Міст у вічність - Сторінка 12

помадки... з морозивом... І до кількох партій у шахи?

– Яка розбещеність! – сказала вона. – Я про гарячий шоколад. Невже ти досі не спромігся помітити, що я живу на насінні, сирих овочах та йогурті? А печиво – тільки за шахами.

– Гм. Я помітив. Аякже. І саме тому тобі не вистачає гарячої шоколадної помадки з морозивом. Коли ти її куштувала востаннє? Тільки чесно. Якщо минулого тижня – то так і скажи: минулого тижня.

– Минулого тижня?! Минулого року! Схожа я на людину, яка споживає морозиво? Поглянь уважно!

Я так і зробив. Уперше. Відкинувся на сидінні й розгублено закліпав, нарешті спостерігши те, що не сховалося б від очей найтупішого дядька: переді мною сиділа надзвичайно приваблива жінка. Розум, який сформував витончені риси обличчя, подбав і про відповідне тіло.

За місяці нашого знайомства вона лишалася для мене чарівним безтілесним ельфом, розумом, який став для мене неподоланним викликом, довідником кіновиробництва, класичної музики, політики, балету.

– То як? Схожа я на таку, що їсть морозиво?

– Чудово! Тобто, ні! Точно НІ. Твоє тіло не для шоколадної помадки! А щоб уже цілком точно, дозволь сказати тобі... – я зашарівся. Як на дорослого чоловіка, показав себе справжнім дурилом, подумав я... Річарде, негайно зміни тему розмови. – Одна маленька порція морозива, – скоромовкою докинув я, – зашкодити не може, принесе тільки вдоволення. Якщо ти звернеш зі шляху он туди, то ми зможемо запопасти кілька порцій шоколадної помадки, просто зараз...

Леслі поглянула на мене й усміхнулася, підтверджуючи усмішкою, що нашій дружбі ніщо не загрожує; зрозуміла, що я вперше спостеріг її тіло, й не заперечувала. Однак її друзі-чоловіїси, подумав я, справді були б проти, тож можна втрапити в халепу. Не сперечаючись, не вимовивши слова, я витер з пам'яті образ її тіла: для романтики залишалася моя досконала жінка. А Леслі треба зберегти такою, як вона є, – товаришем і партнером у справах.

ТРИНАДЦЯТЬ

– Це ще не кінець світу, – спокійно сказав мій фінансовий менеджер Стен, не дочекавшись, поки я всядусь у крісло навпроти його робочого столу. – Ми можемо назвати те, що трапилося, тимчасовим відступом. Вчора на товарній біржі Західного узбережжя вибухнула криза. Вони оголосили себе банкрутами. Трохи грошей ми втратили.

Стен завжди схильний применшувати, тому після його слів я ледве ворушив язиком.

– Скільки саме ми втратили, Стене?

– Близько шестисот тисяч доларів, – сказав він, – а точніше, п'ятсот дев'яносто з гаком.

– Пропали?

– Ну, колись за рішенням суду ти зможеш отримати по кілька центів за кожен утрачений долар, – відповів він. – Але я схильний вважати, що вони пропали назавжди.

Я облизав губи:

– Добре, що ми вкладали гроші в різні місця. Як справи з торговою палатою в Чикаго?

– Там також кілька невдач. Я впевнений, що вони тимчасові. Ти потрапив у найтривалішу смугу невдач. Мені ще ніколи не доводилося передбачувати такого. Цей стан не може тривати без кінця, але сьогодні справи в нас невтішні. Ти втратив майже вісімсот тисяч доларів.

Він назвав більшу суму грошей, ніж у мене будь-коли була! Як я міг утратити більше того, що мав? Він мав на увазі втрати на папері. Це паперові втрати. Бо хіба ж можна втратити більше, ніж маєш.

