Маятник Фуко - Сторінка 40

Гадаєте, ті вірні, яких ми побачимо завтра увечері, вміють або можуть довести все те, що сказав Кардек? Вони знають, бо мають добру волю до знання. Якби ми всі зберегли цю чутливість до таємниць, одкровення нас би просто засліпили. Нема потреби хотіти, досить просто мати добру волю.

— Але в кінцевому рахунку, пробачте за банальність, Роза і Хрест існують чи ні?

— Що означає існувати?

— А як ви гадаєте?

— Велике Біле Братство — називайте їх Розою і Хрестом, або духовними лицарями, — чиїм випадковим утіленням були тамплієри, це когорта мудреців, дуже мізерної кількості обраних, яка мандрує історією людства, щоб зберегти у ньому ядро вічної мудрості. Історія розгортається не випадково. Вона є ділом рук Володарів Світу, від ока яких ніщо не може сховатися. Звичайно, Володарі Світу захищають себе за допомогою таємності. Отже, щоразу, як з'являється хтось, хто називає себе Володарем, чи розенкрейцером, чи тамплієром, він бреше. Справжніх Володарів слід шукати деінде.

— Тобто ця історія триватиме безконечно?

— Так воно й є. У цьому й полягає хитрість Володарів.

" Але чого саме вони хочуть навчити людей?

— Що таємниця є. Інакше навіщо жити, якщо все є тим, чим здається?

— А чим є ця таємниця?

— Тим, чого не вміли сказати об'явлені релігії. Таємниця лежить поза ними.

33

Видіння бувають білого, синього, біло-рожевуватого кольору. Насамкінець вони змішуються і всі стають світлі, кольору полум'я білої свічки, ви побачите іскри, відчуєте ніби сироти по цілому тілі. Все це заповідає початок притягання, спрямованого на того, хто здійснює цю справу.

Papus, Marlines de Pasqtially, Paris, Chamuel, 1895, p. 92

Надійшов обіцяний вечір. Як і в Сальвадорі, Альє заїхав по нас. Шатро, де мало відбуватися дійство, або жіра, містилося в районі середмістя, якщо можна говорити про середмістя, яке своїми язиками, розпростертими посеред пагорбів, норовить лизнути море, через що з висоти, у вечірньому освітленні, скидається на гриву, поцятковану темними пролисинами.

— Пам'ятайте, цього вечора це буде умбанда. Вселятися будуть не орішас, а еґунс, себто духи померлих. Вселятися буде також Ешу, африканський Гермес, якого ви бачили у Байї, та його подруга, Помба Жіра. Ешу — це божество племені йоруба, демон, схильний до злих жартів, та й у міфології американських індійців він теж був бог-жартівник.

— А ці померлі, хто вони?

— Pretos velhos та caboclos. Pretos velhos — давні африканські мудреці, які керували своїм народом за часів депортації, як Рей Конгу або Пай Аґостінью... Вони — спогад про одну з м'якших фаз рабства, коли негр уже не був твариною, а другом родини, дядьком, дідусем. A caboclos — це індіанські духи, незаймані сили, чистота первісної природи. В умбанді африканські opiшac залишаються на другому плані, майже зовсім зливаючись із католицькими святими, а діють лише ці істоти. Саме вони викликають транс: медіум, cavalo, на певній стадії свого танку, помічає, що в нього проникла вища істота, і втрачає самоусвідомлення. Він танцює, аж поки божественна істота не покидає його, і тоді відразу у нього поліпшується самопочуття, він стає прозорим і очищеним.

— Щастить же їм, — промовила Ампаро.

— Авжеж, щастить, — сказав Альє. — Вони заходять у контакт із матір'ю-землею. Цих вірних позбавили коріння, кинули у жаский чорнорий великого міста і, як казав Шпенглер, меркантильний Захід у момент кризи знову звертається до світу землі.

