Мене називають Червоний - Сторінка 77

Переді мною стояв свекор Шекюре.

— Все махаллє, включно з тутешнім кадієм, кожен знає про те, що Шекюре давно розлучилася й вдруге вийшла заміж згідно з Куран-и Керімом, — почала я, — навіть якщо твій давно загиблий син воскресне й повернеться до нас із раю, просто від пророка Муси, то, однаково, нічого не зможе вдіяти: він уже розлучений з Шекюре. Ви вкрали заміжню жінку й тримаєте її в себе силою. Кара переказує тобі, що розбереться з цим злочином раніше за кадія.

— Ти не туди заблукала, — тонким голосом відповів свекор, — ми не примушували Шекюре тікати сюди! Я ж — хвала Аллаху! — дідусь її дітей. А Хасан — їхній дядько. Що мала робити Шекюре, залишившись сама? Вона прибігла до нас. І якщо забажає, може відразу повернутися з дітьми назад. Та не забувай: тут народилися й у щасті зростали її діти!

— Шекюре, — довго не роздумуючи, звернулася я до неї, — ти хочеш повернутися в батьківський дім?

Почувши про свій рідний дім, вона розплакалася. "Тата більше немає", — відповіла Шекюре. Чи це мені вчулося? Діти спершу підповзли до неї, а потім вмостилися їй на колінах і притислися головами до грудей; вони обіймалися й плакали. Та Естер — не дурна. Ридаючи, Шекюре ловила двох зайців одразу, не заявляючи про свій вибір, хоча я й знала: плаче вона щиро. Я теж стала схлипувати. Потім помітила, що слізьми вмивається й перелякана Хайріє.

Не плакала в домі тільки одна людина, зеленоокий свекор-вельможа, через якого почався наступ Кари та його ватаги на будинок. Кара почав грюкати у віконниці, налягати на двері. Два чоловіки загупали в двері саморобним тараном-колодою — кожен удар лунав у домі, як рев гармати.

— Ти пам'ятаєш кращі часи, ти — вихований, добрий чоловік, — заблагала я свекра, — відчини двері й відпусти Шекюре, хай заспокояться оскаженілі пси на вулиці.

— Якби ти була на моєму місці, то чи викинула б за двері до тих псів беззахисну жінку, що прибилася до твого дому і є тобі невісткою?

— Ти ж сам хочеш, щоб вона пішла, — напосідала я, витираючи фіолетовою хустинкою носа, який уже не міг дихати від сліз.

— Вона сама може відчинити двері й піти, — відповів він.

Я підсіла до Шекюре з дітьми. Кожен удар у двері та страхітливий гуркіт спричиняли щоразу бурхливіші потоки сліз: діти ревли ще голосніше, сльози котилися градом як у Шекюре, так і в мене. Та ми, певна річ, пильно дослухалися до ударів тарану и погрозливих викриків знадвору, а плакали, щоб відтягти час.

— Красуне моя, Шекюре, — озвалася я, — свекор дає дозвіл, твій чоловік Кара погоджується на всі умови, він любить і чекає на тебе — тобі більше нічого тут робити. Виходь звідси, накрий голову, бери свій клунок і дітей, відчиняй двері й ходімо потихеньку додому.

Коли я так сказала, діти почали аж захлинатися від сліз. Шекюре вирячила очі.

— Я боюся Хасана, — пролепетала вона, — його помста буде жахливою. Він — божевільний. Боюся, бо сама сюди прийшла.

— Ти ж не мала вибору, тільки-но відгуляли весілля, як ти опинилася в такій скруті, ясна річ, ти десь мала прихиститися. Навіть чоловік тебе пробачив і приймає назад. А Хасаном ми ж верховодили роками, то й надалі дамо собі раду. — Я всміхнулася до неї.

— Я двері не відчиню, отож, виходить, що повертається до нього тільки моє серце, а не я сама, — відповіла Шекюре.

— Рідна моя, — сказала я. — Я теж не можу відчинити двері. Ти-бо знаєш, що тоді про мене подумають: запхала носа в чужі справи. Помста мені за це буде ще жахливішою.

