Метаморфози - Сторінка 16
- Овідій -
Народжених ніччю
452] Кличе сестер вона — темних богинь, що глухі до благання.
453] Біля дверей, адамантом окутих, вони, посідавши,
454] Гребенем чорних гадюк із волосся хотіли зчесати.
455] В чорній підземній імлі, серед тіней, пізнавши богиню,
456] Хутко вони піднялись. Нечестивим зветься те місце: [76]
457] Тітій шулік там собою живив, простягнувшись на дев'ять'
458] Югерів тілом своїм. І тобі не вдавалось, Тантале,
459] Хвилі зловить, а з лукавого дерева — плоду зірвати.
460] Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сісіфе.
461] Крутиться там Іксіон: себе ловить, від себе тікає.
462] Ті ж, які руку зняли на своїх наречених, Беліди,
463] Воду постійно беруть, але бочки ніяк не наповнять.
464] Оком суворим Сатурна дочка повела вколо себе,
465] Першим з усіх Іксіона побачила, далі — Сісіфа,
466] Й так собі каже: "Чому ж то з братів тільки він безконечну
467] Кару тут мусить нести? Атамант же в палаці владичім
468] Гордо живе, хоч не раз, пам ятаю, мене зневажали —
469] Він і дружина його!" Свого гніву й дороги причину,
470] Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий
471] Дім поваливсь, щоб до злочину шал довів Атаманта.
472] Просить, велить, обіцяє нараз і, як тільки може,
473] Збуджує чорних богинь. Заледве скінчила Юнона,-
474] Вже Тісіфона бліда головою патлатою гнівно
475] Скинула й, чорних настирних гадюк одігнавши від рота,
476] Мовила так: "Манівцями не прийнято тут говорити:
477] Що повелиш, те вважай уже здійсненим. Край наш немилий
478] Можеш на небо своє, де чистіше повітря, змінити".
479] Радо Юнона злетіла в ефір. Перед входом до неба
480] Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою.
481] А Тісіфона в цю ж мить смолоскип, омочений кров'ю,
482] В руку, нещадна, бере і плащем, що його обагрила
483] Кров, окриває себе й, підв язавшись в юнкою змією,
484] З дому виходить. її супроводжують, вірні їй: Смуток,
485] Острах і Жах, і з лицем перекошеним дика Нестяма.
486] Вже на дорозі вони; тоді й еолійські одвірки,
487] Кажуть, одразу стряслись, наче й двері кленові поблідли,
488] Й сонце померкло нараз. Налякалася з'явищ тих Іно,
489] й сам Атамант похолов. Готувалися вибігти з хати,
490] Тінню страшною, однак, на порозі Ерінія стала:
491] Руки, вповиті десятками змій, розвела перед ними,
492] Ще й головою стрясла. Сколихнулись розлючені змії,
493] Деякі в неї на плечах повисли, а деякі люто
494] Біля грудей, зісковзнувши, сичать і мигтять язиками,
495] Гноєм блюють. Серед них вона двох вириває з волосся
496] Й кидає, в руку схопивши заразливу. Ті, їй послушні,
497] Вже Атамантові й Іно за пазуху лізуть і-думи
498] Темні й важкі наганяють на них, не вражають, одначе,
499] Тіла — сама лиш душа відчуває шалені укуси.
500] Ще й рідину Тісіфона взяла — незвичайну отруту,
501] Кербера піну їдку та отруйливу слину Ехідни,
502] Й зілля, що вводить у блуд, і дурман, що засліплює розум,-
503] Все, що до злочину, безуму, сліз та до вбивства схиляє, [77]
504] Разом розтерла і, свіжої крові доливши, зварила
505] В міднім котлі; за копистку їй правила гілка цикути.
506] Ще й не отямились ті, як вона цю скажену отруту
507] В груди влила їм обом, аж до дна скаламутивши душу.
508] Стала тоді смолоскипом кружляти, і він у повітрі,
509] Швидко вогнями вогні доганяючи, кола виводив.
510] Горда мистецтвом своїм, повертається знов у безплідний
511] Діта великого край і розв язує пояс гадючий.
512] В цю ж таки мить заметавсь Еолід у середнім покої:
513] "Друзі! — викрикує.— Гей! Розставляйте в цім лісі тенета!
514] Щойно левицю з двома левенятами тут я побачив!"
