Метаморфози - Сторінка 30
- Овідій -
Задоволений здобиччю, кличу
837] Знов: "Охолодо, прийди! Від утоми зціли мене, мила!"
838] Раптом здалося мені, що густий чагарник на мій заклик
839] Наче зітханням озвавсь. Я ж ізнову: "Прийди, наймиліша!" —
840] Знову листок шелеснув, опадаючи. Думка майнула:
841] "Певно, хижак причаївсь",— і метнув туди спис непохибний.
842] Там — Прокріда була. Затуляючи рану під серцем,
843] Зойкнула: "Горе мені!" На голос дружини своєї
844] Кинувсь я в той чагарник, омліваючи серцем од жаху.
845] Там півживу в заплямованій свіжою кров'ю одежі
846] Бачу Прокріду, що спис із грудей — свій дарунок — виймає.
847] Тіло зімліле, дорожче мені набагато, ніж власне,
848] Ніжно на руки беру. Розірвавши на грудях одежу,
849] Пробую кров зупинить, перев язую рану глибоку.
850] Слізно благаю її, щоб мене за злочинця не мала.
851] Втім, опадаючи з сил, перед смертю вона спромоглася
852] Ще на тих декілька слів: "Ради нашого шлюбного ложа,
853] Ради всевишніх богів і підземних, моїх; ради того,
854] Чим я тобі прислужилася, ради моєї любові,
855] Що не згасає й тепер, коли смерть через неї приймаю,
856] Не запроваджуй, молю, в наш подружній покій Охолоди".
857] Мовила. Тут я збагнув, що ім'я привело до помилки
858] І пояснив їй чому. Та хіба допоміг, пояснивши?
859] Никне, і з кров'ю, що ллється струмком, розпливаються й сили.
860] Поки ще бачить, мене хоче бачити, й так, задивившись,
861] Душу свою жалібну мені тихо в уста видихає.
862] Все ж у ту мить на лиці спокійнішою начебто стала".
863] Плакав герой, спогадавши це, плакали й ми, та в ту пору
864] Входить Еак із синами двома й до походу готовим
865] Військом новим — і Кефал привітав зброєносні загони.
КНИГА ВОСЬМА
1] Тільки-но, ясний звістуючи день, розігнала Зірниця
2] Темряву,— втишився Евр; набубнявіли в небі вологі
3] Хмари, й подався Кефал з Еакідами в море, діждавшись
4] Австрів, попутніх вітрів. Під їх подувом судна раніше,
5] Ніж сподівались, у гавань свою допливли без пригоди.
6] Мінос тим часом пустошить поля прибережних лелегів,
7] Щастя військове своє в Алкатоєвім пробує місті,
8] Де за володаря — Ніс благородний; на маківці в нього
9] Серед поважних сивин, багряніючи пурпуром чистим,
10] Волос виднівся один — запорука великої влади.
11] Вшосте вже місяць новий золотими рогами пишався,
12] Доля ж усе ще хисткою була: Перемога крилата
13] Все ще над полем завзятих боїв нерішуче кружляла.
14] Владарська вежа була, що до мурів дзвінких прилягала,
15] Де золоту свою ліру — так свідчить переказ — Латони
16] Син осяйний прихилив; зазвучав тоді й камінь од неї.
17] Ніса дочка на ту вежу, було, залюбки піднімалась,
18] Ще коли мир був, і звідти, метнувши камінчик у мури,
19] Слухала гомін дзвінкий. Так і в пору війни вона часто
20] З вежі тієї на Марсові герці дивитись любила.
21] З часом усіх поводатарів знала вона поіменно,
22] Зброю, і коней, і сагайдаки впізнавала кідонські.
