Мертві

МЕРТВІ

"Рекомендується при гострій та хронічній депресії, супроводжуваній неспокоєм, безсонням, збудженням, а також при невротичних захворюваннях з ознаками напруження, страху, втоми". Невеличкі жовті капсули, дуже дорогі. Вона приймала їх разом з іншими капсулами, кольору морської хвилі, не такими дорогими і значно слабкішої дії. "Протипоказано при відповідальній роботі, що вимагає цілковитої розумової ясності". Що воно означає — "цілковита розумова ясність"? З того часу, як кілька років тому її подружнє життя пішло шкереберть, Айліна памагалася уникати цілковитої розумової ясності, цієї перебільшуваної, суто американської чесноти.

Від загального неспокою і страху перед неспокоєм — невеличкі рожеві таблетки. "Не радимо вживати алкоголь". Та хай там що, а вона вже звикла потроху пити: завжди пила перед зустріччю з незнайомими, часто перед зустріччю з приятелями, а то й у зовсім буденні, самотні дні, коли взагалі не чекала ніякої зустрічі.

Якась спокуслива принада таїлася в тому, що деякі ліки могли викликати зовсім протилежні явища: утому чи непомірну дратівливість, знизити чи підвищити статевий потяг. Вона любила парадокси. Цікаво, як такі протилежні явища відбуватимуться водночас в одному й тому ж організмі? А може, вони виникатимуть по черзі, у різні дні? "Від хронічного безсоння" — маленькі білі, здавалося б, безневинні таблетки барбітурату. Вранці, вибігаючи з дому, вона похапцем ковтала кілька таблеток для підвищення

тонусу, запивала їх гарячою водою просто з-під крана або кавою, і враз у голові з'являлось химерне відчуття порожнечі — достоту ніби замість голови на плечах барабан. Підвищений тонус! Саме повітря, що його вдихають легені, просякнуте сліпучою радістю, вартою будь-якого ризику.

"Можливі й побічні дії: невпевненість у собі, атаксія, висипи на шкірі, набряки, нудота, запори, дискра-зія крові, жовтяниця, захворювання печінки, галюцинації, дрож, недорікуватість, надмірне збудження..." Могло статися що завгодно.

"Судячи з аналізів, ви здорові",—заявив їй молодий терапевт. У неї обірвалося серце, кудись провалився шлунок, усі нутрощі, вражені тяжкою недугою, тягло вниз. Здорова? Не може бути! Не вірячи, вона здивовано, широко розплющила очіг "Вказані вами симптоми,— вів далі терапевт,— наприклад, безсоння — не виражені органічно, тому діагноз поставити неможливо".

Чому ж тоді тремтять руки, чому лихоманковий блиск в очах, чому, чому так гуде в голові? її обдурено. Шістдесят доларів викинуто на вітер. Зачинивши за собою двері лікарського кабінету, підійшла до питного фонтанчика в коридорі й прийняла кілька капсул, що залежались у кишені пальта разом з клаптиками корпії і ще чимось схожим на пластівці арахісової шкаралупи,— хоч убий, вопа не пам'ятала, щоб коли-небудь клала в кишеню арахіс. Проковтнула одну, дві, три заспокійливі пілюлі кольору морської хвилі і величеньку білу таблетку, назви якої не могла пригадати, знайдену на самому споді сумочки разом з кількома волосинками і скріпками для паперу. "Виходить, я цілком здорова",—промовила вголзс.

Тепер вона мешкала в Буффало в штаті Нью-Йорк. Мала неповне навантаження годин в університеті. То було компромісне вирішенпя між переїздом до Каліфорнії, як хотілося її колишньому чоловікові, і переселенням до Нью-Йорка, куди поривалася сама. Розпалена уява штовхала її то на захід, то на схід, і вона прожила рік у цьому похмурому місті на півпочі штату Нью-Йорк, де під брудним небом росли самі берести і никали злі поліцейські. Місто було охоплене заворушенням, удень і вночі поліція нишпорила університетським містечком у пошуках буптівливпх студентів, а бунтівливі студенти ховалися в кущах обіч будівель, ладні будь-якої хвилини підкласти бомби сповільненої дії й тікати; отож університетське містечко аж ніяк не було безпечним ні для політично байдужих студентів, ні для інших людей. Навіть "нормальні" — такі, як Айліна, давно втомлені протестами и демонстраціями, не були позбавлені загрози.

Двічі на тиждепь вона читала лекції, намагаючись решту часу триматися від університету подалі. їздила на мерседесі випуску 1965 року, що дістала в спадщину від дядька, розпусного, самотнього й егоїстичного, як і сама Айліна; дядько жалів її — не без гордощів—через її нещасливий шлюб та невиправдану байдужість до родичів. Дядько працював суддею в Сент-Луїсі, де й помер; їй довелося летіти туди по автомобіль. Подорож назад тривала трохи не тиждень, Айліпу чогось опанували лінощі, гнітили невеселі думки. Але, прибувши в Буффало, сидячи за кермом масивного сріблястого автомобіля, під надійним захистом його старомодного кузова, відчула себе врятованою від задушливої вуличної кіптяви і пронизливих дратівливих поглядів поліції та місцевих буффаль-ських платників податків — дарма що її зачіска й одяг мали неохайний вигляд.

Тонізуючі таблетки підносили її над землею, і вона починала чимдуж белькотіти просто в розпливча сті обличчя студептів, все швидше й швидше, сподіваючись, що так скоріше скінчаться заняття. Від заспокійливих пілюль хилило додолу, її цнотливе серце розніжувалось до дрімотного стану, кінчики нервів утихомирювалися в лагідних пестощах, запевняли її, що все гаразд. У своїй успадкованій машині вона їхала то надто швидко, збуджена тонізуючими пілюлями, то надто повільно, і тоді позаду лунали войовничі гудки — сигнали інших водіїв американських автомобілів.

