Метаморфози - Сторінка 36
- Овідій -
Завдяки вашій доблесті, руки,
189] Золотом із Термодонта я викрав оздоблений пояс.
190] Яблука вами зірвав, що дракон їх беріг невсипущий.
191] Моці моїй не оперлись кентаври; піддавсь їй нищитель
192] Краю Аркадського — дикий кабан. І даремно зросталась
193] Гідра порубана; марно, поранена, множила сили.
194] Мало того: лиш побачив я коней фракійських, що ситі
195] Кров ю були, біля ясел, набитих тілами людськими,-
196] їх розметавши, я вклав одночасно й господаря коней.
197] Здавлена цими руками Немейська громада простерлась.
198] Небо на шиї тримав. Натомилась давати накази
199] Гнівна дружина Юпітера — я ж був невтомний у ділі.
200] Й раптом — нова навалилась біда: проти неї безсилі
201] Мужність і довбня моя; вже в легені проник, відчуваю,
202] Пломінь їдкий, пожирає, захланний, усе моє тіло.
203] Щасний, проте, Еврістей! То чи може хтось вірити нині
204] В те, що існують боги?" — простогнав, і верхів'ями Ети,
205] Зранений, рушив. Так іноді бик із застряглим у боці
206] Списом бреде, хто ж метнув,— порятунку шукає у втечі.
207] То він постогнував глухо, то раптом спалахував люттю.
208] То намагався, та все надарма, з себе одяг зірвати.
209] То по дорозі дерева ламав, то на гори в нестямі
210] Звалював гнів, то простягував руки до отчого неба.
211] Ліхаса раптом побачив, слугу, що тремтів у печері,
212] Й, геть ошалівши, втрачаючи розум од лютого болю,-
213] "Ліхасе! — крикнув йому.— Чи не ти мені дав цей смертельний
214] Дар? Чи не ти мене зводиш зі світу?" А той з переляку
215] Блідне й лепече в своє оправдання слова невиразні.
216] Ось вже й до ніг йому впав, та Алкід ухопив нещасливця.
217] Добре ним кілька разів розмахнувшись, пустив на Евбейські
218] Води, і той стрімголов полетів, наче пущений з пращі;
219] Так він летів, і розтратив тепло, й затвердів поступово.
220] Як од холодного подуву — кажуть — дощі загустілі [159]
221] Снігом стають, а потому й сніжинки, кружляючи легко,
222] Врешті, збиваються в кульки дзвінкі й висипаються градом.
223] Так ось і він, коли велет його у порожняву кинув,
224] Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві,
225] В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився.
226] Ще й дотепер із Евбейського моря чоло піднімає
227] Скеля не дуже стрімка, віддалік до людини подібна.
228] Камінь цей Ліхаса ймення зберіг, і його не торкнеться,
229] Наче б живого, моряк. Ну а ти, Громовержця нащадку,
230] Дров, що на Еті зросли, нарубавши, у стіс їх для себе
231] Сам же кладеш, а свій лук і місткий сагайдак, і несхибні
232] Стріли, що їм було суджено знову побачити Трою,
233] Сину Пеанта вручаєш. Слугуючи, той роздуває
234] Полум я. Поки пожадливо лиже воно деревину,
235] Ген, аж на верх того стосу ти шкіру немейського лева
236] Стелиш і, замість подушки під голову довбню поклавши,
237] Мов до гостини приліг, яснолиций, на лев'ячій шкурі
238] Серед наповнених чаш, із вінком запахущим на скронях.
239] Полум'я аж стугонить, відусіль уже рветься до того,
240] Хто зневажає його, хто посмів у вогонь похоронний
241] Так незворушно лягти. Налякались боги, що загине
242] Славний землі захисник. їм, відчувши те, з радістю в серці
243] Каже Сатурній таке: "Мене тішить, о жителі неба,
244] Ваша тривога! Сьогодні я сам себе палко вітаю
245] З тим, що чутливого серцем народу я — владар і батько,
246] Бо співчуття виявляєте щире ви й сину моєму.
