Метаморфози - Сторінка 46
- Овідій -
Перетерпимо разом
444] Труднощі всі. Попливем і по морю широкому разом!"
445] Так побивалась Еола дочка. Перейнявсь її болем
446] Зоряний муж якусь мить, бо й самого смутила розлука.
447] Все ж не відмовився морем плисти, й Алкіони з собою
448] Взяти ніяк не погоджувавсь у небезпечну дорогу.
449] Як тільки міг, так її заспокоював, та надаремно:
450] Переконати ніяк не зумів. А щоб менше тужила,
451] Врешті, пртішив ще так,— і цим таки вмовив дружину:
452] "Всяка затримка — шкідлива для нас; я тобі присягаюсь
453] Вогнищем дому свого, що вернусь — якщо доля дозволить —
454] Ще перед тим, поки місяць уповні появиться вдруге".
455] Мовивши це й на повернення в неї надію вселивши, [198]
456] Тут же на воду спустити велить корабель свій сосновий,
457] І спорядити його, й завантажити всім необхідним.
458] Вгледіла той корабель — і слізьми залилась Алкіона:
459] Страшно їй стало, немовби в ту мить зазирнула в майбутнє.
460] Мужа в обійми взяла й, невимовну тамуючи тугу,
461] Мовила тихо: "Прощай",— і відразу поникла, зімліла.
462] Та веслярі, хоч Кеїк завагавсь, в два ряди посідавши,
463] Весла до дужих грудей раз по раз притягують, мірно
464] Хвилю морську ними тнуть. Алкіона, прийшовши до тями,
465] Очі звела й на кормі корабельній уздріла крізь сльози
466] Мужа свого: він стояв і прощально махав їй рукою.
467] Тут же й вона помахала йому. А коли щораз далі
468] Берег почав одступать, коли й постать уже розпливалась,
469] За кораблем, поки можна було, вона стежила пильно,
470] Скоро ж і він, оддалившись, розтанув: потому з вітрила,
471] Що лопотіло на щоглі найвищій, не зводила зору.
472] Зникло й воно. Подалась тоді в спальню порожню й на ложе
473] Впала пригнічена. Спальня ж і ложе нагнали ще більше
474] Смутку та сліз: кожна річ мов кричала, кого тут немає.
475] З гавані вийшли вони. Вітерець колихнув уже снасті.
476] Веслами вже не гребе мореплавець — до сонця їх сушить.
477] Рею до щогли прикріплює високо; верхнє вітрило
478] Так розставляє, щоб міг його подув наповнити свіжий.
479] Вже з половину дороги, напевно, при мірному вітрі
480] Проборознило судно. Навсібіч простелялося море
481] Без берегів, коли раптом під ніч забіліла гриваста ,
482] Хвиля й потужніший вітер почав несподівано дути.
483] "Реї високі мерщій опустіть! — у тривозі керманич
484] Крикнув щосили.— Вітрила до щогл попідв'язуйте швидше!"
485] Так повелів, але пізно було: перешкодила буря.
486] Сам своїх слів не почув серед клекоту й реву страшного.
487] Та мореплавці й без того спішать: хто — витягти весла,
488] Хто — укріпити боки корабля, хто — зібрати вітрила.
489] Хвилю вичерпує цей, доливаючи море до моря,
490] Той за похилену щоглу схопивсь. Поки так метушаться,
491] Сила негоди росте. Звідусіль налітаючи, зводять
492] Герці шалені вітри, аж до дна заколочують море.
493] Навіть керманич тремтить; признається, що й сам вже не знає,
494] Як запобігти біді, за що взятись, чого-уникати.
495] Втім, од такої біди не врятує й найкраще мистецтво.
496] Все переплуталось — крики мужів і снастей завивання.
497] Хвиля загрожує натиском хвиль, блискавицями — небо.
498] Дибиться й гребні валів аж до неба, здається, здіймає
499] Море, шмагаючи пінними сплесками хмари набіглі.
