Метаморфози - Сторінка 47
- Овідій -
Опершись на лікоть, питає богиню —
623] Зразу ж пізнав її — з чим завітала. У відповідь чує:
624] "Снів Повелителю, наймиротворніший серед безсмертних,
625] Душ неспокійних цілителю, ти, що робочому люду
626] Силу до праці нової даєш, покріпляючи тіло! —
627] Хай сновидіння твої, що наслідуєш ними правдиве,
628] В місто Геракла негайно летять, у Трахіни й, прийнявши
629] Образ Кеїка, про лихо нехай сповістять Алкіону.
630] Так повеліла Юнона сама". Закінчивши, Іріда
631] Вийти спішить: бо не може й вона опиратись потузі
632] Темного сну; поки повністю ще не розслабилось тіло,
633] Високо в небо по тій же дузі різнобарвній майнула.
634] Сон же з юрби незчисленних синів своїх кличе Морфея,-
635] Він-бо міг будь-яку постать майстерно вві сні зобразити;
636] Краще від нього ніхто б не зумів передати так тонко
637] Вигляд — обличчя, ходу, навіть голос; в такій же одежі
638] Він появлявсь уві сні, та ще й слів добирав таких самих.
639] Міг він, однак, лиш людину наслідувать. Другий робився
640] Звіром, чи птахом, чи то довжелезною вився змією.
641] Ікелом бога цього називають боги несмертельні;
642] Люди — Фобетором звуть. Від цих двох відрізняється третій —
643] Фантас: той бог залюбки перевтілитись може у землю, [202]
644] Воду, поліно чи скелю — у будь-яке тіло бездушне.
645] Всі вони звикли царям і вождям серед ночі являти
646] Лиця свої. А до простого люду приходили інші.
647] їх оминув сивочолий і з-поміж братів лиш Морфея,
648] Щоб сповістити йому розпорядження доньки Тавманта,
649] Вибрав — і тут же, розморений млостю солодкою, знову
650] Голову низько схилив і занурився в ложе високе.
651] Ось уже лине Морфей, безшелесно махаючи в пітьмі
652] Темним крилом. За деякий час у краю гемонійськім
653] Він приземлився. Тут крила відклав і прийняв незабаром
654] Образ Кеїка, яким тоді був він,— блідий, синюватий,
655] На бездиханного схожий мерця, без одежі на тілі —
656] Став перед ложем жони безталанної; мокрою в нього,
657] Видно, була борода, та й з волосся ще хвиля струмила.
658] Тут він над ложем схиливсь і, слізьми оросивши обличчя,
659] Мовив: "Кеїка свого впізнаєш, нещаслива дружино"
660] Чи невпізнанним я став після смерті? Приглянься— впізнаєш,
661] Та замість мужа свого — тільки тінь перелітну віднайдеш.
662] Марно богам ти складала обітниці, люба дружино!
663] Я — вже мертвець! Тож усі сподівання твої — надаремні!
664] Бурею впав на судно серед моря Егейського буйний
665] Австер: побавився ним, та й розбив, ошаліло подувши.
666] Поки тебе закликав я раз по раз, мені, Алкіоно,
667] Хлюпала хвиля в уста. Не чужий, не стороння людина
668] Вістку таку принесли, не блукаючий поголос чуєш,-
669] Сам я, зазнавши на морі біди, свою долю звіщаю.
670] Встань же, дай волю сльозам, одягнися в жалобу, дружино,
671] Щоб неоплаканим я не зійшов у безрадісний Тартар!"
672] Ще й таким голосом бог говорив, що від першого слова
673] Мужа впізнала свого, та й сльоза по блідому обличчі
674] Справді котилася; він же так само й рукою поводив.
675] Зойкнула, бідна, вві сні і слізьми залилась. До Кеїка
676] Руки простягує, тіла ж нема: обіймає — повітря.
677] "Милий, куди ти?-гукнула.— Постій! Почекай на дружину!"
