Мертвим не болить - Сторінка 8

Дівчина мовчки, з осторогою поглядає в нічний степ, ніби вслухається, потім боязко штурхає притихлого їздового:

— Ану, поганяй!

І їздовий чвалом жене пару жвавих коників, від яких курить пара, і оглядається навсебіч.

Підвода то дрижить, рипить і підскакує на нев'їждженій дорозі, то затихає, загрузаючи колесами у сипкий сніг. Сидіти мені страшенно незручно, заклякла нога. У рані пече й сіпає. Але і посунутися не можна ні на сантиметр: я й так сиджу трохи не на самих ногах пораненого, він стогне, лається й озвіріло-чемно просить дівчину:

— Катеринко! Катю! Тихше! Шкуродер ти, а не сестра... Тихше! Ух!..Ох! Катюшенько!..

Катя схиляється з передка, однією рукою притримує його голову і просить з тією не звичною для фронту ніжністю, яка завжди примушує озирнутися:

— Любенький, хороший мій. Ну, потерпи! Зараз уже. Зараз...

І тут же, повернувши обличчя до німця, який зморено хекає за підводою, кричить:

— Швидше, німчура проклята! Швидше!

Я мовчу, нічим не виказуючи свого ставлення до цих її викриків. І вона змушена пояснити:

— Була б моя влада, я б його бігцем прогнала до Берліна і назад На Колиму б його, собаку! За наші муки! Хай би померз, постраждав, як руський народ страждає.

Потім з твердістю людини, яка звикла, щоб її слухалися, тихо кидає їздовому

— Поганяй!

І тут же нахиляється до пораненого:

— Потерпи вже. Потерпи, миленький!

Я й сам ледве тримаюся, нога мало що болить, ще й дуже мерзне під полою шинелі Тільки треба якось витримати до села. Там штаби, командири, вони щось придумають.

8

Село виникає раптово. У місячному світлі під горою довгий ряд білих мазанок. Біля них загородки тинів, темніє гілля вишняку на обніжках, там-сям мирно поблимує у вікнах, чути торохкотіння машин і голоси. У селі свої. Правда, мене трохи дивує така мирна ідилія під носом у німців Але ж це тили. Полки, видно наступають непогано, попереду танки, артилерія: чого тут боятися?

Дорога котиться вниз, скрипить, коливається підвода, лається в бога-матір поранений неборака, навіть другий, спокійніший, і той трохи підвівся, спершися на лікоть, і на його неприродно білому, вкритому щетиною обличчі з'являється гримаса страждання. Катя на передку заїкуватим від тряски голосом заспокоює:

— Зараз, зараз, рідненькі.. Зараз.

Ми спускаємося схилом і, трохи тихше проїхавши коротеньку, обсаджену вербами греблю, завертаємо у вулицю. Однак вулицею не проїдеш попереду, довжелезним кузовом перегородивши дорогу, хуркоче здоровенний "студебекер" Шофер, прочинивши дверцята, наполовину висовується з кабіни і помалу здає назад. Біля тину спиною до нас крутиться хтось у кожушку й охриплим, знервованим голосом наказує:

— Уліво руля! Уліво! Ще давай! Давай, давай!..

"Студебекер" сунеться у ворота, які для нього завузькі, важкими скатами утрамбовує сніг, і раптом обмазаний глиною тин з тріском хилиться додолу Чоловік у кожушку підняв кулаки

— Куди здаєш? Куди здаєш, собачий сину! Де в тебе очі? Де очі в тебе, питаюся?

Він зі злості підскакує до кабіни, здається, ось-ось кинеться на шофера. Але не кидається, і шофер на диво спокійно для такої ситуації басом відповідає:

— У лобі очі, товаришу капітан.

— У лобі? — перепитує капітан.— Хіба вони в тебе в лобі? Давай уперед!

— Стій! — кажу я, під'їхавши.

Їздовий притримує коней. Катя зіскочила з передка.

— Товаришу капітан!