500] То, золотавий пісок вигрібаючи з дна, воно злотом
501] Блисне й собі, то зчорніє нараз, наче хвиля стігійська,
502] То якусь мить, опадаючи, стане мереживом білим. [199]
503] Так і трахінське судно ні на мить супокою не знає:
504] То, мов злетівши на шпиль щонайвищий гірської вершини,
505] Бачить низини довкіл, Ахеронт озирає глибинний,
506] То, коли вмить зісковзне у безодню,— з-між хвиль крутобоких,
507] Наче з ущелин аїдових дивиться в зоряне небо.
508] Бік дощаний корабля аж гуде під ударами хвилі,-
509] Так б'є по ньому, як пущені пращею ядра залізні —
510] По оборонній стіні, як таран по них гупає часом.
511] Як ото леви не раз, набираючи сил у розгоні,
512] Ринуть на ратища довгі грудьми, на загострену зброю,
513] Так під напором нестямних вітрів на судно набігала
514] Хвиля, знімаючись високо понад усі його щогли.
515] Вже розхитались клини; вже нема покриття воскового —
516] Згубна вода потекла в корабель крізь широкі щілини.
517] Мить — і потоками дощ із навислої хмари пролився.
518] То наче весь дощовий небосхил опустився на море,
519] То наче море набрякле знялось до похмурого неба.
520] Вимокли всі паруси. В круговерті шаленій змішались
521] Води небесні й морські. Не мигне жодна зірка в ефірі —
522] Буря і ніч водночас навалились на все чорнотою.
523] Пітьму подекуди рве, проливаючи світло разюче.
524] Блискавка. Блиском її миготять розкуйовджені хвилі.
525] Через опуклі боки корабля у нутро його рине
526] Струмінь потужний. Як воїн, бува, з багатьох наймужніший,
527] Хоч і не раз підбігав до стіни оборонної міста,
528] Врешті, на щастя своє уповаючи, спрагнений слави,
529] З тисячі тільки один цю фортецю таки здобуває,-
530] Так, хоча дев'ять валів на високе судно налітало,
531] Розмахом ширший од них був десятий вал, найгрізніший!
532] Той не одхлинув назад, не послабив страшного напору,
533] Поки в судно не ввірвався, як воїн — в захоплене місто.
534] Вслід йому й інші вали: ці й собі на судно напирають,
535] Ті-вже його залили. Мореплавці тремтіли, неначе
536] Жителі міста, коли, розділившись, одним із загонів
537] Ворог руйнує стіну, а всередину — кидає інший.
538] Що тут уміння? Зневірились всі. Скільки хвиль напливає,
539] Стільки, здається, смертей до нещасних із темряви рветься.
540] Цей вже розплакався, той остовпів, а інший хтось заздрить
541] Тим, кого похорон жде. Простягаючи руки до неба,
542] Хоч і не бачить його, хоче дехто богів ублагати,
543] Щоб помогли. Цей братів пригадав собі раптом і батька;
544] Той — своїх діток, і дім, і все, що зосталось у ньому.
545] Перед Кеїком, однак, постає лиш сама Алкіона,
546] Кличе він тільки її. І, хоч думкою лине до неї,-
547] Рад, що відсутня вона. На віддалений батьківський берег
548] Кинути б оком хотів, на домівку востаннє зирнути.
549] Де він і що з ним, не знає, проте: крутежем велетенським [200]
550] Море кипить, і смолистими хмарами щільно вповився
551] Весь небосхил. Навкруги — тільки образ подвійної ночі.
552] Зламано щоглу стрімку в дощовому завихренні хмари,
553] Зламано навіть кермо. Над уламками, здобиччю горда,
554] Хвиля звитяжно стає, озираючи води горбасті.
555] Потім, немовби хто з Піндом Афон із постійного місця
556] Зрушивши, вниз їх пожбурив, на саму середину моря,-
557] Стрімголов так опадає й вона, захопивши з собою
558] В темну безодню й судно. Приголомшена, з ним поринає
559] Більшість людей; на поверхню не випливши, десь у глибинах
560] Моря знайшли свою смерть. За дошки, за потрощені снасті
561] Інші схопились. Кеїк же в правиці, що берло тримала,
562] Стискує куций уламок весла. Захлинаючись, кличе
563] Батька і тестя — дарма! Найчастіше таки Алкіони
564] Ймення в плавця на устах. Щось їй мовить, милується нею.
