Метаморфози - Сторінка 64
- Овідій -
Хто спокійно собі споживає
468] Птицю, котру годував нещодавно! До справжнього вбивства
469] Все це хіба не близьке, до насилля хіба не провадить?
470] Віл хай оре й до межі свого віку хай плуга дотягне.
471] Хай від Борея, що з півночі дме, нас вівця захищає.
472] Хай до дійниці спішать з переповненим вименем кози.
473] Сіті, капкани, пастки, хитромудре знаряддя мисливське —
474] Викиньте! Прутом клейким не заманюйте в сильця пернатих.
475] Годі вже й оленів пір ям лякать, що тремтить на мотузці.
476] Годі приховувать гострий гачок у солодкій принаді.
477] Можна вбивати тварин-шкідників, але тільки вбивати —
478] Страв не торкайтесь м ясних, споживайте лиш лагідну їжу!"
479] Цими засадами й іншими душу свою збагативши,
480] Кажуть, до рідного краю вернувсь і на просьбу загальну
481] Віжки правління над людом латинським до рук узяв Нума.
482] Під керівництвом Камен, у щасливому з німфою шлюбі,
483] Жертвоприношень обряд запровадивши, він од жорстоких
484] Воєн людей відучив і до .мирних занять залучив їх.
485] З часом і влада, й життя до межі підійшли — й за покійним
486] Нумою все чоловіцтво й жінки сумували; сльозами
487] Лацій спливав. А дружина померлого, місто лишивши,
488] На арікійські доли подалась і в лісах голосила
489] Так,що й Діану Орестову через той плач ненастанний
490] Важко було шанувать. Скільки раз її втишити брались
491] Німфи лісів та озер, скільки слів заспокійливих, ніжних
492] Мовили їй! Скільки раз невгомонну благав син Тесея:
493] "Годі! Май міру якусь: не тебе ж одиноку спіткала
494] Доля така. Озирнися на горе чуже — перетерпиш
495] Легше й своє. О, коли б то не я тебе в смутку твоєму
496] Прикладом власним розрадити міг! Та, на жаль, таки можу.
497] Про Гіпполіта й у вас, певно, чули... Юнак цей завчасно
498] Смерті зазнав через батьковий гнів легковірний і підступ
499] Мачухи, Федри. Так ось — дивовижне скажу, неймовірне —
500] Я — це той самий юнак! Це на мене дочка Пасіфаї [271]
501] Сіті звабливі плела, зазивала на батькове ложе.
502] Згодом, чи то викриття боячись, чи не знісши відмови,
503] З себе й бажання, й провину свою переклала на мене.
504] Батько мене засудив, неповинного вигнавши з міста.
505] Ще й на дорогу назичив мені, чого ворогу зичать.
506] На колісниці, вигнанець, прямую в Трезен, до Піттея.
507] Ось уже в ється мій шлях побережжям Корінфського моря...
508] Раптом заграло воно. Велетенського розмаху хвиля,
509] Звівшись на дибки, здавалось, росла, нависала горою,
510] Потім немов заревла й розкололась на самій верхівці.
511] Звідти, з тієї розколини, грізний крутими рогами.
512] Бик появився; вже подув легкий овівав йому груди.
513] Води морські вже струмилися з ніздрів його та страшної
514] Пащі. Супутників жах огорнув. Тільки я не здригнувся.
515] Зайнятий горем своїм. Але тут мої коні гарячі
516] Зиркнули вбік, застригли, небезпеку почувши, ушима.
517] Вгледіли чудисько те — й, колісницю рвонувши, в нестямі
518] Прямо на скелі сусідні помчали. Вхопивши повіддя
519] Білі од піни, силкуюся стримати коней здичілих;
520] Віжки ослаблі, всім тілом подавшись назад, напинаю.
521] Не подолали б зусилля мого роз ярілі од шалу
522] Коні, якби, налетівши на пень, не розсипалось вдрузки
523] Колесо заднє, що вихором щойно крутилось на осі.
524] Поштовх — і я на землі. Моє тіло, заплутане в віжки,
525] Рветься на кусні живцем. За коріння чіпляються жили.
526] Тілом частково я тут, а частково — в іншому місці.