Ми прибули на місце. Зовні шатро було схоже на звичайну будівлю: тут теж вхід був з подвір'ячка, скромнішого, ніж у Байї, а перед дверима barraсао, чогось на зразок комори, ми побачили статуетку Ешу, оточену вмилостивлювапьними офірами.

Коли ми зайшли, Ампаро відтягнула мене вбік:

— Я вже все зрозуміла. Ти не чув? Той тапір на лекції говорив про арійську епоху, а цей торочить про присмерк Заходу, Blut und Boden, кров і земля, це ж чистої води нацизм!

" Все не так просто, пташко, ми на іншому континенті.

— Дякую за інформацію. Велике Біле Братство! Воно призвело вас до того, що ви з'їдаєте свого власного Бога.

— Це в католиків, люба, а тут зовсім Інша річ.

— Все те саме, хіба ти не чув? Піфагор, Данте, Діва Марія й масони. Що

завгодно, аби тільки нас обдурити. Не займайтеся коханням, а займайтеся умбандою.

— Отже найбільш синкретизованою є ти. Гайда поглянемо. Це теж культура.

— Культура є лише одна: повісити останнього попа на кишці останнього розенкройцера.

* * *

Альє дав нам знак увійти. Якщо зовні приміщення виглядало скромно, то всередині на нас чекав цілий спалах шалених барв. То була чотирикутна зала з місцем, зарезервованим спеціально для танків cavalos, у глибині стояв вівтар, захищений решіткою, на тлі якої височів поміст із барабанами, atabaques. Місце, де мав відбуватися обряд, досі було порожнє, але поцейбіч решітки уже снувала строката юрба — вірні, цікаві, білі й чорні впереміш, між ними вирізнялися медіуми зі своїми помічниками, cambonos, зодягнені в біле, дехто босоніж, інші — в тенісках. Мене відразу вразив вівтар: pretos velhos, caboclos у барвистому пір'ї, святі, які, коли б не їхні пантагрюелівські розміри, виглядали б наче шматки марципану, святий Юрій в іскристих обладунках та яскраво червоній мантії, святі Кузьма та Дем'ян, пронизана мечами Пречиста Діва і зухвало гіперреалістичний Христос із розведеними руками, як спаситель із Корковадо, але в кольорах. Бракувало лише орішас, але їхня присутність відчувалася в обличчях усіх, хто тут був, у солодкавих пахощах тростини та варених страв, у Чаді всіляких випарів, викликаних спекою та хвилюванням, що передує настанню дійства.

Наперед вийшов pai-de-santo, вмостився коло вівтаря і почав приймати вірних та гостей, обкурюючи їх густими хмарами диму зі своєї сигари, благословляючи їх і пропонуючи чашку спиртного, ніби у прискореному євхаристійному обряді. Я став навколішки разом зі своїми супутниками і випив теж; побачивши, як якийсь cambono наливає з пляшки, я зрозумів, що це дюбонне, але постарався смакувати його так, нібито це був еліксир довголіття. На помості глухими ударами вже заводилися atabaques, а тим часом утаємничені затягали умилостивлювальну пісню, звернену до Ешу та Помба Жіри: Seu Tranca Ruas е Mojuba! Е Mojuba, е Mojuba! Sete Encruzilhadas е Mojuba! Е Mojuba, е Mojuba! Seu Marabe e Mojuba! Seu Tiriri, e Mojuba! Exu Veludo, e Mojuba! A Pomba Gira e Mojuba!

Розпочалися обкурювання, які pai-de-santo робив своїм кадилом, у густому чаді індіанських пахощів, зі спеціальними молитвами до Oxald та Nossa Senhora.

Atabaques прискорювали ритм, a cavalos вдерлися на майданчик перед вівтарем, починаючи віддаватись чарові pontos. Більшість присутніх становило жіноцтво, і Ампаро з іронією натякнула на слабкість своєї статі. ("Ми вразливіші, чи не так?")