23] Сина ж Європи, вождя, з-між усіх вона знала в обли*ччя
24] Краще, ніж слід було знати. Прекрасним він їй видавався
25] Завжди: чи то він на голову, підняту гордо, надіне
26] Свій буйноперий шолом, а чи візьме ясніючий міддю
27] Щит — йому все до лиця. А коли він у дужій правиці
28] Ратище довге розгойдував,— діва й тоді вихваляла
29] Вправність і силу його. А коли напинав широченний
30] Лук, щоб несхибну пустити стрілу,— присягалась, що тільки
31] Феб може стріли так легко пускати. Коли ж він обличчя,
32] Знявши блискучий шолом, одслоняв, чи в плащі пурпуровім
33] На білосніжного сівши коня, на барвисту попону, [135]
34] Поводом туго стягав рисакові запінену морду,-
35] Діва вмлівала тоді й, задивившись на нього, втрачала
36] Розум, щасливим здавався їй спис, що не раз у правицю
37] Брав його Мінос, щасливим — і повід у нього в долонях.
38] Прагне у табір чужий — о коли б це можливо! — майнути
39] Кроком дівочим легким. Із високої вежі готова
40] Кинутись прямо туди, де розставив укріплення кноський
41] Ворог, або відчинить перед ним мідноковані брами,-
42] Все, чого б Мінос хотів, те зробила б. Тим часом сиділа
43] Й так, дивлячись на Діктейця намет білосніжний, до себе
44] Мовила: "Клясти цю прикру війну, чи радіть їй,— не знаю:
45] В ній моє горе, бо той, в кого я закохалася,— ворог;
46] В ній, проте, й щастя: без неї коханого б я не пізнала.
47] Втім, як заложницю взявши мене, цю війну припинити б
48] Міг він: і миру заруку, й супутницю б мав одночасно.
49] Вірю тепер, що сам бог запалитися міг до тієї,
50] Що народила тебе, незрівнянного в силі та вроді.
51] П'яна була б я од щастя, коли б, у повітрі змахнувши
52] Крилами, в таборі кноського владаря враз опинилась.
53] Там не таїлася б я, запитала б, яке він за мною
54] Придане б мати хотів. Якщо батьківські вежі, то краще
55] Хай пропадає жаданий мій шлюб: не піду я на зраду,
56] Щоб догоджати собі! А проте переможцю піддатись —
57] Це не така вже біда, якщо той переможець ласкавий.
58] Врешті, війну він веде справедливу — за вбитого сина,
59] Сильний і правдою він, і військами, що стали за правду.
60] Нас переможуть-таки. То чому ж, коли місто повинно
61] Впасти,— крізь мури ці Міносу має дорогу прокласти
62] Марс, а не пристрасть моя? Чи не краще б йому без убивства
63] Та зволікань перемогу здобути, без крові своєї:
64] Я ж усе більше боюсь, щоб тебе ненароком у груди,
65] Мі носе, хтось не вразив. Та чи трапиться десь такий нелюд,
66] Щоб кровожерливим списом навмисно націлився в тебе!
67] Задум подобавсь мені. Так і буде: з собою і край свій
68] Міносу в придане дам і тим самим покінчу з війною.
69] Задум, однак,— ще не все: біля входів усіх — охорона;
70] Батько пильнує, чи брами зачинені. Рідного батька
71] Я, нещаслива, боюсь. Він один — проти мрії моєї.
72] О, якби з ласки богів не було в мене батька! Та, врешті,
73] Кожен — сам собі бог: боязким не сприятиме доля.
74] Інша, таким ось вогнем запалившись, напевно б, одразу
75] Всі перешкоди змела, що стоять на шляху до любові.
76] Може, я слабша від інших жінок? Але ж кинутись можу
77] І на мечі, й у вогонь. Ні про меч тут, одначе, не йдеться,
78] Ні про вогонь — про один тільки батьковий волос багряний,-
79] Він-бо для мене дорожчий од золота; він лиш єдиний
80] Може мене ощасливити, те, чого прагну,— здійснити". [136]
81] Мовила так. А між тим годувальниця дум невсипущих —
82] Ніч западає, і визріла в темряві чорна зухвалість.