515] Наче за звіром, так він за дружиною мчить, ошалілий,
516] І вириває Леарха їй з рук, що до нього всміхався,
517] Тягнучи руки дрібні, й, ніби пращею, ним у повітрі
518] Пару разів покрутив — і, навіжений, личком дитячим
519] Вдарив об камінь. Щойно тоді стрепенулася й мати:
520] Може, прошив її біль, а можливо, й отрута озвалась,-
521] Зойкнувши, рине кудись, розпустивши в нестямі волосся,
522] Не випускаючи з рук своїх голих тебе, Мелікерте.
523] "Вакху-Евгію!" — кричить. Посміхнулась Юнона зловтішно —
524] Хай, мов, сьогодні поможе тобі вихованець твій любий!
525] Скеля, над морем нахилена, є. Від дощів, наче крівля,
526] Хвилі, що вперто довбуть їй підніжжя, вона захищає.
527] Верх піднімає до хмар, а чолом висувається в море.
528] Вибігла Іно туди — божевілля помножило сили —
529] 1 без вагання, бо страху не мала, з розгону в безодню
530] Стрибнула з рідним дитям — зімкнулася, блиснувши, хвиля.
531] Внучку, покарану так без вини, пожалівши, Венера
532] Дядька ласкаво благати взялася: "Велителю моря,
533] Ти, що найближчу посів до Юпітера владу, Нептуне!
534] Хоч незвичайне прохання моє, але згляньсь над моїми,
535] Що в іонійську пірнули безодняву,— зволь їх прийняти
536] В коло богів голубих, бо ж і я не чужа тим широким
537] Водам, якщо в їх божественнім лоні була в давнину я
538] Сніжної піни пучком, як говорить ім'я моє грецьке".
539] Вчув її просьбу Нептун, і все, що в них від природи
540] Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність
541] їм дарував, обновивши й обличчя, й ім'я: Палемоном,
542] Богом, названий він; Левкотеєю — мати, богиня.
543] Вслід їй, що було сил, із Сідона жінки поспішали,
544] Поки на край стрімчака їх не вивів стопи відпечаток.
545] Тут у долоні всі сплеснули, певні, що скоїлось лихо,
546] Кадма оплакують рід, і волосся рвуть собі, й одяг,
547] Ще й дорікають богині за злість, за її непомірну
548] Лють до суперниці, та не Юноні терпіти докори,-
549] "З вас я найбільший зроблю,— спалахнувши, сказала богиня,-
550] Пам'ятник гніву мого!" І підтвердила ділом погрози: [78]
551] Ось найвірніша з жінок: "За владаркою,— каже,— пірну я
552] В моря глибінь!" Уже стрибнути мала, але в ту хвилину
553] Наче зв'язав її хтось — прикріпилась навіки до скелі.
554] Друга, в груди руками б'ючи себе з несамовитим
555] Зойком, відчула нараз, що вдаряється камінь об камінь.
556] Руки одна з них саме в той час простягнула до моря —
557] Ствердла, й так і стоїть, усім тілом подавшись до моря.
558] Інша, схопившись за голову, стала в розпуці волосся
559] Рвати, однак, у волоссі таки скам'яніли їй пальці.
560] Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла.
561] Деякі стали птахами тоді: над поверхнею моря
562] Й нині ширяють, торкаючись хвилі крилом, Ісменіди.
563] Не здогадався Агенора син, що дочка його з внучком
564] Стали богами в глибинах морських. Переможений смутком,
565] Низкою бід і видінь, що їх бачив не раз, він лишає
566] Місто, котре заснував, немовби не він у неласку
567] Долі попав, а цей край. Після довгих блукань в іллірійські
568] Землі ввійшли вони — він та його безпритульна дружина.
569] Гнуло їх горе й роки. Та якось повелась у них мова
570] Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався
571] Кадм: "Чи, бува, не священний той змій, що його своїм списом
572] Я проколов, а прибувши з Сідону, страшні його зуби,
573] Наче насіння небачене, в зорану землю посіяв?
574] Раз вже так ревно взялись відомстити за нього всевишні,-
575] Хай нині й сам по землі животом довжелезним зів'юся".
576] Мовив — і вже по землі животом довжелезним прослався;
577] Чує, Як шкіра жорстка поступово лускою береться,
578] Бачить: цятки темно-сизі біжать по зчорнілому тілу.
579] Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались
580] Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий.
581] Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще,
582] Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям,-
583] "Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене,— просить,-
584] Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку,
585] Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!"
586] Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє
587] В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається,— слово
588] Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням
589] Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа.
590] В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина:
591] "Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну!
592] Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги,
593] Лиця, рум'янець — усе, що кудись, поки мовлю, зникає?
594] Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?"
595] Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця.
596] Й начебто впізнаючи, Відповзав до грудей і в обійми
597] Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся. [79]
598] Всі, хто там був — їх супутці — жахнулись; вона ж усе гладить
599] Шию лускату слизьку гребенястого велета-змія.
600] Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє
601] Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю.
602] Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому:
603] Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони.
604] В тій переміні сумній немалу їм утіху приносив
605] їхній онук, перед ким, упокорена, низько хилилась
606] Індія смугла, для кого й Ахайя звела свої храми.
607] Втім, лиш Абанта син, Акрісій, що вийшов із роду
608] Того, що й Вакх, до стін кам'яних арголідського міста
609] Не підпускає його, проти бога йде збройно, що бог він —
610] Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином,
611] Хоч народила його від дощу золотого Даная.
612] Все ж незабаром і він (таки правда верх бере врешті!)
613] Гірко розкаявся в тім, що зневажував бога, що внука
614] Не визнавав: поселився один з них на небі, а другий,
615] Пам'ятну здобич, наїжену зміями голову, взявши,
616] На шелестких через ніжне повітря проносився крилах.
617] Понад пустелею Лівії він пролітав переможно,
618] Й капала кров'ю в пісок голова страхітлива Горгони.
619] Змій різнородних, ті краплі прийнявши, Земля наплодила,
620] Так що й тепер там повсюди кишить небезпечне гадюччя.
621] Далі, мов хмарка, багата дощем, по безкрайому небу
622] Він то сюди, то туди завертає, на непримиренні
623] Здавшись вітри,— і, з ефірних висот окидаючи зором
624] Обриси млистих земель, увесь світ обгинає по колу.
625] Тричі він Аркти холодні та Ракові клешні побачив.
626] То поривав його вітер на Схід, то на Захід відносив.
627] День до завершення йшов. Боячися довіритись ночі,
628] Він у Гесперії, де владарює Атлант, опустився,
629] Щоб на хвилинку спочить, поки Люціфер, вісник світанку,
630] Знов не покличе Зорі, а Зоря — колісниці для Сонця.
631] Син Іапета, Атлант, який правив там, ростом незмірним
632] Поміж людей виділявся.
452] Кличе сестер вона — темних богинь, що глухі до благання.
453] Біля дверей, адамантом окутих, вони, посідавши,
454] Гребенем чорних гадюк із волосся хотіли зчесати.
455] В чорній підземній імлі, серед тіней, пізнавши богиню,
456] Хутко вони піднялись. Нечестивим зветься те місце: [76]
457] Тітій шулік там собою живив, простягнувшись на дев'ять'
458] Югерів тілом своїм. І тобі не вдавалось, Тантале,
459] Хвилі зловить, а з лукавого дерева — плоду зірвати.
460] Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сісіфе.
461] Крутиться там Іксіон: себе ловить, від себе тікає.
462] Ті ж, які руку зняли на своїх наречених, Беліди,
463] Воду постійно беруть, але бочки ніяк не наповнять.
464] Оком суворим Сатурна дочка повела вколо себе,
465] Першим з усіх Іксіона побачила, далі — Сісіфа,
466] Й так собі каже: "Чому ж то з братів тільки він безконечну
467] Кару тут мусить нести? Атамант же в палаці владичім
468] Гордо живе, хоч не раз, пам ятаю, мене зневажали —
469] Він і дружина його!" Свого гніву й дороги причину,
470] Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий
471] Дім поваливсь, щоб до злочину шал довів Атаманта.
472] Просить, велить, обіцяє нараз і, як тільки може,
473] Збуджує чорних богинь. Заледве скінчила Юнона,-
474] Вже Тісіфона бліда головою патлатою гнівно
475] Скинула й, чорних настирних гадюк одігнавши від рота,
476] Мовила так: "Манівцями не прийнято тут говорити:
477] Що повелиш, те вважай уже здійсненим. Край наш немилий
478] Можеш на небо своє, де чистіше повітря, змінити".
479] Радо Юнона злетіла в ефір. Перед входом до неба
480] Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою.
481] А Тісіфона в цю ж мить смолоскип, омочений кров'ю,
482] В руку, нещадна, бере і плащем, що його обагрила
483] Кров, окриває себе й, підв язавшись в юнкою змією,
484] З дому виходить. її супроводжують, вірні їй: Смуток,
485] Острах і Жах, і з лицем перекошеним дика Нестяма.