247] Хоч заслужив він у вас на цю ласку своїми ділами,
248] Я зобов'язаний вам. Хай не мліють, одначе, од страху
249] Віддані ваші серця; не кляніть цього полум'я марно:
250] Все подолавши,— й вогонь, котрий бачите, він подолає.
251] Лиш материнською часткою силу вогненну відчує;
252] Що ж є у ньому від мене,— те вічне, позбавлене смерті,
253] їй непідвладне, ні в якому жарі зотліти не може.
254] Хай він труди на землі завершить — я в оселі високі
255] Радо візьму його. Вірю, що всі небожителі схвалять
256] Волю мою. Та коли буде прикро комусь, що з богами
257] Сяде Геракл, що таку йому виділив я нагороду,-
258] Врешті, погодиться з цим, коли всі його зважить заслуги".
259] Схвально кивнули боги. І здалось, що й жона Громовержця
260] Не спохмурніла. Проте, коли владар закінчував мову,
261] Стала хмурною: кінцеві слова не сподобались, видно.
262] Ну, а тим часом, що силі вогню піддавалося, тлінне,-
263] В попіл "Мульцібер те обернув, і Геракл на обличчі
264] До невпізнання змінивсь. Що від матері мав,— спопелівши,
265] З димом пішло; що було від Юпітера в ньому,— лишилось.
266] Як, оновившись, змія, що зі шкірою старість скидає,
267] Свіжій радіє лусці, що вилискує-грає під сонцем, [160]
268] Так і тірінфський герой, увільнившись од смертного тіла.
269] Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався
270] Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити.
271] Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний
272] На четверні з ним піднявсь і вмістив між зірки променисті.
273] Нижче пригнувсь під вагою Атлант. Ще й тоді свого гніву
274] Не позабув Еврістей: як на батькові мстивсь, так, жорстокий,
275] Мститись на синові став. При сумній арголідській Алкмені
276] Вірна Іола була. їй звіряла вона свою тугу,
277] їй повідала про синові подвиги, світу відомі,
278] їй — про свої ж невеселі пригоди. З веління Геракла
279] Гілл, його син, із Іолою ложем і серцем з'єднавшись,
280] Лоно їй виповнив сім ям чудовим. До неї Алкмена
281] Так обізвалась: "Боги хай сприяють тобі, хай наближать
282] Час, коли ти, вже дозріла для родів, почнеш Ілітію
283] Кликати, діву, що вам, боязким породіллям, сприяє,
284] Ту, що мене обійшла, намовлянням Юнони піддавшись.
285] День наставав, коли мав трудівник народитись великий —
286] Син мій, Геракл. До десятого знаку підбилося сонце.
287] Від тягару в мене випнувсь живіт, і важка моя ноша
288] Свідчила явно про те, що лише від Юпітера-батька
289] В лоні я плід понесла. Не було в мене сили терпіти
290] Надто великих страждань. Ще й тепер, коли їх пригадаю,
291] Дрож обгортає мене, повертається й болю частина.
292] Так сім ночей і сім днів я страждала. Переймами, врешті,
293] Стомлена вкрай, простягнула благально долоні до неба —
294] Кликати стала Люціну й богів, що стоять при пологах.
295] І появилась, але не з добром, на мій заклик Люціна:
296] Злобній Юноні віддать мою голову в жертву готова.
297] Тільки-но зойки мої вона вчула — й присіла на вівтар
298] Перед дверима насуплена, й, ногу заклавши на ногу,
299] Сплівши чимдуж свої пальці й руками обнявши коліна,
300] Не дозволяла мені розродитись; закляття шептала —
301] Силою тих заклинань зупиняла назрілі пологи.
302] Я ж у потугах страшних за невдячність ганьблю, нерозумна,
303] Батька богів. Собі смерті бажаючи, так побиваюсь,
304] Що й кам яний би розм як. Побіч мене — й жони кадмейські
305] Зглянутись молять богів, утішають мене в своїх муках.
