Мегре і старенька пані - Сторінка 10

Дорога тут краща і виведе нас просто до "Халупки". Ви певні, що не маєте більш до мене запитань?

Видно, вже зійшов місяць, бо туман став прозоріший, і, коли Арлетта зупинилася, він побачив бліду пляму її обличчя та темну, немов криваву, смугу рота.

— Поки що в мене немає ніяких запитань.

Вона зупинилася і, повернувшись обличчям до нього, запитала вже іншим голосом, звук якого неприємно вразив комісара:

— А чому б вам не скористатися з цієї оказії, як це зробив би кожен інший на вашому місці?

Мегре насилу стримався, щоб не дати їй ляпаса, як малій хуліганці, але обмежився тим, що, міцно стиснувши її за лікоть, майже силоміць потяг униз по спуску.

— Майте на увазі: я не пожартувала.

— Облиште це!

— Признайтеся, що вам нелегко подолати спокусу. Він ще дужче, до болю, стиснув їй руку.

— Дивіться, щоб потім не шкодували! її голос звучав різко й саркастично.

— Подумайте гарненько, пане комісар!

Мегре враз випустив її руку і, діставши люльку, широким кроком рушив униз, вже навіть не думаючи про свою супутницю. Вона знову зупинилася, постояла якусь мить, потім дедалі швидше пішла слідом, щоб наздогнати. Коли Арлетта підійшла до нього, Мегре саме запалював люльку, і вогник сірника освітлював його обличчя.

— Прошу вибачення. Я поводилась, як ідіотка.

— Еге ж.

— Ви сердиті на мене?

— Годі про це.

— Ви й справді повірили, що я хочу вам віддатися?

— Ні.

— Просто мені закортіло відплатити вам за те приниження, якого я зазнала, розказуючи вам усе це.

— Я так і думав.

— Коли б я побачила вас на собі, як тварину, то відчула б себе відомщеною.

— Ходімо.

— Признайтеся: ви думаєте, що я намагалася вбити мою матір?

— Поки що я цього не думаю.

— Ви хочете сказати, що не зовсім певні цього?

— Я хочу сказати лише те, що кажу. Поки що я нічого не знаю.

— А коли ви вирішите, що я злочинниця, то скажете мені про це?

— Цілком можливо.

— Скажете віч-на-віч?

— Можете бути певні цього.

— Але я не злочинниця.

— Мені хотілося б, щоб це було саме так.

Йому вже набридла ця занадто довга й напружена розмова, настирливість Арлетти починала його дратувати. Комісарові здавалося, що, розповідаючи про себе, вона аж надто охоче ганьбила себе.

— Матінка ще не лягла, — сказала Арлетта.

— Як ви про це дізналися?

— Бачите світло? Це вікно вітальні.

— Коли завтра відходить ваш поїзд?

— Мені б хотілося встигнути на восьмигодинний —. якщо, звичайно, ви мене тут не затримаєте. Тоді я зателефоную Шюльєнові і скажу, що я ще потрібна мамі.

— Він знає, що вам бридка ваша мати?

— Вона мені не бридка. Я не люблю її — от і все. То я можу їхати восьмигодинним поїздом?

— Можете.

— Я вас побачу до від'їзду?

— Поки що не знаю.

— Ви, певно, захочете впевнитися перед моїм від'їздом, що матінка жива?

— Можливо.

Вони обминули ще крутіший схил, щось подібне до насипу, і вийшли на дорогу метрів за п'ятдесят від огорожі "Халупки".

— Ви не зайдете?

— Ні.

Вікна вілли ховалися за кущами, і світло насилу проникало крізь густе листя.

— На добраніч, пане Мегре.

— На добраніч.

