Метаморфози - Сторінка 37
- Овідій -
Та хоча вони кличуть Дріопу,
365] Лотос показую їм. Деревину цілують ще теплу,
366] Потім у землю й самі, до коріння припавши, вростають.
367] Тільки обличчя одне, моя сестро-голубонько, в тебе
368] Деревом ще не взялось! По корі, по листках, що недавно
369] Тілом були,— наче сльози пливуть. Поки слово ще може
370] Злинути з уст, вона повнить повітря такими жалями:
371] "Вірте — якщо до істот нещасливих ще є якась віра —
372] Кару несу без вини, присягаюсь богами святими!
373] Чесно жила я; коли щрсь приховую — хай нині всохну,
374] Втративши зелень свою, хай, порубана, з димом розвіюсь.
375] Час, проте, з рук материнських — гілок — це дитятко забрати!
376] Хай годувальниця візьме його. Ви ж подбайте, щоб часто
377] Ссав він отут молоко й забавлявся під тінню моєю.
378] А розмовляти почне — нагадайте, щоб мамі вклонився
379] й сумно сказав: "Моя мати живе під цією корою".
380] Хай він, однак, уникає озер і з дерев не зриває
381] Цвіту, хай тілом богів кожен кущик йому видається.
382] Мужу мій любий, прощай! Моя сестро, мій батьку, прощайте!
383] Тільки, молю, бережіть, якщо й вам я колись була люба,
384] Зелень мою від серпа, від голодної завжди худоби.
385] А через те, що до вас нахилятись мені вже не дано,
386] Ви підійдіть і до вуст моїх, поки торкнутись їх можна,
387] Ваші уста протягніть, піднесіть ще й маленького сина!
388] Більше, на жаль, не скажу: ось і шию мою білосніжну
389] Вже затягає кора, у верхів'ї зеленім гублюся.
390] Можете й віч не змикати мені, бо й без вашої ласки
391] Світло в зіницях моїх під корою навіки погасне".
392] Змовкли на тому вуста й одночасно корою взялися;
393] Віти ж іще якийсь час берегли теплоту її тіла".
394] Поки Іола це диво розказує, поки Алкмена
395] Пальцем з обличчя сльозу витирає у доньки Евріта,
396] Хоч просльозилась сама, їхню тугу розвіяло раптом
397] Диво нове: на високім порозі, ще майже хлопчина,
398] З ледве помітним пушком, що засіявсь на лицях рум яних,
399] Став Іолай, до років молодечих повернений чудом.
400] Так прислужилась йому від Юнони народжена Геба,
401] Мужа проханням піддавшись. І вже присягтися готова,
402] Що після нього ніхто домогтись цьою дару не зможе.
403] Та почала, спохмурнівши, Феміда: "Незгоди у Фівах
404] Будять війну. Капанея ж ніхто, крім Юпітера-батька
405] Не подолає. Впадуть два брати один одному рівні,
406] Лоно розкриє земля, й свою тінь в її надрах побачить,
407] Хоч і живий ще віщун. Материнською кров'ю помститься,
408] Долі не знаючи, син — благородний злочинець — за батька. [163]
409] Вражений вчинком своїм, позбувшись і розуму й дому,
410] Від Евменід утікатиме й від материнської тіні,
411] Поки злочинного золота в нього жона не попросить,
412] Поки Фегеєвий меч не застрягне в спорідненім боці.
413] Щойно тоді Ахелоя дочка, річкова Калліроя,
414] Буде Юпітера слізно благать, щоб додав її дітям
415] Віку, щоб месника смерть не лишалася довго без помсти.
416] Бог, молитвами зворушений, пасербицю і невістку
417] Ждати не змусить: хлоп'ят у дозрілих мужів перемінить".
