Міст у вічність

Переклад: Павло Насада

...Які щасливі ми, що не панує над нами час: над нами, що зійшли з вершин захмарних вічного "тепер" у легковажний світ, де невідступно поруч дві таїни живуть: народження і смерть.

Е.Е.Каммінґз

Присвячую Леслі, яка навчила мене літати

Вряди-годи нам спадає на думку, ніби дракони вимерли. Не зосталося ні мужніх лицарів, ні самотніх принцес, що блукають таємничими пущами й чарують своєю усмішкою оленів і метеликів.

Часом видається, начебто нашій добі вже не властиво рушати в невідоме, на пошуки пригод. Доля – це шлях за небосхил, який давно-давно майнув палаючими тінями й розтанув.

Яка це насолода – помилятися! Принцеси, лицарі, чаклуни та дракони, таємниці й пригоди... Вони не тільки з нами й зараз, вони – це все, що будь-коли існувало на землі!

Певна річ, у наші часи вони вбираються по-іншому. Дракони сьогодні або всі як один в офіційних костюмах бездоганного крою, або в пошарпаних долею строях, або в лохах, які самим своїм виглядом волають про нещастя. Духи суспільства пронизливо кричать, нещадною бурею накочуються на нас, тільки-но відриваємо очі від землі, тільки-но на розі вулиці звертаємо праворуч, хоча нам веліли – ліворуч. Зовнішність стала такою облудливою, що не тільки принцеси та лицарі приховані одні від одних, – ніхто не помічає навіть самого себе.

Одначе господарі реального світу й далі приходять у наші сновидіння, аби повідомити: щита, здатного оборонити від дракона, не втрачено; дуга високої напруги, що нас пронизує, змінює наш світ нам на втіху. Інтуїція нашіптує: ми – не прах, ми – чарівники!

Це історія лицаря, який гинув, і принцеси, що врятувала йому життя. Історія краси й чудовиськ, чарів та фортець, сил смерті, які тільки видаються непоборними, й сил життя, справді нездоланних. Це оповідь про пригоду, що, як я гадаю, залишиться найважливішою для людей на всі часи.

Події розгорталися майже достеменно так, як тут про них розповідається. Я дозволив собі лише кілька незначних відступів од хронологи, деякі герої книжки узагальнені, більшість імен вигадані. А решту я не зміг би створити з уяви, навіть якби доклав зусиль; правда не була достатньо правдоподібною, щоб перетворитися на вигадку.

Оскільки читачі завжди вміють зазирнути в очі письменника, то ви зрозумієте, що примусило мене викласти оце все на папері. Втім, за сприятливого освітлення письменникові також іноді щастить зазирнути в очі читача. За такого освітлення я, можливо, побачу вас і ваше кохання, що мандрують десь на цих сторінках разом зі мною та моїми почуттями.

Автор

ОДИН

Сьогодні вона буде тут.

Я глянув із кабіни вниз, крізь вітер і струмені повітря від пропелерів, крізь півмилі осені на орендоване мною поле, на рекламний щит "Політ – 3 – Політ", який білів грудочкою цукру на моїх воротях.

Обабіч дороги навколо щита юрмились автомобілі. Напевно, десятків шість. Не меншим був і натовп, який зібрався поспостерігати. Вона теж могла бути тут, щойно приїхавши. Я всміхнувся своїм думкам. Могла бути!

Я перемкнув двигун у нейтральний режим, підняв догори ніс свого біплана "Фліт", вирівняв крила.

Потім витиснув педаль, перевів штурвал круто ліворуч і потяг його на себе.

Зелень землі, спіла пшениця й соя, ферми та пасовища, спокійні, як сам полудень, провалилися й вибухнули плямистими калейдоскопами в штопорі повітряного атракціону. З землі могло видатися, ніби старий літак несподівано вийшов з покори.

Ніс стрімко полетів униз, світ перетворився на суцільні кольорові смуги, що дедалі швидше, наче торнадо, обертались перед моїми очима.

