Міст у вічність - Сторінка 16

Леслі знала й любила кожну квіточку.

Ми різні, різні, різні, – думав я, закінчуючи останній абзац. Але ж, Боже мій, я захоплений цією жінкою! Хіба мав я ще коли такого друга, як вона? Незважаючи на відмінності між нами.

Я підвівсь, потягся, вийшов через кухню в садок. Леслі стояла спиною до мене й поливала клумби. На час роботи вона зв'язала своє довге волосся "хвостом". Я потиху підійшов ближче й зупинився на відстані кількох футів од неї. Вона тихо наспівувала кішці.

– Моя кицечко, моя пухнастенька, моя маленька зіронько, якщо підеш гуляти, не заходь далеко...

Кішці пісенька очевидно сподобалася, але я обрав надто інтимний момент, щоб залишатися непоміченим. І тому озвався, начебто щойно підійшов.

– Як поживають твої квіти?

Леслі різко обернулася, не випускаючи шланг із рук. На мене зоріли широко розплющені очі. Здивовані. Я не сама в своєму садочку? Леслі тримала шланг на висоті грудей, але тиск води відрегулювала так, що вода розбризкувалася струменем завширшки в кілька футів. Я одразу вимок з голови до п'ят. Ми стояли навпроти одне одного, – нічого не казали й не рухалися з місця. А вода з шланга й далі щедро лилася на мене. Я мав такий вигляд, наче мене щойно рятували від пожежі.

Леслі злякано зіщулилася: спершу нажахана моєю несподіваною появою, а потім тим, на що перетворюється мій одяг. А я стояв нерухомо, бо вважав, що не личить зойкати й тікати, сподівався, що ось-ось вона схаменеться й відверне шланг.

Ця сцена так закарбувалась у моїй пам'яті, наче того дня Леслі тримала в руках не водяний шланг, а піскоструминний апарат: яскраве сонячне світло, садок навколо нас, налякано-здивовані очі, як при несподіваній появі білого ведмедя, що вдерся до садка, і єдиний засіб захисту – струмінь води зі шлангу. їй, мабуть, здавалося, що коли дуже довго поливати білого ведмедя, той перелякається й накиває п'ятами.

Я зовсім не почував себе білим ведмедем, якщо не брати до уваги крижаної води, яка не залишила на мені сухого рубця. Я нарешті прочитав у її очах, що вона помітила, якої шкоди заподіяла зовсім не білому ведмедеві, а партнерові у справах, другові, гостеві. Так само ошелешена, Леслі все-таки згадала про руку зі шлангом і повільно відвела струмінь води вбік.

– Леслі! – промовив я під акомпанемент сичання води, – це ж я... Потім вона засміялася крізь сльози. У безпорадних очах, уражених переляком, спалахували веселі іскринки. Очі просили пробачення. Сміючись і схлипуючи одночасно, вона кинулася мені на груди. З кишень мого піджака хлюпнула вода.

П'ЯТНАДЦЯТЬ

– Сьогодні з Флориди телефонувала Кетті, – повідомила Леслі, розставляючи на шаховій дошці фігури. – Вона ревнує?

– Неможливо, – відповів я. – Ревнощі не передбачені в моїх угодах із жінками.

Я нахмурився. Щоб правильно розставити свої фігури, мені ще й досі доводилося бурмотіти під ніс "королева на полі свого кольору".

– Вона хотіла дізнатися, чи тут не завелося, бува, в тебе подружки, бо останнім часом ти дуже часто літаєш до Лос-Анджелеса.

– Облиш, – сказав я. – Ти жартуєш.

– Чесно.

– І що ти їй відповіла?

– Порадила не перейматися. Сказала, що коли ти тут, то ні з ким не водишся, а проводиш увесь час зі мною. Я думаю, їй полегшало, але тобі, мабуть, слід для певності нагадати їй угоду про ревнощі.

Леслі на хвилину відійшла від столика, щоб покопирсатись у своїй колекції магнітних стрічок.