565] Щоб його тіло прибилося з хвилею їй перед очі,
566] Молить богів, щоб його вшанували могилою друзі.
567] Випірне з хвилі на мить — і повторює, наче молитву,
568] Ймення дружини; прошепче його, й коли хвиля накриє.
569] Та несподівано, схожий на мур, затемнів серед моря
570] Вал; це громадище, гримнувши, вкрило плавця з головою.
571] Був тоді й Люціфер темний, як ніч; його й на світанку
572] Годі було розпізнать: він не міг опуститись з Олімпу,
573] Тож ясносяйне чоло непроглядними хмарами вкутав.
574] Донька Еола в той час, про ті лиха не маючи гадки,
575] Дні відраховує й ночі; вже й одяг йому підбирає, ,
576] Вже розмірковує, як то й самій, щоб зустрінути мужа,
577] Краще вдягтись: на повернення має надію, сердешна!
578] Всім небожителям ладан коштовний тим часом палила,
579] Та найчастіше приходила в храм до богині Юнони —
580] Клала дари на вівтар, щоб її чоловік — потопельник! —
581] Горя в дорозі не знав, щоб додому щасливо вернувся,
582] Палко благала, щоб іншій, бува, не віддав переваги,-
583] З тих багатьох лиш в останньому їй пощастило благанні.
584] Більш не могла вже богиня терпіть, що за мертву людину
585] Просять її. Щоб звільнити вівтар свій од рук удовиці,-
586] "Віснице слова мого найвірніша, Ірідо,— сказала,-
587] Злинь якнайшвидше до Сну, що в печері живе дрімотливій,
588] І повели, щоб Кеїкову тінь він послав Алкіоні,
589] Щойно засне вона, хай їй у снах усю правду розкриє".
590] Мовила. Вісниця тут же вдягається в тисячобарвні
591] Шати й, широкого неба намет позначивши дугою,
592] Миттю помчала до Сну, в оповиту імлою обитель.
593] Неподалік од землі Кіммерійської, ген на відлюдді,
594] В скелі заглибина є, де покоїться Сон бездіяльний.
595] Феб ні ранковим туди, ні південним, ані призахідним
596] Променем не зазирне: перемішані хмари з імлою [201]
597] Там видихає земля; ні то ніч, ні то присмерк панує;
598] Горда дзвінким своїм співом і гребенем, птиця бадьора
599] Там не пробудить Зорі. Не порушать німотної тиші
600] Ні заповзятливі пси, ані гуси, від них ще пильніші.
601] Там не озветься ні звір, ані птах; потривожена вітка
602] Не шелесне, перемовок людських там ніколи не чути.
603] Спокій німий доокіл. І лише, десь у самих глибинах,
604] Тихо дзюркоче летейський струмок; шарудить камінцями,
605] Владно схиляє до сну шелестлива, м'яка його хвиля.
606] Маки розлого цвітуть, заступаючи вхід у печеру;
607] Безліч усякого зілля буяє; солодку дрімоту
608] Ніч з його соку бере й ним орошує тіняві землі.
609] Щоб на завісах не рипнули часом,— у цілому домі
610] Жодних немає дверей, та й порогів ніхто не пильнує.
611] Серед покою на ніжках ебенових темне високе
612] Ложе пухове стоїть, покривалом застелене чорним.
613] Там і простягує тіло розморене сну Повелитель.
614] А побіч нього довкіл — щохвилини у постатях різних
615] Безліч лежить сновидінь; їх не менше, ніж в полі — колосся,
616] В лісі — листків, а піску — на широкому березі моря.
617] Тільки-но діва ввійшла й відмахнулась од снів безтілесних,
618] Що не давали пройти,— її одяг, сяйнувши барвисто,
619] Світлом заповнив покої святі. Повелитель насилу
620] Заспаним оком повів і повіками сонно закліпав,
621] Декілька раз підборіддям, куняючи, вдарив у груди —
622] Поки очуняв.