83] Першому спокою всі піддались, що розслаблює тіло
84] Після турботного дня. Потихеньку дочка проникає
85] В батькову спальню і — злочин нечуваний! — зрізує в нього
86] Згубний отой волосок. Нечестивою здобиччю горда,
87] Вже поспішає вона; залишивши позаду й ворота,
88] Станом ворожим (аж так на заслугу свою уповає!)
89] До владаря підійшла. Він здригнувсь на таку її мову:
90] "Пристрасть мене на цей злочин підбила: я, Нісова донька,
91] Скілла, тобі оддаю і свої, й свого батька пенати.
92] Жодної плати, крім тебе, не хочу. Візьми ж цей багряний
93] Волос, палкого чуття мого знак, і вважай, що не волос —
94] Голову батька вручаю тобі!" Й подає лиходійка
95] Міносу дар свій, простягши правицю. Та він одсахнувся
96] Вражено й так відказав на цей вчинок її небувалий:
97] "Геть хай із світу свого проженуть тебе жителі неба,
98] Нашого віку ганьбо! Хай земля відцурається й море!
99] Не потерплю ж я того, щоб колиска верховного бога,
100] Кріт, що є світом моїм, був притулком такому страхіттю!"
101] Мовивши те, ворогам переможеним видав закони,
102] Бо справедливість любив над усе, й повелів одв язати
103] Прив'язі й веслами гнати на Кріт мідноковані судна.
104] Скілла, помітивши з берега судна, збагнувши нарешті,
105] Що не отримати їй від вождя нагороди за злочин,
106] Слів для благань не знаходячи, гнівом страшним вибухає.
107] Руки простягши, кричить,— розлючена, простоволоса:
108] "Гей, чужоземцю, куди ж ти, куди ж ти пливеш без тієї,
109] Що над вітчизну, над рідного батька добро твоє ставить?
110] О безсердечний, куди ж ти, чия перемога — це злочин
111] Як і заслуга моя? Чи твоєї душі не зм'якшили
112] Дар мій, кохання моє? Не розчулило те, що тобою,
113] Тільки тобою живу? Бо куди ж нещасливій податись?
114] Може, в свій край? Він подоланий. Втім, коли б навіть був вільний,
115] Зрада туди мені йти не дозволить. То, може, до батька?
116] Він — мій дарунок тобі. Громадяни мене зневажають,
117] Та й для сусідів я — приклад жахливий. Вигнанкою світу
118] Стала я з тим, щоб один тільки Кріт мене міг прихистити.
119] Ти ж, коли шлях і туди перетнеш мені, тут залишивши,-
120] Значить, тебе не Європа зродила, а Сірти суворі,
121] Австрами гнана Харібда, вірменського краю тигриця.
122] Ти — не Юпітера син; твою матір, Міносе, викрав
123] Не перевтілений бик, все це — вигадки: справжнім биком був,
124] Диким до того ж, який і не відав ніколи любові,
125] Той, що тебе породив. Тож карай мене нині по праву,
126] Батьку мій, Нісе! Втішайтеся, мури, котрі я посміла [137]
127] Зрадити! Смертної кари за це, присягаюсь, я гідна.
128] Хай, проте, смерть заподіє мені хтось із тих, кого підло
129] Зрадила я! Чи ж тобі, кому злочин приніс перемогу,
130] Бути мені за суддю? Хай мій гріх щодо батька й вітчизни
131] Ляже на плечі твої. Тобі й справді до пари дружина,
132] Що, дерев яним зображенням хитро бика підманувши,
133] Плід понесла в своїм лоні подвійний. Але ж чи сягає
134] Голос мій слуху твого? Чи вітри тільки звук невиразний
135] Морем так само женуть, як і судна твої, о невдячний?
136] Хто б дивувався тепер, що бика замість тебе воліла
137] Взяти за мужа собі Пасіфая: ти більше мав люті.
