Метаморфози - Сторінка 29
- Овідій -
Ну а звичаї в нього —
656] Ті, що й у предків були: працьовите, ощадливе плем я.
657] Вперто громадить майно й берегти нагромаджене вміє
658] Рівна літами й хоробрістю юнь на війну за тобою
659] Вирушить, тільки-но Евр, що тебе супроводив щасливо,-
660] З Евром ти справді приплив,— ходовим переміниться Австром".
661] Так-то розмовами тими, що справ усіляких торкались,
662] Довгий виповнювавсь день. Його рештка пішла на вечерю,
663] Ніч — на покріплення сил. Уже сонце зійшло злотогриве,
664] Вітер, однак, не змінивсь, не давав нам вернутись додому.
665] Вранці Палланта сини прибули до Кефала, що віком
666] Був од них старший, і втрійку — Кефал із синами Палланта —
667] Вибрались до владаря. Та владар іще спав у ту пору.
668] Фок, син Еака, гостей повітав на високім порозі,
669] Бо Теламон і Пелей для війни набирали загони.
670] В дім свій, у внутрішні пишні покої, охоче провадить
671] Внуків Кекропових Фок; побіч них і собі примостився.
672] Тут він увагу звернув, що нащадок Еола в правиці
673] Спис невідомого дерева має з золоченим вістрям.
674] Кинувши декілька слів, щоб розмову підтримати дружню,
675] Каже таке: "У лісах я бував, не новак і на ловах,-
676] Не розумію усе ж, із якого ти дерева зрізав
677] Той, що в руці твоїй, спис: якби з ясена, то неодмінно б
678] Червонуватим він був; якби з терну, то мав би колінця.
679] Де він зростав, не вгадаю ніяк, та не бачив я зроду
680] І між найкращих списів ось такого метального списа".
681] "Ще якби ти його в дії побачив,— на те Еакіду
682] Мовив один із актейських братів,— ще б не так дивувався!
683] Кинутий, б'є лиш у ціль: випадковість-бо ним не керує.
684] Сам по собі і назад повертається з вістрям кривавим".
685] Все хоче знати Нереїв юнак,— випитує далі,
686] Що це за спис, відкіля він узявся, чий подарунок.
687] Все йому гість пояснив; одного лиш — якою ціною
688] Придбаний спис — не сказав. Соромливо примовк, та, згадавши
689] Милу дружину, здригнувсь і таке повідає крізь сльози:
690] "Через цю здобич, нащадку богині,— та хто в це повірить? —
691] Плачу і довго ще плакати буду,— якщо мені доля [130]
692] Жити ще довго дала,— бо з дружиною милою спис цей
693] Занапастив і мене. О, якби ж того дару й не знав я!
694] Отже, Прокріда була. Ти чував, може, про Орітію
695] Ту, що Борей її викрав? Прокріді — сестра вона рідна.
696] Все ж, коли вдачу й красу їх зрівняв би ти, то здивувався б,
697] Як він Прокріди не вкрав: Ерехтей поєднав мене з нею,
698] Батько; з'єднала й любов: я щасливим не тільки вважався —
699] Був ним, і досі б ще був, та в богів було інше на мислі.
700] Другий, відколи побрались ми з нею, минув уже місяць.
701] Сіті в той час розставляв я на оленів, славних рогами.
702] Раптом розвіявши млу, з рясноцвітного верху Гімета
703] Вздріла рум'яна Аврора мене й проти волі моєї
704] Тут же в обійми взяла. І скажу — хай не в кривду богині —
705] Правду святу: хоч і сяє вона миловидним рум'янцем,
706] Хоч вона межами дня володіє і межами ночі,
707] Хоч споживає нектар,— я кохав тоді тільки Прокріду.
708] В серці Прокріда була й на вустах була — тільки Прокріда.
709] Нішого шлюбу правами священними я захищаюсь,
710] Нашим покинутим ложем, що нас поєднало недавно,-
711] Тим я богиню зворушив. "Ну годі, невдячний! — сказала,-
712] Вірний Прокріді лишайсь. Та, наскільки я бачу майбутнє,-
713] Ще пожалієш об тім!" — І дозволила йти мені, гнівна.
