Метаморфози - Сторінка 15
- Овідій -
За Сонцем, однак, хоч і корінь тримає,
270] Все повертається: давня жага й перемінену сушить".
271] Тим закінчила вона, й захопила всіх оповідь дивна.
272] Дехто їй віри не йняв, а дехто й не сумнівався
273] В силі правдивих богів; не було, проте, Вакха, там, кажуть.
274] До Алкітої тоді, постихавши, звертаються сестри.
275] Та, проганяючи вправно швидкий між основою човник,
276] Мовить: "Змовчу про любов пастуха — про Дафніса з Іди:
277] Всім же відомо про те, як у камінь його обернула
278] Німфа, лиха на суперницю: ось як любов розпікає!
279] Не наміряюся вам повторяти, як проти природи
280] Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком.
281] Не зупинюся й на Кельмію — нині алмаз він, а був же
282] Другом Юпітера-хлопця колись,— ні про вас, о курети,
283] Діти дощу, не почну, ні про вас, Кроконе й Смілако,
284] Що замінились у квіти дрібні,— захоплю новиною.
285] Звідки славу лиху здобуло джерело Салмакіди,
286] й силу таку, що, торкнувшись, в'ялить і розніжує тіло,-
287] Слухайте. Знана-бо міць його хвилі, незнана — причина.
288] Сина Меркурію в дар повила Кітерея прекрасна,
289] й діви-наяди в печерах ідейських його згодували.
290] Хлопець той видавсь такий, що з обличчя однаково батька
291] Й матір нагадував, так що й ім'я від батьків перейняв він.
292] Щойно п'ятнадцять минуло йому, як батьківські гори
293] Та годувальницю Іду покинувши, в світ він подався.
294] Радо краями незнаними йшов, на незнані дивився
295] Ріки, й утоми не чув, озираючись пильно довкола.
296] От він лікійські міста й сусідню з тим краєм відвідав
297] Карію. Бачить там озеро, чисте настільки, що в ньому
298] Видно й піщинки на дні. Очерет не росте там болотний,
299] Ні осока з порожнистим стеблом, ні ситник гостроверхий.
300] Дивна прозорість води... Моріжком облямований берег;
301] Далі — трави довкіл поросли, що не в'януть ніколи.
302] Німфа в місцях тих жила. їй чужі були лови, не вміла
303] Й лука тримати в руці, не змагалася в бігу ніколи.
304] З-поміж наяд лиш її прудконога не знала Діана.
305] Кажуть, їй радили сестри не раз: "Візьми ж, Салмакідо,
306] Спис або хоч сагайдак розмальований, не полінуйся
307] Серед дозвілля свого й полюванням суворим зайнятись".
308] Списа, однак, не бере, сагайдак їй — не до вподоби,
309] Серед дозвілля свого забуває про лови суворі.
310] То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся
311] Чеше тонким гребінцем із кіторського бука, й до хвилі,
312] Мовби до дзеркала, зиркає: як я, мовляв, причесалась?
313] То, огорнувши свій стан серпанковим ясним покривалом,
314] Чи на травиці м'якій, чи на листі м'якім опочине.
315] Часто зриває квітки. Випадково й тоді їх зривала, [73]
316] Як подорожнього вгледіла; тут же його і запрагла.
317] Та, вгамувавши порив, привела до порядку свій одяг,
318] Причепурилась, хоча була й так прехороша собою.
319] Й тільки тоді вона, кроком легким підійшовши до нього,
320] Так почала: "Справедливо тебе я назвала б, юначе,
321] Богом, і то Купідоном самим; а якщо ти із смертних,
322] Значить, щасливі стократно батьки, що тебе породили,
323] Щасний твій брат, пощастило й сестрі, якщо є вона в тебе,
324] Й няні, котра згодувала тебе; та одній, безумовно,
325] Поталанило найбільш — нареченій твоїй, якщо тільки
326] Маєш таку, що весільних достойна була б смолоскипів!
327] Є така в тебе — то хоч крадькома я тобі подарую
328] Ласку свою, а нема — поєднаймось на шлюбному ложі!"
329] Тим закінчила вона, й зарум'янивсь юнак соромливо,
330] Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум'янець.
331] Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем,
332] Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити,
333] Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють марно.
334] Німфа — цілунків жде: "Хоч як брат поцілуй мене," — каже.
335] Й руки уже простягла до його білосніжної шиї.
336] "Годі! —він їй,— а ні, то тебе й цю місцевість покину!"
337] "Що ти! — злякалась вона,— ці місця я тобі відступаю,
338] Гостю!" І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить.
339] Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши,
340] Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець,
341] Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає,
342] Врешті ногою знічев'я торкнувся грайливої хвилі;
343] Далі занурив стопу — й течія невимовно ласкава
344] Втомлене тіло нараз переповнила млостю п'янкою.
345] Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає...
346] Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше
347] Голу красу юнака — запалали їй очі жагою.
348] Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня
349] Серед безхмарного дня його круг відіб'є найчистіший.
350] Годі вже стриматись їй, наперед сона втіху смакує,
351] Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься.
352] Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону
353] Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі,
354] Й видно його у воді — як, буває, під скло щонайтонше
355] Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею.
356] "Мій він тепер! Таки я взяла верх!" — торжествує наяда.
357] Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає.
358] Той опирається їй, а вона силоміць то цілує,
359] То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться —
360] З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього.
361] Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув,, .щоб не пручався,
362] Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає [74]
363] Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила
364] Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті.
365] Так наполегливо плющ на високому стовбурі в'ється,
366] Так восьминіг на морській глибині випускає раптово
367] Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву.
368] Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду
369] Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього
370] Тілом усім: "Хоч-не-хоч,— йому шепче,— моїм таки будеш,
371] Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині
372] Я при ньому була, а він — при мені був навіки!"
373] Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє
374] В тілі з єднались однім, одне вже було в них обличчя.
375] Так і дві гілки, якщо їх корою впов'єш однією,
376] Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть.
377] Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє:
378] З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати,
379] Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно.
380] Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши
381] У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно,
382] Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає
383] Голосом Гермафродит: "О ви, моя ненько, мій батьку,
384] Сина свого, що й ім'я перейняв у вас, просьбу сповніте:
385] Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде.
386] Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм'якне!"
387] Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний,
388] Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям".
389] Стихла й вона. Проте Мі ні я донька ще й далі до праці
390] Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться.
391] Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька
392] Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали,
393] Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном.
394] Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти
395] Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг.
396] Ось уже де-не-де й грона звисають; де нитка снувалась —
397] В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає.
398] Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском.
399] День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:
400] Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,-
401] Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.
402] Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні
403] Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши.
404] Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання.
405] Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку,
406] Тиснуться всі по кутках — від очей, від огнів якнайдалі.
407] Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває
408] Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки.
409] Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї [75]
410] Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям,
411] Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих.
412] Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний
413] Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють.
414] Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця,
415] Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають.
416] .Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно
417] Визнаний Вакх. Розголошує всім про його всемогутність
418] Іно, Семели сестра: серед них лиш вона не зазнала
419] Болю — хіба що того, яким сестри її засмутили.
420] Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком,
421] Дітьми своїми та плеканцем-богом гордиться, Юнона,
422] Вже розпікається: "Міг же розпусниці син меонійських
423] Зачарувати плавців, їх занурити в море бездонне;
424] Міг домогтися, щоб си"а свого рвала мати на кусні;
425] Ще й дивовижними крилами вкутала Мінія дочок!
426] Я ж, хоч Юноною звусь, маю кривди безсило терпіти?
427] Маю обмежитись цим? Моя велич уся — тільки в цьому?
428] Сам він, однак, мене вчить (бо й у ворога вчитись не сором),
429] Силу яку має шал: страхітлива загибель Пентея —
430] Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала
431] Шалу гризького жало, які і всі її рідні, відчути?"
432] Є один спадистий шлях, лиховісним затінений тисом:
433] До підземельних осель серед тиші німої веде він.
434] Мляво парує там Стікс, і тіні недавно померлих
435] Шляхом тим сунуть униз — вже не люди, лиш обриси їхні.
436] Млиста зима в підземеллі панує, і новоприбулі
437] Помацки йдуть по шляху до Стігійського краю; не знають,
438] Де в тій долині сумній непроглядного Діта оселя.
439] Тисячу входів має довкола те місто безмежне,
440] Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря — всі ріки,
441] Так усі душі до нього пливуть. Там селитися може
442] Цілий народ, і хоч як би юрмивсь — буде краплею в морі.
443] Тіні безкровні без тіла й кісток сновигають по ньому.
444] Дехто торгівлі віддавсь, при палаці Плутоновім дехто
445] Служить, а хто й ремеслом, як було за життя ще, зайнявся.
446] Кожен там, як і належить, покару свою відбуває.
447] Ось куди сходить, покинувши небо, всевладна Юнона,
448] Донька Сатурна,— таку вона лють, таку ненависть чує.
449] Щойно туди увійшла,— подавшись під кроком богині,
450] Темний поріг застогнав, і Кербер трьома одночасно
451] Пащами гавкнув три рази підряд.