138] Горе! Чого ж я стою? Веслярі вже розрубують, чую,
139] Хвилю дзвінку, а зі мною й земля моя вже відступає.
140] Та не поможе тобі, хто забув про моє добродійство,
141] Квапитись так: дожену й, за корму луковидну вхопившись,
142] Буду пливти, з кораблем нерозлучна". І стрибнула в море,
143] Вже й до корми дотяглася (жага їй примножила сили),
144] Вже он за кноським судном, невідчепна супутниця, в'ється.
145] Батько її спостеріг (перемінений в хижого птаха,
146] Він понад морем ширяв, жовтуваті розправивши крила),-
147] Тут же на неї упав, щоб ударити загнутим дзьобом.
148] Та ж, налякавшись, корму відпустила, вже падала в море —
149] й тут мов легкий вітерець їй не дав доторкнутись до хвилі:
150] Крила були — замінилась у птицю й вона, що на згадку
151] Про волосок, по-злочинному зрізаний, зветься "Кіріда".
152] Мінос, як тільки торкнувсь кораблями землі куретідів,
153] Сотню биків на жертовники вічним богам у подяку
154] Склав і в палатах своїх порозвішував здобич багату.
155] Роду неслава тим часом зросла: материнської зради
156] Свідченням явним була дивовижна двотіла потвора.
157] Вирішив Мінос усунуть цей сором зі спальні своєї,
158] В дім незвичайний його, під склепіння глухе, помістивши.
159] Сам винахідник Дедал, із митців найславніший у світі,
160] Звів цю будівлю складну: переплутавши знаки, химерним
161] Плетивом різних ходів будь-кому міг там око змилити.
162] Так от фрігійський Меандр течією прозорою в полі
163] В ється: то наче назад, то повзе вже вперед непомітно,
164] Хвилю зустрічну в потік свій приймаючи, вічно рухливий,
165] То до верхів'я свого, то до моря відкритого зверне
166] Хвилю грайливу, хистку.
837] Знов: "Охолодо, прийди! Від утоми зціли мене, мила!"
838] Раптом здалося мені, що густий чагарник на мій заклик
839] Наче зітханням озвавсь. Я ж ізнову: "Прийди, наймиліша!" —
840] Знову листок шелеснув, опадаючи. Думка майнула:
841] "Певно, хижак причаївсь",— і метнув туди спис непохибний.
842] Там — Прокріда була. Затуляючи рану під серцем,
843] Зойкнула: "Горе мені!" На голос дружини своєї
844] Кинувсь я в той чагарник, омліваючи серцем од жаху.
845] Там півживу в заплямованій свіжою кров'ю одежі
846] Бачу Прокріду, що спис із грудей — свій дарунок — виймає.
847] Тіло зімліле, дорожче мені набагато, ніж власне,
848] Ніжно на руки беру. Розірвавши на грудях одежу,
849] Пробую кров зупинить, перев язую рану глибоку.
850] Слізно благаю її, щоб мене за злочинця не мала.
851] Втім, опадаючи з сил, перед смертю вона спромоглася
852] Ще на тих декілька слів: "Ради нашого шлюбного ложа,
853] Ради всевишніх богів і підземних, моїх; ради того,
854] Чим я тобі прислужилася, ради моєї любові,
855] Що не згасає й тепер, коли смерть через неї приймаю,
856] Не запроваджуй, молю, в наш подружній покій Охолоди".
857] Мовила. Тут я збагнув, що ім'я привело до помилки
858] І пояснив їй чому. Та хіба допоміг, пояснивши?
859] Никне, і з кров'ю, що ллється струмком, розпливаються й сили.
860] Поки ще бачить, мене хоче бачити, й так, задивившись,
861] Душу свою жалібну мені тихо в уста видихає.
862] Все ж у ту мить на лиці спокійнішою начебто стала".
