Мертвим не болить - Сторінка 6

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ми падаємо і по крихкому снігу знову кидаємося вбік. Моя увага роздвоюється — одночасно я ловлю все, що загрожує нам ззаду, і не відпускаю від себе німця. Він крутиться, як вужака, повзе. І я так само звиваюся, перевертаюся, повзу, щоб не відстати від нього.

У кукурудзі тим часом лунає одинокий пістолетний постріл, і потім знову приглушені відстанню крики німців. І зразу ж мене спиняє чомусь хрипкий, але злий крик Кротова:

— Ні! Ні! Сволота!

І знову слабкий пістолетний постріл, потім другий. Третій, мабуть, накриває черга, і все там стихає.

"Що ж це? Як же це? Чому так?" — як у лихоманці починають бити мене розпачливі думки. Виваляний геть у снігу, я розпластуюся поміж мерзлого бадилля кукурудзи. Переді мною лежить німець. Я лише тепер впізнаю, що це той очкастий у мундирчику. Однак окулярів у нього вже немає, він задихано сопе і широко моргає своїми білястими війками. Я спинаюся на ноги і відразу присідаю від болю в ступні. Поранений! Приголомшений, ще не усвідомивши повною мірою того, що сталося, я, однак, виразно відчуваю: це непоправна, велика біда. Треба відразу щось зробити, треба якось протидіяти. Нога в мене стає важка, щось гаряче, навіть гостро-пекуче розповзається по ступні. У чоботі мокріє. "Ну, от і все!" — стискає серце єдина думка. Але вона протверезила від страху, і я розумію, що небезпека ще не минулася, що треба швидше вибиратися звідси.

Підвівшись на коліна, я налягаю на поранену ногу — чи ціла хоч кістка. Коли підломиться — тоді всьому кінець. Але нога, дякувати богу, не підломлюється, тільки болить, дуже пече. Правда, біль — не так важливо, біль ми якось стримаємо. Я підхоплююсь, пригнувшися, штурхаю автоматом німця, і ми зникаємо у величезному обширі кукурудзи.

6

Люди ідуть, ідуть, ідуть...

І я іду. Іду без мети, не знати куди, назустріч теплій весняній ночі. Вечірня притишеність високого погідного неба миром і добротою ллється в розтривожену душу. Дрібненько розсипається музика із "Спідоли". Це переді мною розміреним кроком ідуть, ніби пливуть у людськім потоці, троє хлопців. Чорні вечірні гарнітури, гостроносе взуття. Дбайливо зачесані шевелюри.

Я йду за ними і думаю про своє.

Тепер, через стільки років, можна міркувати по-різному. Хоча, признатися, я й досі як слід не розумію, як це все відбулося. Мабуть, відступаючи, німці спеціально залишили в нашому тилу танкову групу. А може, інші частини самі обійшли її у гонитві за темпами наступу. Уперед, не зважаючи ні на що, глибше у ворожий тил — було неписаним законом кожної наступальної операції. А танки залишилися. Оце вірогідніше. Важливо було оточити Кіровоград, поставити під загрозу розгрому десяток німецьких дивізій. Кому який клопіт до того, що десь у нашому бойовому порядку виникла прогалина, дірка, в яку влізли німці.

Для фронту це було нестрашно, для армії також. Дивізії було гірше. А ось нам... Для мене, небораків поранених, так само як заклопотано-безпечних тиловиків, це було питанням життя чи смерті.

Мабуть, тоді я вчинив таки неправильно. Коли б знаття, що буде далі, то треба було криком зкричати на цілий степ. Надокучати різному начальству, не зважати, що могли, сприйнявши за панікера, поставити до стінки. Відомо, паніки на фронті боялися протягом усіх років, починаючи із сорок першого. Щодо неї були грізні накази, а серед них і самого Сталіна. Підозра в панікерстві часом мала значно небезпечніші наслідки, ніж реальна загроза з боку німців. Тому, не розібравшись як слід в обстановці, командири до часу старалися мовчати, сподіваючися, що начальству швидше донесуть сусіди. Я ж у свіжому запалі несподіваної сутички про це тоді не подумав.

