Міст у вічність - Сторінка 4

Котрі вийшли заміж за хлопців, що роблять кар'єру, котрі – просто за хлопців з іншим, ніж у мене, складом думок.

Заміжні жінки часом розлучаються, подумав я. Люди змінюються. Я міг би зателефонувати всім колишнім знайомим...

– Алло, – відповіла б котрась із них.

– Алло.

– Хто це?

– Річард Бах.

– Хто?

– Ми познайомилися в торговельному центрі. Ви ще читали книжку, а я сказав, що це жахлива книжка, тоді ви запитали, звідкіля мені відомо, а я відповів, що написав її сам.

– А, привіт.

– Привіт. Ви ще заміжня?

– Так.

– Що ж. Було справді приємно знову побалакати з вами. Успіхів вам, о'кей?

– А... ну, я...

– Бувайте.

Є кращі способи. Повинні бути. Замість того щоб перебалакати з кожною жінкою... Коли настане час, я знайду її, подумав я. І ні на мить раніше.

Сніданок обійшовся мені в сімдесят п'ять центів. Я розрахувавсь і видибав на сонце. Заповідався спекотний день. Мабуть, уночі аж роїлось від комарів. Але навіщо мені цим перейматися? Сьогодні я спатиму під дахом!

І тут я згадав, що залишив спальний мішок під столиком у кав'ярні.

Життя сприймається зовсім інакше, коли ногами відчуваєш земну твердь. Не можна вранці просто зв'язати речі в клунок, кинути його на переднє сидіння й відірватись од землі, знявшись у ще один день. Доводиться носити все на горбі або знайти дах і зупинитися під його захистом. Без моїх літаків – без "Фліта" і "Альфа-альфа-Гілтона" – в полях на мене ніхто не чекає.

У кав'ярні за столиком, за яким я снідав, сиділа нова відвідувачка. Вона звела на мене очі й здригнулася, коли я попрямував до неї.

– Вибачте, – сказав я й підняв спальний мішок. – Забув свої речі. Я б і душу забув, якби вона не була так міцно до мене прив'язана.

Жінка всміхнулася й заходилась вивчати меню.

– Будьте обережні з лимонним пирогом, – кинув я. – Хіба що вам до смаку, коли в ньому занадто багато лимонів. У такому разі він вам сподобається.

Я знову вийшов на сонце й простував, розмахуючи спальним мішком, доки згадав, що у військово-повітряних силах Сполучених Штатів мене навчали не розмахувати рукою, в якій щось тримаєш. Навіть коли це п'ятицентовик. Військовик не повинен розмахувати руками.

Раптом, угледівши телефон у крихітній скляній будці, я вирішив зателефонувати до людей, з якими вже давно не спілкувався. Компанія, що надрукувала мою книжку, була в Нью-Йорку, я ж міг подзвонити рахунком компанії. У кожної професії свої переваги – гастролерам платять за повітряні прогулянки, а не вимагають грошей у них, письменники телефонують редакторам за рахунок редакторів.

Отож я набрав номер.

– Привіт, Елеоноро.

– Річарде! – вигукнула вона. – Де ти зник?

– Зараз пригадаю, – відповів я. – 3 часу нашої останньої розмови?.. Вісконсін, Айова, Небраска, Канзас, Міссурі, а потім назад через Індіану, Огайо, знову через Айову та Іллінойс. Я продав літак. Зараз – у Флориді. Стривай-но, визначу, яка погода в цьому містечку: слабка хмарність на висоті до шести тисяч футів, вище – сильна хмарність, у димі й тумані видимість три милі.

– Ми тут просто шаліємо, намагаючись розшукати тебе! Тобі хоча б відомо, що відбувається?

– Видимість дві милі в тумані та димі.

– Твоя книжка! – вигукнула вона. – Чудово продається. Ну дуже чудово!

– Я знаю, це трохи по-дурному, – відповів я, – але я тут застряг. Ти можеш виглянути у вікно?

– Звичайно, Річарде, я можу виглянути у вікно.

– Яка видимість у вас?