418] Щойно промовила те, відкриваючи долю майбутню,
419] Віща Феміда,— гуртом почали гомоніти всевишні:
420] Всі нарікають на те, чому й іншим не дано втішатись
421] Правом на ласку таку. Те, що муж її віком похилий,
422] Паллантіаду гнітить. Зажурилась ласкава Церера,
423] Що посивів Ясіон. Еріхтонію вік молодечий
424] Прагне вернути Вулкан. А Венера домовитись хоче,
425] Дбаючи про майбуття, щоб Анхіса в літах обновити.
426] Всяк із богів комусь рад посприяти, й у тому завзятті
427] Вже назрівала сварня, та Юпітер, повівши бровою,
428] Втрутився словом таким: "Якщо є в вас до мене повага,
429] Змовкніть усі! Чи аж так загордились ви, що й проти Долі
430] Маєте намір піти? Це ж вона Іолая вернула
431] Знов у колишні роки. Каллірої сини помужніли
432] їй завдяки, й не потрібно було ні пихи, ані зброї.
433] Доля й над вами всіма, а щоб цим ви не дуже смутились —
434] То й наді мною стоїть, і якщо б її міг я змінити,
435] Нині б Еака мого не пригнули літа його довгі,
436] Розквітом віку постійно б тоді Радамант утішався
437] З Міносом чесним моїм, що, в похмуру заглибившись старість,
438] Тілом і духом подавсь, тож і править не так, як бувало".
439] Вплинуло це на богів. Нарікать перестали, бо й справді
440] Бачили втомлених низкою літ Радаманта з Еаком,
441] Бачили й Міноса. Він, поки був у юнацькому віці,
442] Йменням одним міг наводити острах на цілі народи,
443] Згодом — охляв, занеміг. Тоді сина Дейони — Мілета,
444] Повного сил, що був гордий отцем своїм — Фебом промінним,
445] Старець лякався: був певний, що той забере в нього владу.
446] Все ж юнака не наваживсь од рідних пенатів прогнати.
447] Сам ти подавсь на вигнання, Мілете. Судном бистрохідним
448] Через Егейську майнувши глибінь, ти на землях азійських
449] Стіни будуєш міцні, що засновника названі йменням.
450] Там ось, блукаючи звивистим берегом, донька Меандра,
451] Батька стрімкого, який од верхів'я пливе й до верхів'я,
452] Стрілась тобі й віддалась,— незрівнянна вродою німфа.
453] Потім близняток на світ привела вона — Бібліду й Кавна.
454] Бібліда — дівам усім, щоб законне любили, наука.
455] Бібліді брат її, Феба нащадок, над міру сподобавсь. [164]
456] Тільки не так, як то личить сестрі, вона брата любила.
457] Спершу цей потяг вона не приймала за щось неприродне,
458] Тож не вважає гріхом, що до брата свого з поцілунком
459] Часто спішить, що обніме, схвильована, братову шию:
460] Все це сестринським чуттям називає вона помилково.
461] Далі в жагу переходить чуття. На побачення з братом,
462] Прихорошившись, іде, пере;; ним хоче звабною стати.
463] Заздрісно їй, коли інша вродливою видатись може.
464] Втім, їй самій ще не ясно, що з нею: ніяке бажання
465] Не пробивалось іще з-під вогню, хоч душею палала.
466] Вже він для неї не брат: його милим волить називати,
467] Рада й од нього не "сестро" почути, а "Біблідо люба".
468] Все ж потаємних надій наяву ще плекати не сміє
469] В пойнятій жаром душі. Тільки в сні, розімлілій, виразно
470] Бачиться мрія не раз:,відчуває при тілі своєму
471] Братове тіло й, хоч міцно ще спить, палахкоче рум'янцем.
472] Сон одлетів. Ще лежить якийсь час вона мовчки й усе ще
473] Бачить видіння нічне. Розхвильована, мовить до себе:
474] "Горе! Що значило б видиво це безгомінної ночі?
475] Тільки б явою не стало воно! І чого не насниться!
476] Він, проте,— що не кажи,— мене вродою вабить; такого
477] Я покохати б могла, якби братом мені не доводивсь.
478] Гарна з нас пара була б! О, як важко лишатись сестрою!
