Міст у вічність - Сторінка 5

Я переглянув усі картки на "коли", "мільйон". Нічого. На той випадок, якщо б книжка називалася "Що робити, коли ви несподівано забагатіли", я перевірив слова "що", "забагатіти" й "несподівано".

Спробував скористатися й іншими джерелами. З каталога "Книги в друці" дізнався: моя проблема полягає не в тому, що цієї книжки бракує в бібліотеці, – справа в тому, що такої книжки ще не написано.

Це неможливо, подумав я. Нехай я забагатів, але таке траплялося й іншим людям, отож хтось мав би написати таку книжку. Не про акції, облігації та банки. Не про ці речі мені хотілося дізнатись, а про те, що я мав би відчувати, про нові можливості, про маленькі нещастя, що чигають на мене й гарчать, про великі катастрофи, які, наче стерв'ятники, саме зараз обирають мене жертвою. Будь ласка, підкажіть мені хтось, що ж його чинити.

В каталозі жодної відповіді.

– Вибачте, пані... – сказав я.

– Що, добродію?

Я прохально всміхнувся. Ще з часу, коли навчавсь у четвертому класі, мені доводилося бачити штамп для проставлення дати, який кріпивсь на звичайному олівці, й ось зараз я його бачу в неї у руках, із сьогоднішньою датою.

– Мені потрібна книжка про те, як бути багатим. Не стати, а саме – бути багатим. Тобто, що треба робити, коли отримуєш багацько грошей. Чи можете запропонувати?..

Зрозуміло, вона звикла до дивних прохань. А може, моє прохання не було аж таким дивним... Цитрусові королі, баронеси-землевласниці, новоспечені мільйонери, – такого добра у Флориді було досхочу.

Випнуті вилиці, карі очі, волосся падає на плечі хвилями чорного шоколаду. Ділова, стримана в розмові з незнайомими людьми.

Слухаючи мене, вона пильно дивилася, потім звела очі вгору й трохи ліворуч. Так ми дивимося, коли згадуємо щось забуте. Вгору ж і праворуч (я читав про це) дивимося, коли намагаємось придумати щось нове.

– Не можу згадати... – сказала жінка. – Чому б не переглянути біографії заможних людей? Маємо чимало книжок про Кеннеді, Рокфеллера. Маємо й книжку "Заможні та надзаможні".

– Не думаю, що це саме те, що мені потрібно. А немає чогось на зразок "Як упоратися з несподіваним багатством?".

Вона з поважним виглядом похитала головою й замислилася. Цікаво, чи всі люди стають гарними, коли замислюються?

Жінка торкнулася переговорного пристрою на столі й приємним голосом промовила:

– Сара-Джін? Чи маємо ми книжку "Як упоратися з несподіваним багатством?".

– Уперше чую. Зате маємо "Як я заробив свої мільйони на торгівлі нерухомістю", три примірники...

Справа не йшла.

Я тут трохи посиджу й подумаю. Важко повірити. Повинна ж десь бути така книжка.

Бібліотекарка поглянула на мій спальний мішок, який за тутешнього освітлення здавався ще поплямленішим, і перевела погляд на мене.

– Якщо ви не проти, – тихо сказала вона, – то чи не залишили б ви свій пакунок з брудною білизною на підлозі? В нас нове драпірування...

– Так, добродійко...

Тут, на цих полицях з книжками, думав я, обов'язково повинна бути одна, написана про речі, які зараз мені слід знати. Єдиний мій висновок, якого відразу дійшов і без книжки, полягав у тому, що дурні дуже швидко розлучаються зі своїми грошима.

Коли йшлося про те, щоб посадити "Фліта" на клаптик поля, я мало комусь поступавсь, але цієї хвилини в бібліотеці Ґледіс Гетчінсон я подумав, що коли доведеться давати раду маєткові, то я не тільки поступлюся комусь, а виявлюся нечуваним невдахою.