678] Й тут, потривожена голосом власним і з'явою мужа,
679] Очі розплющила — й миттю туди їх звертає, де щойно
680] Бачила мужа. Проте, її голос почувши, до спальні
681] Слуги прибігли з вогнем. Не побачивши більше Кеїка,
682] Б'є по обличчю себе, розриває на грудях сорочку,
683] Зранює груди; не дбаючи, щоб розпустити волосся,-
684] Рве його. А годувальниці, що вимагала пояснень,-
685] "Вже Алкіони,— каже,— нема, Алкіона пропала
686] З мужем своїм водночас. Не шукайте для мене розради!
687] В морі Кеїк потонув: його бачила я і впізнала;
688] Щоб не відходив, молила його, простягаючи руки,-
689] Тінню, одначе, він був. Але це — присягнутися можу —
690] Тінь мого мужа була. Та з обличчя, якщо запитаєш, [203]
691] Був не таким, як колись, не ясніли усмішкою очі —
692] Голий, смертельно блідий, з дотепер іще мокрим волоссям
693] Він об явився мені. Навіть місце вкажу вам, де щойно
694] Муж мій стояв (і шукала, сердешна, хоч сліду якогось).
695] Тут було, тут було те, що душа моя передчувала!
696] Чи ж не тебе я благала на милість вітрів не здаватись?
697] Чи ж не хотіла, коли ти по смерть свою все-таки рушив,
698] Разом з тобою плисти? Набагато було б мені краще
699] Вкупі з тобою: тоді б ні на крок, ні на мить я від тебе
700] Не відлучилась — однакову смерть прийняли б одночасно.
701] Нині я гину сама. Мене хвилі саму нині носять.
702] Хоч не на морі я — в морі тону. Я глухіша душею
703] Навіть од хижого моря була б, якби жити хотіла
704] Далі, скорботі такій намагаючись опір чинити!
705] Не опиратимусь, ні! Не покину тебе в твоїм смутку!
706] Вслід за тобою піду, й у могилі, якщо вже не урна,
707] То поєднає нас напис нагробний. Якщо не лежати
708] Поруч нашим кісткам, то хоч наші ймена будуть поруч".
709] Ще говорила б, та біль не давав. Не слова, тільки зойки
710] Чутно було. Час од часу з грудей проривалися схлипи.
711] Ранок настав. Алкіона заплакана, вийшовши з дому,
712] Йде побережжям туди, відкіля проводжала Кеїка.
713] Губиться в спогадах, поки стоїть: "Одчалював звідси...
714] Тут мене ще раз обняв перед тим, як податись у море...
715] Поки на місці пригадує все, поки в далеч безкраю
716] Дивиться,— десь у морській далині, на воді мерехтливій,
717] Бачить, пливе щось, мов тіло якесь. Розпізнати не може,
718] Що б то було. Та коли трохи ближче надплинула хвиля,
719] Хоч не цілком ще близька,— присягнула б, що то чиєсь тіло.
720] Хто це, не знає; та ясно одне: когось море згубило.
721] Знак цей стривожив її. Над чужим побиваючись горем,-
722] "Жаль мені,— каже,— тебе і дружини, якщо ти жонатий!"
723] Тіло вже поряд було. Та чим ближче вона його бачить,
724] Тим їй на серці стає неспокійніше.. Ось, колихнувшись,
725] Тіло торкнулось піску. Вже його й розпізнати не важко...
726] Глянула: це був Кеїк! "Ой лишенько!" — зойкнула й тут же
727] Лиця роздряпує, рве на собі і волосся, й одежу.
728] Руки назустріч йому простягає: "Так ось, мій любий,
729] Так до своєї дружини вертаєшся?" Там хвилеріз був,
730] Створений працею рук; із розгону вдарялись об нього
731] й падали перші вали, шумували приборкані води.
732] Стрибнула щойно туди, й — неймовірно! — нараз полетіла:
733] Вже вона не на землі — вже в повітрі легкому ширяє,
734] Жалісна птиця, крилом білосніжним черкаючи хвилю.
735] Поки летить, час од часу загострений дзьоб розкриває,
736] Тишу морську мовби повним жалю прошиваючи зойком.
737] Ось до німого вона, до безкровного тіла припала, [204]
738] Крилами вже замість рук обняла свого милого шию,
739] Вже не вустами — холодним твердим обціловує дзьобом.