479] Тільки б мені наяву на таке не рішитись ніколи,-
480] А сновидіння подібне хай часто мій спокій хвилює.
481] В сон не загляне ніхто; хоч уявна, та є в ньому втіха.
482] Як я втішалась у сні! Тільки ти про те знаєш, Венеро,
483] З сином крилатим своїм. Яку явну, щімку насолоду
484] Звідала! Як мене втома п'янка до кісток переймала!
485] Солодко те спогадать. Та не довго тривали розкоші:
486] Стрімко пролинула ніч, осолоді позаздривши нашій.
487] О, коли б можна, змінивши ім'я, поєднатись з тобою,-
488] Батькові, Кавне, твоєму була б я тоді за невістку,
489] Батькові, Кавне, й моєму ти був би за доброго зятя.
490] О, якби з ласки богів було спільним усе в нас, окрім лиш
491] Наших батьків! Якби ти був од мене походженням вищий!
492] Жінку якусь, о мій світе солодкий, ти матір'ю зробиш,
493] Тільки мені, що, на жаль, од тих самих батьків народилась,
494] Братом залишишся ти — в нас обох перешкода єдина!
495] Що ж означають, одначе, ті сни? Чи й у них приховалось
496] Правди вагоме зерно? Чи правдивими є й сновидіння?
497] Краще богам! Вони вільно собі своїх сестер любили:
498] Опію вибрав Сатурн, хоча кровно був зв'язаний з нею;
499] Бог Океану — мав Тетіс, володар Олімпу — Юнону.
500] В небі — закони свої, та чи має хтось право рівняти
501] Звичаї люду й богів, покликатись на їхні подружжя?
502] Тож або з серця свого я зумію прогнати злочинний [165]
503] Жар, а як ні — хай умру і нехай мене на похоронне
504] Ложе складуть, нехай брат хоча мертву мене поцілує.
505] Справа така вимагає, проте, обопільної згоди:
506] Що, припустімо, схвалю, те вважатиме брат за злочинне.
507] Втім, чи ж Еола нащадки не входили в спальню до сестер?
508] Що це на мене найшло? І чому саме їх я згадала?
509] Горе! Куди я хилюсь? Дикі пристрасті, гетьте од мене!
510] Тільки як личить сестрі, тільки так я любитиму брата.
511] Все ж, якби першим судилось йому запалати до мене,
512] Може, душі його пал сприйняла б я не так безсердечно.
513] Значить, чого б не відмовила я, коли б він домагався,
514] В нього прохатиму? Зможеш озватися? Зможеш зізнатись?
515] Зможу, бо змусить любов. А якщо мене зробить німою
516] Сором,— прихований жар у рядках спалахне потаємних".
517] Думка ця, визрівши, перемогла нерішучість душевну.
518] Боком на ложі звелась і, на лівому лікті опершись,
519] Мовила: "Знатиме й він — у любові нечуваній звірюсь.
520] Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?"
521] Й ті, що на думці слова, тріпотливій руці довіряє;
522] Стилос — у праву бере, навосковану дощечку — в ліву.
523] Сумнів писать не дає: розпочне й проклинає писання.
524] То, написавши, зітре, то щось змінює; ганить і хвалить.
525] Дощечку кинувши, знову бере її; взявши,— відкине.
526] Не розуміє й сама, чого хоче; що мала зробити —
527] Вже не сподобалось їй. То рішучість в очах, то несмілість.
528] Ось написала "сестра", але тут же й затерла те слово,
529] Наново креслить такі ось рядки на блискучому воску:
530] "Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя,
531] Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись!
532] Певно, спитаєш, який в мене намір,— я спершу б хотіла.
533] Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась
534] Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить.
535] Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце:
536] Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі
537] Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні,
538] Часті обійми й цілунки; вони ж — ти, напевно, помітив —
539] Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні.
540] Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани,
541] Хоч допікав мені шал, намагалась — боги мені свідки! —
542] Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи.
543] Досі надія ще в мене була — не піддатись навальній
544] Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна,
545] Певно, знести не змогла б.
