Міст у вічність - Сторінка 3

– Я хотів пояснити їй якось так, щоб не образити її. – Ви ж не хочете... ви хочете впустити дим у цей невеличкий повітряний простір? І примусити мене, котрий вам нічого злого не зробив, удихати дим? – Якби вона була Шимодою, вже б здогадалася, як я ставлюсь до сигарет.

Мої слова ошелешили її.

– Що ж, вибачте, – нарешті промовила вона, взяла сумочку й пересіла на інше сидіння, далі від мене. Сумна, ображена й сердита.

Дуже зле. Такі темні очі...

Я знову взявся за ручку, щоб писати хлопчині з далекого минулого. Що я міг розповісти йому про пошуки спорідненої душі? Ручка застигла над карткою.

Я виріс у будинку, оточеному парканом із нефарбованими воротами з білих струганих дощок. У воротах просвердлили дві дірки, щоб через них міг дивитися собака. Пам'ятаю, якось пізно ввечері, коли місяць уже піднявся височенько, я повернувсь додому з шкільних танців. Зупинився, поклав руку на ворота й так тихенько, що навіть собака не почув, став промовляти сам до себе й до жінки, яку колись покохаю:

– Я не знаю, де ти, але ти живеш десь на цій планеті й одного дня ти і я торкнемося цих воріт так само, як зараз торкаюся їх я. Твоя рука торкнеться цієї дошки. Ось тут! Потім ми ввійдемо на обійстя, й перед нами відкриється усе прийдешнє та минуле. І ми станемо одне для одного тим, ким ще ніхто й ніколи в світі не був. Зараз не можемо зустрітись, і я не знаю чому. Та якогось чудового дня всі наші запитання знайдуть відповіді, й нас заполонить щось таке яскраве... і кожен мій наступний крок буде ще одним кроком на мосту, яким ми повинні пройти, щоб зустрітися. Скільки ж доведеться чекати? Відгукнись, будь ласка.

Багато чого з дитинства вже забулось, але ці хвилі біля воріт пам'ятаються. Кожне слово.

Що розповісти йому про неї? – "Любий Річарде! Чи відомо тобі, що минуло вже двадцять років, а я досі лишаюся самотнім?"

Я відклав записник, обернувся до вікна, але очі мої нічого не бачили. Сьогодні, звичайно, я підсвідомо готовий до деяких відповідей для нього. І для себе також.

Підсвідомість має виправдання. Важко розшукати ту жінку, Річарде, яка тобі потрібна! Ти тепер не такий згідливий, як колись, стадія неупередженості вже за плечима. І справді, все, в що ти віриш, за що ладен віддати життя, більшості людей може видатися смішним чи навіженим.

Моя пані, думав я, тобі не доведеться дошукуватись тих відповідей, що я вже знайшов. Цей світ навіть віддалено не такий, яким здається; все, про що ми думаємо, збувається; нічого надзвичайного нема в дивах. Ти та я. Ми доти не зійдемося, доки...

Я розгублено закліпав очима. Вона повинна бути достеменно такою ж, як я!

Звісно, вродливішою, бо я так люблю красу. Але вона повинна поділяти як мої упередження, так і пристрасті. Не можу уявити собі кохану жінку, за якою тягнеться хмара диму й сиплеться попіл. Якщо вона боїться літаків чи ще чогось, якщо не звикла покладатися виключно на свої сили, якщо їй бракує смаку до пригод, якщо в неї не викликають усмішки дрібнички, які я називаю гумором, то нічого в нас не вийде. Якщо вона не хоче ділитися грошима, коли вони є, й уявою, коли їх бракує, якщо їй не подобаються єноти... Ох, Річарде, все це було б надто складно. Без усього переліченого, та ще без багато чого іншого краще парубкувати й далі!

Їдучи з Луїсвілля до Бірмінгема Шістдесят п'ятим шосе штату, я наприкінці записника склав перелік під назвою "Досконала жінка". Закінчивши дев'яту сторінку, похнюпився. Важливим видавалося кожне слово. Та хто б міг відповідати цим вимогам... Я й сам не відповідав їм!

І я мовби враз протверезів, аж у скронях загупало. Сам нікчемний, а, бач, від інших вимагаю досконалості. Це тільки заганяє мене в глухий кут.

Що освіченішими ми стаємо, то менше здатні жити поряд з будь-ким. Що більше дізнаємося, то більше схильні до самодостатнього життя.

Я швиденько занотував цю думку. На вільному місці в кінці сторінки додав ледь помітними літерами: навіть я.

Невже треба все переписати? Чи можу я бути певним, що думки неправильні? Невже то добре, якщо вона палитиме, або ненавидітиме літаки, або ж не зможе обійтися без кокаїну?

Ні. Це нікуди не годиться.

Сонце заходило з мого боку автобуса; за хвилю геть стемніло. Я знав, там, у темряві, гостроверхі ферми, маленькі нивки, на яких зміг би приземлитися навіть "Фліт".

Бажання ніколи не даються нам разом із силами для їхнього втілення.

О Боже, де ж це мій "Довідник месії", – спохопився я. Напевно, вже давно прибраний плугом разом з бур'янами, куди я пожбурив його того дня, коли не стало Шимоди. Землею засипано сторінки, яких більш за все потребував читач. Колись я називав той "Довідник" чарівною книжкою, за що Шимода мене вишпетив. Ти можеш отримати усі свої відповіді де завгодно, говорив він. Навіть у торішній газеті. Заплющ очі, подумки прокажи запитання, а тоді навмання тицьни пальцем у текст. Ось тобі й відповідь.

В автобусі єдиним досяжним для мене друкованим текстом був замацаний примірник моєї книжки про Шимоду, точніше – верстка. З її допомогою видавець дав мені останній шанс згадати правопис і поцікавитися, чи справді хочу, щоб цей твір став єдиною в історії англійської літератури книжкою, яка закінчується комою.