Засунувши руки в кишені, він широким кроком попрямував до міста. Думки в безладді тіснилися йому в голові. Тепер, коли він попрощався з Арлеттою, йому спадали на думку десятки запитань, які він не спромігся поставити їй. Він докоряв собі за те, що дав дозвіл на її від'їзд завтра вранці, і ладний був негайно повернутися і скасувати його. Чи не припустився він помилки, давши можливість цим двом жінкам провести ніч разом? Чи не повториться між ними сьогоднішня сцена — тільки в іще різкішій, небезпечнішій формі. Як було 6 добре знову побачити Валентіну, побалакати з нею, посидіти в її малесенькій вітальні серед тендітних прикрас.

О дев'ятій у нього зустріч з галасливим Шарлем Бессоном, від якого можуть полопатися барабанні перетинки.

Місто неначе вимерло. В казино, за браком відвідувачів, теж погасили вогні. На розі однієї з вулиць світилися ще вікна бару, чи скоріше кав'ярні, яка працювала, певно, і взимку для місцевих мешканців.

Мегре нерішуче потупцяв на тротуарі — його мучила спрага. В жовтавому світлі за вікном він побачив знайому постать Тео Бессона, як завжди схожого на англійця в своєму костюмі з шотландського букле.

В руці він тримав склянку і розмовляв із дуже засмаглим хлопчиною, що стояв поруч. Той був у чорній парі, подібній до-тих, що їх у неділю надягають селяни, в білій сорочці з" темною краваткою.

Метре натиснув на дверну ручку, підійшов до стойки й попросив кухоль пива. Тепер він побачив їх обох у дзеркалі за стойкою, і йому здалося, що він перехопив погляд Тео, який наказував своєму співрозмовникові замовкнути.

В барі запала тиша. Їх було четверо, коли рахувати й хазяїна, та ще чорний кіт, що розлігся на стільці біля грубки.

— Знову туман, — промовив нарешті хазяїн. — Така вже пора настала. А дні все-таки сонячні.

Молодик обернувся й почав розглядати Мегре, який, вибивши люльку об підлогу, затоптував ногою теплий ще попіл у тирсу на підлозі. Він дивився нахабно, нагадуючи тих сільських забіяк, які, відгулявши на весіллі чи на похороні, шукають приводу, щоб побитися.

— Це не ви приїхали вранці з Парижа? — запитав хазяїн, щоб зав'язати розмову.

Мегре лишень кивнув головою, від чого хлопчина за-кокошився ще більше й пильно втупився в комісара. Так тривало кілька хвилин. Тео Бессон з байдужим виразом роздивлявся пляшки, що стояли перед ним на столі. Колір його обличчя, очі, а надто мішки під очима свідчили про те, що п'є він багато, постійно, з самого ранку. В нього був збайдужілий вираз обличчя і мляві рухи.

— Ще по одній, — наказав він хазяїнові.

Той глянув на молодика, який кивнув на знак згоди. Отже, вони були разом.

Тео душком вихилив свою склянку. Молодик зробив те саме. Далі Бессон-старший недбало кинув кілька банкнот на стойку, і обидва попрямували до дверей. Молодик, виходячи, двічі обернувся, щоб глянути на комісара.

— Хто це?

— Хіба ж ви його не знаєте? Це месьє Тео — пасинок Валентіни.

— А другий?

— Один з братів небіжчиці Рози. Вона випила мікстуру, якою хтось хотів отруїти її хазяйку.

— Старший брат?

— Так. Його звуть Анрі. Він ловить оселедців у Фекані.

— Сюди вони прийшли разом?

— Здається, так. А втім, ні, стривайте, в залі тоді було дуже людно. В усякому разі, якщо й не разом, то майже водночас, один за одним.

— Ви не знаєте, про що вони розмовляли?

— Ні. Спочатку було дуже гамірно, розмовляли всі відразу. Потім я виходив заряджати бочку.

— А раніше ви їх не бачили разом?

— Начеб ні. А втім, я не певний. Зате я бачив Тео з дівчиною.

— З якою дівчиною?

— З Розою.

— Ви їх бачили? На вулиці?

— Я бачив їх тут, у моєму барі, щонайменше двічі.

— Він залицявся до неї?