527] Кості раз по раз тріщать. Із грудей через рани жахливі
528] З болем виходить душа. На мені не було вже нічого,
529] Що мало б назву якусь: це не я був, а рана суцільна.
530] От і посмій тепер, німфо, своє порівняти нещастя
531] З тим, що спіткало мене. Безпросвітну країну я бачив,
532] У Флегетон поринав, покалічений, в хвилю вогненну,
533] Й був би навіки мерцем, якби син Аполлона могутнім
534] Зіллям мене не зцілив. І як тільки мистецтвом Пеана
535] Й силою трав, хоч обурювавсь Діт, до життя я вернувся
536] Вдруге,— мене, щоб такого вдостоївшись дару, присутній.
537] Заздрості там не пробуджував, Кінтія хмарою вкрила.
538] Потім.щоб міг я безпечно, лиця не ховаючи, жити,
539] Віку вона додала мені й до невпізнання змінила
540] Вигляд і довго вагалась: куди їй — на Кріт чи на Делос —
541] Краще послати мене. Але, Делос і Кріт залишивши,
542] Переселила сюди. Лиш ім я, щоб затерти про коней
543] Згадку, веліла змінить:"Гіпполітом ти був до сьогодні,-
544] Мовила,— Вірбієм будеш віднині, народжений двічі!"
545] От і живу тут, один з-поміж нижчих богів, і шаную
546] Владарку лісу цього, й на прихильність її покладаюсь".
547] Впертого болю Егерії все ж не могла пригасити [272]
548] Туга чужа: до підніжжя гори, безталанна, припавши,
549] Далі спливає слізьми. Змилостивилась, врешті, над нею
550] Феба сестра: джерело крижане вона з неї зробила —
551] По вічноплинній воді розпустила знеможене тіло.
552] Дивна подія розчулила німф. Навіть син Амазонки
553] Вражений був і, напевно, так само завмер, як тірренський
554] Ратай, коли серед поля побачив ту брилу знаменну.
555] Що ворухнулась сама по собі, без нікого, а потім.
556] Вигляд землі залишивши,— людський прийняла і відразу
557] Віщі уста. Щоб майбутнє пророчити всім, розтулила.
558] Люди тамтешні його йменували Тагетом; він перший
559] Плем'я етруське навчив пізнавати події прийдешні.
560] Або, як Ромул колись,— задивившись на спис, що віддавна
561] Встромлений в землю, стирчав на горбі Палаті нському й раптом
562] Зазеленів, бо тримало його вже не вістря, а корінь,
563] Бо не знаряддям убивчим уже, а гнучким, гінкорослим
564] Деревом був, що здивованих тінню окрило неждано;
565] Або як римлянин Кіп, коли в річці прозорій побачив
566] Роги свої — таки справді їх бачив!— і думав, що в хвилі
567] Образ оманний відбивсь. До чола став торкатись: під пальцем
568] Те, що побачив, одчув. Перестав тоді зір свій винити,
569] І, зупинившись,— а йшов переможцем над військом ворожим,-
570] Руки до неба підняв, одночасно звернув туди й очі:
571] "Що має значити,— мовив,— це чудо, боги? Якщо радість,
572] Хай на Квірінів народ, на вітчизну спаде. Якщо горе —
573] Хай воно стріне мене!" Спорудивши дерновий жертовник,
574] Палить вогні запашні, трав янистий обкурює вівтар.
575] Хлюпає з чаші вино і, шукаючи віщого знаку,
576] Трепетні нутрощі вбитих овечок обстежує пильно.
577] Тільки-но глянув на них ясновидець тірренського люду,-
578] Безліч великих подій перед ним промайнули; щоправда,
579] Чіткості в них не було. Та, коли всепроникливий погляд
580] Він од жертовних тварин перевів на рогатого Кіпа,-
581] "Здрастуй, владарю,— промовив.— Гобі ж і рогам твоїм, Кіпе,
582] Будуть слухняні укріплення Лацію, вся ця місцевість.
583] Тільки, гляди, не барись! Увійди у відчинені брами.
584] Не зволікай же! Так доля наказує: прийнятий в Місті
585] Владарем будеш, і берло твоє не схитнеться повіки".
