Міс Шамвей і чорна магія - Сторінка 4

Виявилося, що за вечір до неї самі собою припливли 475 доларів. Після такого відкриття заснути було годі. Цілу ніч Майра лежала й роздумувала.

З першими променями сонця вона сховала в пояс свою першу злодійську здобич і зібрала речі. За кілька хвилин вона була вже на шляху до Спрінгвілла, де її батько дістав ангажемент.

Ще два роки працювала Майра разом з ним, але весь час додавала до свого бідного заробітку злодійський приробіток. То був досить легкий і надзвичайно спокусливий спосіб здобувати гроші. І ось одного дня вона склала свої речі й потихеньку подалася на вокзал. Коротенькою запискою вона повідомляла батька, що він не повинен про неї турбуватись. Щодо цього Майра, до речі, не плекала особливих ілюзій. Татусь завжди передусім дбав про себе самого.

Що ж до Майри, то в неї були чіткі плани. Для початку вона придбала "каділак". На покупку було витрачено 1500 доларів — майже всі призбирані гроші. Сівши в машину, вона подалась на південь, поспішаючи залишити позаду маленькі нудні містечка, де їй так довго довелося нидіти. Раніше вона милувалася Флорідою тільки на фотографіях, тепер мала змогу побачити її навіч.

Майрині мандри тривали близько двох років. Між поїздками в автомобілі вона виконувала професійний номер з вилученням гаманців у випадкових знайомих.

Гроші трималися в неї недовго. Майра була цілком упевнена в собі за будь-яких обставин. Спритність рук ніколи не зраджувала її. До речі, вона мала тверде правило: видобувши з чужого гаманця кілька великих купюр, повертати його на місце, отож рідко в кого виникала підозра.

У пошуках нових вражень дівчина дісталася до Мексіки. Вона прагнула різноманітності, а на той час, як їй здавалося, тільки Мексіка могла задовольнити її запити.

Отак протягом двох років вона й жила, наче перекотиполе. Ні дому, ні сім'ї не мала, і "каділак" замінював їй хатнє вогнище…

Вона квапливо вийшла з кав'ярні Лоренцелло через задні двері. Найрозсудливіше було б не зволікати і їхати в бік Вера-Круса. Майра сіла в "каділак", перетнула центр міста і зупинилась аж тоді, коли розважила, що від'їхала досить далеко від кав'ярні.

Вона закурила й нахилилася так, щоб світло від приладового щитка впало їй на руки. Потім дістала пачку кредиток, перелічила. У пачці виявилось 112 доларів.

— Непогана здобич, — прошепотіла красуня-злодійка.

Розклавши гроші на два рівні стосика, вона засунула один у сумочку, а другий — за край панчохи. Тієї миті, коли я побачив її вперше, Майра, нахилившись, розглядала великомасштабну карту.

Незадовго перед тим я залишив бар Маноло з наміром дістати консультацію в поліції. Якщо і вони не мають бодай якихось відомостей про Майру Шамвей, то знайти її буде нелегко.

Помітивши зелений "каділак", що стояв неподалік, я аж здригнувся. Це було схоже на диво. Я перейшов вулицю й непомітно підступив до машини.

Сумніву не було. У машині сиділа якраз та сама блондинка.

Недосвідчений новачок на моєму місці кинувся б до неї із запитаннями. Але я, щоб поміркувати, навіть відступив на кілька кроків. Тепер ясно, що ніхто її не викрадав. Отже, це доведеться робити мені? Але як? Зараз вона вільна пташка і про викрадачів і гадки не має. Як же мені взятися до діла? Можна, звичайно, пояснити дівчині ситуацію й умовити її за половину винагороди разом розіграти фарс викрадення. Але, між нами кажучи, двадцять п'ять косих, якщо відняти від них половину, важать рівно вдвоє менше. До того ж… Якщо вона втекла від татуся, то як примусити її повернутись до Нью-Йорка?

На жаль, доведеться зробити спробу обвести втікачку довкола пальця. Інші варіанти проглядаються невиразно.