365] Лотос показую їм. Деревину цілують ще теплу,
366] Потім у землю й самі, до коріння припавши, вростають.
367] Тільки обличчя одне, моя сестро-голубонько, в тебе
368] Деревом ще не взялось! По корі, по листках, що недавно
369] Тілом були,— наче сльози пливуть. Поки слово ще може
370] Злинути з уст, вона повнить повітря такими жалями:
371] "Вірте — якщо до істот нещасливих ще є якась віра —
372] Кару несу без вини, присягаюсь богами святими!
373] Чесно жила я; коли щрсь приховую — хай нині всохну,
374] Втративши зелень свою, хай, порубана, з димом розвіюсь.
375] Час, проте, з рук материнських — гілок — це дитятко забрати!
376] Хай годувальниця візьме його. Ви ж подбайте, щоб часто
377] Ссав він отут молоко й забавлявся під тінню моєю.
378] А розмовляти почне — нагадайте, щоб мамі вклонився
379] й сумно сказав: "Моя мати живе під цією корою".
380] Хай він, однак, уникає озер і з дерев не зриває
381] Цвіту, хай тілом богів кожен кущик йому видається.
382] Мужу мій любий, прощай! Моя сестро, мій батьку, прощайте!
383] Тільки, молю, бережіть, якщо й вам я колись була люба,
384] Зелень мою від серпа, від голодної завжди худоби.
385] А через те, що до вас нахилятись мені вже не дано,
386] Ви підійдіть і до вуст моїх, поки торкнутись їх можна,
387] Ваші уста протягніть, піднесіть ще й маленького сина!
388] Більше, на жаль, не скажу: ось і шию мою білосніжну
389] Вже затягає кора, у верхів'ї зеленім гублюся.
390] Можете й віч не змикати мені, бо й без вашої ласки
391] Світло в зіницях моїх під корою навіки погасне".
392] Змовкли на тому вуста й одночасно корою взялися;
393] Віти ж іще якийсь час берегли теплоту її тіла".
394] Поки Іола це диво розказує, поки Алкмена
395] Пальцем з обличчя сльозу витирає у доньки Евріта,
396] Хоч просльозилась сама, їхню тугу розвіяло раптом
397] Диво нове: на високім порозі, ще майже хлопчина,
398] З ледве помітним пушком, що засіявсь на лицях рум яних,
399] Став Іолай, до років молодечих повернений чудом.
400] Так прислужилась йому від Юнони народжена Геба,
401] Мужа проханням піддавшись. І вже присягтися готова,
402] Що після нього ніхто домогтись цьою дару не зможе.
403] Та почала, спохмурнівши, Феміда: "Незгоди у Фівах
404] Будять війну. Капанея ж ніхто, крім Юпітера-батька
405] Не подолає. Впадуть два брати один одному рівні,
406] Лоно розкриє земля, й свою тінь в її надрах побачить,
407] Хоч і живий ще віщун. Материнською кров'ю помститься,
408] Долі не знаючи, син — благородний злочинець — за батька. [163]
409] Вражений вчинком своїм, позбувшись і розуму й дому,
410] Від Евменід утікатиме й від материнської тіні,
411] Поки злочинного золота в нього жона не попросить,
412] Поки Фегеєвий меч не застрягне в спорідненім боці.
413] Щойно тоді Ахелоя дочка, річкова Калліроя,
414] Буде Юпітера слізно благать, щоб додав її дітям
415] Віку, щоб месника смерть не лишалася довго без помсти.
416] Бог, молитвами зворушений, пасербицю і невістку
417] Ждати не змусить: хлоп'ят у дозрілих мужів перемінить".
418] Щойно промовила те, відкриваючи долю майбутню,
419] Віща Феміда,— гуртом почали гомоніти всевишні:
420] Всі нарікають на те, чому й іншим не дано втішатись
421] Правом на ласку таку. Те, що муж її віком похилий,
422] Паллантіаду гнітить. Зажурилась ласкава Церера,
423] Що посивів Ясіон. Еріхтонію вік молодечий
424] Прагне вернути Вулкан. А Венера домовитись хоче,
425] Дбаючи про майбуття, щоб Анхіса в літах обновити.
