Мегре і старенька пані - Сторінка 9

— Сподіваюся, вам дали гарний номер? Можна гадати, що ви розплутаєте цю прикру історію? Вранці встаєте рано? Може, я б під'їхав до вас, годині о дев'ятій ранку.

— Якщо вам не важко.

— Дякую. Ще раз прошу — пробачте.

Вийшовши з кабіни, Мегре побачив, що Арлетта залишилася в залі зовсім сама. Стіл, за яким вона сиділа, спершись ліктем, уже прибирали.

— Він каже, що йому довелося їхати до Дьєппа.

— Вона вмерла нарешті?

— Вона хворіла?

— Уже років двадцять, коли не тридцять. І все казала, що вмирає. Шарль, певно, радий.

— Він не любив її?

— На якийсь час він поправить свої справи, адже йому дістанеться чимала спадщина. Ви знаєте Дьєпп?

— Дуже мало.

— Родині Монте належить приблизно чверть усіх будинків у місті. Тепер Шарль розбагатіє, але все-таки умудриться втратити й ці гроші в якійсь новій божевільній афері, якщо тільки Мімі його не зупинить, — адже кінець кінцем це її гроші. А вона, як мені відомо, не дасть себе скривдити.

Цікаво: вона казала про все це без злості, в голосі її не відчувалося ні ворожнечі, ні заздрощів, неначе вона розповідала про людей взагалі, бачачи їх такими, як вони є, і судила про них, як про експонати антропологічного музею.

Мегре знову сів напроти неї, натоптав люльку, але не квапився запалити її.

— Ви скажете мені, коли я вам набридну? — промовила Арлетта.

— Ви нібито не поспішаєте повернутися до "Халупки"?

— Ні. Не поспішаю.

— Настільки, що згодні на будь-яке товариство?

Він знав, що річ зовсім не в тім. Почавши розповідати про себе, вона, очевидно, не від того, щоб продовжувати цю розмову. Та в цій великій залі, де погасли вже три чверті вогнів і прислуга давала зрозуміти, що вони всіх затримують, важко було поновити розмову з того, на чому вона урвалася.

— Може, підемо ще кудись?

— Куди? Коли до бару, то там ми ризикуємо здибати Тео, а я не хочу його бачити.

— Ви досі не любите його?

— Ні. Не знаю.

— Ви сердитесь на нього?

— Не знаю. Ходімо. Ми можемо просто прогулятися.

Вони вийшли. Була темна, туманна ніч. Світло ліхтарів, що горіли там і там, розпливалося мерехтливими кругами. І дужче, ніж удень, чувся розмірений шум моря, що віщував шторм.

— Дозвольте мені продовжити допит?

Вона носила туфлі на дуже високих підборах. Через них вона уникала вулиць без тротуарів, особливо вимощених бруком, де боялася викрутити собі ногу.

— Для цього я й прийшла сюди. Рано чи пізно, ви б усе одно мене допитали, правда? Краще вже зі спокійною душею повернутися завтра до Парижа.

З часів молодості не часто доводилося Мегре блукати ось так уночі темними й холодними вуличками містечка в товаристві гарної жінки, і він відчував себе мало не грішником, їм стрічалися лиш нечисленні перехожі, чиї кроки чулися задовго до того, як із темряви виникав силует. Майже всі оберталися вслід цій запізнілій парі; за ними стежили і з-за штор освітлених вікон.

— В неділю, коли не помиляюся, був день народження — вашої матері?

— Еге ж, третього вересня. Вітчим перетворив цей день на щось подібне до національного свята. І не дозволяв, щоб хтось із родини не був на святкуванні. Ми зберегли звичай зустрічатися цього дня в матері. Для нас це стало традицією, ви розумієте?

— За винятком Тео, судячи з того, що ви мені розповіли.

— Еге. ж, за винятком Тео після смерті його батька.

— Ви привезли на цей день подарунки? Чи можна дізнатися, які саме?