Як довго мені не вистачало тебе, рідна душе, – думав я, – моя люба, мудра, загадкова, кохана пані? Нарешті сьогодні випадок потягне тебе в Рассел, штат Айова, візьме за руку й приведе на це поле скошеної люцерни, там, унизу. Ти вийдеш з натовпу, сама не усвідомлюючи чому, зацікавлена й досі живою сторінкою історії, що яскравими кольорами виблискуватиме в повітрі.

Двокрилий літак з гримотом нісся вниз, змагаючись зі мною усіма своїми ручками управління за кожну тисячу футів. Щомиті торнадо розкручувався стрімкіше, крутіше й пронизливіше.

Оберт... іще один... Ось воно!..

Я штовхнув штурвал уперед, відпустив ліву й усією своєю вагою наліг на праву педаль. Плями за кабіною, чимраз насиченіші, мигтіли швидше, один оберт, іще один, кружляння припинилося, і ми спікірували вниз із усією можливою швидкістю.

Сьогодні вона буде тут, думав я, бо вона теж самотня. Бо зазнала всього, чого тільки могла зазнати. Бо на землі є одна людина, яку їй судилося зустріти, і ця людина в моєму аероплані.

Різкий поворот, дросель назад, двигун вимкнено, лопаті пропелера завмирають... Ковзаємо вниз, безгучно пливемо до землі, зупиняємося біля берега, перед самим натовпом.

Я впізнав її, тільки-но побачив, – у яскравому маренні думав, що впізнаю її одразу.

Навколо аероплана юрмилися чоловіки й жінки, сім'ї з кошиками для пікніків, діти на велосипедах. Спостерігали. Поруч з дітьми бігало двоє собак.

Я підтягся й вискочив з кабіни, сягнув поглядом довкіл. Люди мені сподобалися. Затим я почув власний голос, який дивним робом звучав поза мною, тим часом я шукав в натовпі її.

– Побачити Рассел з неба, друзі! Поглянути на нього, дрейфуючи над полями Айови! Остання нагода перед настанням зими! Зі мною туди, де літають тільки птахи та янголи!..

Дехто з присутніх сміявся й аплодував тому, хто б зваживсь бути першим. На деяких обличчях читалися недовіра й запитання; очі горіли бажанням і відвагою; трапилось кілька привабливих, а також смішних і заінтригованих облич. Але ніде не було того обличчя, якого шукав я.

– Ви впевнені, що це безпечно? – запитала якась жінка. – Після того що побачила, я не впевнена, що ви надійний пілот. – Засмагла, з блискучими карими очима, вона прагнула привернути до себе увагу.

– Безпечніше не буває, пані, він літає легко, наче пух. "Фліт" піднімається у повітря з 24 грудня 1928 року і, напевно, перш ніж розвалитися на кусочки, витримає ще один політ...

Ошелешена, вона заблимала очима.

– Я пожартував, – сказав я. – Повірте мені, він буде літати ще довго після того, як не стане нас із вами!

– Гадаю, я вже досить начекалася, – сказала вона. – Завжди мріяла політати на чомусь такому...

– Вам це неодмінно сподобається.

Я крутнув ґвинта, запустив двигун, підвів її до передньої кабінки й допоміг пристебнути пас безпеки.

Неймовірно, подумав я. І тут її немає. Це ж неможливо.

Кожен новий ранок дарує надію, що настав саме той, омріяний день, і завжди виявляється, що це неправда!

Після першої повітряної прогулянки до заходу сонця відбулося ще тридцять таких польотів. Я літав і розважав пасажирів балачками, доки всі подалися додому вечеряти, у свої ночі одне з одним, залишивши мене самого.

Самого.

Невже вона – вигадка?

Мовчання.

За мить до того, як закипіла вода, я зняв каструльку з вогню, засипав шоколадну суміш і розмішав стеблиною. Нахмуривши брови, сказав собі:

– Який же я дурень – шукати її тут.