863] Плакав герой, спогадавши це, плакали й ми, та в ту пору
864] Входить Еак із синами двома й до походу готовим
865] Військом новим — і Кефал привітав зброєносні загони.
КНИГА ВОСЬМА
1] Тільки-но, ясний звістуючи день, розігнала Зірниця
2] Темряву,— втишився Евр; набубнявіли в небі вологі
3] Хмари, й подався Кефал з Еакідами в море, діждавшись
4] Австрів, попутніх вітрів. Під їх подувом судна раніше,
5] Ніж сподівались, у гавань свою допливли без пригоди.
6] Мінос тим часом пустошить поля прибережних лелегів,
7] Щастя військове своє в Алкатоєвім пробує місті,
8] Де за володаря — Ніс благородний; на маківці в нього
9] Серед поважних сивин, багряніючи пурпуром чистим,
10] Волос виднівся один — запорука великої влади.
11] Вшосте вже місяць новий золотими рогами пишався,
12] Доля ж усе ще хисткою була: Перемога крилата
13] Все ще над полем завзятих боїв нерішуче кружляла.
14] Владарська вежа була, що до мурів дзвінких прилягала,
15] Де золоту свою ліру — так свідчить переказ — Латони
16] Син осяйний прихилив; зазвучав тоді й камінь од неї.
17] Ніса дочка на ту вежу, було, залюбки піднімалась,
18] Ще коли мир був, і звідти, метнувши камінчик у мури,
19] Слухала гомін дзвінкий. Так і в пору війни вона часто
20] З вежі тієї на Марсові герці дивитись любила.
21] З часом усіх поводатарів знала вона поіменно,
22] Зброю, і коней, і сагайдаки впізнавала кідонські.
23] Сина ж Європи, вождя, з-між усіх вона знала в обли*ччя
24] Краще, ніж слід було знати. Прекрасним він їй видавався
25] Завжди: чи то він на голову, підняту гордо, надіне
26] Свій буйноперий шолом, а чи візьме ясніючий міддю
27] Щит — йому все до лиця. А коли він у дужій правиці
28] Ратище довге розгойдував,— діва й тоді вихваляла
29] Вправність і силу його. А коли напинав широченний
30] Лук, щоб несхибну пустити стрілу,— присягалась, що тільки
31] Феб може стріли так легко пускати. Коли ж він обличчя,
32] Знявши блискучий шолом, одслоняв, чи в плащі пурпуровім
33] На білосніжного сівши коня, на барвисту попону, [135]
34] Поводом туго стягав рисакові запінену морду,-
35] Діва вмлівала тоді й, задивившись на нього, втрачала
36] Розум, щасливим здавався їй спис, що не раз у правицю
37] Брав його Мінос, щасливим — і повід у нього в долонях.
38] Прагне у табір чужий — о коли б це можливо! — майнути
39] Кроком дівочим легким. Із високої вежі готова
40] Кинутись прямо туди, де розставив укріплення кноський
41] Ворог, або відчинить перед ним мідноковані брами,-
42] Все, чого б Мінос хотів, те зробила б. Тим часом сиділа
43] Й так, дивлячись на Діктейця намет білосніжний, до себе
44] Мовила: "Клясти цю прикру війну, чи радіть їй,— не знаю:
45] В ній моє горе, бо той, в кого я закохалася,— ворог;
46] В ній, проте, й щастя: без неї коханого б я не пізнала.
47] Втім, як заложницю взявши мене, цю війну припинити б
48] Міг він: і миру заруку, й супутницю б мав одночасно.
49] Вірю тепер, що сам бог запалитися міг до тієї,
50] Що народила тебе, незрівнянного в силі та вроді.
51] П'яна була б я од щастя, коли б, у повітрі змахнувши
52] Крилами, в таборі кноського владаря враз опинилась.