306] Серед служниць Галантіда була там із простонароддя,
307] Жовтоволоса, що завжди спішила своїй господині
308] Послугу добру зробить. От і видалось їй, що Юнона
309] Щось замишляє лихе. Час од часу виходячи з дому,
310] Бачила, як на жертовнику гнівна богиня сиділа,
311] Як вона пальці сплела й охопила руками коліна.
312] "Хто б не була ти,— їй каже,— вітай цього дому хазяйку:
313] Врешті свого домоглась молитвами й родила Алкмена!"
314] Миттю схопилась богиня пологів, розвівши руками [161]
315] З дива, й таки народила я, тільки-но вузол розплівся.
316] Ввівши в обман божество, почала Галантіда сміятись.
317] Поки сміялась, її за волосся схопила богиня
318] В гніві; з землі не дала їй піднятись, пригнувши додолу
319] Тулуб; у ноги звірячі насамперед руки змінила.
320] Жвавість колишня у ній збереглася, не втратила й спина
321] Барви своєї, на вид невпізнанною стала, одначе.
322] А через те, що брехнею взялась помогти породіллі,-
323] Родить устами й у наші доми, як раніше, вчащає".
324] Мовила так, і на згадку про давню служницю зітхання
325] Вирвалось їй із грудей. На той смуток озвалась невістка:
326] "Журишся, матінко, тим, що чужа тобі зовсім людина
327] Вигляд утратила свій. А якщо розповім я про дивну
328] Долю своєї сестри? Від ридання і туги, щоправда,
329] Важко мені говорить. Одиначкою в мами зростала —
330] Я народилась од другої — вродою перша Дріопа
331] 3-між ехалійських дівчат. Ось її, що позбулась дівоцтва,
332] Звідавши силу того, кому Делос покірний і Дельфи,
333] Взяв Андремон за жону — й тим набув собі слави щасливця.
334] Озеро є, берегами своїми похилими схоже
335] На побережжя морське; по краях його — мирт зеленіє.
336] Стала над озером тим — бо ж не відала долі — Дріопа,
337] Німфам, на горе своє, принесла ще й вінки запахущі;
338] Мала й дитя на руках, дорогу свою ношу: хлопчині
339] Й року тоді не було — молоко собі ссав іще тепле.
340] Тут же, таки при воді, мов тірійською барвою гордий,
341] Лотос пишавсь водяний, розквітав, сподіваючись ягід.
342] Цвіт обривать з нього стала Дріопа й давати хлопчині,
343] Щоб забавлявсь. Я й сама (бо була там) до лотоса руку
344] Вже простягла, та побачила раптом: із квітів раз по раз
345] Капає кров, а гілками мов дрож пробігає із жаху.
346] Тут, запізнілі на жаль, нам селяни про німфу Лотіду
347] Розповіли, як тікала вона від зухвальця Пріапа,
348] В дерево це обернувшись, що ймення її зберігає.
349] Звідки ж могла про це знати сестра? Налякавшись, хотіла
350] Німфам покласти вінки й відійти відтіля, але годі:
351] В землю ногами вросла. Хоче вирвати їх, та не може,
352] Тільки хитається злегка на них, а вже тілом поволі
353] Знизу повзе шорсткувата кора, вже й до лона сягає.
354] З розпачу, вгледівши це, хоче рвати волосся, та в жмені —
355] Листя зеленого жмут: уже й голову листя покрило.
356] Втім малолітній Амфіс — те імення від діда Евріта
357] Він перейняв — під устами вже чує, що в матері груди
358] Тверднуть, що з них молока ані крапельки виссать не може.
359] Я була свідком нещастя того, допомоги ж подати,
360] Сестро, тобі не могла! Та, наскільки було в мене сили,
361] Стовбур обнявши й гілки, намагалась їх ріст зупинити. [162]
362] Й, вір мені: прагнула я під тією ж сховатись корою.
363] Ось Андремон, чоловік, ось її заклопотаний батько
364] Хочуть Дріопу знайти.
