Мертві - Сторінка 2

закохалася в людину, яка теж розчарувала її, хоч і по-іншому.

Побічні дії: "пригнічений стан, атаксія, висипи на шкірі, набряки, нудота, запори, дискразія крові, жовтяниця, захворювання печінки, галюцинації..." Іноді очі затуманювалися короткими примарними ненавія-ними галюцинаціями, але вона не вважала причиною цього барбітурат, який приймала від безсоння, чи ам-фетамін — останній вживався як збудник. її виснажило кохання. Кохання і детройтське повітря, дим, що неквапно сотався з грубезних фабричних димарів. Кохання і дим. Виразпий шал любовної жаги, те, що чинили з її тілом коханець і чоловік, і невиразна каламуть повітря, котре затуманювало й гіпнотизувало її зір. Пригадувала, що один час дуже любила чоловіка. Ще до того, як вони побралися в тисяча дев'ятсот шістдесят четвертому році. Вона вийшла заміж за Брайвна Доног'ю і юридично іменувалася Лйліною Доног'ю, але свої романи з якогось дівочого лукавства видавала під прізвищем Вільямс. Айліна Віль-ямс, цнотлива Айліна; в імені та прізвищі мелодійно перегукувалися два "л". Ця Аііліпа була авторкою книжок, тоді як та, друга Айліна проводила безсонні ночі поруч з чоловіком, що сіпався і пітнів уві сні. Тоді ще не знаменитість і не з такими пошарпаними нервами. Страждала від безсоння, але ж це не велика біда. Багато хто стражда від безсоння. Боялася спати, бо часто бачила вві сні вбивство Кеннеді — воно крутилося й прокручувалося в мозку, ніби старші кіножурнал. Від того листопадового дня вже збігли роки, але жаль до вбитого президента так само ятрив серце; зневажала свою сентиментальність, однак не могла себе стримати. Як вона ридала! Мабуть, була таємно закохана в Кеннеді... Але вві сні їй ввижалася не жива людина, а труп. Через те Айліна боялася спати. Лежала без сну поряд з другим трупом, що неспокійно сопів, лежала зі своїм партнером у цьому незбагненному шлюбі і подумки так часто повторювала

майбутню вирішальну розмову, аж та втратила силу й зашкарубла, стала анахронізмом, немов монолог у п'єсі Ібсена.

— Звичайно, в тебе хтось є.

— Анікогісінько.

— А я кажу: є.

— Нема.

— Ти маєш коханця, я знаю, але мені байдуже. Я не питаю, як його звуть.

— У мене нікого крім тебе немає.

— Не розказуй байок, є. Певно, викладач з твого паршивого вузу.

— Ні.

Природно, коли вона була вдвох із тим, то для нього і Айліни "другим" ставав Брайєн — чужий, по-чоловічому дужий і небезпечний, він мав повне право обіймати Айліну в домашньому затишку їхньої квартири. Мав повне право кохатися з нею, а Гордон не мав. Вони були перелюбники, Айліна й Гордон. їхня провина ставала для них безплотною — впліталася в них музикою, шанована, ніжна, дорогоцінна, у них тільки й мови було про неї. Все обличчя Гордона світилось коханням. Айліна любила це обличчя, любила пестити його, вдивлятися в нього, намагаючись уявити його як обличчя чоловіка, одруженого з іншою жінкою. Воно не таке вродливе, як у її власного чоловіка, хай так. Ну то й що? Для неї, враженої, захопленої, це обличчя — центр всесвіту, і їй так само не звільнитися від цього примхливого захвату, як не збутися жалю до Кенпеді.

Брайєн Доног'ю, її чоловік, високий, поривчастий, себелюбний, дотепний, викладав рентгенологію у Вейн-ському медичному інституті; він цікавився джазом і полюбляв писати статті з природпичих наук, з природничих наук і соціології, про джаз, про джаз і соціологію, статті на будь-яку тему. Любив похизувати-

ся велемовністю і говорив чудово, зі знанням справи. Лііліна завжди пишалася ним на людях. Він мав пе-вдоволене обличчя з виразними рисами, дуже темні очі. Зі смаком одягався й картав Айліну, коли вона через перевантаженість не досить дбала про свою зовнішність. На той час, розчарована низькою платнею і незручним розкладом занять у невеличкому Детройт-ському університеті, Айліна прибувала на першу пару — щосеместру їй діставалися перші пари о восьмій ранку — абияк розчесана, з волоссям, недбало розпущеним по плечах, лиха й дратівлива після безсопної ночі; панчохи або продерті гіллям, або зі стрілками; лискуче, збуджене від таблеток обличчя; відчуваючи сухість у роті, вона читала зі студентами обов'язкову ритуальну молитву (університет був католицький, та й сама Айліна одержала католицьке виховання), а відразу після молитви почувала себе вільною від найменших обмежень.

Хоч якимн незручними здавалися лекції о восьмій ранку, післяобідні лекції (від четвертої тридцяти до шостої вечора) були ще нестерпніші: кінець робочого дня, стомлені випускники, яким поставили цей курс, аби заповнити розклад, вчителі середніх шкіл — переважно черниці й ченці,— яким бракувало ще кількох заліків, щоб одержати ступінь магістра, студенти, які щоранку ходили на заробітки, втомлені, хтозна-звідки прибулі іноземці з кругами під очима від виснаження й нудьги та ще другорічники, за якими тяглися хвости за багато семестрів. Коли Айліпі траплялися в групі один-двоє тямущих студентів, вона, збуджена наркотиками, прийнятими в полудень з чорною кавою, із запалом порушувала найгостріші питання, пристрасно бажаючи втягнути отих поодиноких студентів у бесіду. Зав'язувався діалог. Суперечка. Решта слухачів сиділи покірні й оторопілі; вони зиркали то на Айліну, то на котрогось із її красномовних

4* 99

учнів, то знов на Айліну і конспектували тільки тоді, коли їм здавалося, що вона пояснює щось важливе. Що там таке особливе в "Серці темряви" Конрада, дивувались вони, чого це місіс Доног'ю так шаленіє?

