Маятник Фуко - Сторінка 42

Але того вечора у перископі я ще був обплутаний в'язкою слиною цих мушель, відчуваючи її навколо себе, наче невидимих слимаків, що облипли кришталеві вітрини Консерваторію, посеред барометрів та заіржавілих годинникових шестерень у глухій летаргії. Я думав, якщо розбиття посудин справді відбулося, перша тріщина виникла, мабуть, того вечора в Ріо, під час обряду, але вибух настав лише по моєму поверненні на батьківщину. Вибух повільний, без спалаху, і всіх нас поглинула твань грубої матерії, де хробачливі створіння розкриваються для спонтанного розмноження.

* * *

Я повернувся з Бразилії, сам уже не знаючи, хто я такий. Незабаром мені мало виповнитися тридцять. У цьому віці мій батько вже був татом і знав, хто він і де живе.

Я був занадто далеко від своєї країни, де відбувалися великі події, я жив у переповненому неймовірностями Всесвіті, куди італійські події теж доходили в сяйві легенди. Незадовго перед тим, як покинути другу півкулю, коли на завершення перебування там я влаштував собі подорож літаком над лісами Амазонії, мені потрапила до рук місцева щоденна газета, яку підняли на борт під час зупинки у Форталесі. На першій сторінці бовваніло фото чоловіка, якого я впізнав, адже цілими роками бачив, як він попивав біле у Піладе. Підпис гласив: "O homem que matou Моrо" .

Звичайно, як я дізнався по приїзді, то зовсім не він уколошкав Моро. Він, бачучи заряджений пістолет, не завагався б стрельнути собі у вухо, аби перевірити, чи той діє. Він тільки був там, та й годі, коли спецзагін удерся до помешкання, де хтось заховав під ліжком три пістолети і два пакети вибухівки. Він собі лежав на цьому ліжку, розкошуючи, адже то була єдина мебля у кімнаті, яку винаймали ветерани шістдесят восьмого, щоб задовольняти тілесні потреби. Якби єдиною її обстановою не був плакат Че Ґевари, можна було б назвати цю кімнату ґарсоньєрою. Один з винаймачів був зв'язаний зі збройною групою, а інші й не здогадувалися, що фінансують йому криївку. І таким чином вони всі потрапили на рік за грати.

Я дуже мало розумів Італію останніх років. Залишив я її напередодні великих змін, майже почуваючи себе винним, адже тікав у хвилину підбиття підсумків. Вирушаючи, я вмів розпізнати будь-чию ідеологію з тону голосу, з мовних зворотів, з канонічних цитат. Повернувшись, я не розумів, хто з ким. Ніхто більше не говорив про революцію, усі торочили про підсвідомі бажання, ті, хто вважав себе лівим, посилалися на Ніцше та Селіна, праві часописи прославляли революцію третього світу.

Я знову почав учащати до Піладе, але відчував себе там немов на чужій землі. Там усе ще стояв більярд, приходили загалом ті самі художники, однак молода фауна змінилася. Я дізнався, що деякі з колишніх клієнтів уже повідкривали школи трансцендентної медитації та макробіотичні ресторани. Я запитав, чи не відкрив хто часом шатро умбанди. Але ні, я, очевидно, випереджав час, набувши небачених знань.

Щоб задовольнити старожитців, Піладе й досі ще держав фліпер старої моделі, з тих, які, здавалося зійшли з картини Ліхтенштейна і оптом скуповувались антикварами. Але поруч, де юрмилися молодші, вишикувалися інші гральні машини, з флуоресцентними екранами, тут ширяли рядами

механічні соколи, камікадзе Зовнішнього Простору, або зі стовпа на гілку стрибала жаба, кумкаючи по-японському. Піладе став суцільним спалахом зловісних вогнів, і не виключено, що перед галактичними екранами побували й кур'єри Червоних бригад, вербуючи охочих. Але нема сумніву, що їм довелося полишити фліпер, адже не можна грати у нього з пістолетом, застромленим за пояс.

Я усвідомив це, коли простежив за поглядом Бельбо, який пас очима Лоренцу Пеллеґріні. Якось невиразно я зрозумів те, що Бельбо збагнув з більшою ясністю і що я знайшов у одному з його файлів. Лоренцу на ім'я він не згадує, але нема сумніву, що йдеться саме про неї: лише вона грала у фліпер таким способом.

* * *

FILENAME: ФЛІПЕР

У фліпер грають не лише руками, але й лобком. При грі у фліпер проблема полягає не в тому, щоб зупинити кульку до того, як її проковтне отвір, ані в тому, щоб із запалом футбольного захисника відштовхнути її назад на середину поля, а в тому, щоб примусити її забаритися там, де світляні мішені найчисленніші, щоб вона перестрибувала від одної до другої, крутячись безладно й шалено, але з власної волі. А цього можна досягти не штовхаючи кульку, а примушуючи вібрувати цілий корпус, м'яко, щоб фліпер цього не помітив і не перекособочився. Це можна зробити лише лобком, точніше грою стегон, щоб лобок не так штовхав, як терся об раму, утримуючи тебе на порозі оргазму. І коли стегна рухаються природно, поштовх уперед здійснюється не так лобком, як сідницями, але лагідно, таким способом, що коли імпульс досягає лобка, він уже приглушений, як у гомеопатії, — чим більше ти колотиш розчин і чим більше речовина розчиняється у воді, яку ти поступово додаєш, аж поки речовина майже зовсім зникне, тим потужніший лікувальний ефект. Таким чином мізерний струм переходить від лобка на корпус, і фліпер спокійно скоряється, кулька котиться, незважаючи на закони природи, на інерцію, на земне тяжіння, всупереч законам динаміки, всупереч хитрощам винахідника, який хотів зробити її невловною, і п'яніє від vis movendi залишаючись у грі протягом безконечних відрізків часу. Та для цього потрібен жіночий лобок, який не ставить перешкоди у вигляді дупластого тіла між клубом та машиною, щоб не було між ними жодної здатної підводитися матерії, а лише шкіра, нерви та кістки, огорнені парою джинсів, а ще сублімована еротична нестяма, підступна холодність, безкорислива здатність пристосуватися до реакцій партнера, бажання розпалити його, не надто розпалюючись самій: амазонка повинна довести фліпер до божевілля і наперед насолоджуватись тим, що потім вона його покине.