740] Ласку цю мертвий відчув, чи то вдарив прибій, а здалося,
741] Що ворухнулось лице — сумніваються люди; одначе,
742] Він таки справді відчув. Змилостились боги: обернули
743] їх на птахів. Але навіть тоді залишилася з ними
744] Долі покірна любов. І зв'язок, що подружжя єднає,
745] Не перервався в птахів: про потомство піклуються спільно.
746] Взимку погідних сім днів у гнізді, що гойдається легко
747] Прямо таки на воді, Алкіона висиджує яйця.
748] Спить тоді хвиля морська: у ту пору вітрів із печери
749] Не випускає Е,ол, полишаючи море внучатам.
750] Старець один запримітив якось, як вони понад морем
751] Линули в парі, й хвалив їх любов, що межі їй немає.
752] Хтось із присутніх, а може, й той сам,— "Але й цей,— зауважив,-
753] Птах, що ось, бачиш, над морем летить, підібгавши під себе
754] Ніжки,— і пальцем вказав на нирця, довгошийого птаха,-
755] З царського роду пішов. А коли б ти хотів по порядку
756] Ген аж до самих початків дійти, то такі в нього предки:
757] Іл, Ассарак, Гані мед, кого викрав Юпітер на небо,
758] Лаомедонт-володар і Пріам, кому доля судила
759] Бачити Трої загин. Тож для Гектора птах той був братом.
760] Він, якби ще в молодечі роки не зазнав переміни,
761] Слави не меншої, певно б, зажив, ніж осяйливий Гектор.
762] Хоч і було те хлоп'я Дімантіди нащадком, одначе,
763] Кажуть, що Алексіроя, Грані ка дворогого донька,
764] Нишком на світ привела його в заростях вогкої Іди.
765] Міст гомінких він цурався. Не в світлих палатах, а в горах,
766] Серед відлюддя бував, полюбляв заглядати у скромні
767] Села — на збори мужів іліонських не часто з являвся.
768] Та грубіяном не був і не з тих, що глухі до любові.
769] Часто ловив у лісах він Гесперію — німфу прекрасну.
770] От її вгледів якось: розпустивши по плечах волосся,
771] Грілась на сонці вона побіч хвиль свого батька — Кебрена.
772] Німфа сполошена кинулась геть. Так од сірого вовка —
773] Лань; так од яструба качка летить, задалеко відбившись
774] Від озерця. Та троянський герой переслідує німфу:
775] Ту, що від страху швидка, здоганяє швидкий від любові.
776] Раптом, майнувши в траві, зеленава змія утікачці
777] Зубом кривим уразила п яту, затруївши їй тіло.
778] Разом з життям обірвалася й втеча. Обнявши бездушну,
779] Скрикнув нестямно Есак: "О, навіщо тебе доганяв я!
780] Втім, хіба ждав я біди? Чи такої, як ця, перемоги?
781] Вдвох ми тебе, нещасливу згубили: змія — своїм зубом,
782] Нетерпеливістю — я! Од змії, проте, більше злочинний
783] Буду, якщо твою смерть не спокутую смертю своєю!" [205]
784] Мовив — і з скелі, яку під'їдали вали рокітливі,
785] Кинувсь у море. Та, поки летів, змилостивилась Тетіс:
786] Пір'ям його зодягла, й по воді, опустившись легенько,
787] Вже він поплив — не зумів осягнути жаданої смерті.
788] От і гнівиться: не хоче, закоханий, жити насильно —
789] Проти душі постає. Із житла нещасливого прагне
790] Вирватись. Ось уже й крила пружні за плечима він чує.
791] Вже понад водами звився, вже падає знов, але пір'я
792] Робить падіння м'яким — і шаліє Есак, і під воду
793] йде стрімголов, без кінця випробовує смерті дорогу.
794] Він ізмарнів од любовної туги: потоншали ноги,
795] Шия тонка протяглась, голова — віддалилась од тіла.
796] Любить моря і зоветься "нирець", бо пірнає у море".
КНИГА ДВАНАДЦЯТА
1] Батько Пріам за Есаком тужив, як за мертвими тужать;
2] Що перевтіливсь,— не знав.