її мідяного кольору волосся скуйовдилося, спадаючи їй на лице, і навіть шкіра часом прибирала сліпучої мідяної краси від надвечірнього сонця, коли навскісні промені пробивалися крізь дерева університетського містечка, або від хвилювання, коли вона бачила перед собою напрочуд кмітливу групу, або від думки про те, як сильно вона кохає Гордона, її Гордона, котрий чекатиме її після лекції. Один з юнаків післяобідньої групи — Еммет Нор лан, на кілька років випереджаючи моду, вже носив довге завите волосся; в тисяча дев'ятсот шістдесят шостому році цей невисокий, готовий устряти в будь-яку суперечку, передчасно розвинутий гарячкуватий хлопець в окулярах навчався ліпне на другому курсі. Після лекції він завжди присікувався до Айліни, вимагаючи, щоб вона пояснила свою позицію.

— Ви спекулюєте такими словами, як "почуття", ви забиваєте нам баки вашими почуттями! — вигукував він.— Коли я на лекції ставлю питання, ви його перекручуєте! Примушуєте всіх сміятися з мене! Це жіночий виверт, жіночий, негідний вас!

Еммет усе сприймав надто серйозно, так само серйозно, як і Айліна; він повсякчас вештався поблизу її кабінету, стовбичив у дверях, відмовляючись увійти й сісти, бо "поспішає", однак йому не хотілося залишати її, і з того, як похмурніло його обличчя, Айліна знала, що коридором до неї йде її коханець...

— Бувайте,— з досадою казав Еммет і йшов геть. Гордон викладав соціологію; на років десять чи

більше старший за Айліну, лагідний, по-батьківському поблажливий; відверта, нелукава натура — не те, що вона. Одного осіннього дня, після вкрай огидної сварки з чоловіком, Гордон упав їй в око, і Лйліпа вирішила, що він станс її коханцем. Тоді вона ще навіть не відала його імені. Коханець. У неї буде коханець. Високий, як і Брайєн, з напруженою, вибачливою усмішкою й зморшками в кутиках уст, які виказують одруженого чоловіка, на чолі — синювато-фіолетові вени. Шкіра на обличчі водночас молодеча й стара. Одягався він без показної дбайливості Бра йена, носив не дуже нові й чисті, мішкуваті на колінах твідові костюми, від яких тхнуло тютюном і нспровітрюваними приміщеннями. Айліна, поклавши собі за мету закохатися, прогулювалася поблизу його дому біля університету — звичайного цегляного двоповерхового будинку з білими віконницями. Серце калатало від ревнощів. Уявляла його родипне життя і дружину, четверо дітей, форд із зазубленим заднім крилом, газон з витоптаною травою; сама вулиця теж видавалась занедбаною — гарний старий тюдорівський будинок уже переобладнали під гуртожиток для студентів — прикмета неминучого краху. Зустрічатися з ним, сором'язливо розмовляти, кохати його кожну рисочку, мало стати найвизначнішою подією Гї життя, бо, хоч як вона була просякнута наркотиками, не ві-рилося, що він може відповісти взаємністю. Адже він католик. І, мабуть, щасливий своїм родинним життям.

Коли між пими все скінчилося і вона викладала протягом двох семестрів, що швидко й непомітно промайнули, в Буффальському університеті, де більшість занять відмінили через студентські заворушення і втручання поліції, їй згадувалися дні, проведені в Детройті; якось дивно, що вона вижила — навіть з допомогою наркотиків і джину: не можна перенапружувати центральну нервову систему та ще й так довго. Про свою біду, переживання, відчуття провини Айліна написала роман, щовечора друкуючи на машинці десять-п'ятнадцять сторінок, поки не починало густи в голові, і від того болю вже не рятували ніякі пілюлі. Часом, поринувши у примарний світ, вона відчувала незбагненне бажання лишитися там назавжди, просто піддатися й збожеволіти. "Побічні дії: пригнічений стан, галюцинації, надмірне збудження..." Але не збожеволіла. І далі клацала на машинці, працювала, а закінчивши, змогла відчути па дотик квінтесенцію того гнітючого року — тоненький томик.

"Танець смерті". Історія відчуженої американської молоді... неймовірні викриття... самогубство... наркотики... занепад... жах... ці її а 5 доларів 98 центів".

П'ятнадцять тижнів книжка очолювала список бестселерів, друкований в "Нью-Йорк тайме".

Нерідко Гордон казав:

— Не хочу завдавати тобі прикрощів, Айліно. Боюсь запапастити тобі життя.

Айліна запевняла його, що не така вже вона й тендітна.

— Якщо Бранєи довідається, я піду, піду сама. Я житиму сама,— сказала безтурботно, легковажно, спостерігши з його похмурого обличчя, що він не відпустить її — невже і справді не відпустить?

Гордон думав про її чоловіка більше, ніж вона сама,— про "чоловіка", " яким бачився лише раз, на великій університетськії"! вечірці, але з яким поділяв жінку. Двоє чоловіків, не знайомі один з одним, ділили між собою її тіло. Айліна борсалася в тенетах хмільного здивування, міркуючи про божевілля кохати двох чоловіків...