Метаморфози - Сторінка 14
- Овідій -
[68]
81] От, звістуючи день, вже зірки проганяє Аврора;
82] Зринуло сонце стрімке, осушило зарошені трави.
83] В звичному місці зійшлись. Пошепталися, тихо сплакнули,
84] Потім рішили під ніч,} коли все постихає довкола,
85] Потайки вийти надвір, підманувши сторожу, а далі,-
86] Хай лише вдасться покинути дім і міські забудови,
87] Щоб навмання по широкому полю обом не блукати,-
88] Біля могили Ніна зійтись і сховатись під тінню
89] Дерева. Дерево те — білосніжними вкрита плодами
90] Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний.
91] Намір сподобався їм. Повільніше в води, здавалось,
92] День западав, неквапливо й ніч із глибин виринала.
93] Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула
94] В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя,
95] До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла.
96] Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері
97] Суне левиця страшна з бичачою кров'ю на пащі
98] Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити.
99] Тільки-но Тісба її запримітила в місячнім сяйві,
100] В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі
101] Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась.
102] От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця,
103] Та на своєму шляху, наступивши на те покривало,
104] Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину.
105] Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив
106] Звіра глибокі сліди на піску — й сполотнів, на обличчі.
107] Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих,
108] Каже: "Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине,
109] З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку.
110] Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу!
111] Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше
112] Я сюди сам не прийшов. ГЛоє ж тепер тіло на кусні
113] Рвіть, по-хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне,
114] Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви!
115] Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!" З тим, нахилившись,
116] Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву.
117] Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши,
118] Каже: "Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!"
119] Мовив — і меч, що при поясі був, устромив собі в груди
120] Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани.
121] Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна
122] Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться,
123] Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї
124] Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря.
125] Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі,
126] Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров'ю,
127] Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі. [69]
128] Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався,
129] Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,-
130] Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті.
131] От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний;
132] Барва плодів лиш дивує. "Чи це?" — зупинилась непевна.
133] Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить,
134] Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно,
135] Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю
136] Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє.
137] Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши,
138] Груди невинні свої невгамовним плачем надриває,
139] В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала,
140] Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою
141] Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя.
142] "Ой, що це сталося! — зойкнула.— Хто розлучив нас, Піраме?
143] О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча
144] Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!"
145] Чуючи Тісби ім'я, піднімає обтяжені смертю
146] Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки.
147] Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров'ю,
148] й піхви самі, без меча,— "Рука твоя,— каже,— й кохання,
149] О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене
150] Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану!
151] Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина,
152] Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене
153] Смерть лиш спроможна була,— неспроможна й вона відірвати!
154] Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання
155] Вам, о батьки,— мої і його, нещасливі стократно:
156] Тим, кого щира любов поєднала й остання година,
157] Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі!
158] Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш
159] Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно,
160] Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі:
161] В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!"
162] Мовила — й, вістря під груди, до самого серця приклавши,
163] Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові.
164] Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання:
165] Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє,
166] І спочивають останки їх — попіл — в одній домовині".
167] Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя
168] Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки.
169] "Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий,
170] Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога!
171] Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера
172] Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає.
173] Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа
174] Сина Юнони він тут же звістив, ще й на місце спровадив. [70]
175] Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний
176] Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті
177] З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо,
178] Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина,
179] Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись.
180] Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку
181] В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе.
182] От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем,
183] Та ненадовго: бо лиш обнялися — небачена досі
184] Цупко їх сіть повила — не могли й ворухнутись обоє.
185] Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє,
186] Просить богів увійти, а ті двоє — у путах лежали...
187] Сором, та й годі! — Хоч дехто з богів тоді сам був не проти
188] Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго
189] Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі.
190] Та Кітерея в боргу не-лишилась: того, хто таємну
191] Викрити пристрасть посмів,— сама покарала такою ж
192] Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона,
193] Врода сьогодні дає і рум'янець, і зір променистий?
194] Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно
195] Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати,-
196] На Левкотою глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї
197] Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі
198] Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно,-
199] Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш.
200] Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться
201] Млою, і смертних тоді потемнілим жахаєш обличчям.
202] Та не тому ти стьмянів, що ближчого місяця обрис
203] Став на твоєму шляху: од любові погас твій рум'янець.
