Метаморфози - Сторінка 44
- Овідій -
Зв'язавши вінками,
92] Щоб не чкурнув, привели до Мідаса, кого до священних
93] Таїнств Орфей залучив із співцем кекропійським — Евмолпом.
94] Цар, у старому впізнавши супутника свят, побратима,
95] Щиро його привітав; несподіваній зустрічі радий,
96] Десять днів і ночей пригощав його в домі своєму.
97] Вже одинадцятий раз переборював Люціфер в небі
98] Зграї зірок. Лиш тоді задоволений цар на лідійські
99] Ниви подавсь і вернув вихованцеві старця Сілена.
100] Бог дав можливість царю, за наставника вдячний, Сілена,
101] Будь-який вибрати дар, але все ж не на користь для нього.
102] Цар, не подумавши,— "Хочу,— сказав,— щоби з ласки твоєї
103] Все, чого тільки торкнусь, оберталось у золото жовте".
104] Слова дотримавши, Лібер-отець наділив його згубним
105] Даром і тільки подумав: "Міг краще собі побажати".
106] Радий своїй же біді, берекінтський герой, оді йшовши,
107] Дар випробовує ділом,— що бачить, до того й торкнеться.
108] Ледве що вірить собі: відламав із вербички низької
109] Гілку зелену — й вона несподівано злотом сяйнула.
110] Камінь підняв із землі — заблищав несподівано й камінь.
111] Темної скиби торкнувсь — і вона золотим заясніла
112] Зливком. Колосся зриває сухе — на долоні ж у нього —
113] Золото щире горить. Ось тримає він яблуко, справді
114] Наче з садів Гесперід. Лиш високих одвірків діткнеться
115] Пальцями — й тут же промінням до нього всміхаються двері.
116] Навіть, коли він у воду джерельну занурював руки,
117] Хвиля, спливаючи з рук, обманути могла б і Данаю.
118] Радість йому переповнює груди. В уяві щасливця
119] Робиться все золотим. Йому стіл заставляла прислуга:
120] Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі.
121] Та, коли тільки рукою торкнувся дарунків Церери,-
122] Щедрі Церери дари непомітно ставали твердими.
123] Тільки-но пряника жадібним зубом хотів надкусити,-
124] Зуб на тверду натрапляв золотаво-червону платівку.
125] Спраглий, хотів закропитись водою розведеним Вакхом,-
126] Золото замість вина йому в горло струмилось із кухля.
127] Вражений лихом нечуваним цар,— і багатий, і вбогий.— [191]
128] Прагне позбутись майна, про що марилось — те проклинає.
129] Голоду вже не вспокоїть ніщо. Пересушує горло
130] Спрага. Ненависне золото мучить його — й по заслузі!
131] Врешті, до неба в сльозах піднімаючи руки блискучі,-
132] "Батьку Ленею,--до Вакха звернувсь,— хоча сам завинив я,
133] Все-таки зглянься, молю, з золотого врятуй мене лиха!"
134] Лагідний бог, пожалівши царя, що вину свою визнав,
135] Дар свій недійсним зробив, розірвав нещодавню умову.
136] "Щоб у тім золоті, згубнім для тебе, ти вік не карався,
137] Йди,— каже бог,— до ріки, що пливе коло Сардів могутніх.
138] По крутосхилу прямуй, щоб назустріч тобі всю дорогу
139] Річка пливла. До верхів'я дійшовши, під сам її витік,
140] Де найпотужніше, піну збиваючи, бурхають води,
141] Тім я підстав — течією і тіло омий, і провину".
142] До того струменя цар підійшов, і заграло у ньому
143] Золото: сили такої набравсь він од тіла людського,
144] Й нині ще, давню, багату на золото жилу зберігши,
145] Твердне земля, і пісок золотиться на скибі вологій.
146] Цар, одцуравшись багатств, поселився в одлюдному лісі
147] З Паном сільським, що в печерах гірських собі сховку шукає.
148] Розум коротким, однак, залишивсь, і думки нерозважні,
149] Як і раніше, тупій голові були тільки на шкоду.