270] Все повертається: давня жага й перемінену сушить".
271] Тим закінчила вона, й захопила всіх оповідь дивна.
272] Дехто їй віри не йняв, а дехто й не сумнівався
273] В силі правдивих богів; не було, проте, Вакха, там, кажуть.
274] До Алкітої тоді, постихавши, звертаються сестри.
275] Та, проганяючи вправно швидкий між основою човник,
276] Мовить: "Змовчу про любов пастуха — про Дафніса з Іди:
277] Всім же відомо про те, як у камінь його обернула
278] Німфа, лиха на суперницю: ось як любов розпікає!
279] Не наміряюся вам повторяти, як проти природи
280] Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком.
281] Не зупинюся й на Кельмію — нині алмаз він, а був же
282] Другом Юпітера-хлопця колись,— ні про вас, о курети,
283] Діти дощу, не почну, ні про вас, Кроконе й Смілако,
284] Що замінились у квіти дрібні,— захоплю новиною.
285] Звідки славу лиху здобуло джерело Салмакіди,
286] й силу таку, що, торкнувшись, в'ялить і розніжує тіло,-
287] Слухайте. Знана-бо міць його хвилі, незнана — причина.
288] Сина Меркурію в дар повила Кітерея прекрасна,
289] й діви-наяди в печерах ідейських його згодували.
290] Хлопець той видавсь такий, що з обличчя однаково батька
291] Й матір нагадував, так що й ім'я від батьків перейняв він.
292] Щойно п'ятнадцять минуло йому, як батьківські гори
293] Та годувальницю Іду покинувши, в світ він подався.
294] Радо краями незнаними йшов, на незнані дивився
295] Ріки, й утоми не чув, озираючись пильно довкола.
296] От він лікійські міста й сусідню з тим краєм відвідав
297] Карію. Бачить там озеро, чисте настільки, що в ньому
298] Видно й піщинки на дні. Очерет не росте там болотний,
299] Ні осока з порожнистим стеблом, ні ситник гостроверхий.
300] Дивна прозорість води... Моріжком облямований берег;
301] Далі — трави довкіл поросли, що не в'януть ніколи.
302] Німфа в місцях тих жила. їй чужі були лови, не вміла
303] Й лука тримати в руці, не змагалася в бігу ніколи.
304] З-поміж наяд лиш її прудконога не знала Діана.
305] Кажуть, їй радили сестри не раз: "Візьми ж, Салмакідо,
306] Спис або хоч сагайдак розмальований, не полінуйся
307] Серед дозвілля свого й полюванням суворим зайнятись".
308] Списа, однак, не бере, сагайдак їй — не до вподоби,
309] Серед дозвілля свого забуває про лови суворі.
310] То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся
311] Чеше тонким гребінцем із кіторського бука, й до хвилі,
312] Мовби до дзеркала, зиркає: як я, мовляв, причесалась?
313] То, огорнувши свій стан серпанковим ясним покривалом,
314] Чи на травиці м'якій, чи на листі м'якім опочине.
315] Часто зриває квітки. Випадково й тоді їх зривала, [73]
316] Як подорожнього вгледіла; тут же його і запрагла.
317] Та, вгамувавши порив, привела до порядку свій одяг,
318] Причепурилась, хоча була й так прехороша собою.
319] Й тільки тоді вона, кроком легким підійшовши до нього,
320] Так почала: "Справедливо тебе я назвала б, юначе,
321] Богом, і то Купідоном самим; а якщо ти із смертних,
322] Значить, щасливі стократно батьки, що тебе породили,
323] Щасний твій брат, пощастило й сестрі, якщо є вона в тебе,
324] Й няні, котра згодувала тебе; та одній, безумовно,
325] Поталанило найбільш — нареченій твоїй, якщо тільки
326] Маєш таку, що весільних достойна була б смолоскипів!
327] Є така в тебе — то хоч крадькома я тобі подарую
328] Ласку свою, а нема — поєднаймось на шлюбному ложі!"
329] Тим закінчила вона, й зарум'янивсь юнак соромливо,
330] Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум'янець.
331] Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем,
332] Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити,
333] Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють марно.
334] Німфа — цілунків жде: "Хоч як брат поцілуй мене," — каже.
335] Й руки уже простягла до його білосніжної шиї.
336] "Годі! —він їй,— а ні, то тебе й цю місцевість покину!"
337] "Що ти! — злякалась вона,— ці місця я тобі відступаю,
338] Гостю!" І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить.
339] Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши,
340] Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець,
341] Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає,
342] Врешті ногою знічев'я торкнувся грайливої хвилі;
343] Далі занурив стопу — й течія невимовно ласкава
344] Втомлене тіло нараз переповнила млостю п'янкою.
345] Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає...
346] Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше
347] Голу красу юнака — запалали їй очі жагою.
348] Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня
349] Серед безхмарного дня його круг відіб'є найчистіший.
350] Годі вже стриматись їй, наперед сона втіху смакує,
351] Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься.
352] Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону
353] Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі,
354] Й видно його у воді — як, буває, під скло щонайтонше
355] Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею.
356] "Мій він тепер! Таки я взяла верх!" — торжествує наяда.
357] Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає.
358] Той опирається їй, а вона силоміць то цілує,
359] То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться —
360] З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього.
361] Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув,, .щоб не пручався,
362] Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає [74]
363] Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила
364] Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті.
365] Так наполегливо плющ на високому стовбурі в'ється,
366] Так восьминіг на морській глибині випускає раптово
367] Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву.
368] Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду
369] Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього
370] Тілом усім: "Хоч-не-хоч,— йому шепче,— моїм таки будеш,
371] Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині
372] Я при ньому була, а він — при мені був навіки!"
373] Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє
374] В тілі з єднались однім, одне вже було в них обличчя.
375] Так і дві гілки, якщо їх корою впов'єш однією,
376] Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть.
377] Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє:
378] З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати,
379] Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно.
380] Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши
381] У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно,
382] Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає
383] Голосом Гермафродит: "О ви, моя ненько, мій батьку,
384] Сина свого, що й ім'я перейняв у вас, просьбу сповніте:
385] Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде.
386] Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм'якне!"
387] Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний,
388] Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям".
389] Стихла й вона. Проте Мі ні я донька ще й далі до праці
390] Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться.
391] Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька
392] Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали,
393] Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном.
394] Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти
395] Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг.
396] Ось уже де-не-де й грона звисають; де нитка снувалась —
397] В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає.
398] Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском.
399] День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:
400] Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,-
401] Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.
402] Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні
403] Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши.
404] Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання.
405] Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку,
406] Тиснуться всі по кутках — від очей, від огнів якнайдалі.
407] Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває
408] Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки.
409] Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї [75]
410] Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям,
411] Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих.
412] Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний
413] Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють.
414] Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця,
415] Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають.
416] .Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно
417] Визнаний Вакх. Розголошує всім про його всемогутність
418] Іно, Семели сестра: серед них лиш вона не зазнала
419] Болю — хіба що того, яким сестри її засмутили.
420] Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком,
421] Дітьми своїми та плеканцем-богом гордиться, Юнона,
422] Вже розпікається: "Міг же розпусниці син меонійських
423] Зачарувати плавців, їх занурити в море бездонне;
424] Міг домогтися, щоб си"а свого рвала мати на кусні;
425] Ще й дивовижними крилами вкутала Мінія дочок!
426] Я ж, хоч Юноною звусь, маю кривди безсило терпіти?
427] Маю обмежитись цим? Моя велич уся — тільки в цьому?
428] Сам він, однак, мене вчить (бо й у ворога вчитись не сором),
429] Силу яку має шал: страхітлива загибель Пентея —
430] Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала
431] Шалу гризького жало, які і всі її рідні, відчути?"
432] Є один спадистий шлях, лиховісним затінений тисом:
433] До підземельних осель серед тиші німої веде він.
434] Мляво парує там Стікс, і тіні недавно померлих
435] Шляхом тим сунуть униз — вже не люди, лиш обриси їхні.
436] Млиста зима в підземеллі панує, і новоприбулі
437] Помацки йдуть по шляху до Стігійського краю; не знають,
438] Де в тій долині сумній непроглядного Діта оселя.
439] Тисячу входів має довкола те місто безмежне,
440] Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря — всі ріки,
441] Так усі душі до нього пливуть. Там селитися може
442] Цілий народ, і хоч як би юрмивсь — буде краплею в морі.
443] Тіні безкровні без тіла й кісток сновигають по ньому.
444] Дехто торгівлі віддавсь, при палаці Плутоновім дехто
445] Служить, а хто й ремеслом, як було за життя ще, зайнявся.
446] Кожен там, як і належить, покару свою відбуває.
447] Ось куди сходить, покинувши небо, всевладна Юнона,
448] Донька Сатурна,— таку вона лють, таку ненависть чує.
449] Щойно туди увійшла,— подавшись під кроком богині,
450] Темний поріг застогнав, і Кербер трьома одночасно
451] Пащами гавкнув три рази підряд.