623] Зразу ж пізнав її — з чим завітала. У відповідь чує:
624] "Снів Повелителю, наймиротворніший серед безсмертних,
625] Душ неспокійних цілителю, ти, що робочому люду
626] Силу до праці нової даєш, покріпляючи тіло! —
627] Хай сновидіння твої, що наслідуєш ними правдиве,
628] В місто Геракла негайно летять, у Трахіни й, прийнявши
629] Образ Кеїка, про лихо нехай сповістять Алкіону.
630] Так повеліла Юнона сама". Закінчивши, Іріда
631] Вийти спішить: бо не може й вона опиратись потузі
632] Темного сну; поки повністю ще не розслабилось тіло,
633] Високо в небо по тій же дузі різнобарвній майнула.
634] Сон же з юрби незчисленних синів своїх кличе Морфея,-
635] Він-бо міг будь-яку постать майстерно вві сні зобразити;
636] Краще від нього ніхто б не зумів передати так тонко
637] Вигляд — обличчя, ходу, навіть голос; в такій же одежі
638] Він появлявсь уві сні, та ще й слів добирав таких самих.
639] Міг він, однак, лиш людину наслідувать. Другий робився
640] Звіром, чи птахом, чи то довжелезною вився змією.
641] Ікелом бога цього називають боги несмертельні;
642] Люди — Фобетором звуть. Від цих двох відрізняється третій —
643] Фантас: той бог залюбки перевтілитись може у землю, [202]
644] Воду, поліно чи скелю — у будь-яке тіло бездушне.
645] Всі вони звикли царям і вождям серед ночі являти
646] Лиця свої. А до простого люду приходили інші.
647] їх оминув сивочолий і з-поміж братів лиш Морфея,
648] Щоб сповістити йому розпорядження доньки Тавманта,
649] Вибрав — і тут же, розморений млостю солодкою, знову
650] Голову низько схилив і занурився в ложе високе.
651] Ось уже лине Морфей, безшелесно махаючи в пітьмі
652] Темним крилом. За деякий час у краю гемонійськім
653] Він приземлився. Тут крила відклав і прийняв незабаром
654] Образ Кеїка, яким тоді був він,— блідий, синюватий,
655] На бездиханного схожий мерця, без одежі на тілі —
656] Став перед ложем жони безталанної; мокрою в нього,
657] Видно, була борода, та й з волосся ще хвиля струмила.
658] Тут він над ложем схиливсь і, слізьми оросивши обличчя,
659] Мовив: "Кеїка свого впізнаєш, нещаслива дружино"
660] Чи невпізнанним я став після смерті? Приглянься— впізнаєш,
661] Та замість мужа свого — тільки тінь перелітну віднайдеш.
662] Марно богам ти складала обітниці, люба дружино!
663] Я — вже мертвець! Тож усі сподівання твої — надаремні!
664] Бурею впав на судно серед моря Егейського буйний
665] Австер: побавився ним, та й розбив, ошаліло подувши.
666] Поки тебе закликав я раз по раз, мені, Алкіоно,
667] Хлюпала хвиля в уста. Не чужий, не стороння людина
668] Вістку таку принесли, не блукаючий поголос чуєш,-
669] Сам я, зазнавши на морі біди, свою долю звіщаю.
670] Встань же, дай волю сльозам, одягнися в жалобу, дружино,
671] Щоб неоплаканим я не зійшов у безрадісний Тартар!"
672] Ще й таким голосом бог говорив, що від першого слова
673] Мужа впізнала свого, та й сльоза по блідому обличчі
674] Справді котилася; він же так само й рукою поводив.
675] Зойкнула, бідна, вві сні і слізьми залилась. До Кеїка
676] Руки простягує, тіла ж нема: обіймає — повітря.
677] "Милий, куди ти?-гукнула.— Постій! Почекай на дружину!"
