Мене називають Червоний - Сторінка 16

Всі свої сто десять малярських років він, забившись у куток, терпляче заповняв порожні кути сторінок, малював траву, тисячі листочків дерев, кучеряві хмарини, нечесану кінську гриву, цегляні стіни з нескінченними узорами на них, котрі постійно повторювалися, десятки тисяч одних і тих самих облич із розкосими очима та витонченим підборіддям. Узун Мехмет перебував у блаженному спокої. Тихий і непомітний, ніколи не прагнув до стилю та особистісного в мистецтві. На себе він дивився як на річ у домі хана чи принца, якому служив. Поки хани, шахи перерізали один одному горлянки, а маляри змінювали міста, переходячи до рук нових господарів, як гаремні жінки, Узун Мехмет у черговому малярському цеху проявляв свою терплячість, виводячи у заданому стилі листя, траву, звивисті скелі. Йому вже стукнуло вісімдесят, і в очах інших він перестав бути смертним — вірили, що Узун Мехмет прийшов із легенд, які відтворює на папері. Дехто твердив, що він живе поза часом і ніколи не вмре. Він не мав ані власного дому, ані батьківщини, ночував у кімнатах малярського цеху та наметах і ввесь час сутулився над паперами. Проте, незважаючи на таке існування, досі не осліп. Диво — час для нього зупинився, — так пояснював це дехто. Інші ж запевняли, що він — давно сліпий, однак усе відтворює по пам'яті, тому для малюнків йому більше не потрібен зір. Узун Мехмет ніколи не кохав і не був коханим, не знав сімейного щастя. Й ось у віці ста дев'ятнадцяти років у малярському цеху шаха Тахмаспа він зустрів шістнадцятирічного підмайстра, напівкитайця-напівхорвата — з лиця кров з молоком, вродливого, наче місяць, з розкосими очима та гострим підборіддям; він ніби зійшов із тих малюнків, які Узун Мехмет виводив цілих сто років. Тож не дивно — старий маляр з першого погляду закохався в неймовірної краси юнака. Щоб заволодіти його серцем, Узун Мехмет, як це зробив би кожен закоханий, вліз у чвари та інтриги художників у боротьбі за владу, з головою пірнув у багно хитрощів і облуди. Столітнє праведне життя зійшло нанівець, і міф про його вічність у нескінченному часі лопнув. Якось надвечір, коли він спостерігав за чарівним підмайстром, його продув холодний тебрізький вітер. Наступного ранку він чхнув і тут-таки отемнів. А два дні по тому, скотившись з високих кам'яних сходів малярського цеху, розбився на смерть.

* * *

— Я знаю ім'я Узуна Мехмета з Хорасана, але цієї історії не чув, — промовив Кара.

Він зрозумів, що оповідь скінчилася, й натякнув, що не пропустив жодного слова. Ця репліка прозвучала ввічливо. Я трохи помовчав — нехай надивиться на мене. А сам не переставав малювати. Я взявся за пензель, ще коли почав розповідати другу історію. Мене бісило, якщо руки не при ділі. А стукіт у двері перервав мою роботу.

Біля мене мовчки сидів мій красивий підмайстер, який ловив кожен мій порух і ввесь цей час слухав мої оповіді. Він завжди був поруч, змішував фарби, заточував писала й стирав зрідка допущені мною помилки.

З іншої кімнати чувся шум. Там була моя дружина.

— О… о, — сказав Кара, — тут падишах стоїть.

Кара здивовано дивився на малюнок. Я ж удавав, ніби нічому дивуватися. Хоча, чесно зізнаюся вам: є чому. Ми робимо ілюстрації до "Сурнаме" про врочистості з нагоди обрізання принців. І на всіх двохстах малюнках падишах сидить, спостерігаючи протягом п'ятдесяти двох днів, як перед ним унизу, під галереєю, проходять ремісники, ремісничі цехи, простолюдини, вояки, ведуть злочинців. Однак лише на моїй ілюстрації султан стоїть, кидаючи в натовп гроші з торбин, набитих флоринами. Я зробив це, аби передати радість і захоплення юрмиська, яке за гроші душить одне одного, гамселить кулаками, копає ногами й, збираючи флорини, світить догори задницею.

— Якщо тема малюнка — кохання, то треба творити кохаючи, — почав я. — Якщо там біль, то наповни його болем. Однак біль не передається людиною чи її слізьми, а твоєю внутрішньою єдністю із зображенням. Воно непомітне з першого погляду, але його відчувають. Я не зобразив людини із вказівним пальцем у роті — сотні малярів століттями творили такі дивовижні, на їхню думку, малюнки. Тим не менше, вся моя ілюстрація — незвичайна.

Кара, чогось дошукуючись, розглядав мої речі, малярське причандалля, все, що стосувалося мого життя. Я простежив за поглядом гостя й подивився на власне житло його очима.

Пригадуєте, певний час у Тебрізі й Ширазі малювали палаци, фортеці, лазні. Маляри неначе велетенською дивовижною бритвою розрізали їх посередині, аби показати, що нічого не приховаєш від всевидющого великого Аллаха. Крізь стіни було видно найпотаємніші закутки оселі, кухонний посуд, склянки, папуг у клітках, подушки, на котрих сиділи розкішні красуні, які за мурами ніколи не бачили сонця. Кара заворожено розглядав такий малюнок. Потім знову, ніби допитливий читач, вивчав кімнату: фарби, папери, "Кияфетнаме"[94], проілюстроване мною для європейських мандрівників, сторінки непристойної книги й малюнки зі сценами в ліжку, таємно абияк створені мною для одного паші, червоні-пречервоні каламари зі скла, бронзи, глини, ножі для застругування писал із золотими головками, мого вродливого підмайстра.