Капітан не чує чи не хоче чути. Відступивши на крок, він знов наказує шоферові:

— Уперед і вправо руля! Ще, ще вправо! Давай, давай!

— Капітан! У степу танки! Кому доповісти?

Катя впритул підходить до командира.

Я злізаю з підводи і на одній нозі так само стрибаю до нього.

— Товаришу капітан! Там німецькі танки! — сподіваюся збентежити його цим повідомленням. Але капітан ніби й не чує.

— Управо. Ще правіше. Так, так! — капітан присідає, зазираючи під кузов машини. "Студебекер", вуркочучи, починає в'їжджати у двір.

— Що? Танки? Багато? — І одразу ж до шофера: — Давай, давай! Пройшло! — полегшено видихає він і тоді ніби вперше помічає мене з Катею.

— Танки німецькі! Ви чуєте? — кричить Катя.— Ось турнуть, буде вам тоді "давай, давай".

— Що? — дивується капітан, і осиплий голос його знов стає сварливий: — А чого ви на мене кричите?! Я що — ВПТД ? Ідіть в артполк і доповідайте. Мені наказано, я ДОП 2 розвантажую.

Він розвантажує ДОП! Ця його непохитність починає лютити мене. Я намагаюся роз'яснити капітанові, що нависло над його ДОПом, але Катя менш церемониться і випереджує мене:

— Який до біса ДОП! Ось вони як вріжуть до ранку — не буде тоді ні ДОПа, ні попа.

— Товаришу капітан!

Катя махає рукою:

— Та облиш його, молодший!

Вона скочила на передок, я звалююся на підводу. Їздовий уперіщив коней, і, об'їхавши "студебекери", ми мчимо по вулиці. А в селі так по-вечірньому затишно і мирно, що мені робиться страшно. Я вже передбачаю, чим може скінчитися ця ідилія. Ні, хай там що, треба знайти командирів чи штаб.

На одному подвір'ї, дбайливо притиснутий до стіни, стоїть "віліс", біля якого мовчки порпаються двоє,— мабуть, знімають своє майно. Де "віліс", там завжди начальство, і тому, побачивши машину, Катя відразу спиняє підводу.

— Сиди, молодший. Я сама.

Я зостаюся на возі, а вона біжить на подвір'я і щось утовкмачує тим двом. Незабаром вони всі виходять на вулицю і йдуть до підводи.

— Ось молодший лейтенант напоровся... Командира роти забито,— каже дівчина і змовкає, з надією поглядаючи на офіцера.

Я так само вглядаюся в нього — це дужий, підперезаний поверх шинелі чоловік, на плечах широкі, з двома просвітами погони. Інших знаків не видно, але він у вушанці: майор або підполковник.

— Де ви бачили танки? — спокійно звертається він до мене.

— У степу, товаришу підполковник.— Про всякий випадок я обираю більше з можливого, за це не ображаються.— Кілометрів за три звідси. Штук з дванадцять стоять стволами сюди.

— Ви думаєте, це німецькі?

— Німецькі,— кажу я.— Нас обстріляли. Командира роти забили. Ми ось ледве втекли з полоненим.

Підполковник мовчки оглядає мене, потім німця, який стоїть біля підводи і тремтить від холоду.

— Так. Добре. Можете їхати,— подумавши, каже командир.

Біля нього мовчки чекає другий, у тілогрійці,— мабуть, шофер чи ординарець. Мало що розуміючи з того дозволу, я питаю:

— А куди полоненого здати?

— Полоненого в Іванівку. Згідно з розпорядженням командуючого, збірний пункт для полонених в Іванівці.

— Та тут всі поранені,— каже Катя.— Візьміть ви німця.

— Ні, відправляйте в Іванівку,— спокійно, з непохитною твердістю каже командир.— І, до речі, повідомте там про танки. Скажете, підполковник Стах послав,— несподівано наказує він.

Ось тобі й маєш! Ми — їм, а вони — нам. Домовилися! Отримали наказ! Підполковник з тим, що в тілогрійці, відходять з дороги під стіну хати і закурюють. Ми стоїмо на місці і розгублено поглядаємо на них. Чути, як той, другий, притишено пропонує начальникові:

— Напевно, треба вшиватися... Хай йому чорт з тими танками...