Гадаю, Бельбо закохався в Лоренцу Пеллеґріні в ту мить, коли переконався, що вона може дати йому обіцянку недосяжного щастя. Але гадаю, що саме через неї він почав здогадуватись про еротичний характер автоматичних світів, — машина як метафора космічного тіла, механічна гра як ритуальне замовляння. Він уже тоді чманів від Абулафії, а можливо, вже й прилучився до духу проекту "Гермес". Немає жодних сумнівів, що він уже бачив Маятник. Лоренца Пеллеґріні — шляхом якогось короткого замикання — обіцяла йому Маятник.

* * *

Попервах мені було важко знову влитися в життя Піладе. Поступово — правда, не у всі вечори, але в джунглях чужих облич я починав розпізнавати знайомі обличчя тих, хто вижив, хоч і затуманені моїми зусиллями встановити їх особу: хто працював у рекламному агентстві, хто – податковим консультантом, хто продавав книги на виплат — але якщо раніше він пропагував книги Че Ґевари, то тепер брошури про лікувальні трави, буддизм та астрологію. У них дещо заплітався язик, на голові з'явилися сиві волосини, і, дивлячись, як вони тримають у руках склянку з віскі, я знову побачив тих самих молодиків, що й десять років тому, коли вони повільно, по краплині, смакували свій напій.

— Чим ти займаєшся, чому більше не показуєшся у нас? — поспитав мене один із них.

— У кого це — у вас?

Він зиркнув на мене так, ніби я пропадав десь років зі сто:

— У міському відділі культури, звичайно.

Я проґавив занадто багато реплік.

* * *

Я вирішив вигадати собі роботу. Я помітив, що знаю чимало речей, не пов'язаних між собою, але я зумів би поєднати їх за кілька годин, відвідавши бібліотеку. Я виїхав за часів, коли належало мати теорію, і страждав від того, що її не мав. Тепер досить було володіти інформацією, всі були до неї ласі, і чим ця інформація менш актуальна, тим краще. Те саме стосувалося й університету, адже я зазирнув і туди, щоб подивитися, чи не міг би я десь там влаштуватися. В аудиторіях панував спокій, студенти снували по коридорах, наче примари, позичаючи один в одного погано складені бібліографії. Я ж умів скласти добру бібліографію.

Одного дня якийсь студент, що готувався до захисту диплому, взявши мене за доцента (тепер викладачі були того самого віку, що й студенти, а може,навпаки) запитав, що ж написав той Лорд Чандос, про якого говорилося в одному курсі про циклічні кризи в економіці. Я відповів, що то був персонаж Гофмансталя, а не економіст.

Того самого вечора я пішов на вечірку до давніх друзів і там упізнав одного типа, який працював у якомусь видавництві. Він пішов туди працювати після того, як видавництво перестало публікувати романи французьких колабораціоністів, перекинувшись на албанські політичні тексти. Я дізнався, що вони ще публікували політичні видання, але лише ті, які узгоджувалися з лінією уряду. Однак вони не нехтували й деякі добрі книги з філософії. Класичні, уточнив він.

— До речі, — сказав він, — ти як філософ...

— Дякую, на жаль, це не так.

— Облиш, свого часу ти був одним з тих, хто знав усе. Сьогодні я переглядав переклад одного твору про кризу марксизму і знайшов там цитату з якогось Ансельма Кентерберійського. Хто це такий? Я не знайшов його навіть у "Словнику авторів".

Я відповів, що це Ансельм д'Аоста, якого англійцям забаглося назвати саме так, адже вони завжди прагнули бути не такими, як усі.

Мене осяяло: ось моє ремесло. Я вирішив заснувати агенцію культурної інформації.

Це щось на зразок приватного детектива в галузі знань. Замість того щоб тинятися по нічних барах та шинках, я мав би ходити по книгарнях, бібліотеках, університетських кулуарах. А потім сидіти у своєму офісі, поклавши ноги на стіл і тримаючи в руках паперову склянку з віскі, принесену в кульку з бару на розі. Хтось телефонує тобі й каже: "Я перекладаю одну книгу і наштовхуюся на якогось — чи якихось — мотокалемінів. Ніяк не дошукаюся, що воно таке".

Ти теж цього не знаєш, але дарма, просиш три дні часу. Йдеш покопирсатися в каталозі бібліотеки, пригощаєш сигаретою типа з бібліографічного відділу і так натрапляєш на слід. Увечері ти запрошуєш до бару асистента кафедри ісламістики, ставиш йому пиво, одне, друге, у того слабне контроль і він задурно дає тобі бажану інформацію. Тоді ти телефонуєш до клієнта: "Отож мотокалеміни — це радикальні мусульманські богослови часів Авіценни, вони твердили, що світ є, так би мовити, пиловою хмарою випадків і згущується у форми лише завдяки миттєвій і тимчасовій дії божественної волі.