Мертвим не болить - Сторінка 5

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Кротов перестав жувати. Якийсь час він мовчить, а потім, заламавши брови, ступає поміж колій у сніг.

— Ану, підбери!

Німець насупився, мовчить і ані з місця.

— Підбери, гнидо! — жорстко наказує Кротов і за мить різко б'є його в щелепу. Той хитається, але втримується на ногах, і старший лейтенант, не тямлячи себе від шаленства, кричить:

— Воша повзуча! Сволота! Прокляття наше! Через вас я півроку в шпиталі простогнав! Ви батькову хату спалили! Через вас мене начальство тягає! Ось тобі ще, гаде!

Німець знов хитається, хапається рукою за щоку, але ні пари з вуст — ні від болю, ні від страху. Затята впертість його і в мені відгукується непідвладним гнівом. Якась темна тваринна зненависть охопила мене, і захотілося затопити йому в пику, як це зробив Кротов, і я, відчуваючи, що ледве стримуюсь, кажу старшому лейтенантові:

— Облиште!

Старий, який тим часом наздогнав нас, видно, тямить уже, в чім справа, і послужливо лізе в кукурудзу. Здмухуючи сніг із сухаря, він помалу підносить його, подає розлюченому Кротову. Той, однак, б'є німця по руці, і сухар вилітає в сніг ще далі.

— Геть! Геть, гади! Злидні! Сволота! Я вас усіх зараз!

Ротний хапається за кобуру, і я ледве стримую його:

— Та хай. Не треба! Ходімо.

Пронизуючи всіх трьох сповненим ненависті поглядом, Кротов неохоче переходить у праву колію.

"Ну, гад фашистський..." — думаю я, трохи відставши і наглядаючи за простоволосим гітлерівцем. Волосся в нього чорне, видно, жорстке, до вух він не доторкається, ніби не відчуває морозу. Протягом усієї дороги не вимовив жодного слова, жодного разу не глянув нам у вічі, але в усій його постаті відчувається небезпечний, прихований ворог. Після цього випадку з сухарем я трохи насторожуюся і пересовую свій ПКС на груди: хто зна, що може утнути цей злидень, яку штуку!

Степ затихає на ніч, але ж багато притишених звуків свідчать про присутність навколо великої сили війни. Іде наступ, відгомін його раз по раз вчувається в приглушеному гулі танків, далеких вибухах. Десь на півдні, за Кіровоградом, усе спалахує крайнебо: вогняна заграва на небосхилі то ширшає, розгоряючись, то вужчає. Звідкись долинають невиразні голоси людей, певно, поблизу пролягає шлях. Скрізь у степу причаєний рух, стишений гуркіт, люди. У кукурудзі, однак, ми майже нічого не бачимо довкола себе.

5

Шашок доганяє нас, коли вже володарює ніч і у високому січневому небі, гостро блискаючи, густо висипають зірки. Серед них світить повний місяць. У степу видно, хоч голки збирай. Різкі сині тіні нечутно ступають слідом за нами, яскраво білішає сніг у долах, навкруги у нічних сутінках видніються кукурудзяні зарості. Скраю ми помічаємо рухливу постать. Коня майже не видно в кукурудзяних хащах, тільки поверх них пливе вершник. Ми спиняємося і чекаємо. Ну, зрозуміло, це старшина.

— Тьху, думав, не здожену вже,— з полегшенням від того, що позбувся самоти в нічному полі, каже Шашок і притримує коня.— Ну, як, не порозбігалися фріци?

— Не розбіжаться,— кажу я.

Старшина скеровує коня по лівій колії і близько під'їжджає до німців. Кротов озирнувся (здається, він уже заспокоївся) і з хвилину вдивляється у старшину і його коня.

— Ну, що, не вигоріло?

— Не вигоріло,— охоче відповідає Шашок.— Упертий розвідник. Не хотілося скандал учиняти.

Усе зрозуміло: Шашок на тому самому низькорослому конику, на якому й приїхав у батальйон. Значить, Касенко характер показав до кінця. Він такий, цей наш лейтенант. Розвідник!

