Міф про Сізіфа - Сторінка 9

Скасувати усвідомлений бунт — це ухилитися від проблеми. Тема перманентної революції переноситься, таким чином, у площину індивідуального досвіду. Жити — це будити до життя абсурд. Будити його до життя — це насамперед дивитися йому просто у вічі. На відміну від Евридіки, абсурд помирає лише тоді, коли його зрікаються. Однією з найпослідовніших філософських позицій, як бачимо, є бунт. Він є постійним зіткненням людини зі своїм власним мороком. Він є вимогою неможливої прозорості. Кожної миті він ставить світ під знак питання. Так само, як небезпека постачає людині незамінний шанс збагнути цей бунт, так і метафізичний бунт поширює свідомість на весь обшир досвіду. Бунт — це постійна присутність людини в самій собі. Він не є прагненням, він позбавляє надії. Бунт є лише впевненістю у виснажливому тягареві долі без покірливості, яка мала б її супроводжувати.

Саме тут і стає очевидним, якою мірою досвід абсурду стоїть осторонь самогубства. Можна подумати, що самогубство йде за бунтом. Але це не так, оскільки воно не є його логічним завершенням. Воно є цілковитою його протилежністю, бо передбачає згоду. Самогубство, як і стрибок, приймає свої межі. Все зужито, людина повертається до накресленої історії. Вона угадує своє майбутнє, своє єдине й жахливе майбутнє — і кидається йому назустріч. На свій лад, самогубство слугує вирішенню абсурду. Воно його затягує в ту ж таки смерть. Але я знаю, що абсурд, аби зберегти себе, не може дозволити вирішення. Він уникає самогубства тією мірою, якою він є водночас і усвідомленням, і зреченням від смерті. Він перебуває на тій межі своєї останньої думки приреченого на смерть, як шнурок від черевика, що всупереч усьому він помічає в декількох метрах, на тій же грані свого запаморочливого падіння. Прямою протилежністю самогубця, власне, і є рокований на смерть.

Такий бунт надає життю вартісності. Охоплюючи всю тривалість чийогось життя, він повертає йому велич. Для людини без шор не існує ліпшого видовища, ніж розум, що став на герць із дійсністю, яка його перевершує. Видовище людської погорди незрівнянне. Її тут ніщо не може знецінити. Дисципліна, яку розум сам собі диктує, викувана міцна воля, протистояння — у всьому цьому чаїться щось могутнє й самобутнє. Зруйнувати цю дійсність, яка своєю нелюдяністю звеличує людину, означає знищити саму людину. Тепер я розумію, чому вчення, котрі пояснюють усе на світі, водночас мене так ослабляють. Вони звільняють мене від тягаря мого власного життя, тимчасом як я мушу нести його сам. У цій хитрості я не можу збагнути, як скептична метафізика зіллється з мораллю зречення.

Свідомість і бунт — ці два види відмови — протилежні зреченню. Все, що є непримиренного й жагучого в людському серці, запалює людей усупереч їхньому життю. Йдеться про те, щоб померти непримиренним, а не з власної волі. Самогубство — то непорозуміння. Людина абсурду може лише вичерпати все і самого себе. Абсурд — то крайня напруга, яку людина постійно підтримує самотужки, оскільки знає, що свідомістю і бунтом з дня на день вона засвідчує свою єдину істину, яка є викликом. Власне, це і є першим наслідком.

Якщо я притримуюсь цієї узгодженої заздалегідь позиції, яка полягає в тому, щоб видобувати всі наслідки (і нічого окрім них) із визначеного мною поняття, то я опинюся перед другим парадоксом. Оскільки я хочу лишитися вірним цьому методові, мені нема чого робити з проблемою метафізичної свободи. Мене не обходить, вільна людина чи ні. Я можу відчути лише власну свободу. Про неї я не маю загальних понять, а лише кілька конкретних міркувань. Проблема "свободи в собі" не має сенсу, бо у зовсім інший спосіб пов'язана з проблемою Бога. Щоб дізнатися, чи людина вільна, треба насамперед знати, чи є над нею пан. Особлива абсурдність цієї проблеми пояснюється тим, що саме поняття, яке робить проблему свободи можливою, водночас позбавляє її будь-якого сенсу. Адже перед Богом існує не так проблема свободи, як проблема зла. Відома альтернатива: або ми позбавлені волі і всемогутній Бог відповідає за зло, або ми вільні й відповідальні за свої вчинки, але Бог тоді не є всемогутній. Всі хитромудрощі різних філософських шкіл нічого не додали цьому парадоксу й не позбавили його гостроти.

Ось чому я не можу поринути з головою в екзальтацію або просто у визначення поняття, яке вислизає від мене і втрачає свій сенс тієї миті, коли виходить за рамки мого приватного досвіду. Я не можу затямити, чим могла б бути свобода, дарована мені вищою істотою. Я втратив відчуття ієрархії. Щодо свободи, то я її розумію як в'язень або сучасник у лоні держави. Єдине, що я знаю, — це свобода розуму й дії. Отже, якщо абсурд і позбавляє мене всіх шансів на довічну свободу, то натомість повертає свободу вчинків і надихає на цю свободу. Така втрата надії і майбутнього спонукає до зростання людських можливостей.