— Ви не вважаєте, панночко, що конячки на зразок оцієї мають возити вершників? — поцікавився я, спершись на дверцята. — Чи ви боїтеся, що її бідне залізне серце не витримає і надірветься?

Дівчина звела на мене величезні очі, ледь знизала плечима і, знову звернувшись до своєї карти, спокійно відказала:

— Іди і втопись у криниці. Як не знайдеш, попроси кого-небудь допомогти викопати її. Поясни, навіщо — і будь-хто погодиться.

Відповідь мене збентежила. Така манера жартувати не обіцяла нічого доброго.

— Пробачте, Бога ради. Я просто хотів спитати, чи не можна скористатися вашою машиною.

— Це не автобус, дядечку, — відповіла вона суворо. — А пасажирів я не беру.

— Ви хочете сказати, незнайомих пасажирів. Але ми можемо й познайомитися. Згодні? Мене звуть Росе Мілан.

— Мені це ім'я ні про що не говорить. Але якби й говорило… Для всіх ти можеш бути зіркою першої величини, а для мене важиш не більше, ніж іржавий цвях, старий іржавий цвях на дорозі.

Вона знову втупилась у свою кляту карту.

Я мужньо витримав удар і зробив другий хід: відчинив дверцята й зручно вмостився на задньому сидінні.

— Так приємно час від часу дати відпочинок своїм бідним натрудженим ногам, — фамільярно зауважив я.

— Сподіваюсь, ти розумієш, — сказала вона напруженим голосом, — що такі ігри можуть погано скінчитися.

— Не бійтесь мене, міс. Я хочу скористатися тільки вашою машиною. Мехіко мені набридло. А оскільки я трохи на мілині, то доводиться вдаватись до автостопу.

— Твої теревені страшенно тішать мене, — досить фальшиво промовила дівчина. — Але якщо ти негайно не вилізеш із машини, то дуже скоро пошкодуєш про це!

Замість відповіді я вмостився зручніше, не перестаючи уважно стежити за нею. Мені вже траплялося мати справу з такими пантерами. За ними треба добре пильнувати.

— Перш ніж приїхати сюди, мені довелося виступати в мюзик-холі, — довірчо сказав я. — Найпопулярніший номер моєї програми був такий: я носив у зубах маленьку білу куріпочку, таку собі блондинисту куріпочку. Одного разу я зовсім випадково стиснув її надто сильно. Вона й дала дуба. Завжди треба правильно розраховувати свої сили.

Цього разу дівчина на хвилю замислилася, ніби намагалась угадати, хто я такий. Потім круто змінила тактику.

— Якщо не вийдеш, я закричу!

— Люди, що прибіжать на крик, вирішать, нібито я надумав порозважатися з такою гарненькою блондинкою, і тільки віддадуть належне моєму смаку. Саме про це я і мрію!

Вона відвернулась і з люттю натиснула на стартер.

— Куди поїдемо? — спитав я. — До Вера-Круса?

— Чом би й ні? — Вона вивела машину на темну дорогу. — Якщо ти, звісно, не заперечуєш.

— До речі, любонько, як вас звати?

— Це тобі знати ні до чого.

— Як же мені звертатися до вас? "Слухай, ти" чи "гей, дівчино"?

— Я нічого не втрачу, якщо ти взагалі мовчатимеш, — відрубала вона з раптовою втомою в голосі.

Годинник на приладовому щитку показував 23.15.

— Ми могли б вести машину по черзі, — обережно запропонував я. — Це дасть змогу на світанку дістатись до Орізаби. Я знаю там дуже добрий готель.

— Краще не треба, — відповіла вона. — Навряд чи варто мені спати, поки ти сидітимеш за кермом. Хтозна, що набреде тобі в голову.

— Очевидно, я наганяю на вас страх, — сказав я, розпростуючи плечі.

— Ти?! На мене?! Ну й ну! Ще не зустрічала того, хто міг би викликати в мені страх.