714] Поки вертаюсь, неспокій бере: що не крок — мимоволі
715] Чую богині грізьбу. "А чи там,— промайнула підозра,-
716] Жде, як належить, на мене жона?" її вік, її врода
717] Наче б шептали: "Не вір!" — "Можеш вірить їй!" — вдача казала.
718] Сам же я що міг сказать? Але та, що вертавсь я від неї,
719] Приклад лихий подала. Втім, закоханий завжди в тривозі.
720] Мучить підозра. "Візьми подарунками,— радить,— на пробу
721] Вірність цнотливої". Страх у мені роздуває Аврора,
722] Змінює (я наче сам це відчув) і лице моє, й вигляд.
723] От я в Афіни, Палладине місто, невпізнаний входжу.
724] Вже яв оселі своїй, але злочином навіть не пахне:
725] Дім чистоту береже, за господарем все тут сумує.
726] Вдавшись до хитрощів, якось проникнув я до Ерехтіди.
727] Глянув — і наче забув, що прийшов сюди брати на пробу
728] Вірність своєї дружини! Нелегко було не признатись,
729] Хто я такий і в обійми не взять її, як і годилось.
730] В смутку була. Та немає красуні, що з нею змагатись,
731] Хоч і смутною, могла б. До відсутнього мужа душею
732] Все поривалась. Отож уяви собі, друже, якою
733] Вродою сяла вона, якщо личила їй навіть туга!
734] Годі й злічить, скільки раз відхиляла вона соромливо
735] Спроби мої! Скільки раз повторяла: "Лише одному я
736] Вірна. І де б він не був — бережу насолоду для нього".
737] Хто б — якщо він при здоровім умі — не вважав, що подружню
738] Вірність доведено вже? Але я сумніваюся далі. [131]
739] Сам себе знищити взявсь: їй за ніч обіцяю заплату.
740] Так я прилип, розщедривсь, що неначе й вона завагалась.
741] Далі не втримавсь: "Піймалась-таки! — у долоні я сплеснув,-
742] Хитрий спокусник — твій муж. Ти в руках моїх нині, зрадлива!"
743] Та ж — ні півслова мені. Від ганьби занімівши та болю,
744] З дому підступного йде, покидає невдячного мужа.
745] Через облудність мою, проклинаючи рід чоловічий,
746] В гори глухі подалась, лісовій посвятилась Діані.
747] Я залишився один, і вогнем пройняло мене раптом
748] Аж до кісток. Я вину визнавав свою, я вибачався
749] І запевняв, що дарунки й мене до такої провини,
750] Врешті, схилити б могли, що піддався б і я такій звабі.
751] Довго її умовляв, поки, глум над собою помстивши,
752] Якось вернулась вона, й проживали ми в згоді солодкій.
753] Ще й піднесла мені дар,— наче б мало того подарунка,
754] Що повернулась сама,— гончака, що його віддала їй
755] Кінтія, мовивши: "Скільки б не бігло з ним — він буде перший".
756] З ним вона спис цей дала, що в руці його, бачиш, тримаю.
757] Конче довідатись хочеш про долю й того подарунка?
758] Слухай же. Випадок цей тебе, певно, здивує й зворушить.
759] Синові Лайя вдалося розплутати згубну для інших
760] Загадку-пісню-і, стрімголов кинувшись, ницьма лежала
761] Темна віщунка, забувши й сама свою мову двозначну.
762] Вчинків, одначе, таких не лишає без помсти Феміда —
763] Впало негадано й друге на Фіви в краю аонійськім
764] Лихо: селянам немає життя од лисиці, що важить
765] І на худобу, й на них. От зійшлись ми, сусіднє юнацтво,
766] Й сіті мисливські довкола полів розіслали широких:
767] Легко лисиця, однак, через ту огорожу плигала,
768] Над полотняним окрайком тенет вигинаючи спину.
769] Зграї собак напускали на неї, але вона птахом
770] Мчала собі жартома, залишаючи всіх їх позаду.
771] Лелапа — так називавсь мій гончак — почали домагатись
772] Одноголосно усі. Він з ошийника й сам гарячково
773] Рвався, хотів ремінець перегризти, жадаючи волі.