Я не чую, що відповідає підполковник. Вони швидко зникають у дворі, і тоді я лаюся. Щось у мені надривається. Витримка моя на тому скінчилася, я готовий обурюватися, кричати — що ж це робиться?

У возі стогнуть поранені, Катя також розізлилася:

— Тиловики прокляті! Концентратів об'їлися — не проб'єш! Хоч на гвалт кричи!

— Поганяй! — кричу я до їздового.— Поганяй!

Їздовий знов поганяє. Мене охоплює нетерпіння — чорт з ними, поїдемо в Іванівку! Тільки де вона, та Іванівка? Як її знайти вночі і скільки на це потрібно часу! А тут ще два бідолахи на підводі!.. І німець, що підтюпцем поспішає ззаду. І моя мокра від крові нога, яка вже зайшлася від рани й морозу та німо болить...

На завороті вулиці ми трохи не збиваємо з ніг кількох бійців. Рятуючись від коней, вони, лаючись, вискочили на призьбу хатини. Хтось притискається до тину, і по ладній цигейковій шапці на голові, а найбільше по сумці при боці я пізнаю в ньому командира. У мене спалахує надія. Я хочу спинити підводу, але вона спиняється сама — це він люто хапає за вудила коней і повертає підводу впоперек вулиці.

— Стій!

Голос його злий, владно-нетерплячий, здається, зовсім недоречна така зустріч. Але тепер це мене мало засмучує: яка там делікатність, коли в тилу прорвалися танки! Я хочу кричати йому про них, та він випереджає мене:

— Хто такі? Чия підвода?

— Та поранені! Не бачите хіба? З батальйону Шароніна,— відповідає Катя.

— Товаришу командир,— кажу я.— Треба якось передати в штаб, у розвідвідділ... Комдиву. У степу недалеко танки. Німецька засада.

Командир усе це затято вислуховує, підходить до підводи, заглядає в неї і, ніби не чуючи моїх слів, тоном, який не терпить ніяких заперечень, наказує:

— Злізти всім!

— Та ви що? — підводиться на передку Катя.— Ви що, тут важкопоранені!..

— Санінструктор, так? До мене! Ви, поранений, так само! — не зважаючи ні на що, наказує він.

Звідкись біля нього з'являється автоматник, тепер їх уже двоє. Командир стоїть за два кроки від мене, грізний і невблаганний, наче генерал. Я дивлюся на нього, на його плечі, намагаюся визначити звання, але там нічого не побачиш. Угорі сяє місяць, і мені не видно його обличчя, затіненого шапкою. Але я вгадую, що обличчя це не обіцяє нічого доброго.

— Повторюю: санінструктор, ви, з перев'язаною головою, їздовий і ви,— киває він у бік німця,— ходімо зі мною.

Нічого не зробиш. Катя першою зіскакує з передка, неохоче кидає своє місце їздовий. Тримаючися за ребристий бік підводи, злізаю я. Командир ступає наперед:

— У приміщення!

Я думаю, що це безглуздя. Куди він нас веде і що ми йому зробили! І я хочу пояснити:

— Ви розумієте: танки. Ми поспішаємо повідомити. Через годину вони можуть бути тут.

Командир озирнувся:

— І прошу помовчати. Поки вас не питають...

— Ну, ідем, подумаєш! — зі злостивою рішучістю каже Катя і йде у двір. За нею ступає їздовий, потім німець. Я, тримаючися за тин, на одній нозі стрибками посуваюся слідом. Біля підводи залишається при двох поранених автоматник.

Командир веде всіх через подвір'я, потім у темні сіни і відчиняє двері в хату. На одвірку тьмяно горить каганець, вікна завішено якимсь лахміттям. Декілька малих перелякано кидаються на піч, і незабаром з-за комина з'являються їхні боязкі і цікаві до всього оченята.

— Прошу документи! — каже начальник, підходячи до каганця.