189] Золотом із Термодонта я викрав оздоблений пояс.
190] Яблука вами зірвав, що дракон їх беріг невсипущий.
191] Моці моїй не оперлись кентаври; піддавсь їй нищитель
192] Краю Аркадського — дикий кабан. І даремно зросталась
193] Гідра порубана; марно, поранена, множила сили.
194] Мало того: лиш побачив я коней фракійських, що ситі
195] Кров ю були, біля ясел, набитих тілами людськими,-
196] їх розметавши, я вклав одночасно й господаря коней.
197] Здавлена цими руками Немейська громада простерлась.
198] Небо на шиї тримав. Натомилась давати накази
199] Гнівна дружина Юпітера — я ж був невтомний у ділі.
200] Й раптом — нова навалилась біда: проти неї безсилі
201] Мужність і довбня моя; вже в легені проник, відчуваю,
202] Пломінь їдкий, пожирає, захланний, усе моє тіло.
203] Щасний, проте, Еврістей! То чи може хтось вірити нині
204] В те, що існують боги?" — простогнав, і верхів'ями Ети,
205] Зранений, рушив. Так іноді бик із застряглим у боці
206] Списом бреде, хто ж метнув,— порятунку шукає у втечі.
207] То він постогнував глухо, то раптом спалахував люттю.
208] То намагався, та все надарма, з себе одяг зірвати.
209] То по дорозі дерева ламав, то на гори в нестямі
210] Звалював гнів, то простягував руки до отчого неба.
211] Ліхаса раптом побачив, слугу, що тремтів у печері,
212] Й, геть ошалівши, втрачаючи розум од лютого болю,-
213] "Ліхасе! — крикнув йому.— Чи не ти мені дав цей смертельний
214] Дар? Чи не ти мене зводиш зі світу?" А той з переляку
215] Блідне й лепече в своє оправдання слова невиразні.
216] Ось вже й до ніг йому впав, та Алкід ухопив нещасливця.
217] Добре ним кілька разів розмахнувшись, пустив на Евбейські
218] Води, і той стрімголов полетів, наче пущений з пращі;
219] Так він летів, і розтратив тепло, й затвердів поступово.
220] Як од холодного подуву — кажуть — дощі загустілі [159]
221] Снігом стають, а потому й сніжинки, кружляючи легко,
222] Врешті, збиваються в кульки дзвінкі й висипаються градом.
223] Так ось і він, коли велет його у порожняву кинув,
224] Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві,
225] В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився.
226] Ще й дотепер із Евбейського моря чоло піднімає
227] Скеля не дуже стрімка, віддалік до людини подібна.
228] Камінь цей Ліхаса ймення зберіг, і його не торкнеться,
229] Наче б живого, моряк. Ну а ти, Громовержця нащадку,
230] Дров, що на Еті зросли, нарубавши, у стіс їх для себе
231] Сам же кладеш, а свій лук і місткий сагайдак, і несхибні
232] Стріли, що їм було суджено знову побачити Трою,
233] Сину Пеанта вручаєш. Слугуючи, той роздуває
234] Полум я. Поки пожадливо лиже воно деревину,
235] Ген, аж на верх того стосу ти шкіру немейського лева
236] Стелиш і, замість подушки під голову довбню поклавши,
237] Мов до гостини приліг, яснолиций, на лев'ячій шкурі
238] Серед наповнених чаш, із вінком запахущим на скронях.
239] Полум'я аж стугонить, відусіль уже рветься до того,
240] Хто зневажає його, хто посмів у вогонь похоронний
241] Так незворушно лягти. Налякались боги, що загине
242] Славний землі захисник. їм, відчувши те, з радістю в серці
243] Каже Сатурній таке: "Мене тішить, о жителі неба,
244] Ваша тривога! Сьогодні я сам себе палко вітаю
245] З тим, що чутливого серцем народу я — владар і батько,
246] Бо співчуття виявляєте щире ви й сину моєму.