586] Кіп, це почувши, подався назад, відвернув, спохмурнівши,
587] Погляд од мурів міських. "На ліси та на гори,— жахнувся,-
588] Хай те пророцтво летить! На вигнанні я радше звікую
589] Вік свій увесь, ніж подамся володарем на Капітолій!"
590] Мовив і тут же народ, і поважний сенат на зібрання
591] Скликав, але перед тим приховав свої роги під мирним
592] Лавром, і тільки тоді він на пагорб, насипаний військом.
593] Вийшов. Молитву богам проказавши за звичаєм давнім,-
594] "Є тут,— промовив,— один; якщо з Міста він тут же не буде [273]
595] Вигнаний,— стане царем. Не ім'я підкажу, а прикмету:
596] Виросли роги йому на чолі,— сповіщає провидець.
597] Варто ввійти йому в Рим — і рабами ви станете з вільних!
598] Міг би й тепер він крізь браму відчинену в місто прорватись,-
599] Я не дозволив на те, хоча з ним саме я найтісніший
600] Маю зв'язок. Відженіть якнайдалі, квіріти, від Міста
601] Мужа того, чи забийте в кайдани, якщо їх заслужить,
602] Чи умертвіть, щоб розвіяти страх перед лютим тираном!"
603] Як задзвенять, коли вдарить крилом своїм Евр ошалілий,
604] Сосен оголені стовбури, як загуде, колихнувшись,
605] Море, коли віддалік дослухатись до нього, так само
606] Зібраний люд зашумів. Хоч який невиразний був гомін,
607] Чулось питання одне, мов луною підхоплене: "Хто він?"
608] Вже й оглядають чоло один одному: в кого ж ті роги?
609] Кіп їм ізнову:"Кого так шукаєте ,— в ваших руках він!"
610] І, з голови свій вінок, хоч юрба не давала, зірвавши,
611] Лоб оголив, де злих намірів свідчення — роги стирчали.
612] Очі відводить усяк; мовби шелест пішов по зібранню,
613] І на чоло його, слави та почестей гідне, дивились —
614] Хто в те повірити б міг? — неохоче. Зневаги, одначе,
615] Довго не стерпіли — й знову заклали вінець урочистий.
616] Знатні ж, оскільки ти в місто ввійти не наважився, Кіпе,
617] Стільки тобі, замість дару почесного, поля вділили,
618] Скільки, за плугом важким ідучи, ти зумів оборати
619] Парою добрих волів од світанку до заходу сонця..
620] Потім у мідний одвірок, щоб подиву гідна подія
621] В пам'яті довгі тривала віки, вкарбували ці роги.
622] Нині, співців божества, підкажіть, невсипущії музи,-
623] Ви ж бо те знаєте: вас не одурює давність розлога,-
624] Як це до ряду святинь у високому Ромула місті
625] Острів, що Тібр його жовтий омив, залучив Короніда.
626] В Лації мор небувалий колись розгулявсь у повітрі.
627] Кров із блідих^ занепалих людей випивала хвороба.
628] Врешті, втомившись ховати мерців, зрозумівши, що марно
629] Всі їх зусилля пішли, що біді й лікарі не зарадять,
630] По допомогу до неба звертаються: в Дельфи, чий камінь —
631] На серединному місці землі, до оракула Феба
632] Йдуть і благають, щоб сонячний бог рятівним віщуванням
633] Лихо від них одвернув, покінчив з моровицею в місті.
634] Місце, де храм був, і лавр, і грімкий сагайдак Аполлона —
635] Все затремтіло нараз, і з глибин потаємних святині
636] Голос триніжок подав, схвилювавши серця переляком:
637] "Те, що шукаєте, римляни, тут,— поблизу слід шукати.
638] йдіть, щоб рятунок найти поблизу. Бо не сам Аполлон вам
639] Поміч у скруті подасть на цей раз, тільки син Аполлона.
640] З добрим знаменням — у путь, до нащадка мого, вирушайте!" [274]
641] Щойно розважний сенат ознайомився з волею бога,
642] Щойно довідались, де б міг селитися Фебів нащадок,-
643] До берегів Епідавра негайно судно споряджають.