— Я б тому коневі ліпше кулю у вухо, ніж віддавати,— каже Кротов.

Шашок не відповідає, пропускає повз вуха це відверто неприязне зауваження і розв'язно кричить на німців:

— Шнель! Шнель, вашої матері! Затопчу, фашисти!

Він і справді підстьобує поводом коня. Задній німець кидається з колії, простоволосий сахається від кінського храпу. Старшина задоволено регоче:

— А, злякалися, такої вашої... Геть з дороги перед руським воїном!

— Ану, кінчай! — погрозливо озирається Кротов.— Спочатку візьми в полон, а потім будеш конем топтати.

Шашок притих і згори вниз насторожено оглядає ротного:

— А вам що, шкода?

— Не шкода. Гидко!

— Значить, захищаєте? Німців захищаєте?

— Іди ти!..— вибухає Кротов.— Хочеш діло пришити? Не боюсь я вас!

— Так, так! — Шашок багатозначно змовкає, щось затаївши в собі, і далі тихо їде за всіма.

Німці переглядаються, видно, щось уторопали з цієї сварки, і мені стає якось незручно перед ними. От знайшли місце, де сваритися! А все цей Кротов. Зрозуміло, він тепер злий, тому і справді може зайти в сварку.

Тільки, видно, я дарма потерпаю, посваритися насправжки вони не встигнуть. На черговому танковому повороті нам стрілися люди.

Це зв'язківці. Обвішані шпульками з кабелем, телефонними апаратами, зі зброєю на грудях, вони перелякано кинулися з колії, як тільки побачили нас. Потім, упізнавши, певно, своїх, несміливо виходять з ріденького кукурудзиння і завмирають на дорозі. Погляди їхні чомусь спрямовані вбік.

— Що таке? — питає Кротов, коли ми наближаємося до них. Зв'язківці тупцяють на місці, рухи їхні дуже скуті, голоси притишені і схвильовані.

— Там німці,— врешті крізь зціплені зуби повідомляє один з карабіном на шиї.

— Трохи не напоролися,— додає другий, не відриваючи погляду від потемнілої кукурудзи вдалечині. Двоє інших мовчки вглядаються туди. Я також вдивляюся наперед.

— Іди ти, хлопче, знаєш куди! — нервується Кротов.— Звідки їм там узятися? Он де німці,— показує він назад, на заграву над Кіровоградом.

— Точно,— не дуже впевнено підтверджує Шашок.— Я надвечір тут їхав — нікого не було.

Справді, звідки тут узятися німцям, уже чи не в найглибшому тилу полку? Батальйон далеко попереду, коли що, то вже давно б помітили і вжили якихось заходів.

— І танк. Стоїть, кукурудзою обкладений. "Тигр"!—ніби не чуючи наших заперечень, у якомусь трансі бубонить зв'язківець.

Кротов з навмисною недоумкуватістю в голосі запитує:

— Танк?

— Танк.

— "Тигр"?

— Ага, певно, "тигр". Дуже великий.

— Знаєш, боєць! Був би ти в моїй роті, я б тобі показав "тигра". Він би тобі потім конем здався! — погрожує Кротов і киває на мене.— Ходімо! А ви тягніть зв'язок! Куди наказали. І без паніки щоб. Живо! Вам зрозуміло?

Зв'язківці, проте, топчуться на місці. Від командирської впевненості їм не додалося рішучості. Тихо перемовляючись, вони зостаються, а ми йдемо далі. Я починаю пильніше, ніж досі, вдивлятися в нічну темряву. Кротов посунув на ремені кобуру. Німці навряд чи зрозуміли щось із тієї розмови, помалу бредуть у своїй колії. Старшина Шашок мовчки їде ззаду. Він перший порушує нашу мовчазну настороженість.

— Молодший,— звертається до мене.— Ти це, ось що...

Я дивлюся на старшину, він, згори зиркаючи в усі боки, щось вирішує:

— Ти ось що... Веди їх. А я... А я підскочу в батальйон. Забув одне діло.