Робота з паперами завжди мене неймовірно втомлювала, отож я сумнівався, що з грошима несподівано піде як по маслу. Гаразд, думав я. Себе я знаю й певен – ні мої слабкі сторони, ні сильні не зазнають змін. А другорядні речі, такі, як, скажімо, банківський рахунок, навряд чи зможуть змінити мою сутність легковажного, безтурботного літуна, яким мені завжди подобалося бути.

Згодом, ще хвилин десять безрезультативно покопирсавшись у каталозі й діставшись до слів "Щастя – Добре" і "Щастя – Погано", я капітулював. Не було потрібної мені книжки!

Заглиблений у сумніви, я вийшов на сонце, відчув, як несуться й рикошетять фотони, бета-частки та космічні промені, як безгучно вздовж і впоперек вони пронизують ранок і мене.

Я вже пройшов частину дороги містечком назад до кафе, коли спохопився: де мій спальний мішок? Я зітхнув і повернувся до бібліотеки під чимраз гарячішим сонцем з надією знайти забуте на підлозі поряд із шафою картотеки.

– Пробачте... – звернувся я до бібліотекарки.

– Я сподівалась, ви все одно повернетеся за своїми речами, – відповіла вона й промовила з неабиякою полегшею: – Адже не доведеться здавати пакунок із брудною білизною в бюро знахідок.

Я зрозумів, що вона каже правду, й повторив:

– Пробачте...

Хоч хай би скільки книжок уже існувало, але так багато лишається ще не написаними! Це схоже на стиглі сливи, що висять на верхівці дерева: не дуже весело дертись по хисткій драбині, звиватися змією поміж гіллям, дотягтись до них і рвати. Зате які вони смачні, коли вже по всьому!..

А телебачення? Чи так це приємно? Чи, може, робота над рекламою загострить мою неприязнь до натовпів? Як мені щезнути, якщо на мене не чекатиме літак, щоб злетіти над деревами й зникнути?

Я попрямував до аеропорту, єдиного місця в кожному незнайомому містечку, де пілот почуває себе вдома. Я знайшов його, слідкуючи за приземленням літаків, за невидимими слідами, що їх лишають невеликі машини, йдучи на посадку й злітаючи в небо. Виявилось, я перебуваю зовсім недалеко від початку злітної смуги, отож аеропорт поряд.

Гроші – це одне, а от обставина, що вас упізнають навіть тоді, коли вам хочеться тиші й спокою, – то вже зовсім інша справа. Хіба не це називають популярністю, славою? Трохи в тім є й втішного, мабуть. Однак що, коли цього вже ніяк не вимкнути за власним бажанням? Що, коли після телевізійних програм завжди знайдеться хтось, хто гукатиме: "Я ж вас знаю! Хвилинку, я сам згадаю... це ж ви написали оту книжку!"

Наближався полудень. Люди проїжджали й проходили мимо, не звертаючи на мене уваги. Для них я заледве чи перебував у видимому світі. Що вони знали про мене, крім того, що он якийсь один чимчикує до аеропорту з туго впакованим спальним мішком, і тому чолов'язі байдуже, чи проводжають його поглядами.

Коли зважуються стати знаменитістю, то відмовляються від такого привілею. Однак письменникові не слід цього робити. Йому досить того, що багато людей читає його книжки, що його ім'я відоме, а все ж він може лишатися невпізнаним. Може, на відміну від актора чи ведучого телепрограм.

Чи шкодуватиму я, якщо стану знаменитістю? Відповідь знайшлась одразу: так. У якомусь іншому житті я б, напевно, намагався прославитись. Нічого надзвичайного, нічого привабливого, попереджує теперішнє життя. Варто лише потрапити на телебачення – й ти пошкодуєш про це.

А ось і сигнальна башта. Біло-зелені вогні, що блимають уночі для позначення аеропорту. З носом, піднятим догори, приземлявся літак серії "Аеронка-Чемпіон" 1946 року випуску, двомісний тренувальний літак з фанери й із штурвалом у задній кабіні. Мені аеропорт сподобався ще до того, як я побачив його. Завдяки появі "Чемпіона".