247] Хоч заслужив він у вас на цю ласку своїми ділами,
248] Я зобов'язаний вам. Хай не мліють, одначе, од страху
249] Віддані ваші серця; не кляніть цього полум'я марно:
250] Все подолавши,— й вогонь, котрий бачите, він подолає.
251] Лиш материнською часткою силу вогненну відчує;
252] Що ж є у ньому від мене,— те вічне, позбавлене смерті,
253] їй непідвладне, ні в якому жарі зотліти не може.
254] Хай він труди на землі завершить — я в оселі високі
255] Радо візьму його. Вірю, що всі небожителі схвалять
256] Волю мою. Та коли буде прикро комусь, що з богами
257] Сяде Геракл, що таку йому виділив я нагороду,-
258] Врешті, погодиться з цим, коли всі його зважить заслуги".
259] Схвально кивнули боги. І здалось, що й жона Громовержця
260] Не спохмурніла. Проте, коли владар закінчував мову,
261] Стала хмурною: кінцеві слова не сподобались, видно.
262] Ну, а тим часом, що силі вогню піддавалося, тлінне,-
263] В попіл "Мульцібер те обернув, і Геракл на обличчі
264] До невпізнання змінивсь. Що від матері мав,— спопелівши,
265] З димом пішло; що було від Юпітера в ньому,— лишилось.
266] Як, оновившись, змія, що зі шкірою старість скидає,
267] Свіжій радіє лусці, що вилискує-грає під сонцем, [160]
268] Так і тірінфський герой, увільнившись од смертного тіла.
269] Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався
270] Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити.
271] Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний
272] На четверні з ним піднявсь і вмістив між зірки променисті.
273] Нижче пригнувсь під вагою Атлант. Ще й тоді свого гніву
274] Не позабув Еврістей: як на батькові мстивсь, так, жорстокий,
275] Мститись на синові став. При сумній арголідській Алкмені
276] Вірна Іола була. їй звіряла вона свою тугу,
277] їй повідала про синові подвиги, світу відомі,
278] їй — про свої ж невеселі пригоди. З веління Геракла
279] Гілл, його син, із Іолою ложем і серцем з'єднавшись,
280] Лоно їй виповнив сім ям чудовим. До неї Алкмена
281] Так обізвалась: "Боги хай сприяють тобі, хай наближать
282] Час, коли ти, вже дозріла для родів, почнеш Ілітію
283] Кликати, діву, що вам, боязким породіллям, сприяє,
284] Ту, що мене обійшла, намовлянням Юнони піддавшись.
285] День наставав, коли мав трудівник народитись великий —
286] Син мій, Геракл. До десятого знаку підбилося сонце.
287] Від тягару в мене випнувсь живіт, і важка моя ноша
288] Свідчила явно про те, що лише від Юпітера-батька
289] В лоні я плід понесла. Не було в мене сили терпіти
290] Надто великих страждань. Ще й тепер, коли їх пригадаю,
291] Дрож обгортає мене, повертається й болю частина.
292] Так сім ночей і сім днів я страждала. Переймами, врешті,
293] Стомлена вкрай, простягнула благально долоні до неба —
294] Кликати стала Люціну й богів, що стоять при пологах.
295] І появилась, але не з добром, на мій заклик Люціна:
296] Злобній Юноні віддать мою голову в жертву готова.
297] Тільки-но зойки мої вона вчула — й присіла на вівтар
298] Перед дверима насуплена, й, ногу заклавши на ногу,
299] Сплівши чимдуж свої пальці й руками обнявши коліна,
300] Не дозволяла мені розродитись; закляття шептала —
301] Силою тих заклинань зупиняла назрілі пологи.
302] Я ж у потугах страшних за невдячність ганьблю, нерозумна,
303] Батька богів. Собі смерті бажаючи, так побиваюсь,
304] Що й кам яний би розм як. Побіч мене — й жони кадмейські
305] Зглянутись молять богів, утішають мене в своїх муках.