– Тут є Концерт Брамса №1 у виконанні Озави, Орманді й Мети. Який з них вибрати?

– Який завгодно, тільки щоб музика не відволікала від шахів.

Леслі збрижила лоба, вибрала касету й уставила її в хитромудру аудіосистему.

– Це для натхнення, – пояснила вона. – Для відволікання в мене є інші касети.

Ми грали півгодини. Напруга в партії наростала з першого ж ходу. Леслі щойно перечитала "Сучасні ідеї шахових податків". Це б мене доконало, якби за два дні до того я не прочитав книжку "Пастки, помилки й хитрощі в шахах". Партія розвивалася без видимої переваги жодної зі сторін. Потім я зробив чудовий хід, і рівновага порушилася.

Наскільки я розумів, будь-який хід, крім одного єдино вірного, приводив до поразки. Вона могла врятуватися лише в один спосіб – повільно просувати пішака, щоб захопити контроль над полем, навколо якого я вибудував свою хистку стратегію. Без контролю над цим полем усі мої зусилля були б даремні.

Та частина мого "я", яка серйозно ставиться до шахів, сподівалася, що суперниця помітить мій хід, ущент зруйнує мою позицію й змусить поборотися за своє інкрустовано-різьблене дерев'яне життя (я граю краще, коли вже нікуди відступати). Втім, я не міг уявити, як виборсаюся, якщо Леслі заблокує мою схему гри.

Та ж частина мого "я", яка розуміла, що це лише гра, сподівалася, що Леслі не помітить рятівного ходу, бо стратегія, яку я обрав, здавалась такою симпатичною й елегантною. Жертва королеви й мат за п'ять ходів.

На хвилю я заплющив очі, поки вона обдумувала ситуацію на дошці, й розплющив їх, коли зненацька мене вразила чудова думка.

Ось тут перед моїми очима столик і вікно, залите яскравими барвами дня. За ним відблискує Лос-Анджелес. Останній день червня розчиняється в морі. Силует зануреної в роздуми Леслі вимальовується на тлі кольорового мерехтіння. Вона застигла над дошкою, наче сполохана сарна. Розтоплений мед і вершки в серпанку пополудня. Тепле спокійне видіння, подумав я. Звідкіля воно? Хто його створив?

Спорудити маленьку пастку зі слів у кишеньковому записнику, помережити чорнилом і зловити у неї думку, поки не щезла.

– Вряди-годи, – писав я, – буває цікаво заплющити очі і в темряві промовити до себе: "Я чарівник. Коли розплющу очі, я побачу світ, який сам створив і за який виключно сам несу відповідальність". Після цього повіки поволі піднімаються, наче завіса над сценою. І справді, ось він, той світ. Такий, яким ми його створили.

Я швиденько записав цю думку, потім заплющив очі й ще раз перевірив: "Я чарівник..." А тоді повільно розплющив очі.

І побачив Леслі. Вона сперлася ліктями на шаховий столик, – обличчя в долонях, великі темні очі зустрілися з моїми.

– Що Вукі написав? – запитала вона.

Я прочитав їй написане.

– Цей невеличкий обряд, – пояснив я, – це спосіб нагадати собі, хто керує виставою.

Леслі теж спробувала.

– Я чарівниця... – Вона усміхнулася, коли розплющила очі. – Це спало тобі на думку щойно зараз?

Я ствердно кивнув.

– Я створила тебе? – запитала вона. – І я несу відповідальність за те, що вивела тебе на сцену? За фільми? За морозиво? За шахові партії і наші розмови?

Я знову кивнув:

– А хіба ти сама так не вважаєш? Ти – першопричина того мене, яким мене знаєш. Більше ніхто на світі не знає того Річарда, яким він є в твоєму житті.

– Цікаві нотатки. Прочитаєш іще щось із своїх записів, чи, може, я пхаю носа куди не слід?

Я ввімкнув світло.