53] Там не таїлася б я, запитала б, яке він за мною
54] Придане б мати хотів. Якщо батьківські вежі, то краще
55] Хай пропадає жаданий мій шлюб: не піду я на зраду,
56] Щоб догоджати собі! А проте переможцю піддатись —
57] Це не така вже біда, якщо той переможець ласкавий.
58] Врешті, війну він веде справедливу — за вбитого сина,
59] Сильний і правдою він, і військами, що стали за правду.
60] Нас переможуть-таки. То чому ж, коли місто повинно
61] Впасти,— крізь мури ці Міносу має дорогу прокласти
62] Марс, а не пристрасть моя? Чи не краще б йому без убивства
63] Та зволікань перемогу здобути, без крові своєї:
64] Я ж усе більше боюсь, щоб тебе ненароком у груди,
65] Мі носе, хтось не вразив. Та чи трапиться десь такий нелюд,
66] Щоб кровожерливим списом навмисно націлився в тебе!
67] Задум подобавсь мені. Так і буде: з собою і край свій
68] Міносу в придане дам і тим самим покінчу з війною.
69] Задум, однак,— ще не все: біля входів усіх — охорона;
70] Батько пильнує, чи брами зачинені. Рідного батька
71] Я, нещаслива, боюсь. Він один — проти мрії моєї.
72] О, якби з ласки богів не було в мене батька! Та, врешті,
73] Кожен — сам собі бог: боязким не сприятиме доля.
74] Інша, таким ось вогнем запалившись, напевно б, одразу
75] Всі перешкоди змела, що стоять на шляху до любові.
76] Може, я слабша від інших жінок? Але ж кинутись можу
77] І на мечі, й у вогонь. Ні про меч тут, одначе, не йдеться,
78] Ні про вогонь — про один тільки батьковий волос багряний,-
79] Він-бо для мене дорожчий од золота; він лиш єдиний
80] Може мене ощасливити, те, чого прагну,— здійснити". [136]
81] Мовила так. А між тим годувальниця дум невсипущих —
82] Ніч западає, і визріла в темряві чорна зухвалість.
83] Першому спокою всі піддались, що розслаблює тіло
84] Після турботного дня. Потихеньку дочка проникає
85] В батькову спальню і — злочин нечуваний! — зрізує в нього
86] Згубний отой волосок. Нечестивою здобиччю горда,
87] Вже поспішає вона; залишивши позаду й ворота,
88] Станом ворожим (аж так на заслугу свою уповає!)
89] До владаря підійшла. Він здригнувсь на таку її мову:
90] "Пристрасть мене на цей злочин підбила: я, Нісова донька,
91] Скілла, тобі оддаю і свої, й свого батька пенати.
92] Жодної плати, крім тебе, не хочу. Візьми ж цей багряний
93] Волос, палкого чуття мого знак, і вважай, що не волос —
94] Голову батька вручаю тобі!" Й подає лиходійка
95] Міносу дар свій, простягши правицю. Та він одсахнувся
96] Вражено й так відказав на цей вчинок її небувалий:
97] "Геть хай із світу свого проженуть тебе жителі неба,
98] Нашого віку ганьбо! Хай земля відцурається й море!
99] Не потерплю ж я того, щоб колиска верховного бога,
100] Кріт, що є світом моїм, був притулком такому страхіттю!"
101] Мовивши те, ворогам переможеним видав закони,
102] Бо справедливість любив над усе, й повелів одв язати
103] Прив'язі й веслами гнати на Кріт мідноковані судна.
104] Скілла, помітивши з берега судна, збагнувши нарешті,
105] Що не отримати їй від вождя нагороди за злочин,
106] Слів для благань не знаходячи, гнівом страшним вибухає.
107] Руки простягши, кричить,— розлючена, простоволоса:
108] "Гей, чужоземцю, куди ж ти, куди ж ти пливеш без тієї,
109] Що над вітчизну, над рідного батька добро твоє ставить?