З її очей я зрозуміла, що вона визнає мою правоту.

— Отже, двері не може відчинити ніхто, — виснувала Шекюре. — Облишмо нашу затію, хай вони їх виб'ють, а нас витягнуть звідси силою.

Здогадавшись, що таке рішення найприйнятніше для Шекюре та її дітей, я злякалася.

— Але ж проллється кров, — страхала її я. — Якщо не прилетить кадій, то ця ніч запам'ятається кров'ю, й кревна помста тягтиметься роками. Той, хто хоче мати чисту совість, ніколи не буде стояти й дивитися, як виламують двері, нападають на дім і витаскують звідти жінку.

Замість того щоб дати зрозумілу відповідь, Шекюре пригорнула до себе дітей і заридала ридма — я вкотре приголомшено збагнула, яка скритна й корислива ця Шекюре. Якийсь внутрішній голос наказував мені облишити ту тяганину й забиратися звідси геть, однак вислизнути я б уже не змогла, оскільки двері ось-ось мали виламати, луплячи в них тараном. Та, щиро кажучи, я переживала як за те, що вони виламають двері і вдеруться в дім, так і за те, що вони їх усе ж не виб'ють. Адже Кара, який покладається на мене й сподівається на щасливий кінець, може щомиті зупинити своїх людей, а це додасть мужності свекрові, — спало мені на думку. Я міцно притулилася до Шекюре й відразу розкусила її: плакала не по-справжньому, штучно, мало того: вона ще й страшенно вдавано здригалася — таке навіть не вдасться нікому повторити.

Підійшовши до дверей, я щосили закричала:

— Досить уже! Перестань!

Не минуло й хвилини, як грюкіт знадвору і плач у домі стихли. А мене раптом осінила блискавична ідея.

— Хай Орхан відчинить своїй мамі двері, — промовила я тим солоденьким голоском, яким розмовляють з дітьми. — Він же хоче повернутися додому, і на нього ніхто не триматиме зла.

Не встигла я й договорити, як Орхан вирвався з ослаблих маминих рук і впевнено, наче той, хто прожив у цьому домі десятки років, спершу зняв поперечну дошку на дверях, а потім відтяг засув. Було чути, як двоє людей за порогом відступили назад. З прочинених дверей сапнуло холодом. Запала така тиша, що ми всі почули, як десь удалині завив чийсь лінивий пес, аби показати, що він на щось здатен. Орхан повернувся в обійми Шекюре, та його поцілувала.

— Я все розкажу дядькові Хасану, — озвався Шевкет.

Коли ж я побачила, як Шекюре підводиться, бере своє ферадже й збирається виходити, то мені аж на душі відлягло. Я ледь стрималась, щоб не засміятися. Сіла й кинула собі до рота дві повні ложки сочевичної юшки.

Кара повівся мудро — до дверей не наближавсь. Навіть коли Шевкет зачинивсь у кімнаті свого батька-небіжчика й ми гукали, щоб допомогти, то Кара й кроку не ступив у наш бік і своїх людей не пустив. Шевкет же погодився покинути дім тільки тоді, коли мати дозволила йому забрати з собою кинджал дядька Хасана з руків'ям у діамантах.

— Бійтеся Хасана та його червоної шаблі, — пригрозив свекор, охоплений виправданою тривогою від поразки й прагненням помсти. Він поцілував по черзі онуків, нюхаючи їхнє волосся, і щось шепнув на вухо Шекюре.

Помітивши, як та поспіхом востаннє розглядає двері, стіни, камін у цьому домі, я вкотре згадала, що тут вона провела найкращі роки свого життя. Чи не скрилося від ока Шекюре, що тепер той самий дім — всього-на-всього притулок для двох нещасних самотніх чоловіків, чи відчуває вона, що тут пахне смертю? Шекюре навіяла мені сум, тож дорогою назад я більше її не обіймала.