— За дивним збігом Мімі і я зробили майже однакові подарунки: мереживні комірці. Моїй матері важко догодити. В неї є все, що вона могла б побажати, — речі рідкісні й дуже коштовні. Коли їй дарують якийсь дріб'язок, вона вибухає реготом, від якого всім стає ніяково. І дякує з перебільшеним запалом. Та вона нетямиться від мережив, і от нам з Мімі спало на думку одне й те саме.

— Ні шоколаду, ні цукерок, нічого солодкого?

— Здогадуюся, що ви маєте на увазі. Ні, нічого цього не було. Ніхто б не наважився подарувати їй шоколад чи цукерки, вона їх терпіти не може. Бачите, моя матінка належить до тих тендітних на вигляд жінок, які віддадуть будь-які солодощі за шматок маринованного чи засмаженого оселедця, солоний корнішон та добрячий шмат сала.

— А ви?

— Я не така.

— Хтось із вашої родини здогадується про те, що колись сталося між вашим вітчимом та вами?

— Чесно кажучи, я не певна цього. Та я ладна заприсягтися, що мати все знала.

— Від кого вона могла дізнатися?

— Вона завжди вміла обійтися без сторонньої допомоги. Даруйте, але мені знову доводиться лихословити: вона завжди підслуховувала під дверима, це її давня пристрасть. Спочатку вона стежила за мною, потім за Фернаном. Вона шпигувала за всіма, хто мешкав у будинку, в її будинку, — в тім числі за метрдотелем, шофером та покоївками.

— Навіщо?

— Щоб знати, що відбувається в її домі.

— І ви гадаєте, що вона Знала про вас із Тео?

— Я майже певна.

— І вона ніколи нічого вам не казала, навіть не натякала? Адже вам не було тоді й двадцяти років. Вона могла б вас і попередити.

— А для чого?

— Коли ви оголосили про свій намір вийти заміж за Жюльєна Сюдра, хіба вона не намагалася вас відмовити? В той час цей шлюб виглядав, як мезальянс. Фернан Бессон був на вершині успіху. Ви жили в розкошах — і раптом виходите заміж за небагатого зубного лікаря, за людину без майбутнього.

— Мати нічого не казала.

— А вітчим?

— Він не наважився. Він почувався винним переді мною, мені здається, його мучило сумління. Думаю, що, по суті, він був цілком пристойною і навіть совісною людиною. Він, певно, був переконаний, що я чиню так через нього. Він хотів зробити мені багатий подарунок, але Жюльен не прийняв його.

— На вашу пораду?

— Авжеж.

— І ваша мати не здогадувалася про це?

— Ніколи.

Вони йшли тепер стежкою, що підіймалася круто вгору до вершини скелі; через однакові проміжки часу небо прорізав промінь маяка, і здалеку долинало зловісне виття сирени, ввімкнутої задля туману. Навіть тут, нагорі, відчувався терпкий запах водоростей. Незважаючи на високі підбори та паризький костюм, Арлетта не виказувала жодних ознак утоми і не скаржилася на холод.

— Я поставлю вам ще одне запитання. Більш інтимне.

— Ви не здивуєте мене жодним із ваших запитань.

— Коли ви дізналися, що не зможете стати матір'ю? Ще до шлюбу?

— Так.

— Звідки ж?

— Невже ви забули, що я вам допіру сповідала?

— Не те, щоб. забув, але…

— Я ні разу в житті не користувалася протизаплідними засобами. І не давала користуватися ними чоловікам.

— Чому?

— Не знаю. Можливо, з якоїсь бридливості… Незважаючи на темряву, йому здалося, що жінка зашарілася. В її голосі з'явилася нова нотка. — А від кого ви дізналися про це напевне?

— Від одного молодого лікаря, асистента в клініці Ларібуаз'єр.

— Вашого коханця?

— Одного з них. Він дослідив мене, а потім передав на дослідження колегам.

Мегре завагався, не наважуючись поставити їй запитання, що наче саме рвалося з губів. Жінка зараз же відчула це.