774] Щойно пустили з припону його — і ніхто й не помітив,
775] Де він. Одні лиш сліди на гарячім піску залишились.
776] Сам же він зник із очей. Не пролине так швидко в повітрі
777] З розмаху кинутий спис, ні розкручений пращею камінь,
778] Ні легкопера стріла, що з гортінського пущена лука.
779] Пагорб в околиці тій коршаком нависав над полями.
780] З нього було мені видно цю справді незвичну погоню:
781] То вже неначе впіймалась, то знов умикає хижачка
782] Псові з-під самих зубів; і біжить, хоча поле рівнинне,
783] Не навпростець, а петляє, описує коло — в оману
784] Вводить собаку мого, щоб на неї з розгону не вдарив.
785] Пес у хитрунки висить "на хвості, вже готовий у бік їй [132]
786] Ікла встромити, та ба! — тільки клацає даром зубами.
787] Я вже за спис ухопивсь був і вже ним почав у правиці
788] Звично гойдати; вкладаючи пальці в петельку ремінну,
789] Зір одвернув; але, перш ніж метнути, я знов перед себе
790] Глянув — і з дива завмер: серед поля два мармури бачу:
791] Той — наче мчить навздогін їй; а ця — наче все ще тікає.
792] Значить, хотів, щоб у тому бігу не було переможця
793] Бог, коли дійсно невидимий бог якийсь стежив за ними".
794] Те оповівши, замовк. "Але в чому тут списа провина?" —
795] Фок запитав. І відразу почув про вину того списа.
796] "Радість була для нас, друже, початком великого болю.
797] Слухай про неї спочатку. Приємно згадать, Еакіде,
798] Ті благодатні пошлюбні літа, коли, сповнені щастя,
799] Я — дружину кохав, а дружина — мене, чоловіка.
800] Спільна турбота про дім, обопільне чуття нас єднало..
801] Навіть Юпітер її б не привабив, закохану в мене,
802] Рівно ж і я б не піддався спокусниці, хоч би й Венера
803] Нею була, бо ж однаковий жар у серцях відчували.
804] Тільки-но сонце, розвіявши млу, осявало вершини,
805] Я спозаранку рушав з молодецьким завзяттям на лови.
806] В гори ні слуг я, одначе, не брав, ні собак, які звіра
807] Чули здаля; вузлуватих тенет не вантажив на коней —
808] Спис мені все заміняв. А коли вже втомилась правиця
809] Хижого звіра вкладать,— я шукав собі тіні, спочинку.
810] Милої в гості чекав із вологих долів — охолоди.
811] Про охолоду легку я в годину спекотливу мріяв.
812] Тільки її виглядав, коли зморений був,— охолоду.
813] "Де ти? Прилинь, легковійна! — любив я, бувало, співати,-
814] Злинь, найсолодша, на груди мої, поможи блукачеві!
815] Подихом тихим жагу пригаси, як не раз ти гасила".
816] Може, й ніжніші слова — невідхильна вела мене доля! —
817] Я кожен раз додавав. "Найсолодша моя насолодо!
818] Ти покріпляєш мене,— промовляв я звичайно,— ти пестиш,
819] Це через тебе горнусь до лісів я, шукаю відлюддя,
820] Спраглий, сухими вустами ловлю твоє свіже дихання!"
821] Заклики ці, хтось, підслухавши в лісі, гадав, що це німфу
822] Я охолодою зву, що, коханням новим запалавши,
823] Милу свою раз у раз, на ім'я називаючи, кличу.
824] З тим до Прокріди побіг підслуховувач нетерпеливий
825] І нашептав їй усе, що почув ненароком у лісі.
826] Тільки-но він закінчив і —така вже любов легковірна! —
827] Кажуть, упала вона й тільки потім, до тями прийшовши,
828] Долю кляла, над собою, злощасною, руки ламала.
829] Все дорікала мені й під вагою уявної зради
830] Страх мала перед нічим: безтілесного ймення лякалась.
831] Прикро сердешній було, ніби справді їй звабили мужа.
832] Має ще сумнів, однак; сподівається ще на помилку, [133]
833] Віри усе ще не йме і про мужа не сміє сказати
834] Слова лихого, хіба що сама його зраду побачить.
835] Ранок наступного дня після ночі заблис — і на лови
836] Я поспішив у ліси.