Протягом останніх двох років Ай ліна тільки й знала їздити з краю в край, пакувати й розпаковувати одяг та інші речі; завжди нетерпляча, готова до несподіванок, літала з одного узбережжя на друге, щоб виступити в упіверситетах та інших закладах, зацікавлених "літературою", була перейнята сподіван-ІІЯХЛІИ, очікувала пригод перед новими зустрічами в аеропортах, наскрізь продутих вітрами. Після недавнього розлучення вона знову відчула себе дівчиною, молодшою на багато років, мало не дівчиськом, справжньою американкою. Знову початок. Завжди початок. Написала два посередніх романи, обидва досить прихильно сприйняли, тираж кожного — тисяча примірників. За ними з'явився її новий роман, в основу якого ліг анекдот, підслуханий у Мічиганському університеті, в жіночій вбиральні бібліотеки, про клуб самовбивць і "систематичну загибель нашого найціннішого природного багатства, наших дітей", як поважно проголосив один з вітчизняних рецензентів. Цей роман, її найелабіший твір, мав великий успіх, фото Айліни помістили на обкладинці популярного журналу, оскільки поява "Танцю смерті" збіглася з несподіваною цікавістю громадськості до здобутків жінок у "галузях, де переважають чоловіки". За три місяці шість журналів виступили з редакційними статтями про жіночий визвольний рух; фотопортрет Айліни виявився напрочуд вдалий. Вона стала знаменитістю, та попри всю славу губи кривила іронічна посмішка: безсоння мучило гірше, ніж будь-коли, дарма що вона "здорова".

Одні ліки періодично чергувалися з іншими; деякий час перевага надавалася жовтим капсулам, потім їх витісняли певеличкі рожеві таблетки; заспокійливі пілюлі, досить сильні, щоб звалити з ніг, Айліна вживала пізно ввечері з джином і лимоном. Ці суміші свято шанувалися й трималися в секреті. Широко розплющивши очі, вона чекала отих усіх "побічних дій", яких не було жодного разу, незважаючи на загрозливі перестороги. їй таки щастить. Можливо, нічого страшного іі не трапиться. Коли стало ясно, що подружнє життя не вдалося, їй було двадцять шість; саме тоді вона й почала вживати наркотики, хоча безсоння тривожило її здавна. Лише одного разу вона по-справжньому знепритомніла, її мозок зовсім затьмарився; це трапилося зимового дня — вже надвечір — вона була з коханцем у своєму кабінеті в Дс-тройтському університеті; хтось просунув у замочну шпарину ключ, і двері відчинилися. "Ні, ні, не заходьте!" — верескнула Айліна. Налякана криком прибиральниця пішла геть, нічого не встигши побачити, так принаймні запевняв Айліну коханець. Але вона зомліла. Шкіра стала вологою й холодною, лише через півгодини переляканому коханцеві вдалося воскресити її. "Айліно, я люблю тебе, не вмирай",— благав він. Нарешті вона заспокоїлась і могла повернутися додому, в помешкання в північно-західному районі міста, де жила з чоловіком; вдома приготувала собі джин з гірким лимоном і, стоячи на кухні, пила цю суміш, а чоловік тим часом горлав: "Де ти була? Чому так пізно?" Не відповідала. В пам'яті хміль змішався з відчуттям величезного полегшення, порятунку від принизливої небезпеки і величезного страху перед новою, негайною небезпекою з боку розлюченого чоловіка. Чому він так горлає на неї? За кого

вона вийшла заміж, чому він так осатаніло на неї горлає? Пила джин, немов святкуючи свій гріх.

Тисяча дев'ятсот шістдесят сьомий рік... саме тоді, наприкінці навчального року, настав край їхньому шлюбові; три тижні чоловік лежав у лікарні, за пів-кварталу від будинку своєї матері в Освего, штату Нью-Йорк, і Айліна жодного разу його не відвідала, її серце немов закам'яніло, вона боялася зустрічі. Відлякувала й свекруха. Незлагоди між ними виникли ще за детройтського періоду, в тисяча дев'ятсот шістдесят п'ятому — сьомому, коли обоє виїхали з міста незадовго до заворушень, які видалися завжди поетичній, надмірно збудженій, одурманеній таблетками Ай-ліні катастрофічним розквітом власної ненависті. Вона гадала, що вміє ненавидіти, та чоловік ненавидів ще дужче. "Умри, чому ти не вмираєш? Умри!" — гіпнотизував він її пошепки, коли якось удосвіта вона лежала плачучи в ліжку, падто зморена, щоб сваритися далі. Часом вона заводила сентиментальну розмову про дітей, але Брайєн мав досить здорового глузду і зневажливо відхрещувався від балачок на цю тему. "Невдалий шлюб дітьми не залагодиш",— казав він. Вона й не здогадувалась, що їхній шлюб невдалий. Знала, що чоловік заздрить їй. їхній спільний приятель, психіатр, сказав їй, що, видавши два романи — дарма що невідомі й збиткові,— вона тим самим вразила чоловіче самолюбство Брайєна, який марно пробував написати щось варте уваги. Чи ж то її вина? Що вона могла вдіяти? "Ви могли б поступитися йому в чомусь іншому",— радив приятель.

Врешті-решт Айліна закохалася в іншого. Навмисно хотіла полюбити когось і покарати цим чоловіка, по-мститись йому; але почуття помсти забулося, вона закохалась по-справжньому, дарма що звідусіль її обсіли турботи...