Я настромив на патичок останню за тиждень булочку з корицею й підсмажив над згасаючим вогнищем.

Отакі мої пригоди, думав я, гастролі від ферми до ферми зі старим біпланом упродовж сімдесятих років. Колись цим пригодам додавали пікантності несподіванки. Зараз гастролі настільки буденні та безпечні, що моє життя цілком могло б стати зразком для наслідування, про яке пишуть у газетах.

Після сотень штопорів я навчився виконувати їх із заплющеними очима. Кидаючи погляд на тисячний натовп, я починаю сумніватися, що споріднені душі трапляються на скошених луках.

Грошей, зібраних із пасажирів, маю досить. З голоду не вмиратиму. Одначе й нового я нічого не дізнаюся, вештаючись від поля до поля.

Востаннє я навчився чогось справді нового ще позаминулого літа. Зустрівсь у повітрі з біло-золотим біпланом із написом на корпусі "Повітряні мандрівки": ще один гастролер. Ми приземлились, і я познайомився з Дональдом Шимодою, з колишнім Спасителем світу, Месією. Ми стали друзями, і в останні місяці свого життя він устиг поділитися зі мною деякими таємницями свого дивного покликання.

Нотатки, які я вів того сезону, перетворилися на книжку. Я відіслав рукопис у видавництво, й нещодавно його надрукували. Більшість уроків Дональда Шимоди я засвоїв непогано, тож нові випробування стали траплятися нечасто. От тільки проблему спорідненої душі ніяк не щастило розв'язати.

Несподівано я почув потріскування біля хвоста мого "Фліта", скрадливі кроки, шурхіт сухої трави. Коли озирнувся, звуки припинились, тоді повільно поповзли вперед, скрадаючись ближче.

Я втупивсь у темряву:

– Хто там?

Пантера? Леопард? В Айові пантери зникли ще ген...

Знов обережний крок у траві. Це, напевно...

Лісовий вовк!

Я кинувся до скриньки з інструментами, спробував намацати ножа або великого гайкового ключа. Але надто пізно. У цю мить з-за колеса аероплана вигулькнула чорно-біла маска розбійника. Яскраві очі дивилися на мене запитально, вусатий ніс із цікавістю принюхувався до скриньки з їжею.

Ні, не вовк.

– Що ж... Що ж, привіт... – промовив я. І розсміявся над своїм серцем, яке так гучно калатало. Вдав, ніби складаю інструменти.

На Середньому Заході маленьких єнотенят ловлять і приручають, а коли вони сягнуть однорічного віку, їх випускають на волю. Але вони назавжди залишаються ручними.

Нічого ж поганого в тому, щоб понишпорити в полях, підійти до нічного вогнища й поцікавитися, чи не знайдеться погризти чогось солоденького, поки поволі мине ніч?

– Усе гаразд... ну ж бо, маленький друзяко! Голодний?

Непогано було б отримати щось солоденьке, трохи шоколаду або зефіру... Можу закластися, що зефір у тебе є.

Якусь хвилю єнот постояв на задніх лапах, покрутив носом, принюхуючись і позираючи на мене. Рештки зефіру. Якщо не їстимеш їх сам, то я не відмовлюсь.

Я витяг торбу і насипав на спальний мішок купку недоїдків.

– Ну, ось... ходи сюди...

Міні-ведмежа заметушилося біля десерту, набило рота зефіром і з щасливим виглядом стало наминати солодощі.

Покуштувавши, він відмовивсь од млинця моєї власної випічки, змів майже всі пшеничні пластівці з медом, випив воду, яку я хлюпнув йому в мисочку. Потім трохи посидів, спостерігаючи за вогнищем, зрештою засовався, мовляв, час уже йти.

– Дякую, що завітав, – сказав я.

Очі його дивилися на мене серйозно.

Дякую за гостинність.