204] Вабить тебе лиш одна; позабув же ти Роду, Клімену,
205] Кинув з усіх найвродливішу — Матір Еейської Кірки.
206] Потім — ще й ту, що бажала твого, хоч зневажена, ложа,-
207] Клітію; саме тоді вона в серці своєму відчула
208] Рану важку. Забуттям не одну вповила Левкотоя,
209] Гожа дочка Евріноми-красуні, чия батьківщина —
210] Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка — й свою неньку
211] Вродою так перейшла, як колись її ненька — всіх інших.
212] В ахеменійських містах її батько владу мав, Орхам.
213] Сьомим він був у високому роді, що вийшов від Бела.
214] Є пасовище в краю гесперійськім для сонячних коней,
215] Де їх не трави — амбросія живить; розтрачені сили
216] їм повертає, наснажує знов до щоденної праці.
217] Поки там коні баскі споживають небесну пашницю,
218] Поки триває ще ніч, перевтілився бог в Евріному,
219] Матір, і входить до спальні жаданої; там Левкотою
220] Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок
221] Нитку тонку вона вправно снує говірким веретенцем. [71]
222] От він, як мати, ввійшовши, цілує її, й до служанок:
223] "Хочу дочці я тут дещо сказать, залишіть нас,— велить їм,-
224] І не перечте, бо ж я материнське на це маю право!"
225] Ті покорились. А бог, коли з нею віч-на-віч лишився:
226] "Я — отой самий,— сказав,— хто, керуючи порами року,
227] Бачить усе довкруги, через кого й земля усе бачить,-
228] Всесвіту око. Я, вір, покохав тебе!" Тут Левкотої
229] Випала прядка із рук, покотилось прудке веретено.
230] Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею
231] Виступив явно тепер, у своєму звичайному блиску.
232] Діва, хоч як налякала її ця раптова поява,
233] Богові, сяйвом подолана, без нарікань піддалася.
234] Клітію заздрість бере, бо й сама до промінного бога
235] Чула надмірну любов. На суперницю зло затаївши,
236] Всім розплескала про гріх, перед батьком її очорнила.
237] Той, розлютившись, у гніві сліпому, дочку, яка руки
238] До ясночолого сонця простягши, благала: "Це ж бог той
239] Честі насильно позбавив мене!" — закопав, безсердечний,
240] Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний.
241] Та, розметавши промінням той пагорб, син Гіперіона
242] Дав тобі змогу підняти лице з-під могили — до світла.
243] Не підняла ти, однак, голови, що відчула вже, німфо,
244] Натиск землі; непорушним було твоє тіло безкровне.
245] Кажуть, сумнішого в світі не бачив погонич крилатих
246] Коней нічого й ніде, хіба смерть Фаетона вогненну.
247] Все-таки пробує він, чи прониклива сила проміння
248] В тілі її льодянім теплоти не пробудить живої.
249] Та коли доля звела нанівець божественні зусилля,
250] Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром,
251] Так завершив свої довгі жалі: "Ти сягнеш-таки неба!"
252] Тіло, просякле нектаром небесним, нараз розпливлося,
253] й запахом ніжним земля пройнялася на місці могили.
254] Гілка пахуча тоді, через брили пустивши коріння,
255] Насип вершечком пробивши тонким, протяглася до сонця.
256] Та відсахнувся од Клітії світла даритель, хоч тугу
257] Міг оправдати любов ю, а зрадництво — тугою; більше
258] Не повернувся, однак, розлюбив її, кинув назавжди.
259] Сохне по ньому вона, від палкого бажання шаліє,
260] Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба
261] Гола сидить на траві, розпустивши по плечах волосся.
262] Дев'ять днів пересидівши так без води, без поживи,
263] Голод і спрагу хіба що слізьми та росою гасила,
264] Не піднімаючись, тільки обличчя своє повертала,
265] Жалісним зором весь час проводжаючи бога ясного.
266] Кажуть, що врешті з землею зрослась і частиною тіла
267] В листя безкровне, бліде замінилась, а там, де обличчя,
268] Барва багряна лягла, до фіалки, журливої квітки, [72]
269] Стала подібна.