644] Ось воно вже підпливло, побережжя торкнувшись опуклим
645] Днищем,— і стали посли перед радою грецьких старійшин:
646] Просять, щоб їм дали бога, котрий покінчив би, присутній,
647] З лихом Авсонії — так віщування велить недвозначне.
648] Греки на це подивились по-різному: дехто був певний..
649] Що неможливо відмовити; більшість, однак, була проти:
650] Дбаймо про себе, мовляв, і Цілителя з рук не пускаймо.
651] Поки вагалися, в сутінках світло розвіялось денне,
652] Далі вже й тіні густі поповзли по земнім круговиді.
653] Тут уві сні рятівного побачив ти, жителю Рима,
654] Бога; край ложа твого він стояв саме так, як у себе
655] В храмі стоїть: неотесану палицю в лівій руці мав,
656] Правою, мов у задумі, погладжував бороду довгу.
657] Врешті, таке з його вуст заспокійливе слово злетіло:
658] "Ти не хвилюйся: прийду в ваше місто, змінивши свій образ.
659] Бачиш змію, що довкола кийка мого кільцями в ється?
660] Добре приглянься, щоб міг її потім пізнати, бо в неї
661] Я перевтілюсь, але буду більший; якими бувають
662] Жителі неба, коли свій божественний змінюють вигляд".
663] Голос розвіявся й бог, а за голосом вслід і за богом —
664] Сон, а за сном навздогін-благодатний світанок надлинув.
665] Щойно рої мерехтливих зірок розігнала Аврора,
666] Все ще не знаючи, що їм робити, зійшлися вельможі
667] В гарно збудований храм і благають, щоб, віщий подавши
668] Знак, їм сам бог указав, на якому б волів бути місці.
669] Ледве промовили те,— величезною ставши змією,
670] Золотом гребеня бог заяснів, себе виявив свистом;
671] І колихнулось зображення бога, жертовник і двері,
672] Золотосяйне склепіння й долівка стряслась мармурова.
673] Сам посередині храму свого він по груди, високий,
674] Звівся й окинув усіх миготливим од полум я зором.
675] Заціпеніла юрба.
468] Птицю, котру годував нещодавно! До справжнього вбивства
469] Все це хіба не близьке, до насилля хіба не провадить?
470] Віл хай оре й до межі свого віку хай плуга дотягне.
471] Хай від Борея, що з півночі дме, нас вівця захищає.
472] Хай до дійниці спішать з переповненим вименем кози.
473] Сіті, капкани, пастки, хитромудре знаряддя мисливське —
474] Викиньте! Прутом клейким не заманюйте в сильця пернатих.
475] Годі вже й оленів пір ям лякать, що тремтить на мотузці.
476] Годі приховувать гострий гачок у солодкій принаді.
477] Можна вбивати тварин-шкідників, але тільки вбивати —
478] Страв не торкайтесь м ясних, споживайте лиш лагідну їжу!"
479] Цими засадами й іншими душу свою збагативши,
480] Кажуть, до рідного краю вернувсь і на просьбу загальну
481] Віжки правління над людом латинським до рук узяв Нума.
482] Під керівництвом Камен, у щасливому з німфою шлюбі,
483] Жертвоприношень обряд запровадивши, він од жорстоких
484] Воєн людей відучив і до .мирних занять залучив їх.
485] З часом і влада, й життя до межі підійшли — й за покійним
486] Нумою все чоловіцтво й жінки сумували; сльозами
487] Лацій спливав. А дружина померлого, місто лишивши,
488] На арікійські доли подалась і в лісах голосила
489] Так,що й Діану Орестову через той плач ненастанний
490] Важко було шанувать. Скільки раз її втишити брались
491] Німфи лісів та озер, скільки слів заспокійливих, ніжних
492] Мовили їй! Скільки раз невгомонну благав син Тесея:
493] "Годі! Май міру якусь: не тебе ж одиноку спіткала
494] Доля така. Озирнися на горе чуже — перетерпиш
495] Легше й своє. О, коли б то не я тебе в смутку твоєму
496] Прикладом власним розрадити міг! Та, на жаль, таки можу.