444] Труднощі всі. Попливем і по морю широкому разом!"
445] Так побивалась Еола дочка. Перейнявсь її болем
446] Зоряний муж якусь мить, бо й самого смутила розлука.
447] Все ж не відмовився морем плисти, й Алкіони з собою
448] Взяти ніяк не погоджувавсь у небезпечну дорогу.
449] Як тільки міг, так її заспокоював, та надаремно:
450] Переконати ніяк не зумів. А щоб менше тужила,
451] Врешті, пртішив ще так,— і цим таки вмовив дружину:
452] "Всяка затримка — шкідлива для нас; я тобі присягаюсь
453] Вогнищем дому свого, що вернусь — якщо доля дозволить —
454] Ще перед тим, поки місяць уповні появиться вдруге".
455] Мовивши це й на повернення в неї надію вселивши, [198]
456] Тут же на воду спустити велить корабель свій сосновий,
457] І спорядити його, й завантажити всім необхідним.
458] Вгледіла той корабель — і слізьми залилась Алкіона:
459] Страшно їй стало, немовби в ту мить зазирнула в майбутнє.
460] Мужа в обійми взяла й, невимовну тамуючи тугу,
461] Мовила тихо: "Прощай",— і відразу поникла, зімліла.
462] Та веслярі, хоч Кеїк завагавсь, в два ряди посідавши,
463] Весла до дужих грудей раз по раз притягують, мірно
464] Хвилю морську ними тнуть. Алкіона, прийшовши до тями,
465] Очі звела й на кормі корабельній уздріла крізь сльози
466] Мужа свого: він стояв і прощально махав їй рукою.
467] Тут же й вона помахала йому. А коли щораз далі
468] Берег почав одступать, коли й постать уже розпливалась,
469] За кораблем, поки можна було, вона стежила пильно,
470] Скоро ж і він, оддалившись, розтанув: потому з вітрила,
471] Що лопотіло на щоглі найвищій, не зводила зору.
472] Зникло й воно. Подалась тоді в спальню порожню й на ложе
473] Впала пригнічена. Спальня ж і ложе нагнали ще більше
474] Смутку та сліз: кожна річ мов кричала, кого тут немає.
475] З гавані вийшли вони. Вітерець колихнув уже снасті.
476] Веслами вже не гребе мореплавець — до сонця їх сушить.
477] Рею до щогли прикріплює високо; верхнє вітрило
478] Так розставляє, щоб міг його подув наповнити свіжий.
479] Вже з половину дороги, напевно, при мірному вітрі
480] Проборознило судно. Навсібіч простелялося море
481] Без берегів, коли раптом під ніч забіліла гриваста ,
482] Хвиля й потужніший вітер почав несподівано дути.
483] "Реї високі мерщій опустіть! — у тривозі керманич
484] Крикнув щосили.— Вітрила до щогл попідв'язуйте швидше!"
485] Так повелів, але пізно було: перешкодила буря.
486] Сам своїх слів не почув серед клекоту й реву страшного.
487] Та мореплавці й без того спішать: хто — витягти весла,
488] Хто — укріпити боки корабля, хто — зібрати вітрила.
489] Хвилю вичерпує цей, доливаючи море до моря,
490] Той за похилену щоглу схопивсь. Поки так метушаться,
491] Сила негоди росте. Звідусіль налітаючи, зводять
492] Герці шалені вітри, аж до дна заколочують море.
493] Навіть керманич тремтить; признається, що й сам вже не знає,
494] Як запобігти біді, за що взятись, чого-уникати.
495] Втім, од такої біди не врятує й найкраще мистецтво.
496] Все переплуталось — крики мужів і снастей завивання.
497] Хвиля загрожує натиском хвиль, блискавицями — небо.
498] Дибиться й гребні валів аж до неба, здається, здіймає
499] Море, шмагаючи пінними сплесками хмари набіглі.