А чим обернеться слава для моїх пошуків коханої? Перша відповідь прозвучала, наче постріл: слава буде смертельною! Ти ніколи не дізнаєшся, чи кохана справді кохає тебе, а не твої гроші. Послухай, Річарде. Якщо хочеш розшукати її, облиш наміри стати знаменитістю.

Ця думка промайнула занадто швидко, щоб перевести подих і зосередитись на ній.

Друга ж відповідь мала в собі стільки здорового глузду, що лише її я й почув. Моя світла споріднена душа, – вона ж не їздить від міста до міста в пошуках хлопця, який на пасовищах пропонує платні прогулянки літаком. Чи не зростуть мої шанси розшукати її, коли вона довідається про моє існування? Це ж особлива можливість, яка випадково з'явилася саме тоді, коли я потребую зустрічі!

І така ж випадковість приведе мою вічну кохану в потрібний час до екрана телевізора, коли передаватимуть телевізійне шоу й воно підкаже, як нам зустрітися. Затим широке визнання згасне. Я сховаюся у Ред Оаку, штат Айова, або в Естрелла-Сейлпорті, в пустелі поблизу Фенікса, поверну собі усамітнення, а потім знайду її! Хіба це так погано?

Я відчинив двері службового приміщення аеропорту.

– Привіт. Чим можемо вам допомогти? – Зі сліпучою усмішкою на обличчі жінка виписувала рахунки. Моє привітання застрягло десь між її усмішкою й запитанням; розгублений, я не знав, що сказати.

Як їй розтлумачити, що я тут не чужий, що й аеропорт, і сигнальна башта, й ангари, й "Аеронка", й навіть звичай авіаторів вітати колег зі щасливою посадкою були частиною мого життя, а зараз усе це кудись вислизає, змінюється з моєї-таки вини, а я не мав певності, що бажаю цих змін, бо минуле було мені добре знайоме, моя єдина домівка на землі.

Чим вона могла мені допомогти? Нагадати, мовляв, домівкою є все, що ми знаємо й любимо, домівка завжди з нами, хоч би де ми опинилися? Повідомити, ніби знає ту, кого я розшукую, або начебто якийсь чоловік приземлився годину тому в біло-золотому літаку "Тревел-Ер" і залишив для мене її ім'я та адресу? Підказати план, як розумно розпорядитися моїми статками? Що вона могла для мене зробити?

– Навіть не знаю, чим ви мені можете допомогти... – Я трохи розгубився. – Чи маєте в ангарі старі літаки?

– У нас є "Портфілд" Джіла Гендлі. Дуже старий. "Тайгер-Мос" Чета Девідсона. Моррісові Джексону належить "Вако", але він його тримає в ангарі "Т"... – Жінка засміялася. – "Чемпіони" вже теж старіють. Можливо, вам потрібний "Аеронка-Чемпіон"?

– Це один з найкращих у світі аеропланів, – сказав я.

Вона здивовано глянула на мене:

– Ні, це я пожартувала. Сумніваюся, що міс Рід коли-небудь продаватиме свої "чемпіони".

Я, напевно, здався їй покупцем. Невже люди відчувають, що незнайомець має мільйон доларів?

Вона й далі виписувала рахунки, а я помітив на пальці в неї золоту обручку.

– Чи можна мені на хвилю заглянути до ангара?

– Аякже, – всміхнулася вона. – Механіком у нас Чет. Він повинен бути десь поблизу, якщо ще не пішов обідати. Навпроти через дорогу.

– Дякую.

Я вийшов і заглянув до ангара. Так, він мені нагадав домівку. Тут стояла готова до щорічного техогляду свіжопофарбована червоно-кремова "Чесна-172": капот двигуна знятий, свічки запалювання вийняті.