497] Про Гіпполіта й у вас, певно, чули... Юнак цей завчасно
498] Смерті зазнав через батьковий гнів легковірний і підступ
499] Мачухи, Федри. Так ось — дивовижне скажу, неймовірне —
500] Я — це той самий юнак! Це на мене дочка Пасіфаї [271]
501] Сіті звабливі плела, зазивала на батькове ложе.
502] Згодом, чи то викриття боячись, чи не знісши відмови,
503] З себе й бажання, й провину свою переклала на мене.
504] Батько мене засудив, неповинного вигнавши з міста.
505] Ще й на дорогу назичив мені, чого ворогу зичать.
506] На колісниці, вигнанець, прямую в Трезен, до Піттея.
507] Ось уже в ється мій шлях побережжям Корінфського моря...
508] Раптом заграло воно. Велетенського розмаху хвиля,
509] Звівшись на дибки, здавалось, росла, нависала горою,
510] Потім немов заревла й розкололась на самій верхівці.
511] Звідти, з тієї розколини, грізний крутими рогами.
512] Бик появився; вже подув легкий овівав йому груди.
513] Води морські вже струмилися з ніздрів його та страшної
514] Пащі. Супутників жах огорнув. Тільки я не здригнувся.
515] Зайнятий горем своїм. Але тут мої коні гарячі
516] Зиркнули вбік, застригли, небезпеку почувши, ушима.
517] Вгледіли чудисько те — й, колісницю рвонувши, в нестямі
518] Прямо на скелі сусідні помчали. Вхопивши повіддя
519] Білі од піни, силкуюся стримати коней здичілих;
520] Віжки ослаблі, всім тілом подавшись назад, напинаю.
521] Не подолали б зусилля мого роз ярілі од шалу
522] Коні, якби, налетівши на пень, не розсипалось вдрузки
523] Колесо заднє, що вихором щойно крутилось на осі.
524] Поштовх — і я на землі. Моє тіло, заплутане в віжки,
525] Рветься на кусні живцем. За коріння чіпляються жили.
526] Тілом частково я тут, а частково — в іншому місці.
527] Кості раз по раз тріщать. Із грудей через рани жахливі
528] З болем виходить душа. На мені не було вже нічого,
529] Що мало б назву якусь: це не я був, а рана суцільна.
530] От і посмій тепер, німфо, своє порівняти нещастя
531] З тим, що спіткало мене. Безпросвітну країну я бачив,
532] У Флегетон поринав, покалічений, в хвилю вогненну,
533] Й був би навіки мерцем, якби син Аполлона могутнім
534] Зіллям мене не зцілив. І як тільки мистецтвом Пеана
535] Й силою трав, хоч обурювавсь Діт, до життя я вернувся
536] Вдруге,— мене, щоб такого вдостоївшись дару, присутній.
537] Заздрості там не пробуджував, Кінтія хмарою вкрила.
538] Потім.щоб міг я безпечно, лиця не ховаючи, жити,
539] Віку вона додала мені й до невпізнання змінила
540] Вигляд і довго вагалась: куди їй — на Кріт чи на Делос —
541] Краще послати мене. Але, Делос і Кріт залишивши,
542] Переселила сюди. Лиш ім я, щоб затерти про коней
543] Згадку, веліла змінить:"Гіпполітом ти був до сьогодні,-
544] Мовила,— Вірбієм будеш віднині, народжений двічі!"
545] От і живу тут, один з-поміж нижчих богів, і шаную
546] Владарку лісу цього, й на прихильність її покладаюсь".
547] Впертого болю Егерії все ж не могла пригасити [272]
548] Туга чужа: до підніжжя гори, безталанна, припавши,
549] Далі спливає слізьми. Змилостивилась, врешті, над нею
550] Феба сестра: джерело крижане вона з неї зробила —
551] По вічноплинній воді розпустила знеможене тіло.
552] Дивна подія розчулила німф. Навіть син Амазонки
553] Вражений був і, напевно, так само завмер, як тірренський
554] Ратай, коли серед поля побачив ту брилу знаменну.
555] Що ворухнулась сама по собі, без нікого, а потім.
556] Вигляд землі залишивши,— людський прийняла і відразу
557] Віщі уста. Щоб майбутнє пророчити всім, розтулила.