Людський потік із хідників уливається у величезний натовп на площі.

Тут пам'ятник.

На площі гамір і штурханина. Натовп потіснився, подався вбік, пропускаючи до пам'ятника стрій піонерів з прапором. Вінки, що пахнуть свіжою глицею, настроюють на відповідний лад, нагадують похорон, поминки. Урочиста хвилина покладання вінків. Людський гомін стишується. Гучніше гримлять марші з динаміків.

Біля пам'ятника чути якусь команду. Я думаю, мабуть, тут буде мітинг. Хоч на мітинг ніби й не схоже — немає ні трибун, ні організаторів.

Дзвінким, добре поставленим голосочком юна вихованка шкільної самодіяльності бадьоро читає вірш. Ніхто не забутий, ніщо не забуте. Гучно дзвенять над площею високі, сповнені оптимізму слова. Молодчина дівчатко!

Невідомо чому я протискаюся поміж людей до пам'ятника. Що я там хочу побачити? Скрізь обличчя, обличчя, обличчя. На мене ніхто не звертає уваги. Тим ліпше. Я розумію, що знайти тут когось — безнадійна справа. Як голку в стогу сіна. І все ж пробираюся досередини. Гранітне підніжжя монумента все у вінках. Скільки глиці! На війні вона супроводжувала забитих в останню путь. Разом їх клали в могили. Часто замість домовин...

До вогню, однак, не підступитися. Там піонери. Стрункі ряди білих сорочок і кофточок. Урочиста червоність краваток. Вони салютують. Я спиняюся у щільному гурті молоді. Хлопці й дівчата. Знов гостроносе взуття, черевички-шпильки. Пишні зачіски. І над площею той самий приглушений розсип транзисторів:

А за окном то дождь, то снег,

И спать пора. Но никак не уснуть...

Вони живуть своїм, що їм найближче. І я їх розумію. Справді-таки: минуло стільки років. Дехто вже й не пам'ятає нічого з того, що було в ранньому дитинстві. Багатьом світ відкрився вже після війни. Війна для них абстракція.

З трудом пробираюся поміж щільних гуртів. Мені потрібний Вічний вогонь. Навіщо — не знаю сам. Лише щоб наблизитися. Кожний вогонь вабить до себе. Мабуть, це інстинкт, вироблений у глибині віків. У прадавніх людей вогонь був засобом життя, очищення, жертовності. Тепер він символ з іншим сенсом. Мені хочеться лише глянути на нього і тим долучитися до пам'яті мертвих.

Не дуже ввічливо відтручуючи людей, я все ж таки пробираюся до обеліска. Правда, вогню майже не видно. Над вінками прозорою хвилею струменить гаряче повітря. У широкому мовчазному колі завмерли люди — дорослі й діти, чоловіки й жінки. Суворі погляди всіх спрямовані до однієї точки — символу великого сенсу. Обличчя урочисто-зосереджені. Вони дуже мудрі і дуже світлі, ці обличчя. Мені здається, я ніколи не бачив такими наших людей. Важко навіть повірити, що це звичайнісінькі обличчя звичайних людей. Зрештою, тут ті, по долі яких усім своїм тягарем проїхала війна. Пригледівшись, я вже розумію це.

Що ж, певно, я так само не буду тут зайвим.

Я витягую голову з-поза чиєїсь високої чорної спини і мовчки стою з усіма. М'якою позолотою виблискують карнизи і рельєфи пам'ятника. Навпроти, ніби мармурова скульптура, застигло в жалобі обличчя жінки. Вона у великій чорній хустці, з-під якої вибивається пасмо зовсім білого волосся.

Неподалік, схрестивши на грудях руки, сидить інвалід у колясці. І раптом я чую тихий голос того, хто стоїть переді мною:

— Він який, вогонь? Справжній?

