських духів із закінченням на "ель"; у цю мить мені невиразно згадалася ота псевдосемітська чортівня у посланні Інгольфа, але то була лише мить, бо мою увагу відразу привернуло щось незвичайне. Мікрофони на помості були під'єднані до блока настройки, — він мав збирати хвилі, що блукали у просторі, — але оператор у пов'язці допустився, мабуть, якоїсь помилки, бо спершу почулася музика диско, а відтак в ефір вийшло Московське радіо. Брамбілла відчинив саркофаг, вийняв з нього чаклунську книгу, шаблю та кадильницю і вигукнув: "О Господи, нехай прийде царство Твоє", чим, очевидно, чогось домігся, бо Московське радіо замовкло, але в наймагічніший момент знову вийшло в ефір співом хмільних козаків, під який вони танцюють, торкаючись задами землі. Брамбілла почав викликати Clavicula Salomonis, спалив на тринозі якийсь пергамент, ризикуючи спалити себе, викликав кілька божеств із храму Карнак, настирливо просячи, щоб його помістили на кубічний камінь Есода, і настійно почав закликати якогось Побратима 39, який, либонь, був аж надто знайомою присутнім особою, бо залом пройшла дрож. Одна з глядачок впала у транс, закотивши очі так, що видно було лише білки, люди почали кричати: "Лікаря, лікаря", — і в цю мить Брамбілла взявся закликати Силу П'ятикутного Талісмана, а його підопічна, яка тим часом сіла у фотель під XVII століття, почала труситись і стогнати. Брамбілла, нахилившись над нею, став тривожно розпитувати її, себто Побратима 39, що, як я відчув, був не ким , іншим, як Каліостро власною персоною.

І ось тут починають діятися дивні речі, бо дівчині справді важко, вона по-справжньому страждає, пітніє, тремтить, реве, починає вимовляти уривки фраз, говорить про якийсь храм, якісь двері, які слід відчинити, править, що утворюється сильний вихор, що треба піднятися до Великої Піраміди, Брамбілла метушиться по сцені, вдаряючи в гонг і голосно закликаючи Ізіду, я насолоджуюсь виставою — і тут чую, що дівчина, між зітханнями та стогоном, починає говорити про шість печатей, про сто двадцять років очікування та тридцять шість невидимих. Сумнівів більше нема, вона говорить про послання з Провена. Я сподіваюсь почути більше, але виснажена дівчина впадає у прострацію, Брамбілла гладить її по чолі, благословляє кадильницею присутніх і оголошує, що обряд закінчився.

Я був трохи вражений і хотів зрозуміти, в чім річ, тож спробував наблизитися до дівчини, яка тим часом прийшла до пам'яті, одягнула досить пошарпане пальтечко і лаштувалася вийти через задній хід. Я вже збирався торкнутись її плеча, коли чую — хтось бере мене під руку. Я обертаюсь і бачу комісара Де Анджеліса, який велить мені облишити її, однаково він знає, де її знайти. Він запрошує мене випити кави. Я йду за ним, наче спійманий на гарячому, що в певному розумінні було правдою, і в барі він питає мене, навіщо я туди прийшов і чому намагався підійти до дівчини. Я серджуся, відповідаю, що ми живемо не при диктатурі і що я можу підходити до кого хочу. Він вибачається і пояснює мені: слідство у справі Арденті зайшло в глухий кут, але вони намагалися відтворити, як саме полковник провів два дні у Мілані, перед тим як побачитися з працівниками видавництва "Ґарамонд" та таємничим Ракоскі. Минув рік, і їм випадково пощастило встановити, що хтось бачив, як Арденті виходив з клубу "Пікатрікс" у товаристві дівчини-медіума. Медіум цікавила його ще й з іншого боку — вона жила з одним типом, який привернув увагу відділу боротьби з торгівлею наркотиками.

Я кажу йому, що опинився там чисто випадково й був вражений тим, що дівчина вимовила фразу про шість печатей, яку я чув від полковника. Він звертає мою увагу на те, що через два роки я напрочуд добре пам'ятаю, що саме казав полковник, хоча через день після того я згадав лише якусь неясну розмову про скарби тамплієрів. Я кажу йому, що полковник говорив саме про скарб, захищений чимось схожим на шість печатей, але я не гадав, що це важлива подробиця, адже всі скарби охороняються сімома печатями та золотими скарабеями. А він зауважує, що не розуміє, чому мене так вразили слова медіума, якщо всі скарби охороняються золотими скарабеями. Я прошу його, щоб він не ставився до мене як до підозрюваного, він змінює тон і заходиться сміхом. За його словами, йому не здалося дивним, що дівчина сказала те, що сказала, адже Арденті, видно, розповів їй свої фантазії, може, намагаючись використати її як посередника у якомусь астральному контакті, як говорять у цьому середовищі. Медіум — це губка, фотоплівка, підсвідоме у неї, мабуть, схоже на луна-парк, — сказав він мені, — хлопці з "Пікатріксу", мабуть, цілий рік промивають їй мізок, тож цілком ймовірно, що у стані трансу — адже дівчина все робить насправжки, не прикидається, і з її головою не все гаразд — у неї виникли образи, які колись давно справили на неї враження.

* * *

Але через два дні Де Анджеліс з'являється у мене в офісі й каже: дивіться, яка дивина, наступного дня він пішов шукати дівчини, а її нема. Він питає сусідів, ніхто її не бачив приблизно від пообіддя, перед тим велюром фатального обряду, у нього з'являються підозри, він заходить до помешкання, знаходить його в безладі — простирадла на підлозі, подушки в куті, потоптані часописи, порожні шухляди. Зникла разом зі своїм коханцем, чоловіком, полюбовником чи як там його.

Він каже, що мені краще все розповісти, якщо я щось знаю, адже дивно, що дівчина випарувалася, власне, причина могла бути одна з двох: або хтось помітив, що за нею стежить він, Де Анджеліс, або ж зауважили, що зустрічі з нею шукає такий собі Якопо Бельбо. Отже те, що вона сказала у трансі, стосувалося чогось серйозного, і навіть Вони, хоч би ким вони були, ніколи не сподівалися, що вона знає так багато. "А припустімо, що котромусь із моїх колег спаде на гадку, що ви її уколошкали, — додав Де Анджеліс, приємно усміхаючись, — бачте, у ваших інтересах піти мені назустріч". Мені уривався терпець, а Всевишній знає, що зі мною це трапляється нечасто, і я запитав, чому це людину, якої нема вдома, мусять обов'язково уколошкати, а він запитав мене, чи пригадую я історію того полковника. Я відповів, що в будь-якому разі, якщо її уколошкали або викрали, це було того вечора, коли я був з ним; тоді він запитав мене, чому я такий певний, адже ми розійшлися близько півночі, а після цього він не знає, що я поробляв; я запитав його, чи він це серйозно, а він запитав мене, хіба я ніколи не читав, детективних романів і не знаю, що поліція повинна підозрювати у принципі всіх, у кого нема алібі, яке впадало б у очі так, як вибух у Хіросімі, і що він зараз же дасть собі голову відрізати, якщо у мене є алібі на період між першою годиною ночі та наступним ранком.

Що й казати, Казобоне, можливо, мені краще було тоді розповісти йому правду, але у наших краях люд упертий і не ступить і кроку назад.