150] В синяве море задивлений ген, височить крутосхилий
151] Тмол. Він одним своїм боком сягає прославлених Сардів,
152] Другим, південним, доходить аж ген до затишних Гіпепів.
153] Там, зазиваючи ніжною піснею німф полохливих,
154] Склеєну воском пастушу сопілку до вуст притуливши,
155] Пан похвалявсь, що йому й Аполлон, мов, у співі не рівня.
156] Вже й до змагання нерівного став він, а Тмол був суддею.
157] Сів на горі своїй старець-суддя і, щоб добре міг чути,
158] Вуха звільнив од дерев. Тільки дуб його сизе волосся
159] Віттям окрив, жолудьми прибираючи скроні старечі.
160] Глянувши скоса на бога отар,— "За суддею,— промовив,-
161] Діло не стане. Я жду". Той заграв у селянську сопілку.
162] Грав на фрігійськім ладу й мимоволі привабив Мідаса,
163] Що випадково там був. Опісля до промінного Феба
164] Голову Тмол повернув. Одночасно й ліси повернулись.
165] Той, золотаве волосся прикрасивши лавром парнаським,
166] Пурпуром тірським забарвлений плащ по землі за собою
167] Тягне. Слоновою кісткою й каменем цінним оздобну
168] Ліру у лівій тримає руці, а плектр — у правиці.
169] Став, як то вміє лише музикант, і по струнах кіфари
170] Пальцями вправно пробіг. Заворожений звуком солодким,
171] Вирішив Тмол, щоб кіфарі дзвінкій піддалася сопілка.
172] Судження Тмола, святої гори, до вподоби припало
173] Всім. Гарячиться, однак, проти слова судді виступає
174] З-поміж усіх лиш Мідас. І Делієць того не потерпів, [192]
175] Щоб отакі нерозбірливі вуха людський мали вигляд:
176] Витягнув їх, загострив, білуватою шерстю наповнив,
177] Рухатись їм повелів, хоч були дотепер непорушні.
178] Зрештою, все в нього, як у людей, окрім вух, залишилось.
179] Так уподібнивсь Мідас до осла, що повільно ступає.
180] Щоб од сторонніх очей приховати цей сором великий,
181] Голову й скроні пов'язував цар пурпуровим завоєм.
182] Тільки прислужник один, що його підстригав час од часу,
183] Бачив усе. Хоч йому і кортіло мерщій розплескати
184] Скрізь про цареву ганьбу, та за розголос кари боявся.
185] Врешті, не втерпів-таки: сам-один відійшовши від дому,
186] Викопав ямку й про вуха Мідаса, якими їх бачив,
187] Ледве що чутно почав, нахилившись до ямки, шептати;
188] Що крадькома нашептав, те швиденько засипав землею,
189] Потім пішов собі тихо назад, зарівнявши те місце.
190] Та незабаром, де ямка була, там, подібний до гаю,
191] Взявся тремтливий рости очерет. Він того селянина
192] Зрадив —уже через рік: таємницю, закопану в землю,
193] Хай лиш подме вітерець, шелесткі розголошують стебла.
194] Тмол, відомстившись, лишив і, майнувши в повітрі прозорім
195] Понад протокою Гелли — Нефели дочки й Атаманта,-
196] Сонячний Феб зупинився на Лаомедонтових нивах.
197] Є від затоки Сігейської справа, Ретейської — зліва
198] Давній вівтар — усевидящий в шані там був Громовержець.
199] Бачить там Феб, як, для Трої нові закладаючи стіни,
200] Трудиться Лаомедонт — як багато він сил докладає,
201] Скільки він засобів тратить на те, щоб вони виростали.
202] Разом із богом, велителем вод, що в правиці з тризубцем,
203] В образі смертного Феб постає, й за умовлену плату
204] Вдвох для фрігійського владаря з каменю стіни будують.
205] Ось і звели їх. А той — ні шага, та ще й дурнів з них робить:
206] Начебто й не домовлялись вони про якусь нагороду.
207] "Ти нам заплатиш-таки!" — мовив батько морів і тризубцем
208] Пінисту хвилю звернув до захланного берега Трої.