— Найсправжнісінький, татку. Це від газу вогонь. Як на кухні у Кузьмичових.

Восьмирічний хлопчик торсає за руку чоловіка. Той, одначе, стоїть рівно, трошки схиливши голову.

— Великий!

— Великий, татку. Тільки вінками заклали — не видно.

— А вінків багато?

— Багато. На мазівський самоскид не помістяться.

— Самоскид, він як "студебекер", так?

— Що?

Хлопчик не почув або не розуміє незнайомого слова. Я пояснюю:

— Багато вінків. Певно, на повний "студер" із верхом.

Чоловік впівоберта повертає до мене побите порохом, рябувате обличчя:

— Дякую.

Будь ласка. Хоча навіщо дякувати. Жорстоко позначені війною, ми і так добре розуміємо один одного. Ми побратими однієї долі. І мені стає добре тут, у цьому тісному гурті людей, на цьому стишеному мітингу без промовців.

Хлопчик з-під батькової руки з поважною цікавістю оглядається на незнайомого чоловіка.

Але доброго потроху. Здається, бажання здійснилося. Якийсь внутрішньо просвітлений, я починаю вибиратися з натовпу.

А таки ж Вічний вогонь як пам'ять про тих, хто загинув,— це чудово! Якби лише вічність його не виявилася короткою.

Здається, щодо увічнення вбитих я помилявся. Пам'ять про втрати у нашій країні, як у жодній іншій, багатозначна і символічна. Напевно, ніколи в минулому народ не втрачав стільки невідомих солдатів, як в останній війні. І досі нікому не відомо, скільки матерів не дочекалися з війни синів, повідомлень про їхню долю. І лежать вони в землі невідомими. Герої й не герої з не відомими людству стражданнями і невідомими подвигами, невідомими долями та іменами. То хай буде благословенний вогонь на вшанування їхньої пам'яті!..

Я рішуче вибираюся з площі. Однак це не просто. Уздовж хідника ряди людей. Хтось клацає фотоапаратом. Жінка на витягнутих руках високо піднімає дитину. Хай бачить і пам'ятає мале.

За хідником ряд червоних автоматів з газованою водою. Біля них також люди. Ляскає мідяк, не поспішаючи, гуде залізне нутро, і автомат акуратно відмірює свою порцію. Намагаюся не ступати в калюжі на асфальті, шукаю склянку. Біля крайнього автомата, заступаючи один одного, щось мудрують двоє. Уже немолоді. За віком колишні фронтовики. У кожного по склянці, але не схоже, щоб з газованою водою. Той, що стоїть навпроти, перехопив мій погляд, з фамільярністю, на яку не варто ображатися, підморгує:

— Одну хвилиночку...

І ховає пляшку за автомат. Я спиняюся збоку і чекаю. Чоловіки тихцем цокаються склянками. Один високий на зріст, важкуватий, з бурякового кольору обличчям. На його піджаку три ряди орденських планок. Два ордени Червоного Прапора, по одному Олександра Невського та Вітчизняної війни. У другого, трохи молодшого і якось дуже пом'ятого з лиця, лацкан не нового вже, рудого піджака відтягують дві Червоні Зірки.

Видно, пригвинтив спеціально для свята. Чоловіки поспіхом випивають. Крекнувши, заїдають сухою воблою. Старший, сильний, широкий у плечах дядько, виразним кивком показує на мою ногу.

— Що, на війні?..

— На війні.

— Ну, а газівку п'єш? Чи не заробив? — похмуро дорікає він і питається: — Гахнуло де?

— На Другому Українському.

— Сусіди. Я з Першого. А оцей з Ленінградського,— з тріском ламаючи воблу, киває він на компаньйона.

Я чекаю на склянку, а він, подумавши трохи, нахиляється по пляшку. Широка рука його наливає більш як півсклянки.

— Давай! За тих, хто хоче, та не може.

— Ну що ви!..