306] Серед служниць Галантіда була там із простонароддя,
307] Жовтоволоса, що завжди спішила своїй господині
308] Послугу добру зробить. От і видалось їй, що Юнона
309] Щось замишляє лихе. Час од часу виходячи з дому,
310] Бачила, як на жертовнику гнівна богиня сиділа,
311] Як вона пальці сплела й охопила руками коліна.
312] "Хто б не була ти,— їй каже,— вітай цього дому хазяйку:
313] Врешті свого домоглась молитвами й родила Алкмена!"
314] Миттю схопилась богиня пологів, розвівши руками [161]
315] З дива, й таки народила я, тільки-но вузол розплівся.
316] Ввівши в обман божество, почала Галантіда сміятись.
317] Поки сміялась, її за волосся схопила богиня
318] В гніві; з землі не дала їй піднятись, пригнувши додолу
319] Тулуб; у ноги звірячі насамперед руки змінила.
320] Жвавість колишня у ній збереглася, не втратила й спина
321] Барви своєї, на вид невпізнанною стала, одначе.
322] А через те, що брехнею взялась помогти породіллі,-
323] Родить устами й у наші доми, як раніше, вчащає".
324] Мовила так, і на згадку про давню служницю зітхання
325] Вирвалось їй із грудей. На той смуток озвалась невістка:
326] "Журишся, матінко, тим, що чужа тобі зовсім людина
327] Вигляд утратила свій. А якщо розповім я про дивну
328] Долю своєї сестри? Від ридання і туги, щоправда,
329] Важко мені говорить. Одиначкою в мами зростала —
330] Я народилась од другої — вродою перша Дріопа
331] 3-між ехалійських дівчат. Ось її, що позбулась дівоцтва,
332] Звідавши силу того, кому Делос покірний і Дельфи,
333] Взяв Андремон за жону — й тим набув собі слави щасливця.
334] Озеро є, берегами своїми похилими схоже
335] На побережжя морське; по краях його — мирт зеленіє.
336] Стала над озером тим — бо ж не відала долі — Дріопа,
337] Німфам, на горе своє, принесла ще й вінки запахущі;
338] Мала й дитя на руках, дорогу свою ношу: хлопчині
339] Й року тоді не було — молоко собі ссав іще тепле.
340] Тут же, таки при воді, мов тірійською барвою гордий,
341] Лотос пишавсь водяний, розквітав, сподіваючись ягід.
342] Цвіт обривать з нього стала Дріопа й давати хлопчині,
343] Щоб забавлявсь. Я й сама (бо була там) до лотоса руку
344] Вже простягла, та побачила раптом: із квітів раз по раз
345] Капає кров, а гілками мов дрож пробігає із жаху.
346] Тут, запізнілі на жаль, нам селяни про німфу Лотіду
347] Розповіли, як тікала вона від зухвальця Пріапа,
348] В дерево це обернувшись, що ймення її зберігає.
349] Звідки ж могла про це знати сестра? Налякавшись, хотіла
350] Німфам покласти вінки й відійти відтіля, але годі:
351] В землю ногами вросла. Хоче вирвати їх, та не може,
352] Тільки хитається злегка на них, а вже тілом поволі
353] Знизу повзе шорсткувата кора, вже й до лона сягає.
354] З розпачу, вгледівши це, хоче рвати волосся, та в жмені —
355] Листя зеленого жмут: уже й голову листя покрило.
356] Втім малолітній Амфіс — те імення від діда Евріта
357] Він перейняв — під устами вже чує, що в матері груди
358] Тверднуть, що з них молока ані крапельки виссать не може.
359] Я була свідком нещастя того, допомоги ж подати,
360] Сестро, тобі не могла! Та, наскільки було в мене сили,
361] Стовбур обнявши й гілки, намагалась їх ріст зупинити. [162]
362] Й, вір мені: прагнула я під тією ж сховатись корою.
363] Ось Андремон, чоловік, ось її заклопотаний батько
364] Хочуть Дріопу знайти.