209] Вигляду моря він землям надав, хлібороба позбавив
210] Засобів для прожиття, урожайні поля затопивши.
211] Кара ще й ця замала: владареву дочку було дано
212] Чудиську в жертву морському. До скелі прив язану діву
213] Визволив дужий Алкід. Нагороди, обіцяних коней,
214] Просить. Коли ж не дали їх, дарма що звершив такий подвиг,
215] Трою високу бере, що присягу порушила вдруге.
216] Без нагороди й соратник його, Теламон, не лишився:
217] Взяв Гесіону собі за жону. Божественну дружину
218] Мав тоді й славний Пелей. І гордився він тестем, Нереєм,
219] Більше, ніж дідом своїм, адже внуком Юпітера бути
220] Випало не одному; одному ж — бути мужем богині. [193]
221] Старець Протей провістив був Фетіді: "Володарко хвилі,
222] Матір'ю стань! Підросте в тебе син — і ділами своїми
223] Батька затьмарить, тому-то й назвуть його більшим від нього".
224] Так,— щоб на світ не з'явився могутніший хтось, ніж Юпітер,-
225] Батько богів, хоч його й небуденна жага розпікала,
226] Все-таки стримавсь якось, не торкнув голубої Фетіди.
227] Те, в чім одмовив собі, Еакідові, внуку своєму,
228] Він повелів: утішатись обіймами діви морської.
229] Тиха в краю Гемонійському є луковидна затока.
230] Вдаль рукави потяглись. Якби глибше — була б там, напевно,
231] Гавань. А так — по жовтавім піску тільки ковзає хвиля.
232] Берег-на диво твердий: на піску не лишається сліду;
233] Легко по ньому ступать, не буває там твані морської.
234] Близько є миртовий гай, на двоколірні ягоди щедрий.
235] В ньому — печера; природна чи створена — важко сказати,
236] Дуже подібна до твору митця. Загнуздавши дельфіна,
237] Голою ти в той куток запливати любила, Фетідо.
238] Поки лежала, поринувши в сон, у жагучі обійми
239] Взяв тебе, сонну, Пелей. Не домігшись благаннями ласки,
240] Силою він скориставсь: охопив тобі шию руками,
241] й був би таки переміг, якби ти не вдалась до мистецтва,
242] Що притаманне тобі,— появлятися в постатях різних.
243] Птицею в небо зметнулася ти — він тримав уже птицю;
244] В землю сосною вросла — та Пелей ухопився за стовбур;
245] Потім тигрицею стала смугастою — й тут, ізлякавшись,
246] Руки свої розімкнув Еакід і звільнив тебе врешті.
247] Все ж він на хвилю вино ллє богам, що живуть у глибинах
248] Моря, тварин їм у жертву приносить і спалює ладан,
249] Поки, з-під хвилі піднявши чоло, не промовив до нього
250] Віщий Протей: "Еакіде,— сказав,— ти доможешся шлюбу!
251] Тільки, як діва, втомившись, засне в прохолодній печері,
252] Путами, поки триватиме сон, обв'яжи її міцно.
253] Не відступайся, хоч тілом вона сто разів би мінялась,-
254] Що б не було там — тримай, поки знову не стане собою!"
255] Мовив карпафський віщун — і в безодняві рідного моря
256] Зникло обличчя його, й відлунало промовлене слово.
257] Спадистим шляхом Тітан уже йшов і нахиленим дишлом
258] Вод гесперійських торкавсь. Ось тоді Нереїда прекрасна,
259] Вийшовши з моря, до милої їй подалася печери.
260] Тільки-но взявся Пелей полохливу красуню в'язати —
261] До перевтілень одразу вдалась. Та, почувши всім тілом
262] Пута, й руками, хоч як не пручалась, не в силах рухнути,
263] Врешті, зітхнула. "Ти верх,— каже,— взяв не без помочі бога!"
264] Й знову Фетіду побачив герой, і в жадані обійми
265] Взяв її, й велета стала носить вона в лоні — Ахілла.
266] Сяє од щастя Пелей, і дружиною гордий, і сином.
267] Ще якби він од убивства вберігсь, якби Фока не рушив — [194]
268] Справді б щасливцем був.