426] Всяк із богів комусь рад посприяти, й у тому завзятті
427] Вже назрівала сварня, та Юпітер, повівши бровою,
428] Втрутився словом таким: "Якщо є в вас до мене повага,
429] Змовкніть усі! Чи аж так загордились ви, що й проти Долі
430] Маєте намір піти? Це ж вона Іолая вернула
431] Знов у колишні роки. Каллірої сини помужніли
432] їй завдяки, й не потрібно було ні пихи, ані зброї.
433] Доля й над вами всіма, а щоб цим ви не дуже смутились —
434] То й наді мною стоїть, і якщо б її міг я змінити,
435] Нині б Еака мого не пригнули літа його довгі,
436] Розквітом віку постійно б тоді Радамант утішався
437] З Міносом чесним моїм, що, в похмуру заглибившись старість,
438] Тілом і духом подавсь, тож і править не так, як бувало".
439] Вплинуло це на богів. Нарікать перестали, бо й справді
440] Бачили втомлених низкою літ Радаманта з Еаком,
441] Бачили й Міноса. Він, поки був у юнацькому віці,
442] Йменням одним міг наводити острах на цілі народи,
443] Згодом — охляв, занеміг. Тоді сина Дейони — Мілета,
444] Повного сил, що був гордий отцем своїм — Фебом промінним,
445] Старець лякався: був певний, що той забере в нього владу.
446] Все ж юнака не наваживсь од рідних пенатів прогнати.
447] Сам ти подавсь на вигнання, Мілете. Судном бистрохідним
448] Через Егейську майнувши глибінь, ти на землях азійських
449] Стіни будуєш міцні, що засновника названі йменням.
450] Там ось, блукаючи звивистим берегом, донька Меандра,
451] Батька стрімкого, який од верхів'я пливе й до верхів'я,
452] Стрілась тобі й віддалась,— незрівнянна вродою німфа.
453] Потім близняток на світ привела вона — Бібліду й Кавна.
454] Бібліда — дівам усім, щоб законне любили, наука.
455] Бібліді брат її, Феба нащадок, над міру сподобавсь. [164]
456] Тільки не так, як то личить сестрі, вона брата любила.
457] Спершу цей потяг вона не приймала за щось неприродне,
458] Тож не вважає гріхом, що до брата свого з поцілунком
459] Часто спішить, що обніме, схвильована, братову шию:
460] Все це сестринським чуттям називає вона помилково.
461] Далі в жагу переходить чуття. На побачення з братом,
462] Прихорошившись, іде, пере;; ним хоче звабною стати.
463] Заздрісно їй, коли інша вродливою видатись може.
464] Втім, їй самій ще не ясно, що з нею: ніяке бажання
465] Не пробивалось іще з-під вогню, хоч душею палала.
466] Вже він для неї не брат: його милим волить називати,
467] Рада й од нього не "сестро" почути, а "Біблідо люба".
468] Все ж потаємних надій наяву ще плекати не сміє
469] В пойнятій жаром душі. Тільки в сні, розімлілій, виразно
470] Бачиться мрія не раз:,відчуває при тілі своєму
471] Братове тіло й, хоч міцно ще спить, палахкоче рум'янцем.
472] Сон одлетів. Ще лежить якийсь час вона мовчки й усе ще
473] Бачить видіння нічне. Розхвильована, мовить до себе:
474] "Горе! Що значило б видиво це безгомінної ночі?
475] Тільки б явою не стало воно! І чого не насниться!
476] Він, проте,— що не кажи,— мене вродою вабить; такого
477] Я покохати б могла, якби братом мені не доводивсь.
478] Гарна з нас пара була б! О, як важко лишатись сестрою!