До зустрічі з абсурдом звичайна людина живе прагненням досягти поставленої мети, турботою про майбутнє або про виправдання (питання не ставиться стосовно кого чи чого). Вона оцінює свої шанси, розраховує на подальші роки, на свою пенсію або на роботу своїх синів. Вона ще вірить, що бодай чимось у її житті можна керувати. По суті, вона чинить так, ніби є вільною, навіть якщо всі факти суперечать цій свободі. Після зіткнення з абсурдом все виявляється порушено. Думка, що "я є", мій спосіб діяти так, ніби у всьому є сенс (навіть якщо інколи я казав, що його нема ні в чому), — все це спростовується в незбагненний спосіб через абсурдність можливої смерті. Думати про прийдешній день, ставити собі за мету мати переваги — все це передбачає віру в свободу, навіть якщо інколи запевняють, ніби її не відчувають. Але саме в цей момент я доконечно знаю, що вищої свободи, свободи бути, котра єдина може закласти основу для істини, просто не існує. Тоді смерть постає єдиною реальністю. Після неї будь-які ігри ні до чого. Позбавлений волі продовжувати своє існування, я стаю рабом, а надто рабом без надії на вічну революцію, без права на зневагу. А хто без революції і без зневаги може лишатися рабом? Яка свобода у вичерпному розумінні слова може існувати без упевненості у вічності буття?

Але водночас людина абсурду розуміє, що досі вона була пов'язана з постулатом свободи, ілюзією якої вона жила. В певному сенсі, це їй вадило. Тією мірою, якою вона уявляла мету свого життя, вона притримувалась вимог досягнення мети і стала рабою своєї свободи. Отже, я не зможу більше чинити інакше, як батько родини (або інженер, або вождь народів, або позаштатний співробітник пошти), яким я волію стати. Я вірю, що можу вибрати, бути мені таким чи якимось іншим. Щоправда, я вірю в це підсвідомо. Але водночас я дотримуюся мого постулату і щодо тих вірувань, які мене оточують, і щодо тих упереджень мого середовища (декотрі з них так впевнені у своїй свободі, і їхній добрий гумор такий заразний!). Як би далеко ми не трималися від усіх цих моральних та соціальних упереджень, почасти ми все ж зазнаємо їхнього впливу, а з щонайліпшими з них (є упередження добрі й лихі) узгоджуємо своє життя. В такий спосіб людина абсурду розуміє, що насправді вона не є вільною. Щоб сказати ясніше, тією мірою, якою я сподіваюся чи хвилююся за свою власну правду, якимось способом бути або творити і, нарешті, тією мірою, коли я упорядковую своє життя і виявляю там і допускаю, що воно має сенс, я створюю собі бар'єри, якими стискую своє життя. Я чиню на манір багатьох функціонерів розуму і серця, котрі викликають у мене тільки огиду і зайняті лише тим, я тепер це добре бачу, щоб сприймати всерйоз свободу людини.

Абсурд мене щодо цього переконує, що завтрашнього дня нема. Ось такий віднині мотив моєї внутрішньої свободи. Я вдамся тут до двох порівнянь. Містики спочатку знаходять свободу в саможертовності. Занурившись у свого бога, підкорившись його правилам, вони, своєю чергою, стають таємно-вільними. Саме в несамохіть прийнятому рабстві вони знову віднаходять глибинну незалежність. Але що означає ця свобода? Можна сказати, що вони здебільша відчувають себе вільними щодо самих себе і навіть не так вільними, як звільненими. Так само людина абсурду, рішуче повернувшись обличчям до смерті (взятій тут як найочевидніша абсурдність), почувається вільною від усього, окрім тієї пильної уваги, яка кристалізується в ній. Вона втішається свободою від узвичаєних правил. Тут помітно, що засади екзистенційної філософії зберігають усю свою значущість. Повернення до свідомості, втеча з повсякденного сну свідчать про перші спроби абсурдної свободи. Але саме екзистенційна проповідь, яка є метою, а разом з нею духовний стрибок, який у своїй основі не підлягає свідомості. Так само (це моє друге порівняння) раби давніх часів не належали самим собі. Але вони спізнали тієї свободи, яка полягає у звільненні від почуття відповідальності.[8] Смерть також має руки патриціїв, які душать, але й звільняють.

Зануритися в цю незглибиму впевненість, почувати себе від цієї миті досить стороннім у своєму приватному житті, щоб звеличити його і йти по ньому без низькозорості закоханого — власне, в цьому полягає принцип визволення. Як і будь-яка свобода дії, ця нова незалежність має свій край. Чеку на вічність у неї немає. Але вона запорожнює місце ілюзій свободи, які, опинившись перед смертю, розвіюються. Божеська відстороненність приреченого на смерть, перед яким одного ранку відчиняються двері в'язниці, його неймовірна байдужість до всього, крім чистого полум'я життя, — смерть і абсурд постають тут, це добре відчутно, у принципах єдино розумної свободи: тієї, яку може відчути людське серце і жити нею. Таким є другий наслідок. Людина абсурду неясно бачить охоплений вогнем і закутий у кригу, прозорий і обмежений всесвіт, де нема нічого можливого, але все дане, поза яким — крах і небуття. Тоді вона може зважитися прийняти життя у такому всесвіті й черпати в ньому свої сили, своє зречення від надії і затяте свідчення життя, позбавленого втіхи.

Але що означає життя в такому всесвіті? Поки що нічого іншого, окрім байдужості до майбутнього і жагучого прагнення вичерпати все, що дано. Віра у сенс життя завжди передбачає шкалу цінностей, вибір, можливість .віддати перевагу одного над іншим.