558] Люди тамтешні його йменували Тагетом; він перший
559] Плем'я етруське навчив пізнавати події прийдешні.
560] Або, як Ромул колись,— задивившись на спис, що віддавна
561] Встромлений в землю, стирчав на горбі Палаті нському й раптом
562] Зазеленів, бо тримало його вже не вістря, а корінь,
563] Бо не знаряддям убивчим уже, а гнучким, гінкорослим
564] Деревом був, що здивованих тінню окрило неждано;
565] Або як римлянин Кіп, коли в річці прозорій побачив
566] Роги свої — таки справді їх бачив!— і думав, що в хвилі
567] Образ оманний відбивсь. До чола став торкатись: під пальцем
568] Те, що побачив, одчув. Перестав тоді зір свій винити,
569] І, зупинившись,— а йшов переможцем над військом ворожим,-
570] Руки до неба підняв, одночасно звернув туди й очі:
571] "Що має значити,— мовив,— це чудо, боги? Якщо радість,
572] Хай на Квірінів народ, на вітчизну спаде. Якщо горе —
573] Хай воно стріне мене!" Спорудивши дерновий жертовник,
574] Палить вогні запашні, трав янистий обкурює вівтар.
575] Хлюпає з чаші вино і, шукаючи віщого знаку,
576] Трепетні нутрощі вбитих овечок обстежує пильно.
577] Тільки-но глянув на них ясновидець тірренського люду,-
578] Безліч великих подій перед ним промайнули; щоправда,
579] Чіткості в них не було. Та, коли всепроникливий погляд
580] Він од жертовних тварин перевів на рогатого Кіпа,-
581] "Здрастуй, владарю,— промовив.— Гобі ж і рогам твоїм, Кіпе,
582] Будуть слухняні укріплення Лацію, вся ця місцевість.
583] Тільки, гляди, не барись! Увійди у відчинені брами.
584] Не зволікай же! Так доля наказує: прийнятий в Місті
585] Владарем будеш, і берло твоє не схитнеться повіки".
586] Кіп, це почувши, подався назад, відвернув, спохмурнівши,
587] Погляд од мурів міських. "На ліси та на гори,— жахнувся,-
588] Хай те пророцтво летить! На вигнанні я радше звікую
589] Вік свій увесь, ніж подамся володарем на Капітолій!"
590] Мовив і тут же народ, і поважний сенат на зібрання
591] Скликав, але перед тим приховав свої роги під мирним
592] Лавром, і тільки тоді він на пагорб, насипаний військом.
593] Вийшов. Молитву богам проказавши за звичаєм давнім,-
594] "Є тут,— промовив,— один; якщо з Міста він тут же не буде [273]
595] Вигнаний,— стане царем. Не ім'я підкажу, а прикмету:
596] Виросли роги йому на чолі,— сповіщає провидець.
597] Варто ввійти йому в Рим — і рабами ви станете з вільних!
598] Міг би й тепер він крізь браму відчинену в місто прорватись,-
599] Я не дозволив на те, хоча з ним саме я найтісніший
600] Маю зв'язок. Відженіть якнайдалі, квіріти, від Міста
601] Мужа того, чи забийте в кайдани, якщо їх заслужить,
602] Чи умертвіть, щоб розвіяти страх перед лютим тираном!"
603] Як задзвенять, коли вдарить крилом своїм Евр ошалілий,
604] Сосен оголені стовбури, як загуде, колихнувшись,
605] Море, коли віддалік дослухатись до нього, так само
606] Зібраний люд зашумів. Хоч який невиразний був гомін,
607] Чулось питання одне, мов луною підхоплене: "Хто він?"
608] Вже й оглядають чоло один одному: в кого ж ті роги?
609] Кіп їм ізнову:"Кого так шукаєте ,— в ваших руках він!"
610] І, з голови свій вінок, хоч юрба не давала, зірвавши,
611] Лоб оголив, де злих намірів свідчення — роги стирчали.
612] Очі відводить усяк; мовби шелест пішов по зібранню,
613] І на чоло його, слави та почестей гідне, дивились —
614] Хто в те повірити б міг? — неохоче. Зневаги, одначе,
615] Довго не стерпіли — й знову заклали вінець урочистий.