500] То, золотавий пісок вигрібаючи з дна, воно злотом
501] Блисне й собі, то зчорніє нараз, наче хвиля стігійська,
502] То якусь мить, опадаючи, стане мереживом білим. [199]
503] Так і трахінське судно ні на мить супокою не знає:
504] То, мов злетівши на шпиль щонайвищий гірської вершини,
505] Бачить низини довкіл, Ахеронт озирає глибинний,
506] То, коли вмить зісковзне у безодню,— з-між хвиль крутобоких,
507] Наче з ущелин аїдових дивиться в зоряне небо.
508] Бік дощаний корабля аж гуде під ударами хвилі,-
509] Так б'є по ньому, як пущені пращею ядра залізні —
510] По оборонній стіні, як таран по них гупає часом.
511] Як ото леви не раз, набираючи сил у розгоні,
512] Ринуть на ратища довгі грудьми, на загострену зброю,
513] Так під напором нестямних вітрів на судно набігала
514] Хвиля, знімаючись високо понад усі його щогли.
515] Вже розхитались клини; вже нема покриття воскового —
516] Згубна вода потекла в корабель крізь широкі щілини.
517] Мить — і потоками дощ із навислої хмари пролився.
518] То наче весь дощовий небосхил опустився на море,
519] То наче море набрякле знялось до похмурого неба.
520] Вимокли всі паруси. В круговерті шаленій змішались
521] Води небесні й морські. Не мигне жодна зірка в ефірі —
522] Буря і ніч водночас навалились на все чорнотою.
523] Пітьму подекуди рве, проливаючи світло разюче.
524] Блискавка. Блиском її миготять розкуйовджені хвилі.
525] Через опуклі боки корабля у нутро його рине
526] Струмінь потужний. Як воїн, бува, з багатьох наймужніший,
527] Хоч і не раз підбігав до стіни оборонної міста,
528] Врешті, на щастя своє уповаючи, спрагнений слави,
529] З тисячі тільки один цю фортецю таки здобуває,-
530] Так, хоча дев'ять валів на високе судно налітало,
531] Розмахом ширший од них був десятий вал, найгрізніший!
532] Той не одхлинув назад, не послабив страшного напору,
533] Поки в судно не ввірвався, як воїн — в захоплене місто.
534] Вслід йому й інші вали: ці й собі на судно напирають,
535] Ті-вже його залили. Мореплавці тремтіли, неначе
536] Жителі міста, коли, розділившись, одним із загонів
537] Ворог руйнує стіну, а всередину — кидає інший.
538] Що тут уміння? Зневірились всі. Скільки хвиль напливає,
539] Стільки, здається, смертей до нещасних із темряви рветься.
540] Цей вже розплакався, той остовпів, а інший хтось заздрить
541] Тим, кого похорон жде. Простягаючи руки до неба,
542] Хоч і не бачить його, хоче дехто богів ублагати,
543] Щоб помогли. Цей братів пригадав собі раптом і батька;
544] Той — своїх діток, і дім, і все, що зосталось у ньому.
545] Перед Кеїком, однак, постає лиш сама Алкіона,
546] Кличе він тільки її. І, хоч думкою лине до неї,-
547] Рад, що відсутня вона. На віддалений батьківський берег
548] Кинути б оком хотів, на домівку востаннє зирнути.
549] Де він і що з ним, не знає, проте: крутежем велетенським [200]
550] Море кипить, і смолистими хмарами щільно вповився
551] Весь небосхил. Навкруги — тільки образ подвійної ночі.
552] Зламано щоглу стрімку в дощовому завихренні хмари,
553] Зламано навіть кермо. Над уламками, здобиччю горда,
554] Хвиля звитяжно стає, озираючи води горбасті.
555] Потім, немовби хто з Піндом Афон із постійного місця
556] Зрушивши, вниз їх пожбурив, на саму середину моря,-
557] Стрімголов так опадає й вона, захопивши з собою
558] В темну безодню й судно. Приголомшена, з ним поринає
559] Більшість людей; на поверхню не випливши, десь у глибинах
560] Моря знайшли свою смерть. За дошки, за потрощені снасті
561] Інші схопились. Кеїк же в правиці, що берло тримала,
562] Стискує куций уламок весла. Захлинаючись, кличе
563] Батька і тестя — дарма! Найчастіше таки Алкіони
564] Ймення в плавця на устах. Щось їй мовить, милується нею.