479] Тільки б мені наяву на таке не рішитись ніколи,-
480] А сновидіння подібне хай часто мій спокій хвилює.
481] В сон не загляне ніхто; хоч уявна, та є в ньому втіха.
482] Як я втішалась у сні! Тільки ти про те знаєш, Венеро,
483] З сином крилатим своїм. Яку явну, щімку насолоду
484] Звідала! Як мене втома п'янка до кісток переймала!
485] Солодко те спогадать. Та не довго тривали розкоші:
486] Стрімко пролинула ніч, осолоді позаздривши нашій.
487] О, коли б можна, змінивши ім'я, поєднатись з тобою,-
488] Батькові, Кавне, твоєму була б я тоді за невістку,
489] Батькові, Кавне, й моєму ти був би за доброго зятя.
490] О, якби з ласки богів було спільним усе в нас, окрім лиш
491] Наших батьків! Якби ти був од мене походженням вищий!
492] Жінку якусь, о мій світе солодкий, ти матір'ю зробиш,
493] Тільки мені, що, на жаль, од тих самих батьків народилась,
494] Братом залишишся ти — в нас обох перешкода єдина!
495] Що ж означають, одначе, ті сни? Чи й у них приховалось
496] Правди вагоме зерно? Чи правдивими є й сновидіння?
497] Краще богам! Вони вільно собі своїх сестер любили:
498] Опію вибрав Сатурн, хоча кровно був зв'язаний з нею;
499] Бог Океану — мав Тетіс, володар Олімпу — Юнону.
500] В небі — закони свої, та чи має хтось право рівняти
501] Звичаї люду й богів, покликатись на їхні подружжя?
502] Тож або з серця свого я зумію прогнати злочинний [165]
503] Жар, а як ні — хай умру і нехай мене на похоронне
504] Ложе складуть, нехай брат хоча мертву мене поцілує.
505] Справа така вимагає, проте, обопільної згоди:
506] Що, припустімо, схвалю, те вважатиме брат за злочинне.
507] Втім, чи ж Еола нащадки не входили в спальню до сестер?
508] Що це на мене найшло? І чому саме їх я згадала?
509] Горе! Куди я хилюсь? Дикі пристрасті, гетьте од мене!
510] Тільки як личить сестрі, тільки так я любитиму брата.
511] Все ж, якби першим судилось йому запалати до мене,
512] Може, душі його пал сприйняла б я не так безсердечно.
513] Значить, чого б не відмовила я, коли б він домагався,
514] В нього прохатиму? Зможеш озватися? Зможеш зізнатись?
515] Зможу, бо змусить любов. А якщо мене зробить німою
516] Сором,— прихований жар у рядках спалахне потаємних".
517] Думка ця, визрівши, перемогла нерішучість душевну.
518] Боком на ложі звелась і, на лівому лікті опершись,
519] Мовила: "Знатиме й він — у любові нечуваній звірюсь.
520] Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?"
521] Й ті, що на думці слова, тріпотливій руці довіряє;
522] Стилос — у праву бере, навосковану дощечку — в ліву.
523] Сумнів писать не дає: розпочне й проклинає писання.
524] То, написавши, зітре, то щось змінює; ганить і хвалить.
525] Дощечку кинувши, знову бере її; взявши,— відкине.
526] Не розуміє й сама, чого хоче; що мала зробити —
527] Вже не сподобалось їй. То рішучість в очах, то несмілість.
528] Ось написала "сестра", але тут же й затерла те слово,
529] Наново креслить такі ось рядки на блискучому воску:
530] "Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя,
531] Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись!
532] Певно, спитаєш, який в мене намір,— я спершу б хотіла.
533] Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась
534] Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить.
535] Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце:
536] Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі
537] Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні,
538] Часті обійми й цілунки; вони ж — ти, напевно, помітив —
539] Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні.
540] Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани,
541] Хоч допікав мені шал, намагалась — боги мені свідки! —
542] Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи.
543] Досі надія ще в мене була — не піддатись навальній
544] Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна,
545] Певно, знести не змогла б.