"Що ж, підскакуй. Мені що? Тільки ніякої справи в тебе там немає. Просто ти злякався, писарська твоя душа",— думаю я. Кротов, недобре блиснувши очима, оглянувся, але змовчав. Шашок мерщій завертає коня і пускає його чвалом.

— Наклав уже...— чмихає Кротов.— Ну й чорт його забирай! Без нього легше.

Німці, видно, все-таки щось зрозуміли з нашої заминки. Передній, в окулярах, не повертаючись, щось буркає заднім двом, і чорний з виразним зацікавленням поглядає у темну далечінь. Пильніше стежачи за ними, я правою рукою намацую рукоятку затвора.

Так ми проходимо з кілометр чи більше. Ніде нікого; поблизу, здається, ніякого підозрілого руху. Кротов рішуче спльовує на сніг:

— Цим тиловикам завжди чорти сняться. Такий уже на...

Він, очевидно, хотів сказати "народ", але на півслові завмирає і несподівано спиняється. Я мало не наскакую на нього ззаду, і тут виразно, хоча й не зовсім реально (від несподіванки, як у поганому сні), бачу попереду людей. Чоловік із п'ять стоять у кукурудзі, вдивляючись у наш бік. Поруч темніє якась невиразна пляма — купа кукурудзи чи якийсь кущ? Трохи далі друга, а там ще й ще.

Але я так і не встигаю зрозуміти, що це. Я чую лише, як, здається, недоречно різко сіпнувся біля мене Кротов. Потім з його грудей виривається якийсь придушений крик, і старший лейтенант, дуже пригнувшись, мов дикий звір, кидається вбік. Я не можу збагнути, в чому річ. Збентежений, стежу поглядом за Кротовим, і тоді бачу, як один з наших німців ошаліло біжить у кукурудзу.

— Стій! Стій! Стій! Ох ти!..

Це Кротов. Кинувся за німцем, рве з кобури пістолет, але той зачепився і не виймається. Або мені так здається... Кротов падає на коліна в сніг, пробує підвестися, і тоді перша тріскуча черга прошиває довкола повітря. Я падаю в колію, торгаю рукоятку затвора. Попереду, в кукурудзі, щось спалахує. Вибух стьобнув в обличчя снігом і осліпив. У останню мить в очах майнула рука Кротова з відставленим ліктем. У ній пістолет. Затим вогняна пляма гасить мій зір. Однак за мить я бачу поперед себе поплутані стебла кукурудзи, що виросли на півнеба. У них висить низький місяць, і під ним дві постаті. Одна нерухомо лежить у колії, а друга, падаючи і підхоплюючись, біжить у кукурудзі, кудись убік від нас і від німців. "Утечуть!" — промайнув страх, і я, не цілячись, натискаю на спуск. Автомат дрібно здригається, і це повертає мене до реальності. Навкарачки я кидаюся в інший бік колії. Німець попереду також підскакує і, пригнувшись, широко плигає кудись у рідкі стебла. Я здушено кричу: "Назад!" Він перелякано кидається в інший бік. Але я, зробивши кілька стрибків, наздоганяю його і падаю майже поруч. Важко дихаючи, він лежить, вдивляється в мене і чекає. Одяг його і голова геть засніжені. Я скинув на приціл автомат і зі стишеною люттю гукаю:

— Назад! — Полонений ураз підводиться на коліна і швидко повзе поміж кукурудзяного бадилля. За ним, пригнувшись, поспішаю і я. Ззаду чути тривожне німецьке герготання. Кротова немає. Мерзле туге стебло плутається під ногами, б'є по голові. Але ж воно і трохи ховає нас, і ми відбігаємо від того місця, де нас застала черга. Нас лише двоє. Той, у колії, так і не підвівся. Я не знаю навіть, котрий це з них, як не знаю й того, хто повзе зі мною, незрозуміло, де Кротов. На хвилину я спиняюся і слухаю. Здається, ми трохи відірвалися від німців, і тоді з кукурудзи вихоплюється крик:

— Хальт!

— Хальт!

— Хальт, рус!..

І черга — одна, друга, дві зразу.