678] Й тут, потривожена голосом власним і з'явою мужа,
679] Очі розплющила — й миттю туди їх звертає, де щойно
680] Бачила мужа. Проте, її голос почувши, до спальні
681] Слуги прибігли з вогнем. Не побачивши більше Кеїка,
682] Б'є по обличчю себе, розриває на грудях сорочку,
683] Зранює груди; не дбаючи, щоб розпустити волосся,-
684] Рве його. А годувальниці, що вимагала пояснень,-
685] "Вже Алкіони,— каже,— нема, Алкіона пропала
686] З мужем своїм водночас. Не шукайте для мене розради!
687] В морі Кеїк потонув: його бачила я і впізнала;
688] Щоб не відходив, молила його, простягаючи руки,-
689] Тінню, одначе, він був. Але це — присягнутися можу —
690] Тінь мого мужа була. Та з обличчя, якщо запитаєш, [203]
691] Був не таким, як колись, не ясніли усмішкою очі —
692] Голий, смертельно блідий, з дотепер іще мокрим волоссям
693] Він об явився мені. Навіть місце вкажу вам, де щойно
694] Муж мій стояв (і шукала, сердешна, хоч сліду якогось).
695] Тут було, тут було те, що душа моя передчувала!
696] Чи ж не тебе я благала на милість вітрів не здаватись?
697] Чи ж не хотіла, коли ти по смерть свою все-таки рушив,
698] Разом з тобою плисти? Набагато було б мені краще
699] Вкупі з тобою: тоді б ні на крок, ні на мить я від тебе
700] Не відлучилась — однакову смерть прийняли б одночасно.
701] Нині я гину сама. Мене хвилі саму нині носять.
702] Хоч не на морі я — в морі тону. Я глухіша душею
703] Навіть од хижого моря була б, якби жити хотіла
704] Далі, скорботі такій намагаючись опір чинити!
705] Не опиратимусь, ні! Не покину тебе в твоїм смутку!
706] Вслід за тобою піду, й у могилі, якщо вже не урна,
707] То поєднає нас напис нагробний. Якщо не лежати
708] Поруч нашим кісткам, то хоч наші ймена будуть поруч".
709] Ще говорила б, та біль не давав. Не слова, тільки зойки
710] Чутно було. Час од часу з грудей проривалися схлипи.
711] Ранок настав. Алкіона заплакана, вийшовши з дому,
712] Йде побережжям туди, відкіля проводжала Кеїка.
713] Губиться в спогадах, поки стоїть: "Одчалював звідси...
714] Тут мене ще раз обняв перед тим, як податись у море...
715] Поки на місці пригадує все, поки в далеч безкраю
716] Дивиться,— десь у морській далині, на воді мерехтливій,
717] Бачить, пливе щось, мов тіло якесь. Розпізнати не може,
718] Що б то було. Та коли трохи ближче надплинула хвиля,
719] Хоч не цілком ще близька,— присягнула б, що то чиєсь тіло.
720] Хто це, не знає; та ясно одне: когось море згубило.
721] Знак цей стривожив її. Над чужим побиваючись горем,-
722] "Жаль мені,— каже,— тебе і дружини, якщо ти жонатий!"
723] Тіло вже поряд було. Та чим ближче вона його бачить,
724] Тим їй на серці стає неспокійніше.. Ось, колихнувшись,
725] Тіло торкнулось піску. Вже його й розпізнати не важко...
726] Глянула: це був Кеїк! "Ой лишенько!" — зойкнула й тут же
727] Лиця роздряпує, рве на собі і волосся, й одежу.
728] Руки назустріч йому простягає: "Так ось, мій любий,
729] Так до своєї дружини вертаєшся?" Там хвилеріз був,
730] Створений працею рук; із розгону вдарялись об нього
731] й падали перші вали, шумували приборкані води.
732] Стрибнула щойно туди, й — неймовірно! — нараз полетіла:
733] Вже вона не на землі — вже в повітрі легкому ширяє,
734] Жалісна птиця, крилом білосніжним черкаючи хвилю.
735] Поки летить, час од часу загострений дзьоб розкриває,
736] Тишу морську мовби повним жалю прошиваючи зойком.
737] Ось до німого вона, до безкровного тіла припала, [204]
738] Крилами вже замість рук обняла свого милого шию,
739] Вже не вустами — холодним твердим обціловує дзьобом.