Нас, трьох жінок, — одну рабу, одну юдейку та одну вдову з двома півсиротами — зближували в дорозі не холод і пітьма, а страх перед Хасаном, чужими махаллє та їхніми тісними вуличками. Під охороною людей Кари наша ватага жінок і дітей, наче караван, який ведуть до султанської скарбниці, пробиралася назад манівцями, перевалком, закинутими на околицях махаллє, де не пролетить птиця, і не пройде кінь, — тільки б не потрапити на очі сторожам кварталів, яничарам, усіляким цікавим сміливцям, що розгулюють ночами, харцизякам та Хасанові. Ми йшли навпомацки, штовхаючись і б'ючись об стіни в глупій пітьмі, в такій темряві, хоч око виколи.

Боячись, що з пітьми ось-ось вигулькнуть привиди, джини, з-під землі вирвуться шайтани, схоплять нас і поволочуть за собою, ми дружно обнялися. Ми намацували стіни, зачинені віконниці і в холоді ночі слухали, як з-за них долинають та зливаються зі стогоном худоби в стайнях і хлівах людське хропіння та кашляння.

Я, Естер, виходила в Стамбулі всі найубогіші місцини, всі ті вулички махаллє, де знаходили собі притулок біженці, чужоземці, небезпечні вихідці з яких завгодно народів, тому тільки-но починала думати, що ми давно заблукали серед цих нескінченних петлястих вуличок, то напружувала свій зір і таки впізнавала деякі закапелки, якими ввесь божий день терпляче бродила зі своїм клунком: ось будиночки вулиці Терзібаші, там далі — садок Нурулаха-ходжі, а з ним межує стайня, від якої чути дух кизяків, чомусь схожий на запах кориці, тут — згарища вулиці Джанбазлар. Впізнавши на майдані водограй Сліпого Хаджі, я здогадалася, що ми прямуємо зовсім не туди, не до дому покійного батька Шекюре.

Кара хоче заховати сім'ю від Хасана, котрий казиться від люті, та від ібліса-вбивці, Кара шукає притулку в якомусь непримітному місці, — миттю второпала я. Якби ще могла додуматися, де те місце, то й вам би відразу розповіла, а Хасанові — завтра вранці. Але розповіла б не зі злості, а тому, що переконана: Шекюре знову добивається уваги з боку Хасана. Однак кмітливий Кара цілком справедливо мені більше анітрохи не довіряв.

Ми вийшли на темну вулицю за Есір-базаром, як з її протилежного кінця долинули крики й волання. Почулись уривчасті звуки, а потім — удари шабель, сокир та київ. Я вжахнулася.

Кара віддав свою здоровенну шаблю товаришеві, на якого найбільше покладався, відібрав у Шевкета кинджал, через що той розплакався, й звелів Шекюре, Хайріє й дітям під охороною учня цирульника та ще двох чоловіків тікати звідси. А хлопцеві з медресе наказав негайно провести мене додому; з усіма він Естер не залишив. Чи та сутичка перед нами — випадкова, чи вона наперед хитро спланована, щоб утаїти від мене схованку Шекюре?

В кінці вузької вулички, яку ми проминули, стояла хатка, я здогадалася — це кав'ярня. Довкола неї вирувало юрмисько, то влітало всередину, то вибігало назад — спершу я гадала, що то — грабіжники, потім побачила, що незнайомці спустошують і нищать кав'ярню. Вони виносили звідти філіжанки, склянки, підставки — все до решти — й били, трощили на очах у цікавого юрмиська, осяяного смолоскипами, щоб була нам наука. Хтось спробував зупинити погром, тоді цього чоловіка стали бити, його ледве врятували. З почутого тут я спершу зробила висновок, що причина погрому — тільки кава. Довкола розказували, яка шкода від неї, як вона псує зір, шлунок, як, затуманюючи розум, збиває людину зі стезі своєї віри, як пророк Магомет відмовився від кави, коли її йому запропонував шайтан, явившись у подобі вродливої жінки, говорили, що кава — дання, подароване нам європейцями.