Міф про Сізіфа - Сторінка 10

Віра в абсурд, згідно з нашими визначеннями, навчає протилежному. Але це заслуговує на особливу увагу.

Знати, чи можна жити без верховного поклику, — оце й усе, що мене цікавить. Я зовсім не хочу виходити за межі цього терену. Чи можу я призвичаїтися до визначеного мені способу життя? Отож, поруч із цією особливою турботою, віра в абсурд приводить до заміни якості досвіду на його кількість. Якщо я переконаний, що це життя не що інше, як абсурд, якщо я спізнав, що вся його рівновага тримається на постійній протидії мого усвідомленого бунту тому морокові, у якому він борсається, якщо я змирився з тим, що моя свобода має сенс лише стосовно своєї обмеженої долі, тоді я мушу сказати, що важить не те, аби прожити якнайліпше, а якнайдовше. Мені не треба себе запитувати, вульгарно це чи гидко, вишукано чи гідно жалю. Міркування щодо цінності тут раз і назавжди поступаються місцем на користь міркуванням фактичним. Я мушу лише робити висновки з того, що можу бачити, і не ризикувати, коли щось виявляється гіпотетичним. Якщо припустити, що так жити нечесно, тоді справжня чесність повелівала б мені бути безчесним.

Прожити якнайдовше — у широкому розумінні це життєве правило не означає нічого. Його треба уточнити. Насамперед, здається, що в саме поняття кількості не вельми заглибилися. Адже саме завдяки цьому поняттю можна дати звіт про значну частину людського досвіду. Мораль людини, її шкала цінностей мають сенс лише завдяки кількості і різноманітності досвіду, який їй вдалося накопичити. Отже, умови сучасного життя нав'язують більшості людей однакову кількість досвіду, а значить, досвіду однакової глибини. Звичайно, треба також зважити на мимовільний внесок індивіда, на те, що йому "даровано". Але я не можу про це судити, а моє правило тут, не зайве ще раз наголосити, полягає в тому, щоб задовольнитися безпосередніми очевидностями. Тоді я бачу, що справжні властивості загальноприйнятої моралі залежать не стільки від ідеальної значущості принципів, які її живлять, скільки від норм досвіду, який можна виміряти. З невеликою натяжкою можна сказати, що у давніх греків існувала мораль дозвілля, як у нас існує мораль восьмигодинного робочого дня. Але вже чимало людей, і то найтрагічнішої долі, викликали у нас передчуття, що найбільший досвід змінює і саму шкалу цінностей. Вони спонукають нас уявити такого собі авантюриста повсякденності, який за звичною кількістю свого досвіду побив би всі рекорди (я зумисне використовую цей спортивний термін), отримавши в нагороду свою власну мораль.[9] Тим часом триматимемося якомога далі від романтизму і запитаємо себе, що може означати такий підхід для людини, яка вирішила не відступатися від свого парі і суворо дотримуватися того, що вона вважає правилами гри.

Побити всі рекорди — це насамперед і єдино протистояти світові якомога частіше. Як це можна зробити без суперечностей та обмовок? Адже, з одного боку, абсурд учить, що будь-який досвід несуттєвий, а з іншого — спонукає до набуття щонайбільшого досвіду. Як тоді не вчинити на манір стількох людей, про котрих мова велася вище, і не вибрати того способу життя, який принесе, можливо, більше цього людського матеріалу, і тим самим знову не запровадити ту ж шкалу цінностей, яку, навпаки, хотіли відкинути?

Але саме цей абсурд і його суперечливе буття знову дають нам уроки, бо помилково думати, буцімто кількість досвіду залежить від обставин нашого життя, в той час як воно залежить лише від нас самих. Тут потрібний спрощений підхід. Двом людям, які прожили однакову кількість років, світ завжди пропонує одну й ту ж величину досвіду. Власне, ми й повинні усвідомити це. Відчути своє життя, свій бунт, свою свободу якнайповніше — значить жити повнокровним життям. Там, де панує ясність, шкала цінностей стає зайвою. Тож будьмо простішими. Скажімо, що єдина перешкода, єдиний "втрачений виграш" полягають у передчасній смерті. Змальований тут всесвіт живе лише своєю протилежністю тому постійному виняткові, яким є смерть. Отже, жодна глибина, жодні хвилювання, жодне палке почуття не можуть зрівняти в очах людини абсурду (навіть якби вона цього забагла) — сорокарічне свідоме життя і ясність свідомості, яка розтягнулася на шістдесят років.[10] Божевілля і смерть є непоправні. Людина не вибирає. Абсурд і те, що він привносить у життя, залежать усе ж не від волі людини, а супротивного від неї, що ним є смерть.[11] Добре зваживши слова, можна сказати, що йдеться виключно про річ випадкову. Треба уміти змиритися з цим. Двадцять років життя і досвіду ніколи і нічим не заміниш.