656] Ті, що й у предків були: працьовите, ощадливе плем я.
657] Вперто громадить майно й берегти нагромаджене вміє
658] Рівна літами й хоробрістю юнь на війну за тобою
659] Вирушить, тільки-но Евр, що тебе супроводив щасливо,-
660] З Евром ти справді приплив,— ходовим переміниться Австром".
661] Так-то розмовами тими, що справ усіляких торкались,
662] Довгий виповнювавсь день. Його рештка пішла на вечерю,
663] Ніч — на покріплення сил. Уже сонце зійшло злотогриве,
664] Вітер, однак, не змінивсь, не давав нам вернутись додому.
665] Вранці Палланта сини прибули до Кефала, що віком
666] Був од них старший, і втрійку — Кефал із синами Палланта —
667] Вибрались до владаря. Та владар іще спав у ту пору.
668] Фок, син Еака, гостей повітав на високім порозі,
669] Бо Теламон і Пелей для війни набирали загони.
670] В дім свій, у внутрішні пишні покої, охоче провадить
671] Внуків Кекропових Фок; побіч них і собі примостився.
672] Тут він увагу звернув, що нащадок Еола в правиці
673] Спис невідомого дерева має з золоченим вістрям.
674] Кинувши декілька слів, щоб розмову підтримати дружню,
675] Каже таке: "У лісах я бував, не новак і на ловах,-
676] Не розумію усе ж, із якого ти дерева зрізав
677] Той, що в руці твоїй, спис: якби з ясена, то неодмінно б
678] Червонуватим він був; якби з терну, то мав би колінця.
679] Де він зростав, не вгадаю ніяк, та не бачив я зроду
680] І між найкращих списів ось такого метального списа".
681] "Ще якби ти його в дії побачив,— на те Еакіду
682] Мовив один із актейських братів,— ще б не так дивувався!
683] Кинутий, б'є лиш у ціль: випадковість-бо ним не керує.
684] Сам по собі і назад повертається з вістрям кривавим".
685] Все хоче знати Нереїв юнак,— випитує далі,
686] Що це за спис, відкіля він узявся, чий подарунок.
687] Все йому гість пояснив; одного лиш — якою ціною
688] Придбаний спис — не сказав. Соромливо примовк, та, згадавши
689] Милу дружину, здригнувсь і таке повідає крізь сльози:
690] "Через цю здобич, нащадку богині,— та хто в це повірить? —
691] Плачу і довго ще плакати буду,— якщо мені доля [130]
692] Жити ще довго дала,— бо з дружиною милою спис цей
693] Занапастив і мене. О, якби ж того дару й не знав я!
694] Отже, Прокріда була. Ти чував, може, про Орітію
695] Ту, що Борей її викрав? Прокріді — сестра вона рідна.
696] Все ж, коли вдачу й красу їх зрівняв би ти, то здивувався б,
697] Як він Прокріди не вкрав: Ерехтей поєднав мене з нею,
698] Батько; з'єднала й любов: я щасливим не тільки вважався —
699] Був ним, і досі б ще був, та в богів було інше на мислі.
700] Другий, відколи побрались ми з нею, минув уже місяць.
701] Сіті в той час розставляв я на оленів, славних рогами.
702] Раптом розвіявши млу, з рясноцвітного верху Гімета
703] Вздріла рум'яна Аврора мене й проти волі моєї
704] Тут же в обійми взяла. І скажу — хай не в кривду богині —
705] Правду святу: хоч і сяє вона миловидним рум'янцем,
706] Хоч вона межами дня володіє і межами ночі,
707] Хоч споживає нектар,— я кохав тоді тільки Прокріду.
708] В серці Прокріда була й на вустах була — тільки Прокріда.
709] Нішого шлюбу правами священними я захищаюсь,
710] Нашим покинутим ложем, що нас поєднало недавно,-
711] Тим я богиню зворушив. "Ну годі, невдячний! — сказала,-
712] Вірний Прокріді лишайсь. Та, наскільки я бачу майбутнє,-
713] Ще пожалієш об тім!" — І дозволила йти мені, гнівна.