81] От, звістуючи день, вже зірки проганяє Аврора;
82] Зринуло сонце стрімке, осушило зарошені трави.
83] В звичному місці зійшлись. Пошепталися, тихо сплакнули,
84] Потім рішили під ніч,} коли все постихає довкола,
85] Потайки вийти надвір, підманувши сторожу, а далі,-
86] Хай лише вдасться покинути дім і міські забудови,
87] Щоб навмання по широкому полю обом не блукати,-
88] Біля могили Ніна зійтись і сховатись під тінню
89] Дерева. Дерево те — білосніжними вкрита плодами
90] Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний.
91] Намір сподобався їм. Повільніше в води, здавалось,
92] День западав, неквапливо й ніч із глибин виринала.
93] Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула
94] В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя,
95] До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла.
96] Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері
97] Суне левиця страшна з бичачою кров'ю на пащі
98] Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити.
99] Тільки-но Тісба її запримітила в місячнім сяйві,
100] В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі
101] Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась.
102] От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця,
103] Та на своєму шляху, наступивши на те покривало,
104] Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину.
105] Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив
106] Звіра глибокі сліди на піску — й сполотнів, на обличчі.
107] Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих,
108] Каже: "Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине,
109] З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку.
110] Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу!
111] Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше
112] Я сюди сам не прийшов. ГЛоє ж тепер тіло на кусні
113] Рвіть, по-хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне,
114] Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви!
115] Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!" З тим, нахилившись,
116] Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву.
117] Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши,
118] Каже: "Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!"
119] Мовив — і меч, що при поясі був, устромив собі в груди
120] Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани.
121] Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна
122] Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться,
123] Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї
124] Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря.
125] Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі,
126] Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров'ю,
127] Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі. [69]
128] Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався,
129] Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,-
130] Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті.
131] От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний;
132] Барва плодів лиш дивує. "Чи це?" — зупинилась непевна.
133] Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить,
134] Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно,
135] Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю
136] Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє.
137] Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши,
138] Груди невинні свої невгамовним плачем надриває,
139] В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала,
140] Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою
141] Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя.
142] "Ой, що це сталося! — зойкнула.— Хто розлучив нас, Піраме?
143] О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча
144] Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!"
145] Чуючи Тісби ім'я, піднімає обтяжені смертю
146] Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки.
147] Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров'ю,
148] й піхви самі, без меча,— "Рука твоя,— каже,— й кохання,
149] О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене
150] Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану!
151] Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина,
152] Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене
153] Смерть лиш спроможна була,— неспроможна й вона відірвати!
154] Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання
155] Вам, о батьки,— мої і його, нещасливі стократно:
156] Тим, кого щира любов поєднала й остання година,
157] Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі!
158] Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш
159] Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно,
160] Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі:
161] В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!"
162] Мовила — й, вістря під груди, до самого серця приклавши,
163] Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові.
164] Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання:
165] Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє,
166] І спочивають останки їх — попіл — в одній домовині".
167] Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя
168] Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки.
169] "Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий,
170] Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога!
171] Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера
172] Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає.
173] Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа
174] Сина Юнони він тут же звістив, ще й на місце спровадив. [70]
175] Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний
176] Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті
177] З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо,
178] Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина,
179] Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись.
180] Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку
181] В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе.
182] От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем,
183] Та ненадовго: бо лиш обнялися — небачена досі
184] Цупко їх сіть повила — не могли й ворухнутись обоє.
185] Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє,
186] Просить богів увійти, а ті двоє — у путах лежали...
187] Сором, та й годі! — Хоч дехто з богів тоді сам був не проти
188] Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго
189] Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі.
190] Та Кітерея в боргу не-лишилась: того, хто таємну
191] Викрити пристрасть посмів,— сама покарала такою ж
192] Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона,
193] Врода сьогодні дає і рум'янець, і зір променистий?
194] Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно
195] Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати,-
196] На Левкотою глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї
197] Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі
198] Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно,-
199] Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш.
200] Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться
201] Млою, і смертних тоді потемнілим жахаєш обличчям.
202] Та не тому ти стьмянів, що ближчого місяця обрис
203] Став на твоєму шляху: од любові погас твій рум'янець.