— Все залежить від того, що ви вважаєте залицянням. Вони не обнімалися, і він не мацав її, коли ви це мали на увазі. Та вони дуже мило балакали, сміялися, і було ясно, що вона охоче_ пила з ним. З Розою це було просто — від першої склянки вона починала хихотіти, а після другої була готова.

— І це було давно?

— Стривайте… Востаннє — з тиждень тому. Еге ж, це було в середу, бо саме того дня моя жінка їздила до Гавра. Вона завжди їздить туди в середу.

— А коли вони були тут уперше?

— Приблизно за тиждень чи два до цього.

— Пан Бессон ваш постійний клієнт?

— Не можна сказати, щоб він був тільки мо'іи клієнтом. Він не минає жодного гадючника, де можна. випити. Адже йому нічого робити — от він і прогулюється. Не може пройти проз жоден відчинений бар чи кав'ярню. Правда, ніколи не галасує, ні з ким не задирається. Буває, що надвечір у нього заплітається язик — от і все.

Хазяїн раптом схаменувся, ніби злякавшись, що наговорив зайвого.

— Сподіваюсь, ви не підозрюєте, що він намагався отруїти мачуху? За кого я поручуся, то це за нього. До того ж люди питущі, як він, нездатні на лихий задум. Набагато небезпечніші ті, хто випадково втрачає здоровий глузд і вже не тямить, що робить.

— До вас часто заходив Розин брат?

— Рідко. Рибалки з Іпора неохоче приїздять до Етрета. Це особливі люди. Вони скоріше поїдуть до Фекана: ближче й більше їм до душі. Чарчину кальвадосу, Щоб запити пиво? Я частую.

— Ні. Ще кухоль пива.

Пиво було несвіже, і Мегре відчував його в шлунку аж до ранку. Уночі— він часто прокидався. Уві сні його мучили кошмари. Які саме, він не пам'ятав, але в свідомості вони залишали болісний неприємний слід. Коли він нарешті піднявся, сирена все ще хрипким виттям оповіщала про туман. Приплив, певно, вже досяг високого рівня, бо готель аж двигтів від могутніх ударів хвиль.

5. МІРКУВАННЯ ОДНОГО ДОБРОДІЯ

Туман майже розсіявся, але принишкле море повільно, немов зітхаючи, все ще димувало. В імлистій хмарі над морем стояла веселка.

Ранкове сонце золотило будинки, повітря було чисте й свіже, і тіло всіма порами вдихало його. Смачно пахли крамнички зеленярів, пляшки з молоком ще чекали біля порогів на господинь, а в пекарнях була гаряча година: там саме рум'янилися скоринки.

І знову, як у дитинстві, світ поставав перед ним не такий, як він є, а яким хотілося б його бачити. Містечко Етрета з його аж надто маленькими, аж надто гарненькими, аж надто свіжопофарбованими будиночками здавалося неймовірно чистим і безневинним для трагедії, яка тут сталася. І скелі виступали з туману точнісінько такі, як на листівках, виставлених біля воріт базару, а різник, пекар і зеленяр наче зійшли зі сторінок дитячої казки.

Невже так здавалося тільки Мегре? А може, й інші люди сприймають світ так само, як він, тільки нікому не зізнаються? Йому б так хотілося, щоб світ був саме такий, яким він поставав у ранньому дитинстві. "Немов намальований", — як він подумки називав його. І не тільки зовні, але щоб такими були й самі люди: батько, мати, зразкові діти, добрі сиві бабусі й дідусі…

Коли він щойно починав працювати в поліції, йому, приміром, містечко Везіне уявлялося як найпрекрасніше місце в світі. Воно лежало за два кроки від Парижа, але до війни там рідко коли можна було побачити автомобіль. У багатьох буржуа в Везіне були заміські дачі, цегляні будинки, просторі й вигідні, з дбайливо доглянутими садами, фонтанами, гойдалками й величезними посрібленими кулями. Слуги носили лівреї з галунами, а покоївки — гаптовані мереживом білі чепчики та фартухи.

Здавалося, тут могли жити тільки найщасливіші й найдоброчесніші родини, в яких панують мир та радість.