714] Поки вертаюсь, неспокій бере: що не крок — мимоволі
715] Чую богині грізьбу. "А чи там,— промайнула підозра,-
716] Жде, як належить, на мене жона?" її вік, її врода
717] Наче б шептали: "Не вір!" — "Можеш вірить їй!" — вдача казала.
718] Сам же я що міг сказать? Але та, що вертавсь я від неї,
719] Приклад лихий подала. Втім, закоханий завжди в тривозі.
720] Мучить підозра. "Візьми подарунками,— радить,— на пробу
721] Вірність цнотливої". Страх у мені роздуває Аврора,
722] Змінює (я наче сам це відчув) і лице моє, й вигляд.
723] От я в Афіни, Палладине місто, невпізнаний входжу.
724] Вже яв оселі своїй, але злочином навіть не пахне:
725] Дім чистоту береже, за господарем все тут сумує.
726] Вдавшись до хитрощів, якось проникнув я до Ерехтіди.
727] Глянув — і наче забув, що прийшов сюди брати на пробу
728] Вірність своєї дружини! Нелегко було не признатись,
729] Хто я такий і в обійми не взять її, як і годилось.
730] В смутку була. Та немає красуні, що з нею змагатись,
731] Хоч і смутною, могла б. До відсутнього мужа душею
732] Все поривалась. Отож уяви собі, друже, якою
733] Вродою сяла вона, якщо личила їй навіть туга!
734] Годі й злічить, скільки раз відхиляла вона соромливо
735] Спроби мої! Скільки раз повторяла: "Лише одному я
736] Вірна. І де б він не був — бережу насолоду для нього".
737] Хто б — якщо він при здоровім умі — не вважав, що подружню
738] Вірність доведено вже? Але я сумніваюся далі. [131]
739] Сам себе знищити взявсь: їй за ніч обіцяю заплату.
740] Так я прилип, розщедривсь, що неначе й вона завагалась.
741] Далі не втримавсь: "Піймалась-таки! — у долоні я сплеснув,-
742] Хитрий спокусник — твій муж. Ти в руках моїх нині, зрадлива!"
743] Та ж — ні півслова мені. Від ганьби занімівши та болю,
744] З дому підступного йде, покидає невдячного мужа.
745] Через облудність мою, проклинаючи рід чоловічий,
746] В гори глухі подалась, лісовій посвятилась Діані.
747] Я залишився один, і вогнем пройняло мене раптом
748] Аж до кісток. Я вину визнавав свою, я вибачався
749] І запевняв, що дарунки й мене до такої провини,
750] Врешті, схилити б могли, що піддався б і я такій звабі.
751] Довго її умовляв, поки, глум над собою помстивши,
752] Якось вернулась вона, й проживали ми в згоді солодкій.
753] Ще й піднесла мені дар,— наче б мало того подарунка,
754] Що повернулась сама,— гончака, що його віддала їй
755] Кінтія, мовивши: "Скільки б не бігло з ним — він буде перший".
756] З ним вона спис цей дала, що в руці його, бачиш, тримаю.
757] Конче довідатись хочеш про долю й того подарунка?
758] Слухай же. Випадок цей тебе, певно, здивує й зворушить.
759] Синові Лайя вдалося розплутати згубну для інших
760] Загадку-пісню-і, стрімголов кинувшись, ницьма лежала
761] Темна віщунка, забувши й сама свою мову двозначну.
762] Вчинків, одначе, таких не лишає без помсти Феміда —
763] Впало негадано й друге на Фіви в краю аонійськім
764] Лихо: селянам немає життя од лисиці, що важить
765] І на худобу, й на них. От зійшлись ми, сусіднє юнацтво,
766] Й сіті мисливські довкола полів розіслали широких:
767] Легко лисиця, однак, через ту огорожу плигала,
768] Над полотняним окрайком тенет вигинаючи спину.
769] Зграї собак напускали на неї, але вона птахом
770] Мчала собі жартома, залишаючи всіх їх позаду.
771] Лелапа — так називавсь мій гончак — почали домагатись
772] Одноголосно усі. Він з ошийника й сам гарячково
773] Рвався, хотів ремінець перегризти, жадаючи волі.
774] Щойно пустили з припону його — і ніхто й не помітив,
775] Де він. Одні лиш сліди на гарячім піску залишились.