— Та ну, — всміхнувся я. — Не вірю. Певне, десь вичитали цю фразу, щоб похвалитись при нагоді. А тепер люлі-люлі, спатоньки пора, моя лялечка.

Вона завагалась, потім зупинила машину й пильно подивилася на мене. І нарешті всміхнулась! Яка дівчина! Вона таки варта тих двадцяти п'яти тисяч доларів.

Ми помінялися місцями.

— Я спатиму спокійніше, маючи напохваті монтировку, — сказала чарівна блондинка, зручніше вмощуючись на задньому сидінні. — Якщо надумаєш звернути вбік, то я одразу втелющу по черепу. Інших попереджень не буде.

Заснула вона вмить. А прокинулась аж тоді, коли ми в'їжджали в Орізабу.

— Як же я проспала всю дорогу? — промовила вона сонним голосом.

— Отак і проспала… Ви хочете замовити в готелі кімнату чи тільки ванну і сніданок?

— Ніяких кімнат, — відповіла вона твердо.

Поки я домовлявся з портьє, мені сяйнуло, що я зробив велику дурницю, залишивши дівчину в машині саму. Проте потерпав я марно. Вона спокійно чекала на мене.

— Дозвольте оголосити програму. — Я люб'язно допоміг Майрі вийти з машини. — Спершу добра ванна, потім смачний сніданок. Нам принесуть на веранду яйця, фрукти і каву. Годиться?

— Годиться, ще й як, — мовила вона і вперше усміхнулась до мене приязно. Схоже на те, що красуня почала звикати до мого товариства. Можливо, не така вже вона й неприступна?

— Тоді поїхали! — скомандував я. — Сніданок забере близько півгодини. Ми зможемо повідати одне одному свої маленькі таємниці.

— Мене цілком задовольнило б і власне товариство, — норовисто заявила Майра, хитаючи головою. — Ми ж, здається, домовлялися, що ти не чіплятимешся до мене.

— Не треба зайвих слів, — відказав я, беручи її під руку й ведучи до готелю. — Хто ж без вас оплатить мій рахунок?

Розділ четвертий

Ми сиділи на веранді, що виходила на площу.

Майра простяглася на двох стільцях, прикривши очі від сонця. Вона змінила костюм на лляну сукню, яка чудово підкреслювала чи, точніше, окреслювала її стан.

— Треба їхати до Вера-Круса, — сказала вона не дуже переконано.

— Навіщо забиватися так далеко? Залишмося тут. Довгими вечорами ви розповідатимете мені цікаві історії, а якщо я занудьгую, танцями розвієте мою меланхолію.

— Ото мені мрійник, — зауважила Майра, потягуючись. — Мене це не надихає.

— Боже мій, яка ви товстошкіра!

Вона розплющила очі й допила свою каву.

— Моя шкіра мене цілком влаштовує, вона міцна і без будь-якого ганджу. Я з нею ніколи не розлучаюсь.

— Шкода, коли так.

Виявилося, що сигарети в мене скінчились, і я потягся до її пачки.

— Як ви ставитеся до протилежної статі?

— У мене на це не лишається часу, — відповіла дівчина, подаючи мені сигарету.

— О, не можна себе так обмежувати. До речі, я знову забув ваше ім'я…

— Майра Шамвей, — засміялася вона.

Тим часом на площу виїхала вантажівка й різко загальмувала перед нами. З кабіни зіскочило двоє. Один був низенький і сухорлявий, другий — здоровенний молодик. Майра підвелася, потім знову сіла.

— Яка муха вас укусила? — поцікавився я, роздивляючись незнайомців, що рушили до веранди. — У нас, здається, будуть товариші. Американці, якщо не помиляюсь.

— З таким чуттям — пряма дорога в детективи, — пирхнула Майра.

Її поведінка мене збентежила.

— Ви їх знаєте? — спитав я, не розуміючи, чому її обличчя раптом зробилося лютим.

Вона мало не спопелила мене поглядом.

— Це мої найкращі друзі.