– Мене тішить твоє розуміння, що це дуже особисті записи, – невимушено сказав я. Але був справді радий. Чи розуміла вона, що це ще одна нитка довіри між нами? По-перше, Леслі, яка поважала мої особисті таємниці, бажала познайомитися з моїми записами, по-друге, я таки прочитав їх. Підозрюю, що вона все гаразд розуміла.

– Тут кілька назв для майбутніх книжок, – сказав я. – "Скуйовджене пір'я: національний скандал очима орнітолога". А ось це може стати п'ятитомником: "Чому невдахи беруть у борг?"

Я повернувся на сторінку-другу назад, пропустив список покупок, перегорнув ще одну сторінку.

– "Поглянь у дзеркало, – очевидно одне: те, що ми бачимо, не є тим, хто ми є насправді". Це я записав після твоїх слів про дзеркало. Пам'ятаєш? "Коли ми озираємося на минулі дні, то виявляється, що вони промайнули, мов спалах блискавки. Час не має властивості тривати, і ніхто не живе вічно! ЩОСЬ зводить мости понад часом. Але що саме? Що? Що? Ти бачиш, не все тут доведено до пуття... "Найкращий спосіб сплатити чудову мить – отримати від неї насолоду". "Компроміси руйнують мрію". "Чому б не спробувати жити так, начебто ми надзвичайно розумні істоти?" "Як би ми жили, коли б були духовно досконалими?"

Я добрався до першої сторінки нотаток за цей місяць:

– "Як урятувати китів? Потрібно купити їх! Якщо китів купити, а потім зробити їх громадянами Америки, Франції, Австралії або Японії, то жодна країна світу не наважиться накласти на них руку!"

Я відірвав погляд од записника й подививсь у вічі Леслі:

– Цього місяця поки що все.

– Отож купувати їх? Так?

– Усіх деталей я ще не обдумував. Кожен кит нестиме прапор країни, якій належить. На зразок паспорта. Звичайно, з водонепроникним покриттям. Гроші, витрачені за придбання громадянства, надходять у щось на кшталт Фонду китів. Це вплине.

– А що робити з ними далі?

– Нехай пливуть, куди хочуть. Хай виховують маленьких китенят...

Леслі засміялася.

– Я мала на увазі твої нотатки.

– А... В кінці кожного місяця я перечитую написане, намагаюся зрозуміти, що несуть у собі ці нотатки. Деякі можуть перерости в оповідання чи книжку. А деякі – в ніщо. В нотаток дуже непевне життя.

– А сьогоднішні записи? Що вони означають для тебе?

– Ще не знаю. Деякі з них свідчать, що я не певний, чи ця планета справді є моєю домівкою. Тобі не доводилося відчувати себе лише туристом на планеті Земля? Буває, йдеш вулицею, й раптово все навколо тебе перетворюється на рухому листівку. Ось у цих скриньках мешкають люди, там вони ховаються від дощу й снігу. В стінах прорізані отвори, через які можна виглядати назовні. Пересуваються люди в менших скриньках різного кольору з колесами. Вони створили цю цивілізацію коробок, бо кожна людина думає про себе, як про істоту, зачинену у футлярі тіла. Руки, ноги, пальці, аби хапати олівці та інструменти. Слова, бо люди втратили вміння спілкуватись. Очі, бо втратили вміння бачити. Дивна маленька планета. Побувати тут цікаво. Але надходить час додому. Бувало в тебе таке відчуття?

– Якось було. Але не зовсім таке, – відповіла Леслі.

– Принести тобі чогось із кухні? – запитав я. – Якесь печиво абощо?

– Ні, дякую.

Я приніс печиво та молоко до столика.

– Записи нагадують мені про те чи інше. Допомагають пам'ятати, що я турист на Землі, нагадують чудернацькі тутешні звичаї, те, як мені тут подобається. Коли записую свої думки, я майже спроможний згадати, на що схоже місце, звідкіля я родом.