92] Щоб не чкурнув, привели до Мідаса, кого до священних
93] Таїнств Орфей залучив із співцем кекропійським — Евмолпом.
94] Цар, у старому впізнавши супутника свят, побратима,
95] Щиро його привітав; несподіваній зустрічі радий,
96] Десять днів і ночей пригощав його в домі своєму.
97] Вже одинадцятий раз переборював Люціфер в небі
98] Зграї зірок. Лиш тоді задоволений цар на лідійські
99] Ниви подавсь і вернув вихованцеві старця Сілена.
100] Бог дав можливість царю, за наставника вдячний, Сілена,
101] Будь-який вибрати дар, але все ж не на користь для нього.
102] Цар, не подумавши,— "Хочу,— сказав,— щоби з ласки твоєї
103] Все, чого тільки торкнусь, оберталось у золото жовте".
104] Слова дотримавши, Лібер-отець наділив його згубним
105] Даром і тільки подумав: "Міг краще собі побажати".
106] Радий своїй же біді, берекінтський герой, оді йшовши,
107] Дар випробовує ділом,— що бачить, до того й торкнеться.
108] Ледве що вірить собі: відламав із вербички низької
109] Гілку зелену — й вона несподівано злотом сяйнула.
110] Камінь підняв із землі — заблищав несподівано й камінь.
111] Темної скиби торкнувсь — і вона золотим заясніла
112] Зливком. Колосся зриває сухе — на долоні ж у нього —
113] Золото щире горить. Ось тримає він яблуко, справді
114] Наче з садів Гесперід. Лиш високих одвірків діткнеться
115] Пальцями — й тут же промінням до нього всміхаються двері.
116] Навіть, коли він у воду джерельну занурював руки,
117] Хвиля, спливаючи з рук, обманути могла б і Данаю.
118] Радість йому переповнює груди. В уяві щасливця
119] Робиться все золотим. Йому стіл заставляла прислуга:
120] Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі.
121] Та, коли тільки рукою торкнувся дарунків Церери,-
122] Щедрі Церери дари непомітно ставали твердими.
123] Тільки-но пряника жадібним зубом хотів надкусити,-
124] Зуб на тверду натрапляв золотаво-червону платівку.
125] Спраглий, хотів закропитись водою розведеним Вакхом,-
126] Золото замість вина йому в горло струмилось із кухля.
127] Вражений лихом нечуваним цар,— і багатий, і вбогий.— [191]
128] Прагне позбутись майна, про що марилось — те проклинає.
129] Голоду вже не вспокоїть ніщо. Пересушує горло
130] Спрага. Ненависне золото мучить його — й по заслузі!
131] Врешті, до неба в сльозах піднімаючи руки блискучі,-
132] "Батьку Ленею,--до Вакха звернувсь,— хоча сам завинив я,
133] Все-таки зглянься, молю, з золотого врятуй мене лиха!"
134] Лагідний бог, пожалівши царя, що вину свою визнав,
135] Дар свій недійсним зробив, розірвав нещодавню умову.
136] "Щоб у тім золоті, згубнім для тебе, ти вік не карався,
137] Йди,— каже бог,— до ріки, що пливе коло Сардів могутніх.
138] По крутосхилу прямуй, щоб назустріч тобі всю дорогу
139] Річка пливла. До верхів'я дійшовши, під сам її витік,
140] Де найпотужніше, піну збиваючи, бурхають води,
141] Тім я підстав — течією і тіло омий, і провину".
142] До того струменя цар підійшов, і заграло у ньому
143] Золото: сили такої набравсь він од тіла людського,
144] Й нині ще, давню, багату на золото жилу зберігши,
145] Твердне земля, і пісок золотиться на скибі вологій.
146] Цар, одцуравшись багатств, поселився в одлюдному лісі
147] З Паном сільським, що в печерах гірських собі сховку шукає.
148] Розум коротким, однак, залишивсь, і думки нерозважні,
149] Як і раніше, тупій голові були тільки на шкоду.