От якби навчитися розумно розпоряджатись грошима і, взагалі, було б непогано приділити пильнішу увагу цьому бізнесові. Однак мені б довелося витратити на науку не один місяць, а вміння поводитися з грошима – це не польоти, це задушливо нудне заняття. Навіть ілюстрації у підручниках мені не до шмиги.

– Усе не так зле, як здається, – сказав Стен. – Втрата мільйона доларів уріже податки до нуля, а ти втратив ще більше і тому цього року не плататимеш ані цента податків. Але якби був вибір, то, звичайно, краще б не втрачати такої суми.

Я не відчував ні злості, ні відчаю. Наче опинивсь у комедії ситуацій. Здавалося, варто різко розвернутись у кріслі, і я опинюся не в кабінеті Стена, а перед телевізійними камерами й аудиторією в студії.

Маловідомий письменник заробляє мільйони і миттєво позбувається їх. Хіба вам не знайоме таке кліше? Невже це справді один з епізодів мого життя? Поки Стен розповідав про невдачі, я шукав відповіді на ці запитання.

Люди з мільйонними прибутками завжди були кимось зі сторони. Тим часом я завжди лишався самим собою. Я – льотчик, гастролер, що розважає людей у небі над сіножатями. Дуже рідко стаю письменником. Лише тоді, коли до цього силує якась думка. Надто добра, щоб дозволити їй померти незаписаною... Що роблять такі ж, як я, маючи на своєму банківському рахунку не більше ста доларів, що є якраз тією сумою, яка може знадобитися, щоб витратити при необхідності за один раз.

– А ще можу сказати тобі ось що, – спокійно вів далі Стен. – Пам'ятаєш вклади, які ти зробив через Тамару, тобто вклади з високими відсотками в урядові позики за кордоном? Її клієнт зник і прихопив з собою всі гроші. Твоїх там було тільки п'ятдесят тисяч, але тобі слід знати про це.

Я не міг повірити почутому.

– Він же її приятель, Стене! Вона йому вірила! А він зник?

– Як у таких випадках кажуть, не лишив адреси. – Стен поглянув на мене пильніше: – А ти Тамарі повністю довіряєш?

О Боже! Бодай би обійтися без цього кліше! Гарненька краля видурила в багатого бевзя п'ятдесят тисяч доларів?

– Стене, ти натякаєш, ніби Тамара замішана в...

– Можливо. Тут, на зворотному боці чека, здається, написано її рукою... Ім'я інше, але рука її.

– Ти жартуєш.

Він відімкнув шухляду з паперами, вийняв конверт і простяг мені анульований чек. Там значилася компанія Сі-Кей Лтд з підписом Венді Смайта. Високі, розташовані одна біля одної літери, серед них дещо нижчі "і". Якби я побачив такі на конверті, я б заприсягся, що то писала Тамара.

– Так міг написати будь-хто, – сказав я і повернув йому чек.

Стен мовчав. Був переконаний, що гроші й досі в Тамари. Однак вона все ще лишалась у моїй юрисдикції; розслідування не проводитиметься. Я більше ніколи не задавав їй запитань, ніколи ані словом не нагадував про цю справу. І перестав довіряти.

– В тебе ще є гроші, – повідомив Стен. – І, звичайно, щомісяця надходитимуть нові. Після тривалої смуги невдач ситуація на ринку повинна змінитися. Ти можеш укласти те, що в тебе залишилося, в іноземну валюту. Мені натякали, в будь-який момент курс долара може впасти порівняно з німецькою маркою, і ти одним махом зможеш повернути всі свої збитки.

– Я нічого на цьому не тямлю, – сказав я. – Роби, що вважаєш доцільним, Стене.

Якщо уявити миготіння аварійних лампочок і сигнали попереджувальних дзвінків, моя фінансова імперія нагадувала атомну електростанцію за три хвилини до аварії реактора.

Зрештою я підвівся й підхопив свою пілотську куртку з бильця канапи.

– Колись ми поглянемо на сьогоднішній день, як на найнижчу точку, – сказав я, – а, починаючи з цього моменту, справи можуть обернутися на краще, еге ж?