110] О безсердечний, куди ж ти, чия перемога — це злочин
111] Як і заслуга моя? Чи твоєї душі не зм'якшили
112] Дар мій, кохання моє? Не розчулило те, що тобою,
113] Тільки тобою живу? Бо куди ж нещасливій податись?
114] Може, в свій край? Він подоланий. Втім, коли б навіть був вільний,
115] Зрада туди мені йти не дозволить. То, може, до батька?
116] Він — мій дарунок тобі. Громадяни мене зневажають,
117] Та й для сусідів я — приклад жахливий. Вигнанкою світу
118] Стала я з тим, щоб один тільки Кріт мене міг прихистити.
119] Ти ж, коли шлях і туди перетнеш мені, тут залишивши,-
120] Значить, тебе не Європа зродила, а Сірти суворі,
121] Австрами гнана Харібда, вірменського краю тигриця.
122] Ти — не Юпітера син; твою матір, Міносе, викрав
123] Не перевтілений бик, все це — вигадки: справжнім биком був,
124] Диким до того ж, який і не відав ніколи любові,
125] Той, що тебе породив. Тож карай мене нині по праву,
126] Батьку мій, Нісе! Втішайтеся, мури, котрі я посміла [137]
127] Зрадити! Смертної кари за це, присягаюсь, я гідна.
128] Хай, проте, смерть заподіє мені хтось із тих, кого підло
129] Зрадила я! Чи ж тобі, кому злочин приніс перемогу,
130] Бути мені за суддю? Хай мій гріх щодо батька й вітчизни
131] Ляже на плечі твої. Тобі й справді до пари дружина,
132] Що, дерев яним зображенням хитро бика підманувши,
133] Плід понесла в своїм лоні подвійний. Але ж чи сягає
134] Голос мій слуху твого? Чи вітри тільки звук невиразний
135] Морем так само женуть, як і судна твої, о невдячний?
136] Хто б дивувався тепер, що бика замість тебе воліла
137] Взяти за мужа собі Пасіфая: ти більше мав люті.
138] Горе! Чого ж я стою? Веслярі вже розрубують, чую,
139] Хвилю дзвінку, а зі мною й земля моя вже відступає.
140] Та не поможе тобі, хто забув про моє добродійство,
141] Квапитись так: дожену й, за корму луковидну вхопившись,
142] Буду пливти, з кораблем нерозлучна". І стрибнула в море,
143] Вже й до корми дотяглася (жага їй примножила сили),
144] Вже он за кноським судном, невідчепна супутниця, в'ється.
145] Батько її спостеріг (перемінений в хижого птаха,
146] Він понад морем ширяв, жовтуваті розправивши крила),-
147] Тут же на неї упав, щоб ударити загнутим дзьобом.
148] Та ж, налякавшись, корму відпустила, вже падала в море —
149] й тут мов легкий вітерець їй не дав доторкнутись до хвилі:
150] Крила були — замінилась у птицю й вона, що на згадку
151] Про волосок, по-злочинному зрізаний, зветься "Кіріда".
152] Мінос, як тільки торкнувсь кораблями землі куретідів,
153] Сотню биків на жертовники вічним богам у подяку
154] Склав і в палатах своїх порозвішував здобич багату.
155] Роду неслава тим часом зросла: материнської зради
156] Свідченням явним була дивовижна двотіла потвора.
157] Вирішив Мінос усунуть цей сором зі спальні своєї,
158] В дім незвичайний його, під склепіння глухе, помістивши.
159] Сам винахідник Дедал, із митців найславніший у світі,
160] Звів цю будівлю складну: переплутавши знаки, химерним
161] Плетивом різних ходів будь-кому міг там око змилити.
162] Так от фрігійський Меандр течією прозорою в полі
163] В ється: то наче назад, то повзе вже вперед непомітно,
164] Хвилю зустрічну в потік свій приймаючи, вічно рухливий,
165] То до верхів'я свого, то до моря відкритого зверне
166] Хвилю грайливу, хистку.