616] Знатні ж, оскільки ти в місто ввійти не наважився, Кіпе,
617] Стільки тобі, замість дару почесного, поля вділили,
618] Скільки, за плугом важким ідучи, ти зумів оборати
619] Парою добрих волів од світанку до заходу сонця..
620] Потім у мідний одвірок, щоб подиву гідна подія
621] В пам'яті довгі тривала віки, вкарбували ці роги.
622] Нині, співців божества, підкажіть, невсипущії музи,-
623] Ви ж бо те знаєте: вас не одурює давність розлога,-
624] Як це до ряду святинь у високому Ромула місті
625] Острів, що Тібр його жовтий омив, залучив Короніда.
626] В Лації мор небувалий колись розгулявсь у повітрі.
627] Кров із блідих^ занепалих людей випивала хвороба.
628] Врешті, втомившись ховати мерців, зрозумівши, що марно
629] Всі їх зусилля пішли, що біді й лікарі не зарадять,
630] По допомогу до неба звертаються: в Дельфи, чий камінь —
631] На серединному місці землі, до оракула Феба
632] Йдуть і благають, щоб сонячний бог рятівним віщуванням
633] Лихо від них одвернув, покінчив з моровицею в місті.
634] Місце, де храм був, і лавр, і грімкий сагайдак Аполлона —
635] Все затремтіло нараз, і з глибин потаємних святині
636] Голос триніжок подав, схвилювавши серця переляком:
637] "Те, що шукаєте, римляни, тут,— поблизу слід шукати.
638] йдіть, щоб рятунок найти поблизу. Бо не сам Аполлон вам
639] Поміч у скруті подасть на цей раз, тільки син Аполлона.
640] З добрим знаменням — у путь, до нащадка мого, вирушайте!" [274]
641] Щойно розважний сенат ознайомився з волею бога,
642] Щойно довідались, де б міг селитися Фебів нащадок,-
643] До берегів Епідавра негайно судно споряджають.
644] Ось воно вже підпливло, побережжя торкнувшись опуклим
645] Днищем,— і стали посли перед радою грецьких старійшин:
646] Просять, щоб їм дали бога, котрий покінчив би, присутній,
647] З лихом Авсонії — так віщування велить недвозначне.
648] Греки на це подивились по-різному: дехто був певний..
649] Що неможливо відмовити; більшість, однак, була проти:
650] Дбаймо про себе, мовляв, і Цілителя з рук не пускаймо.
651] Поки вагалися, в сутінках світло розвіялось денне,
652] Далі вже й тіні густі поповзли по земнім круговиді.
653] Тут уві сні рятівного побачив ти, жителю Рима,
654] Бога; край ложа твого він стояв саме так, як у себе
655] В храмі стоїть: неотесану палицю в лівій руці мав,
656] Правою, мов у задумі, погладжував бороду довгу.
657] Врешті, таке з його вуст заспокійливе слово злетіло:
658] "Ти не хвилюйся: прийду в ваше місто, змінивши свій образ.
659] Бачиш змію, що довкола кийка мого кільцями в ється?
660] Добре приглянься, щоб міг її потім пізнати, бо в неї
661] Я перевтілюсь, але буду більший; якими бувають
662] Жителі неба, коли свій божественний змінюють вигляд".
663] Голос розвіявся й бог, а за голосом вслід і за богом —
664] Сон, а за сном навздогін-благодатний світанок надлинув.
665] Щойно рої мерехтливих зірок розігнала Аврора,
666] Все ще не знаючи, що їм робити, зійшлися вельможі
667] В гарно збудований храм і благають, щоб, віщий подавши
668] Знак, їм сам бог указав, на якому б волів бути місці.
669] Ледве промовили те,— величезною ставши змією,
670] Золотом гребеня бог заяснів, себе виявив свистом;
671] І колихнулось зображення бога, жертовник і двері,
672] Золотосяйне склепіння й долівка стряслась мармурова.
673] Сам посередині храму свого він по груди, високий,
674] Звівся й окинув усіх миготливим од полум я зором.
675] Заціпеніла юрба.