– Погана. Приблизно десять-п'ятнадцять кварталів. Ти чуєш, що я тобі кажу? Твоя книжка – бестселер! Тебе бажають показати в одному з телевізійних шоу. З газет просять узяти в тебе інтерв'ю, з радіо – теж. Книгарні пропонують тобі прийти й підписувати свої книжки. Ми продаємо сотні тисяч примірників! У всьому світі! Підписали контракти з Японією, Англією, Німеччиною, Францією про видання книжки в м'якій обкладинці. А сьогодні ось контракт з Іспанією...

Що б ви сказали, почувши таке з телефону?

– Які чудові новини! Мої вітання!

– Це ми тебе вітаємо, – сказала Елеонора. – Я дивуюсь, як ти спромігся досі нічого не почути? Знаю, живеш, наче в глухому лісі, але ж ти потрапив до списку авторів бестселерів "Нью-Йорк тайме", до всіх списків, які укладає газета. Чеки ми надсилаємо до банку. Ти перевіряв свій рахунок?

– Ні.

– А варто було б це зробити. Твій голос надходить дуже здалеку, ти мене чуєш добре?

– Чудово. Я не з лісу телефоную. Все, що на захід від Мангеттена, Елеоноро, це зовсім не дикі пущі.

– З кімнати, де обідає керівництво, я можу бачити Нью-Джерсі й усе, що по той бік річки видається цілком диким степом.

Подумати тільки – кімната, де обідає керівництво. Вона живе в зовсім іншому світі!

– Ти продав літака?! – запитала Елеонора, наче щойно про це почула. – Ти ж не збираєшся кидати польоти?

– Ні. Звичайно, ні, – заперечив я.

– Це добре. Бо я не уявляю тебе без літаків.

Навіть подумати страшно: більше ніколи не літати!

– Гаразд, – кинула вона, повертаючись до предмета розмови. – Коли ти можеш з'явитися на телебаченні?

– Не знаю... – промимрив я. – Не знаю, чи мені справді варто цим займатися...

– Подумай, Річарде. Було б непогано для книжки, якби ти розповів чималій аудиторії людей, що з тобою відбувалося, розповів свою історію.

Телевізійні студії – в містах, більшості яких я уникаю.

– Мені треба подумати, – відповів я. – Зателефоную пізніше.

– Будь ласка, зателефонуй! Усі кажуть, ти непересічна людина й кожне хоче побачити, яким ти є насправді. Будь таким ласкавим і відгукнися, коли зможеш.

– Гаразд.

– Ще раз вітаю тебе, Річарде!

– Дякую.

– Ти незадоволений?

– Задоволений! Я просто не знаю, що маю говорити.

– Подумай про телевізійні шоу, – сказала Елеонора. – Я сподіваюся, принаймні в кількох ти зможеш узяти участь. У найпрестижніших.

Я погодився:

– Добре. Зателефоную.

Тоді повісив трубку й розглянувся. Містечко яким було, таким ніби й лишилось, однак усе змінилося.

І що ти на це скажеш, запитав я сам себе. Оті папірці, що їх я послав до Нью-Йорка, можна сказати, з примхи... І тепер вони стали бестселером!.. Ура!

Але ж міста? Інтерв'ю? Телебачення? Навіть не знаю...

Я почувався, наче метелик у люстрі, – навколо багато чудових можливостей, але жодної певності, куди летіти.

Діючи підсвідомо, знову зняв трубку, продерся крізь хащі цифрових кодів, аби зв'язатися з банком у Нью-Йорку. Переконав бухгалтерку, що телефоную саме я і хочу дізнатися про стан свого рахунку.

– Зачекайте хвилинку, – попросила вона. – Я повинна перевірити це на комп'ютері.

Скільки ж там може бути? Двадцять тисяч, п'ятдесят тисяч доларів? Сто тисяч доларів? Двадцять тисяч. А ще одинадцять тисяч – у спальному мішку, ї я можу стати дуже заможним!

– Містер Бах? – озвалася бухгалтерка.

– Так, пані.