Наче й не чуючи моїх слів, Стен додав:

– Я хотів ще ось що сказати. Хоча й важко. Ти знаєш прислів'я: "Влада псує людей, абсолютна влада псує абсолютно"? Так воно і є. І мене це, певно, теж стосується.

Я не зрозумів, про що він говорить, але боявся запитувати. З його обличчя нічого не довідаєшся. Стен зіпсутий владою? Неможливо. Я спостерігав його багато років і не мав найменших сумнівів щодо його порядності. "Мене це теж стосується" – може означати тільки те, що один раз він міг помилково переплатити за якимось рахунком. А потім, звичайно, виправив помилку, але тим не менше відчуває провину і обов'язок повідомити мені про неї. І очевидно, якщо каже мені про це, то надалі не має наміру припускатися таких помилок.

– Все гаразд, Стене. Має значення тільки те, що ми будемо робити далі.

– Правильно, – погодився він.

Я викинув цей випадок з голови. Що б там не залишилося від грошей, їм даватиме раду Стен, а також люди, яких він знав і яким довіряв, яким добре платили за їхні послуги. Чи можуть вони допустити, щоб наші складні оборудки з грошима розсипалися, як торба з пружинками, кинута з даху? Звичайно, ні, особливо зараз, коли нам ведеться так зле. Невдачі трапляються в усьому, але мої менеджери – люди тямовиті, думав я, і знайдуть вихід зі становища. Навіть не один і швидко.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

– Реактивний літак 155Х, – обізвався я, притримуючи кнопку мікрофона, – переходить з ешелону три, п'ять, нуль на ешелон два, сім, нуль, просить дозволу на зниження.

Я подивився поверх кисневої маски на доступні моєму зорові сім миль надвечірньої пустелі Південної Кароліни; повільно обертаючи літак навколо своєї осі, пересвідчився, яке безхмарне небо.

Річ у тім, що я летів на зустріч в університеті Лос-Анджелеса. Однак тішився тим, що прибув на кілька днів раніше.

– Один, п'ять, п'ять X, – відгукнулася служба управління польотами Лос-Анджелеса, – переходьте на ешелон два, два, нуль, не баріться.

Зниження зі швидкістю чотириста миль на годину було надто повільним як на мене. Я хотів опинитися на землі й побачити Леслі набагато швидше, ніж дозволяли можливості літака.

– Реактивний один, п'ять, п'ять X, переходьте на один, шість.

Я підтвердив отримання дозволу, ще нижче опустив ніс літака і збільшив швидкість. Стрілка альтиметра рушила вниз.

– Реактивний один, п'ять, п'ять X проходить висоту один, вісім, нуль, – повідомив я, – скасовує попереднє повідомлення.

– Реактивний один, п'ять, п'ять X, знімаємо вас із супроводу на висоті нуль, п'ять. Всього доброго.

Коли я постукав у двері будинку Леслі на околицях Беверлі-Гілз, на моєму обличчі все ще залишалися сліди від кисневої маски. З дому чулись гучні звуки симфонічного оркестру, – аж здригалися важкі двері. Я натис кнопку дзвінка, музика стихла, й на порозі стала вона: в очах виблискує море й сонячне сяйво, на губах привітна усмішка. Ми не торкаємось одне одного, навіть не подаємо рук, і нам це не видається дивним.

– У мене для тебе приємна несподіванка, – Леслі загадково всміхнулася.

– Я ненавиджу несподіванки. Вибач, ніколи про це не згадував, але рішуче ненавиджу несподіванки, зневажаю подарунки. Усе, що мені потрібне, купую собі сам. Якщо чогось не маю, значить воно мені непотрібне. Отож, у силу цього, – я намагався викласти свою думку якомога лагідніше й рішучіше, – коли ти мені пропонуєш подарунок, то даєш щось не потрібне мені.