Серед жінок було кілька європейок. Альє показав нам одну білявку, психолога з Німеччини, яка цілими роками брала участь у ритуалах. Чого тільки вона не перепробувала, але все марно, адже треба бути вибраним і мати відповідні нахили: увійти в транс їй не вдавалося. Вона танцювала з утопленими в порожнечу очима, atabaques не давали нервам спочинку, їдкий чад удирався у залу і приголомшував учасників та глядачів, викликаючи Нудоту, гадаю, у всіх, не кажучи вже про мене. Зі мною це брало і в "escotas de samba" в Ріо, мені була відома містична сила музики та шуму, саме вона оволодіває нашими аматорами гарячки суботнього вечора у дискотеках. Німкеня танцювала з витріщеними очима, кожним рухом свого істеричного тіла вона просила забуття. Потроху інші доньки святого упадали в екстаз, закидаючи голову назад, трусились, плаваючи в морі безпам'ятства, а вона залишалася напруженою, майже плачучи у глибокому хвилюванні — як хтось, хто розпачливо намагається досягти оргазму, метушиться, задихається, але не в змозі знайти заспокоєння. Вона намагалася втратити контроль над собою, але він знов і знов повертався до неї — бідолашна тевтонка, хвора на добре темперований клавір.

Тим часом обранці здійснювали свій стрибок у порожнечу, їхні погляди ставали млявими, тіло дубіло, рухи ставали дедалі автоматичнішими, але не випадковими, адже вони відкривали природу тої істоти, яка їх навідала: дехто рухався м'яко, вимахуючи руками з опущеними вниз долонями, наче пливучи, в інших рухи були вигинисті, з повільними жестами, а тих, кого торкнувся найвищий дух, cambonos покривали білим льоном, щоб сховати від очей юрби...

Декотрі cavalos непогамовно трусилися, а одержимі pretos velhos глухо гули — гмм-гмм-гмм — нахиляючи тіло вперед, мов той стариган, що спирається на ціпок, і випинаючи вперед щелепу, від чого їхні обличчя здавалися раптово змарнілими і беззубими. Одержимі caboclos видавали різкі крики воїнів — hiahou!! — а cambonos чимдуж намагалися підтримати тих, хто не витримував бурхливого сприйняття дару.

* * *

Гриміли барабани, в густому від диму повітрі голоснішали pontos. Я тримав Ампаро за лікоть і раптом відчув, що її руки спітніли, а тіло почало тремтіти, вуста її розтулились.

— Мені зле, — сказала вона, — я хотіла б вийти.

Альє помітив, що щось не так, і допоміг мені вивести її надвір. На свіжому повітрі вона прийшла до тями.

— Це нічого, — сказала вона, — я, либонь, з'їла щось несвіже. А ще оті запахи, спека...

— Ні, — сказав pai-de-santo, що вийшов з нами, — це тому, що у вас здібності медіума, ви належно реагували на ропіоь, я спостерігав за вами.

— Досить! — вигукнула Ампаро і додала кілька слів мовою, якої я не знав. Я побачив, як pai-de-santo пополотнів, точніше посірів, як говориться у пригодницьких романах про чорношкіру людину, яка блідне. — Досить, мене нудить, бо я з'їла щось, не те... Ради Бога, залиште мене тут подихати повітрям, а самі вертайтесь назад. Я волію бути на самоті, я ж не інвалід.

Ми залишили її, але коли після перерви на свіжому повітрі я ввійшов до зали, запахи, барабани, всюдисущий піт, яким просякло кожне тіло, і саме несвіже повітря подіяли на мене, наче ковток алкоголю на людину після довгого постування. Я провів рукою по чолі, і якийсь старий простяг мені аґоґо, невеликий позолочений інструмент, щось на зразок трикутника з дзвіночками, по якому слід було вдаряти паличкою.

— Зійдіть на поміст, — сказав він, — пограйте, це вам допоможе.

У цій пораді була гомеопатична мудрість.