– На вашому рахунку один мільйон триста дев'яносто сім тисяч сорок п'ять доларів і шістдесят вісім центів.

Запала тривала пауза.

– Ви впевнені? – перепитав я.

– Так, пане, – трохи коротша пауза. – Це усе, пане?

Я довго мовчав, тоді промимрив:

– Гм?.. Еге. Так. Дякую.

У кіно, коли відбувається телефонна розмова й хтось із співбесідників кладе трубку, на другому кінці дроту лунають часті гудки. А в реальному житті, коли співбесідник припиняє розмову, телефон просто замовкає, та й годі. І настає безнадійна тиша. Вона триватиме, хоч би скільки ви тримали трубку.

ЧОТИРИ

Зрештою я повісив слухавку, підхопив спальний мішок і подався далі.

З вами, напевно, буває таке, коли ви, щойно переглянувши захоплюючий, майстерно знятий фільм з добрим сценарієм і чудовими акторами, виходите з кінотеатру задоволені з себе й думаєте, що творці фільму заробили купу грошей? Сподіваєтесь, актори й режисер заробили мільйон доларів за те, що створили, за те, що сьогодні дали вам? І вертаєтеся, щоб знову подивитись фільм. Ви раді відчувати себе маленькою часткою системи, яка винагороджує цих людей кожним придбаним квитком... Актори, яких бачите на екрані, отримують двадцять центів саме з цього долара, який ви подаєте у віконечко каси; за рахунок одного тільки вашого квитка вони можуть купити собі морозиво на будь-який смак!

Моменти розкошів у мистецтві, в книжках, кінофільмах, у танцях тим і приємні, що в променях слави ми бачимо самих себе.

Купуючи книжку чи квиток, тим самим висловлюємо своє захоплення, дякуємо за добре виконану роботу. Відчуваємо задоволення, коли фільм або книжка, які нам полюбились, потрапляють до списку бестселерів.

Але щоб мені аж мільйон доларів? Несподівано я зрозумів, що означає опинитися по той бік дарунка, який я отримував від багатьох письменників одтоді, коли вперше для самого себе озвучив назву дитячої книжки: "Бембі, Фе-лікс Сол-тен".

Я почувався так, як почуває себе людина, що захоплюється серфінгом, коли відпочиває на своїй дошці серед хвиль. Раптово звідкись підіймається велетенський заряд енергії, підносить людину, не запитавши, чи вона до цього готова, а від носу дошки, від її середини, а потім і від корми злітає водяний пил. Ця глибинна сила підхоплює плавця, а зустрічний вітер розтягає його губи в усмішку.

Коли твою книжку прочитало багато людей, справді дух перехоплює. Але коли несешся на гребені гігантської хвилі, можна й забути, що без неабиякої майстерності з тобою може приключится ще одна несподіванка: тебе може накрити хвиля.

П'ЯТЬ

Я перейшов вулицю, запитав в аптеці, як потрапити туди, де є те, що мені необхідно, пройшов, попри всі вказівки ("ви їх обов'язково помітите"), вздовж вулиці Лейк-Робертс, затінком старих дерев, порослих іспанським мохом, до меморіальної бібліотеки Ґледіс Гетчінсон.

Усі необхідні знання ми можемо отримати з книжок. Почитаєш, уважно вивчиш, трохи повправляєшся – й ось ти вже зі знанням справи кидаєш ножі, лагодиш автомобілі, розмовляєш на есперанто, як рідною мовою.

Досить торкнутися книжок Невіла Шюта, щоб зрозуміти, що це – закодовані голограми порядної людини: "Опікун з інструментального цеху", "Райдуга й троянда". Автор уписав тебе таким, як він є, в кожну сторінку й у затишному куточку бібліотеки, якщо маєш бажання, можеш звірити своє життя з його особистістю.

Прохолодний затишок великої кімнати, стіни з книжок. Я відчував, як вони тремтять від нетерпіння мене навчати. А я не міг дочекатися хвилі, коли вхоплю до рук книжку під назвою "Коли ви отримали мільйон доларів!"

Хоч як це дивно, такої книжки в каталозі не знайшлося.