150] В синяве море задивлений ген, височить крутосхилий
151] Тмол. Він одним своїм боком сягає прославлених Сардів,
152] Другим, південним, доходить аж ген до затишних Гіпепів.
153] Там, зазиваючи ніжною піснею німф полохливих,
154] Склеєну воском пастушу сопілку до вуст притуливши,
155] Пан похвалявсь, що йому й Аполлон, мов, у співі не рівня.
156] Вже й до змагання нерівного став він, а Тмол був суддею.
157] Сів на горі своїй старець-суддя і, щоб добре міг чути,
158] Вуха звільнив од дерев. Тільки дуб його сизе волосся
159] Віттям окрив, жолудьми прибираючи скроні старечі.
160] Глянувши скоса на бога отар,— "За суддею,— промовив,-
161] Діло не стане. Я жду". Той заграв у селянську сопілку.
162] Грав на фрігійськім ладу й мимоволі привабив Мідаса,
163] Що випадково там був. Опісля до промінного Феба
164] Голову Тмол повернув. Одночасно й ліси повернулись.
165] Той, золотаве волосся прикрасивши лавром парнаським,
166] Пурпуром тірським забарвлений плащ по землі за собою
167] Тягне. Слоновою кісткою й каменем цінним оздобну
168] Ліру у лівій тримає руці, а плектр — у правиці.
169] Став, як то вміє лише музикант, і по струнах кіфари
170] Пальцями вправно пробіг. Заворожений звуком солодким,
171] Вирішив Тмол, щоб кіфарі дзвінкій піддалася сопілка.
172] Судження Тмола, святої гори, до вподоби припало
173] Всім. Гарячиться, однак, проти слова судді виступає
174] З-поміж усіх лиш Мідас. І Делієць того не потерпів, [192]
175] Щоб отакі нерозбірливі вуха людський мали вигляд:
176] Витягнув їх, загострив, білуватою шерстю наповнив,
177] Рухатись їм повелів, хоч були дотепер непорушні.
178] Зрештою, все в нього, як у людей, окрім вух, залишилось.
179] Так уподібнивсь Мідас до осла, що повільно ступає.
180] Щоб од сторонніх очей приховати цей сором великий,
181] Голову й скроні пов'язував цар пурпуровим завоєм.
182] Тільки прислужник один, що його підстригав час од часу,
183] Бачив усе. Хоч йому і кортіло мерщій розплескати
184] Скрізь про цареву ганьбу, та за розголос кари боявся.
185] Врешті, не втерпів-таки: сам-один відійшовши від дому,
186] Викопав ямку й про вуха Мідаса, якими їх бачив,
187] Ледве що чутно почав, нахилившись до ямки, шептати;
188] Що крадькома нашептав, те швиденько засипав землею,
189] Потім пішов собі тихо назад, зарівнявши те місце.
190] Та незабаром, де ямка була, там, подібний до гаю,
191] Взявся тремтливий рости очерет. Він того селянина
192] Зрадив —уже через рік: таємницю, закопану в землю,
193] Хай лиш подме вітерець, шелесткі розголошують стебла.
194] Тмол, відомстившись, лишив і, майнувши в повітрі прозорім
195] Понад протокою Гелли — Нефели дочки й Атаманта,-
196] Сонячний Феб зупинився на Лаомедонтових нивах.
197] Є від затоки Сігейської справа, Ретейської — зліва
198] Давній вівтар — усевидящий в шані там був Громовержець.
199] Бачить там Феб, як, для Трої нові закладаючи стіни,
200] Трудиться Лаомедонт — як багато він сил докладає,
201] Скільки він засобів тратить на те, щоб вони виростали.
202] Разом із богом, велителем вод, що в правиці з тризубцем,
203] В образі смертного Феб постає, й за умовлену плату
204] Вдвох для фрігійського владаря з каменю стіни будують.
205] Ось і звели їх. А той — ні шага, та ще й дурнів з них робить:
206] Начебто й не домовлялись вони про якусь нагороду.
207] "Ти нам заплатиш-таки!" — мовив батько морів і тризубцем
208] Пінисту хвилю звернув до захланного берега Трої.
209] Вигляду моря він землям надав, хлібороба позбавив
210] Засобів для прожиття, урожайні поля затопивши.