776] Сам же він зник із очей. Не пролине так швидко в повітрі
777] З розмаху кинутий спис, ні розкручений пращею камінь,
778] Ні легкопера стріла, що з гортінського пущена лука.
779] Пагорб в околиці тій коршаком нависав над полями.
780] З нього було мені видно цю справді незвичну погоню:
781] То вже неначе впіймалась, то знов умикає хижачка
782] Псові з-під самих зубів; і біжить, хоча поле рівнинне,
783] Не навпростець, а петляє, описує коло — в оману
784] Вводить собаку мого, щоб на неї з розгону не вдарив.
785] Пес у хитрунки висить "на хвості, вже готовий у бік їй [132]
786] Ікла встромити, та ба! — тільки клацає даром зубами.
787] Я вже за спис ухопивсь був і вже ним почав у правиці
788] Звично гойдати; вкладаючи пальці в петельку ремінну,
789] Зір одвернув; але, перш ніж метнути, я знов перед себе
790] Глянув — і з дива завмер: серед поля два мармури бачу:
791] Той — наче мчить навздогін їй; а ця — наче все ще тікає.
792] Значить, хотів, щоб у тому бігу не було переможця
793] Бог, коли дійсно невидимий бог якийсь стежив за ними".
794] Те оповівши, замовк. "Але в чому тут списа провина?" —
795] Фок запитав. І відразу почув про вину того списа.
796] "Радість була для нас, друже, початком великого болю.
797] Слухай про неї спочатку. Приємно згадать, Еакіде,
798] Ті благодатні пошлюбні літа, коли, сповнені щастя,
799] Я — дружину кохав, а дружина — мене, чоловіка.
800] Спільна турбота про дім, обопільне чуття нас єднало..
801] Навіть Юпітер її б не привабив, закохану в мене,
802] Рівно ж і я б не піддався спокусниці, хоч би й Венера
803] Нею була, бо ж однаковий жар у серцях відчували.
804] Тільки-но сонце, розвіявши млу, осявало вершини,
805] Я спозаранку рушав з молодецьким завзяттям на лови.
806] В гори ні слуг я, одначе, не брав, ні собак, які звіра
807] Чули здаля; вузлуватих тенет не вантажив на коней —
808] Спис мені все заміняв. А коли вже втомилась правиця
809] Хижого звіра вкладать,— я шукав собі тіні, спочинку.
810] Милої в гості чекав із вологих долів — охолоди.
811] Про охолоду легку я в годину спекотливу мріяв.
812] Тільки її виглядав, коли зморений був,— охолоду.
813] "Де ти? Прилинь, легковійна! — любив я, бувало, співати,-
814] Злинь, найсолодша, на груди мої, поможи блукачеві!
815] Подихом тихим жагу пригаси, як не раз ти гасила".
816] Може, й ніжніші слова — невідхильна вела мене доля! —
817] Я кожен раз додавав. "Найсолодша моя насолодо!
818] Ти покріпляєш мене,— промовляв я звичайно,— ти пестиш,
819] Це через тебе горнусь до лісів я, шукаю відлюддя,
820] Спраглий, сухими вустами ловлю твоє свіже дихання!"
821] Заклики ці, хтось, підслухавши в лісі, гадав, що це німфу
822] Я охолодою зву, що, коханням новим запалавши,
823] Милу свою раз у раз, на ім'я називаючи, кличу.
824] З тим до Прокріди побіг підслуховувач нетерпеливий
825] І нашептав їй усе, що почув ненароком у лісі.
826] Тільки-но він закінчив і —така вже любов легковірна! —
827] Кажуть, упала вона й тільки потім, до тями прийшовши,
828] Долю кляла, над собою, злощасною, руки ламала.
829] Все дорікала мені й під вагою уявної зради
830] Страх мала перед нічим: безтілесного ймення лякалась.
831] Прикро сердешній було, ніби справді їй звабили мужа.
832] Має ще сумнів, однак; сподівається ще на помилку, [133]
833] Віри усе ще не йме і про мужа не сміє сказати
834] Слова лихого, хіба що сама його зраду побачить.
835] Ранок наступного дня після ночі заблис — і на лови
836] Я поспішив у ліси.