— На відміну від майстрів попередніх поколінь, я часто бачив війну. Дуже часто, — промовив я, аби своєю присутністю заповнити мовчанку. — Бойові механізми, гармати, раті, трупи. Я розмалював стелі всіх наметів наших пашів та султана. З поверненням раті з походу до Стамбула саме я зображав забуті всіма вояцькі могили, розрубані пополам трупи, змішання ратей у бою, нещасних вояків-ґяурів, котрі з оточених фортечних веж із жахом дивляться на наші полки та гармати внизу, на дезертирів, покараних на горло, ошалілих коней, які несуться галопом. Я запам'ятовую все, що підмічає око: нові млинки для кави, ніколи до цього не бачені, круглі вікна, гармати, новий курок на європейській рушниці, хто в який колір одягнутий на бенкеті й що їсть, як і на що поклав руку…

— А чого навчають твої три притчі? — прискіпливо, з відтінком вимогливості запитав Кара.

— "Алеф", — почав я, — перша оповідь, де фігурує мінарет, говорить, що хоч би яким був хист маляра, але ідеальним малюнок робить час. "Ба" — оповідь на тлі книг і гарему — показує, що за межі часу веде всього один шлях — майстерності та малярства. А за третю історію тепер скажи сам.

"Джім!" — упевнено вигукнув Кара. — В цій притчі про старого майстра поєднуються "Алеф" та "Ба". Вона вчить: якщо майстер почав нехтувати праведним життям та бездоганністю малюнка, то його час скінчився й він помирає.

14. На мене кажуть — Зейтін

Це було після обіднього намазу. Страшенно поспішаючи, однак із задоволенням, я виводив лиця солоденьких хлопчиків. Аж тут постукали в двері. Моя рука схвильовано затремила й випустила писало. Я обережно відклав убік робочу дошку й мерщій кинувся до дверей, нашіптуючи молитву перед тим, як їх відчинити: мій Аллаху… Зараз я вам, тим, хто не з нами, не в книжці, розповім, у чому річ. Ви вже майже живете в отому нашому брудному й жалюгідному для Аллаха світі, поміж ницими рабами нашого падишаха. Тож від вас важко приховати: індійський падишах, найзаможніший на землі шах Акбар-хан, наказав видати для себе, для душі, книгу, якою б захоплювався цілий світ. На всі чотири сторони нашого ісламського простору послав він вістки, щоб світочі малярської справи прибули до його палацу. Вчора до мого дому навідалися були гінці й запросили мене до Індії. Я відчинив двері: ні — не вони. Кара. Хлопчина з мого дитинства, я його вже давно був забув. Він ніколи не входив до нашого гурту й заздрив нам. Правильно?

Прийшов як друг порозмовляти, подивитися мої малюнки. Я прийняв його ввічливо — нехай подивиться. Нещодавно він, прощаючись, цілував руку головному маляру Осману. Великий майстер сказав йому великі слова: справжнього маляра оцінюють за сліпоту та пам'ять. Що ж, послухайте відтак мене.

СЛІПОТА І ПАМ'ЯТЬ

Пітьма була до появи малярства, і пітьма буде після зникнення малярства. Наші фарби, хист та любов нагадують, що Аллах велів людині бачити. Пам'ятати — це знати те, що бачиш. Знати — це пам'ятати побачене. А бачити — це знати, не пам'ятаючи. Отже, малювати — це згадувати пітьму. Великі художники любили малювати, усвідомлюючи, що розмаїття всього, що бачимо довкола, народилося з темряви, тому за допомогою кольорів прагнули повернутися в темряву Аллаха. Маляр, у якого немає пам'яті, не зможе згадати ані Аллаха, ані його темряви. На малюнках усіх видатних майстрів крізь кольори струменить пошук отої первісної позачасової темряви. Так шукали її древні майстри Герата. Аби ви зрозуміли, що ж таке згадувати, пам'ятати пітьму Аллаха, я вам розповім

ТРИ ІСТОРІЇ ПРО СЛІПОТУ І ПАМ'ЯТЬ

Алеф

Книга "Nefehat-ül Üns'ünün Lamii", де зібрані казання про Джамі, поета та святого, існує в турецькому перекладі Челебі. У ній написано, що майстер шейх Алі тебрізький уславився, працюючи в малярському цеху володаря Каракоюнлу[95] Джіхан-шаха. Він створив дивовижні ілюстрації до книги про Хосрова та Ширін. Наскільки мені відомо, праця над цією легендарною книгою кипіла одинадцять років; найвидатніший із найвидатніших малярів, шейх Алі показав таку майстерність, настільки геніально розмалював сторінки, як міг би це зробити лише Бехзат. Ще не була готова й половина книжки, як Джіхан-шах збагнув, що він — володар шедевру, якому в світі немає подібних. Однак шах Каракоюнлу Джіхан жив у страсі та заздрощах до молодого володаря Аккоюнлу[96] Узун Хасана, якого оголосив своїм найпершим ворогом. "Книгу завершать, і я навіть не встигну зажити слави, як мій майстер може створити для володаря Аккоюнлу, Узун Хасана, ще кращі ілюстрації, — відразу спало на думку Джіхан-шахові. Якщо шейх Алі й розмалює ще якусь книжку, то тільки для мого злісного ворога", — нашіптувало йому чуття. Шаха дедалі більше пожирала заздрість та отруював страх за власне щастя, вірніше, щоб "ніхто, окрім мене, не був щасливим!" Вихід він знайшов — убити шейха Алі, тільки-но книгу буде завершено. От тоді вже ніхто інший не матиме такої дивної книги. Але одна його гаремна красуня-черкеска мала добре серце й підказала шахові, що достатньо осліпити маляра.