204] Вабить тебе лиш одна; позабув же ти Роду, Клімену,
205] Кинув з усіх найвродливішу — Матір Еейської Кірки.
206] Потім — ще й ту, що бажала твого, хоч зневажена, ложа,-
207] Клітію; саме тоді вона в серці своєму відчула
208] Рану важку. Забуттям не одну вповила Левкотоя,
209] Гожа дочка Евріноми-красуні, чия батьківщина —
210] Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка — й свою неньку
211] Вродою так перейшла, як колись її ненька — всіх інших.
212] В ахеменійських містах її батько владу мав, Орхам.
213] Сьомим він був у високому роді, що вийшов від Бела.
214] Є пасовище в краю гесперійськім для сонячних коней,
215] Де їх не трави — амбросія живить; розтрачені сили
216] їм повертає, наснажує знов до щоденної праці.
217] Поки там коні баскі споживають небесну пашницю,
218] Поки триває ще ніч, перевтілився бог в Евріному,
219] Матір, і входить до спальні жаданої; там Левкотою
220] Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок
221] Нитку тонку вона вправно снує говірким веретенцем. [71]
222] От він, як мати, ввійшовши, цілує її, й до служанок:
223] "Хочу дочці я тут дещо сказать, залишіть нас,— велить їм,-
224] І не перечте, бо ж я материнське на це маю право!"
225] Ті покорились. А бог, коли з нею віч-на-віч лишився:
226] "Я — отой самий,— сказав,— хто, керуючи порами року,
227] Бачить усе довкруги, через кого й земля усе бачить,-
228] Всесвіту око. Я, вір, покохав тебе!" Тут Левкотої
229] Випала прядка із рук, покотилось прудке веретено.
230] Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею
231] Виступив явно тепер, у своєму звичайному блиску.
232] Діва, хоч як налякала її ця раптова поява,
233] Богові, сяйвом подолана, без нарікань піддалася.
234] Клітію заздрість бере, бо й сама до промінного бога
235] Чула надмірну любов. На суперницю зло затаївши,
236] Всім розплескала про гріх, перед батьком її очорнила.
237] Той, розлютившись, у гніві сліпому, дочку, яка руки
238] До ясночолого сонця простягши, благала: "Це ж бог той
239] Честі насильно позбавив мене!" — закопав, безсердечний,
240] Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний.
241] Та, розметавши промінням той пагорб, син Гіперіона
242] Дав тобі змогу підняти лице з-під могили — до світла.
243] Не підняла ти, однак, голови, що відчула вже, німфо,
244] Натиск землі; непорушним було твоє тіло безкровне.
245] Кажуть, сумнішого в світі не бачив погонич крилатих
246] Коней нічого й ніде, хіба смерть Фаетона вогненну.
247] Все-таки пробує він, чи прониклива сила проміння
248] В тілі її льодянім теплоти не пробудить живої.
249] Та коли доля звела нанівець божественні зусилля,
250] Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром,
251] Так завершив свої довгі жалі: "Ти сягнеш-таки неба!"
252] Тіло, просякле нектаром небесним, нараз розпливлося,
253] й запахом ніжним земля пройнялася на місці могили.
254] Гілка пахуча тоді, через брили пустивши коріння,
255] Насип вершечком пробивши тонким, протяглася до сонця.
256] Та відсахнувся од Клітії світла даритель, хоч тугу
257] Міг оправдати любов ю, а зрадництво — тугою; більше
258] Не повернувся, однак, розлюбив її, кинув назавжди.
259] Сохне по ньому вона, від палкого бажання шаліє,
260] Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба
261] Гола сидить на траві, розпустивши по плечах волосся.
262] Дев'ять днів пересидівши так без води, без поживи,
263] Голод і спрагу хіба що слізьми та росою гасила,
264] Не піднімаючись, тільки обличчя своє повертала,
265] Жалісним зором весь час проводжаючи бога ясного.
266] Кажуть, що врешті з землею зрослась і частиною тіла
267] В листя безкровне, бліде замінилась, а там, де обличчя,
268] Барва багряна лягла, до фіалки, журливої квітки, [72]
269] Стала подібна.