740] Ласку цю мертвий відчув, чи то вдарив прибій, а здалося,
741] Що ворухнулось лице — сумніваються люди; одначе,
742] Він таки справді відчув. Змилостились боги: обернули
743] їх на птахів. Але навіть тоді залишилася з ними
744] Долі покірна любов. І зв'язок, що подружжя єднає,
745] Не перервався в птахів: про потомство піклуються спільно.
746] Взимку погідних сім днів у гнізді, що гойдається легко
747] Прямо таки на воді, Алкіона висиджує яйця.
748] Спить тоді хвиля морська: у ту пору вітрів із печери
749] Не випускає Е,ол, полишаючи море внучатам.
750] Старець один запримітив якось, як вони понад морем
751] Линули в парі, й хвалив їх любов, що межі їй немає.
752] Хтось із присутніх, а може, й той сам,— "Але й цей,— зауважив,-
753] Птах, що ось, бачиш, над морем летить, підібгавши під себе
754] Ніжки,— і пальцем вказав на нирця, довгошийого птаха,-
755] З царського роду пішов. А коли б ти хотів по порядку
756] Ген аж до самих початків дійти, то такі в нього предки:
757] Іл, Ассарак, Гані мед, кого викрав Юпітер на небо,
758] Лаомедонт-володар і Пріам, кому доля судила
759] Бачити Трої загин. Тож для Гектора птах той був братом.
760] Він, якби ще в молодечі роки не зазнав переміни,
761] Слави не меншої, певно б, зажив, ніж осяйливий Гектор.
762] Хоч і було те хлоп'я Дімантіди нащадком, одначе,
763] Кажуть, що Алексіроя, Грані ка дворогого донька,
764] Нишком на світ привела його в заростях вогкої Іди.
765] Міст гомінких він цурався. Не в світлих палатах, а в горах,
766] Серед відлюддя бував, полюбляв заглядати у скромні
767] Села — на збори мужів іліонських не часто з являвся.
768] Та грубіяном не був і не з тих, що глухі до любові.
769] Часто ловив у лісах він Гесперію — німфу прекрасну.
770] От її вгледів якось: розпустивши по плечах волосся,
771] Грілась на сонці вона побіч хвиль свого батька — Кебрена.
772] Німфа сполошена кинулась геть. Так од сірого вовка —
773] Лань; так од яструба качка летить, задалеко відбившись
774] Від озерця. Та троянський герой переслідує німфу:
775] Ту, що від страху швидка, здоганяє швидкий від любові.
776] Раптом, майнувши в траві, зеленава змія утікачці
777] Зубом кривим уразила п яту, затруївши їй тіло.
778] Разом з життям обірвалася й втеча. Обнявши бездушну,
779] Скрикнув нестямно Есак: "О, навіщо тебе доганяв я!
780] Втім, хіба ждав я біди? Чи такої, як ця, перемоги?
781] Вдвох ми тебе, нещасливу згубили: змія — своїм зубом,
782] Нетерпеливістю — я! Од змії, проте, більше злочинний
783] Буду, якщо твою смерть не спокутую смертю своєю!" [205]
784] Мовив — і з скелі, яку під'їдали вали рокітливі,
785] Кинувсь у море. Та, поки летів, змилостивилась Тетіс:
786] Пір'ям його зодягла, й по воді, опустившись легенько,
787] Вже він поплив — не зумів осягнути жаданої смерті.
788] От і гнівиться: не хоче, закоханий, жити насильно —
789] Проти душі постає. Із житла нещасливого прагне
790] Вирватись. Ось уже й крила пружні за плечима він чує.
791] Вже понад водами звився, вже падає знов, але пір'я
792] Робить падіння м'яким — і шаліє Есак, і під воду
793] йде стрімголов, без кінця випробовує смерті дорогу.
794] Він ізмарнів од любовної туги: потоншали ноги,
795] Шия тонка протяглась, голова — віддалилась од тіла.
796] Любить моря і зоветься "нирець", бо пірнає у море".
КНИГА ДВАНАДЦЯТА
1] Батько Пріам за Есаком тужив, як за мертвими тужать;
2] Що перевтіливсь,— не знав.