Я поклав книжку на коліна, примружився й загадав запитання. Яким чином знайти найдорожчу, найдовершенішу жінку? Запитання ряхтіло перед очима, я навмання розгорнув книжку, тицьнув пальцем і подивився.

Сторінка 114. Мій палець зупинився на слові "привнести". Щоб привнести щось у своє життя, уяви собі, що все вже там.

По спині пробігли мурашки. Я давно не вдавався до цього способу й забув, наскільки він дієвий.

У салоні горіло світло. Я глянув у вікно, яке перетворилося на нічне дзеркало, й заходився шукати в ньому жінку з моїх мрій. Та дзеркало лишалося порожнім. Я ніколи не зустрічав спорідненої душі, отож не міг уявити собі її образу. Та й чи повинно це бути матеріальним зображенням, начебто вона насправді існує? Отакого ось зросту, з довгим темним волоссям, з очима кольору моря, кольору неба, наповненими усвідомленням своєї вроди, з чарівністю, яка щогодини трохи інакша?

Чи, може, краще обміркувати її моральні риси? Яскрава уява, інтуїція, накопичена сотнями минулих поколінь, кришталева чесність і незламна рішучість... Який образ може передати все це?

Сьогодні таке легко уявити, хоча раніше було непросто. Образи спалахували й танули, але я знав, що їх слід утримувати, щоб пізніше вони ожили в моєму житті.

Я силкувався, ще й прагнув побачити її, однак з'являлися тільки тіні, привиди, що поволі пропливали крізь давно вимуштрувану свідомість. Я, котрий мав хист виображувати найменші деталі всього, що тільки зважувався вигадати, не міг навіть приблизно сконструювати образ людини, яка повинна стати найважливішою в моєму житті.

І ще раз я спробував побачити її, уявити поряд.

Нічого. Відблиски від скалок розбитого дзеркала й ворушкі тіні. А більше нічого.

Не можу побачити, яка вона!

Невдовзі я припинив усі спроби.

Отака-то людська психіка (можу побитись об заклад): коли потребуєш її здібностей найбільше – в неї перерва на обід.

Не встиг я задрімати, перевтомлений сидінням в автобусі та потугами побачити її, як внутрішній голос гукнув мене, я перелякано здригнувся й прокинувсь.

"Агов, Річарде! – почув я. – Якщо від цього тобі покращає, то слухай! Ти шукаєш єдину в світі жінку? Споріднену душу? То знай, що ти вже зустрічався з нею!"

ТРИ

О восьмій сорок ранку я вийшов з автобуса в містечку десь посеред Флориди.

Хотілось їсти. Про гроші я не турбувався, та й хто б на моєму місці переймавсь цим клопотом, тримаючи в спальному мішку стільки доларів. Мене не полишала думка, що ж має трапитися тепер! Ось вона, тепла Флорида, але на зупинці не тільки жодної спорідненої душі, але й жодного знайомого. Даху над головою немає, зовсім нічого.

В кав'ярні, куди я завернув, висіло оголошення: власник лишає за собою право обслуговувати чи не обслуговувати будь-якого клієнта.

Ви маєте право робити абсолютно все, що вам заманеться, подумав я, але навіщо вішати отакі оголошення? Це наче свідчення переляку. Чого ви боїтеся? Невже сюди заходять бешкетники й трощать усе поспіль? Організовані злочинці? В цій ось кав'яреньці?

Кав'ярник спершу оглянув мене, потім перевів погляд на спальний мішок. Рукав моєї джинсової куртки знову розірвався там, де я недбало був зашив його, на спальному мішку видніло кілька масних плям від двигуна "Фліта". Я зрозумів, хлопець зважує, чи не настала бува та сама нагода скористатися проголошеним правом і відмовити мені. Я привітно всміхнувся:

– Як справи?

– Та нічого. – Кав'ярня була майже порожня, й він вирішив, що мене можна впустити. – Каву?

Кава на сніданок? Фе! Гірке пійло... його, напевно, мелють з деревної кори або з чогось подібного.

– Ні, дякую, – відмовився я. – Можливо, шматок лимонного пирога, якщо його півхвилини потримати у мікрохвильовій печі? І склянку молока.

– Зараз, – кивнув кав'ярник.

Раніше я б замовив шинки або ковбасок, та останнім часом цього вже не роблю. Що більше переконуюся в незнищенності життя, то менше хочеться бути причетним бодай і до мимовільного вбивства. Якщо навіть одна свиня з мільйона має шанс на споглядання світу замість того, щоб бути зарізаною мені на сніданок, то краще дам обітницю назавжди відмовитись од м'яса. А гарячий лимонний пиріг наминатиму залюбки в будь-який час.

Від пирога я отримав справжню насолоду й виглянув з вікна. Чи існує якась імовірність зустріти своє кохання в цьому містечку? Навряд. Заледве чи є місце, де це можливо. Надто мізерні шанси.

І хіба то правда, ніби я вже зустрічався з нею?

Якщо вірити наймудрішим з мудрих, ми знаємо всіх і кожного зокрема, хоча не обов'язково з ними знайомитись. А втім, мало приємного, коли доводиться звужувати пошук. "Агов, панно! Привіт. Ви пам'ятаєте мене? Оскільки свідомість не обмежена ані в часі, ані в просторі, ви повинні пригадати, що ми з вами давні знайомі..."

Ні, подумав я, такий вступ для знайомства не годиться. Більшість панночок знає, що на світі не так багато незнайомців, з якими можна забути про обережність, а оті слова, очевидно, викажуть мене з головою.

Подумки я перебрав усіх жінок, з якими раніше зустрічався.