486] Вже на дорозі вони; тоді й еолійські одвірки,
487] Кажуть, одразу стряслись, наче й двері кленові поблідли,
488] Й сонце померкло нараз. Налякалася з'явищ тих Іно,
489] й сам Атамант похолов. Готувалися вибігти з хати,
490] Тінню страшною, однак, на порозі Ерінія стала:
491] Руки, вповиті десятками змій, розвела перед ними,
492] Ще й головою стрясла. Сколихнулись розлючені змії,
493] Деякі в неї на плечах повисли, а деякі люто
494] Біля грудей, зісковзнувши, сичать і мигтять язиками,
495] Гноєм блюють. Серед них вона двох вириває з волосся
496] Й кидає, в руку схопивши заразливу. Ті, їй послушні,
497] Вже Атамантові й Іно за пазуху лізуть і-думи
498] Темні й важкі наганяють на них, не вражають, одначе,
499] Тіла — сама лиш душа відчуває шалені укуси.
500] Ще й рідину Тісіфона взяла — незвичайну отруту,
501] Кербера піну їдку та отруйливу слину Ехідни,
502] Й зілля, що вводить у блуд, і дурман, що засліплює розум,-
503] Все, що до злочину, безуму, сліз та до вбивства схиляє, [77]
504] Разом розтерла і, свіжої крові доливши, зварила
505] В міднім котлі; за копистку їй правила гілка цикути.
506] Ще й не отямились ті, як вона цю скажену отруту
507] В груди влила їм обом, аж до дна скаламутивши душу.
508] Стала тоді смолоскипом кружляти, і він у повітрі,
509] Швидко вогнями вогні доганяючи, кола виводив.
510] Горда мистецтвом своїм, повертається знов у безплідний
511] Діта великого край і розв язує пояс гадючий.
512] В цю ж таки мить заметавсь Еолід у середнім покої:
513] "Друзі! — викрикує.— Гей! Розставляйте в цім лісі тенета!
514] Щойно левицю з двома левенятами тут я побачив!"
515] Наче за звіром, так він за дружиною мчить, ошалілий,
516] І вириває Леарха їй з рук, що до нього всміхався,
517] Тягнучи руки дрібні, й, ніби пращею, ним у повітрі
518] Пару разів покрутив — і, навіжений, личком дитячим
519] Вдарив об камінь. Щойно тоді стрепенулася й мати:
520] Може, прошив її біль, а можливо, й отрута озвалась,-
521] Зойкнувши, рине кудись, розпустивши в нестямі волосся,
522] Не випускаючи з рук своїх голих тебе, Мелікерте.
523] "Вакху-Евгію!" — кричить. Посміхнулась Юнона зловтішно —
524] Хай, мов, сьогодні поможе тобі вихованець твій любий!
525] Скеля, над морем нахилена, є. Від дощів, наче крівля,
526] Хвилі, що вперто довбуть їй підніжжя, вона захищає.
527] Верх піднімає до хмар, а чолом висувається в море.
528] Вибігла Іно туди — божевілля помножило сили —
529] 1 без вагання, бо страху не мала, з розгону в безодню
530] Стрибнула з рідним дитям — зімкнулася, блиснувши, хвиля.
531] Внучку, покарану так без вини, пожалівши, Венера
532] Дядька ласкаво благати взялася: "Велителю моря,
533] Ти, що найближчу посів до Юпітера владу, Нептуне!
534] Хоч незвичайне прохання моє, але згляньсь над моїми,
535] Що в іонійську пірнули безодняву,— зволь їх прийняти
536] В коло богів голубих, бо ж і я не чужа тим широким
537] Водам, якщо в їх божественнім лоні була в давнину я
538] Сніжної піни пучком, як говорить ім'я моє грецьке".
539] Вчув її просьбу Нептун, і все, що в них від природи
540] Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність
541] їм дарував, обновивши й обличчя, й ім'я: Палемоном,
542] Богом, названий він; Левкотеєю — мати, богиня.
543] Вслід їй, що було сил, із Сідона жінки поспішали,
544] Поки на край стрімчака їх не вивів стопи відпечаток.