565] Щоб його тіло прибилося з хвилею їй перед очі,
566] Молить богів, щоб його вшанували могилою друзі.
567] Випірне з хвилі на мить — і повторює, наче молитву,
568] Ймення дружини; прошепче його, й коли хвиля накриє.
569] Та несподівано, схожий на мур, затемнів серед моря
570] Вал; це громадище, гримнувши, вкрило плавця з головою.
571] Був тоді й Люціфер темний, як ніч; його й на світанку
572] Годі було розпізнать: він не міг опуститись з Олімпу,
573] Тож ясносяйне чоло непроглядними хмарами вкутав.
574] Донька Еола в той час, про ті лиха не маючи гадки,
575] Дні відраховує й ночі; вже й одяг йому підбирає, ,
576] Вже розмірковує, як то й самій, щоб зустрінути мужа,
577] Краще вдягтись: на повернення має надію, сердешна!
578] Всім небожителям ладан коштовний тим часом палила,
579] Та найчастіше приходила в храм до богині Юнони —
580] Клала дари на вівтар, щоб її чоловік — потопельник! —
581] Горя в дорозі не знав, щоб додому щасливо вернувся,
582] Палко благала, щоб іншій, бува, не віддав переваги,-
583] З тих багатьох лиш в останньому їй пощастило благанні.
584] Більш не могла вже богиня терпіть, що за мертву людину
585] Просять її. Щоб звільнити вівтар свій од рук удовиці,-
586] "Віснице слова мого найвірніша, Ірідо,— сказала,-
587] Злинь якнайшвидше до Сну, що в печері живе дрімотливій,
588] І повели, щоб Кеїкову тінь він послав Алкіоні,
589] Щойно засне вона, хай їй у снах усю правду розкриє".
590] Мовила. Вісниця тут же вдягається в тисячобарвні
591] Шати й, широкого неба намет позначивши дугою,
592] Миттю помчала до Сну, в оповиту імлою обитель.
593] Неподалік од землі Кіммерійської, ген на відлюдді,
594] В скелі заглибина є, де покоїться Сон бездіяльний.
595] Феб ні ранковим туди, ні південним, ані призахідним
596] Променем не зазирне: перемішані хмари з імлою [201]
597] Там видихає земля; ні то ніч, ні то присмерк панує;
598] Горда дзвінким своїм співом і гребенем, птиця бадьора
599] Там не пробудить Зорі. Не порушать німотної тиші
600] Ні заповзятливі пси, ані гуси, від них ще пильніші.
601] Там не озветься ні звір, ані птах; потривожена вітка
602] Не шелесне, перемовок людських там ніколи не чути.
603] Спокій німий доокіл. І лише, десь у самих глибинах,
604] Тихо дзюркоче летейський струмок; шарудить камінцями,
605] Владно схиляє до сну шелестлива, м'яка його хвиля.
606] Маки розлого цвітуть, заступаючи вхід у печеру;
607] Безліч усякого зілля буяє; солодку дрімоту
608] Ніч з його соку бере й ним орошує тіняві землі.
609] Щоб на завісах не рипнули часом,— у цілому домі
610] Жодних немає дверей, та й порогів ніхто не пильнує.
611] Серед покою на ніжках ебенових темне високе
612] Ложе пухове стоїть, покривалом застелене чорним.
613] Там і простягує тіло розморене сну Повелитель.
614] А побіч нього довкіл — щохвилини у постатях різних
615] Безліч лежить сновидінь; їх не менше, ніж в полі — колосся,
616] В лісі — листків, а піску — на широкому березі моря.
617] Тільки-но діва ввійшла й відмахнулась од снів безтілесних,
618] Що не давали пройти,— її одяг, сяйнувши барвисто,
619] Світлом заповнив покої святі. Повелитель насилу
620] Заспаним оком повів і повіками сонно закліпав,
621] Декілька раз підборіддям, куняючи, вдарив у груди —
622] Поки очуняв.