211] Кара ще й ця замала: владареву дочку було дано
212] Чудиську в жертву морському. До скелі прив язану діву
213] Визволив дужий Алкід. Нагороди, обіцяних коней,
214] Просить. Коли ж не дали їх, дарма що звершив такий подвиг,
215] Трою високу бере, що присягу порушила вдруге.
216] Без нагороди й соратник його, Теламон, не лишився:
217] Взяв Гесіону собі за жону. Божественну дружину
218] Мав тоді й славний Пелей. І гордився він тестем, Нереєм,
219] Більше, ніж дідом своїм, адже внуком Юпітера бути
220] Випало не одному; одному ж — бути мужем богині. [193]
221] Старець Протей провістив був Фетіді: "Володарко хвилі,
222] Матір'ю стань! Підросте в тебе син — і ділами своїми
223] Батька затьмарить, тому-то й назвуть його більшим від нього".
224] Так,— щоб на світ не з'явився могутніший хтось, ніж Юпітер,-
225] Батько богів, хоч його й небуденна жага розпікала,
226] Все-таки стримавсь якось, не торкнув голубої Фетіди.
227] Те, в чім одмовив собі, Еакідові, внуку своєму,
228] Він повелів: утішатись обіймами діви морської.
229] Тиха в краю Гемонійському є луковидна затока.
230] Вдаль рукави потяглись. Якби глибше — була б там, напевно,
231] Гавань. А так — по жовтавім піску тільки ковзає хвиля.
232] Берег-на диво твердий: на піску не лишається сліду;
233] Легко по ньому ступать, не буває там твані морської.
234] Близько є миртовий гай, на двоколірні ягоди щедрий.
235] В ньому — печера; природна чи створена — важко сказати,
236] Дуже подібна до твору митця. Загнуздавши дельфіна,
237] Голою ти в той куток запливати любила, Фетідо.
238] Поки лежала, поринувши в сон, у жагучі обійми
239] Взяв тебе, сонну, Пелей. Не домігшись благаннями ласки,
240] Силою він скориставсь: охопив тобі шию руками,
241] й був би таки переміг, якби ти не вдалась до мистецтва,
242] Що притаманне тобі,— появлятися в постатях різних.
243] Птицею в небо зметнулася ти — він тримав уже птицю;
244] В землю сосною вросла — та Пелей ухопився за стовбур;
245] Потім тигрицею стала смугастою — й тут, ізлякавшись,
246] Руки свої розімкнув Еакід і звільнив тебе врешті.
247] Все ж він на хвилю вино ллє богам, що живуть у глибинах
248] Моря, тварин їм у жертву приносить і спалює ладан,
249] Поки, з-під хвилі піднявши чоло, не промовив до нього
250] Віщий Протей: "Еакіде,— сказав,— ти доможешся шлюбу!
251] Тільки, як діва, втомившись, засне в прохолодній печері,
252] Путами, поки триватиме сон, обв'яжи її міцно.
253] Не відступайся, хоч тілом вона сто разів би мінялась,-
254] Що б не було там — тримай, поки знову не стане собою!"
255] Мовив карпафський віщун — і в безодняві рідного моря
256] Зникло обличчя його, й відлунало промовлене слово.
257] Спадистим шляхом Тітан уже йшов і нахиленим дишлом
258] Вод гесперійських торкавсь. Ось тоді Нереїда прекрасна,
259] Вийшовши з моря, до милої їй подалася печери.
260] Тільки-но взявся Пелей полохливу красуню в'язати —
261] До перевтілень одразу вдалась. Та, почувши всім тілом
262] Пута, й руками, хоч як не пручалась, не в силах рухнути,
263] Врешті, зітхнула. "Ти верх,— каже,— взяв не без помочі бога!"
264] Й знову Фетіду побачив герой, і в жадані обійми
265] Взяв її, й велета стала носить вона в лоні — Ахілла.
266] Сяє од щастя Пелей, і дружиною гордий, і сином.
267] Ще якби він од убивства вберігсь, якби Фока не рушив — [194]
268] Справді б щасливцем був.