З дивною для такого досвідченого народу непослідовністю греки допускали, що люди, котрі померли замолоду, стають улюбленцями богів. І то є слушним лише в тому разі, коли хочуть визнати, що увійти до жалюгідного світу богів означає навіки втратити найчистішу з утіх — відчувати, тобто усвідомлювати себе на цій землі. Сьогочасне й безперервний плин сьогочасності перед постійно свідомою душею — саме в цьому полягає ідеал людини абсурду. Але слово "ідеал" тут звучить фальшиво. Це навіть не покликання людини абсурду, а лише третій наслідок з міркувань про нього. Відштовхуючись від тривожного усвідомлення нелюдяності світу, роздум про абсурд повертає в кінці свого шляху в саме осердя жагучого полум'я людського абсурду.[12]

Отже, я висновую з абсурду три наслідки, якими є мій бунт, моя свобода і моя жага. Виключно завдяки грі свідомості я обертаю на правило життя те, що було запрошенням до смерті, — і заперечую самогубство. Певна річ, я знаю, яке глухе відлуння прокотиться упродовж тих днів, які лишилося прожити! Але мені залишається сказати лише одне: саме воно необхідне. Коли Ніцше пише: "Стає ясно, що найголовніше на небі і на землі — постійна й одностороння покора: з часом це дає те, задля чого варто жити на цій землі, наприклад, чесноту, мистецтво, музику, танок, розум, дух, те, що може змінити життя, щось вишукане, шалене або божисте", — він демонструє правило високої моралі. Але він указує також шлях людині абсурду. Підкоритися вогню — це водночас і найпростіше і найважче. Тим часом добре, що людина, порівнюючи свої сили з труднощами, інколи судить про саму себе. Вона єдина істота, спроможна це робити.

"Молитва, — каже Ален, — це коли ніч опускається на думку". "Але дух повинен зустрічатися з ніччю", — відповідають містики й екзистенціалісти. Звісна річ, але не з тією ніччю, що постає лише за власною волею людини, в її заплющених очах, — похмурою глупою ніччю, яку викликає дух, щоб у ній заблукати. Якщо він мусить зустрітися з ніччю, то нехай це буде радше ніч відчаю, яка зберігає ясність, полярна ніч, пильнування духу, з якого може постати бездоганне біле сяйво, яке окреслить кожен предмет у світлі розуму. На цьому етапі рівноцінність наштовхується на палке розуміння. І в цьому разі вже не ставиться питання про оцінку екзистенційного стрибка. Він знову займає своє місце посеред вікової фрески людських настанов розуму. Для глядача, якщо він усвідомлює себе, такий стрибок теж абсурдний. Якою мірою він вірить у подолання парадоксу, такою ж мірою він відтворює цей парадокс у всій його повноті. На цій підставі він є зворушливим. На цій підставі все повертається на свої місця, й абсурдний світ відроджується у всій своїй пишноті й розмаїтті.

Але негоже зупинитися лише на цьому, важко змиритися з одним-єдиним способом бачення, позбавивши себе суперечності — можливо, найтоншої форми духу. Все, що було досі, визначає лише спосіб мислення. Тепер мова піде про життя.

ЛЮДИНА АБСУРДУ

Ставрогін якщо вірує, то не вірує, що він

вірує. Якщо ж не вірує, то не вірує, що

не вірує.

А. КАМЮ. Бісовиння

"Мій терен, — казав Гете, — це час". Ось де істинні слова абсурду. Ким же є насправді людина абсурду? Це та, яка нічого не робить задля вічності й не заперечує її. Не тому, що туга за вічністю для неї чужа. Але вона віддає перевагу відвазі й здоровому глуздові. Перша вчить її жити без оскарження й обходитися тим, що має, другий окреслює межі відведеного їй, упевнившись у кінечності своєї свободи, і тому, що її бунт не має майбутнього, а свідомість тлінна, людина абсурду продовжує свої діяння в часовому просторі свого життя. Тут її терен, тут місце її діяльності, яку вона вивела з-під будь-якого суду, окрім свого власного. Більш тривале життя не може означати для неї іншого життя. Це було б нечесно. Я навіть не кажу тут про ту жалюгідну вічність, яку називають пам'яттю нащадків. Пані Ролан покладалася на неї. За таку необережність вона отримала урок. Нащадки залюбки цитують її слова, але забувають висловити щодо них своє міркування. Пані Ролан байдужа для нащадків.

Не може бути й мови про те, щоб розводитися про мораль. Я бачив, як високоморальні люди чинять зле, і щоденно переконуюсь, що порядність не потребує правил. Є лише одна мораль, яку людина абсурду може прийняти, — та, що невіддільна від Бога, що продиктована згори. Але саме вона живе без Бога. Щодо інших моральних настанов (я маю на увазі також і імморалізм), людина абсурду бачить у них лише виправдання, хоча їй нема в чому виправдовуватися. Я виходжу тут з принципу її невинності.

Ця невинність небезпечна. "Все дозволено", — вигукує Іван Карамазов. У цих словах також відчувається абсурд. Але за умови, що їх не сприймуть вульгарно. Не знаю, чи достатньо було помічено: йдеться не про крик визволення і радощів, а про гірку констатацію. Впевненість у Богові, яка надає життю змісту, приваблює дужче, ніж безкарна можливість чинити зле. Вибирати було не важко. Але вибору нема, і звідси гіркота. Абсурд не звільняє, він зв'язує. Він не дає права на будь-які вчинки. "Все дозволено" не означає, що нічого не заборонено. Абсурд засвідчує лише про рівноцінність вчинків. Він не радить вдаватися до злочинів — то було б легковажно, проте він розкриває всю марнотність докорів сумління. Окрім того, якщо всі види досвіду індиферентні, то такий досвід обов'язку є теж законний, як і будь-який інший. Можна бути доброчесним із примхи.

Всяка мораль ґрунтується на переконанні, що вчинок має свої наслідки, що його виправдовують або перекреслюють. Дух, перейнятий абсурдом, вважає, що ці наслідки належить розглядати спокійно.