— Сміливіше, комісаре! Все, що в моїй спромозі…

— Ці його колеги досліджували вас лише як медики? Чи…

— Ну, певно, що так!

— Тоді все ясно.

— Уявляєте, як мені потім захотілося з усім цим покінчити?

Вона промовила це спокійно, не підвищуючи голосу, наче йшлося зовсім не про неї, а про історію чужої хвороби.

— Ви хочете ще про щось запитати?

— Щиро кажучи, так. Під час цих ваших… любовних дослідів або пізніше з вашим чоловіком чи з іншими… ви відчували?..

— Належну насолоду? Ви це маєте на увазі?

— Скажімо, вдоволення?

— Ні того, ні того. До речі, не ви перший мене про це запитуєте. Мені завжди було байдуже, чи то випадковий перехожий, підчеплений на вулиці, чи якийсь там рафінований інтелігент, чи хоча б не знати, який видатний чоловік…

— Як, наприклад, Ерве Пейро?

— Ерве Пейро нахаба і йолоп.

— Як би ви повелися, коли б ваша мати раптом сказала вам, що знає про цей бік вашого життя?

— Я б відповіла: "Не сунь носа не в свої справи!"

— А що, якби вона сказала, що вважає за свій материнський обов'язок розповісти про все вашому чоловікові? Аби вас урятувати.

Арлетта ледь сповільнила крок.

— Так от куда ви гнете! — з докором мовила вона не відразу.

— Далебі, я не хотів цього.

— Я вже казала вам, що ладна на все, аби тільки Жюльен ні про що не дізнався.

— Але ж чому?

— Невже не зрозуміло?

— Ви не хочете завдати йому болю?

— І це також. Жюльен щасливий. Я ще ніколи не зустрічала таких щасливих чоловіків. І ніхто не має права позбавляти його щастя. А потім…

— Що іще?

— Можливо, він єдиний чоловік, який шанує мене, ставиться до мене інакше, ніж… Ви знаєте, що я маю на увазі.

— І вам це потрібно?

— Можливо.

— Настільки, що, коли б ваша мати…

— Коли б вона почала погрожувати, що зганьбить мене в його очах, я пішла б на все, щоб не допустити цього.

— Аж до вбивства?

— Еге ж. Вона додала:

— Можу запевнити вас, що такої нагоди поки що не було.

— Чому — "поки що"?

— А тому, що тепер вона не лише здогадується, — в неї є прямі докази. Сьогодні вона сказала мені про це.

— Що ж вона вам сказала?

— Ви будете вражені, коли я повторю її слова. Бачите, моя матінка, хоч вона зовні схожа на маркізу, в душі залишилася плебейкою, донькою рибалки, і в родинній обстановці вона не добирала виразів. Вона сказала, що я могла б жирувати десь-інде, бо її дім не бордель. З приводу того, що було між мною та Ерве, вона дозволила собі висловитися в найогидніших виразах. А Жюльєна вона назвала рогатою тварюкою, додавши, що він буцімто все знає і навіть користується з того…

— Ви боронили його?

— Я звеліла їй замовкнути.

— Яким чином?

— Дивлячись їй просто у вічі, я звеліла їй замовкнути. Та вона не вгавала. Тоді я дала їй ляпаса. Це настільки її приголомшило, що вона відразу заспокоїлася.

— Вона чекає на вас?

— Вона, звичайно, не ляже спати, аж поки я не повернуся.

— Ви справді збираєтеся там ночувати?

— Ви знаєте всі обставини і повинні згидитися, що мені важко діяти інакше. Перед від'їздом я повинна бути певна, що вона нічого не скаже Жюльєнові і не зробить нічого такого, що могло б його стривожити.

Вона помовчала, потім, здогадуючись про занепокоєність Мегре, додала з усмішкою:

— Не бійтеся, не станеться ніякої драми!

Вони дісталися аж до вершини скелі. Молочна завіса туману відділяла їх від моря, яке билося об прибережне каміння.

— Спуститися ми можемо, повернувши праворуч.