545] Тут у долоні всі сплеснули, певні, що скоїлось лихо,
546] Кадма оплакують рід, і волосся рвуть собі, й одяг,
547] Ще й дорікають богині за злість, за її непомірну
548] Лють до суперниці, та не Юноні терпіти докори,-
549] "З вас я найбільший зроблю,— спалахнувши, сказала богиня,-
550] Пам'ятник гніву мого!" І підтвердила ділом погрози: [78]
551] Ось найвірніша з жінок: "За владаркою,— каже,— пірну я
552] В моря глибінь!" Уже стрибнути мала, але в ту хвилину
553] Наче зв'язав її хтось — прикріпилась навіки до скелі.
554] Друга, в груди руками б'ючи себе з несамовитим
555] Зойком, відчула нараз, що вдаряється камінь об камінь.
556] Руки одна з них саме в той час простягнула до моря —
557] Ствердла, й так і стоїть, усім тілом подавшись до моря.
558] Інша, схопившись за голову, стала в розпуці волосся
559] Рвати, однак, у волоссі таки скам'яніли їй пальці.
560] Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла.
561] Деякі стали птахами тоді: над поверхнею моря
562] Й нині ширяють, торкаючись хвилі крилом, Ісменіди.
563] Не здогадався Агенора син, що дочка його з внучком
564] Стали богами в глибинах морських. Переможений смутком,
565] Низкою бід і видінь, що їх бачив не раз, він лишає
566] Місто, котре заснував, немовби не він у неласку
567] Долі попав, а цей край. Після довгих блукань в іллірійські
568] Землі ввійшли вони — він та його безпритульна дружина.
569] Гнуло їх горе й роки. Та якось повелась у них мова
570] Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався
571] Кадм: "Чи, бува, не священний той змій, що його своїм списом
572] Я проколов, а прибувши з Сідону, страшні його зуби,
573] Наче насіння небачене, в зорану землю посіяв?
574] Раз вже так ревно взялись відомстити за нього всевишні,-
575] Хай нині й сам по землі животом довжелезним зів'юся".
576] Мовив — і вже по землі животом довжелезним прослався;
577] Чує, Як шкіра жорстка поступово лускою береться,
578] Бачить: цятки темно-сизі біжать по зчорнілому тілу.
579] Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались
580] Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий.
581] Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще,
582] Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям,-
583] "Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене,— просить,-
584] Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку,
585] Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!"
586] Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє
587] В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається,— слово
588] Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням
589] Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа.
590] В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина:
591] "Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну!
592] Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги,
593] Лиця, рум'янець — усе, що кудись, поки мовлю, зникає?
594] Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?"
595] Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця.
596] Й начебто впізнаючи, Відповзав до грудей і в обійми
597] Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся. [79]
598] Всі, хто там був — їх супутці — жахнулись; вона ж усе гладить
599] Шию лускату слизьку гребенястого велета-змія.
600] Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє
601] Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю.
602] Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому:
603] Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони.
604] В тій переміні сумній немалу їм утіху приносив
605] їхній онук, перед ким, упокорена, низько хилилась
606] Індія смугла, для кого й Ахайя звела свої храми.
607] Втім, лиш Абанта син, Акрісій, що вийшов із роду
608] Того, що й Вакх, до стін кам'яних арголідського міста
609] Не підпускає його, проти бога йде збройно, що бог він —
610] Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином,
611] Хоч народила його від дощу золотого Даная.
612] Все ж незабаром і він (таки правда верх бере врешті!)
613] Гірко розкаявся в тім, що зневажував бога, що внука
614] Не визнавав: поселився один з них на небі, а другий,
615] Пам'ятну здобич, наїжену зміями голову, взявши,
616] На шелестких через ніжне повітря проносився крилах.
617] Понад пустелею Лівії він пролітав переможно,
618] Й капала кров'ю в пісок голова страхітлива Горгони.
619] Змій різнородних, ті краплі прийнявши, Земля наплодила,
620] Так що й тепер там повсюди кишить небезпечне гадюччя.
621] Далі, мов хмарка, багата дощем, по безкрайому небу
622] Він то сюди, то туди завертає, на непримиренні
623] Здавшись вітри,— і, з ефірних висот окидаючи зором
624] Обриси млистих земель, увесь світ обгинає по колу.
625] Тричі він Аркти холодні та Ракові клешні побачив.
626] То поривав його вітер на Схід, то на Захід відносив.
627] День до завершення йшов. Боячися довіритись ночі,
628] Він у Гесперії, де владарює Атлант, опустився,
629] Щоб на хвилинку спочить, поки Люціфер, вісник світанку,
630] Знов не покличе Зорі, а Зоря — колісниці для Сонця.
631] Син Іапета, Атлант, який правив там, ростом незмірним
632] Поміж людей виділявся.