Міст у вічність - Сторінка 17

Існує магнетична сила, яка притягує нас, штовхає до огорожі на краю цього світу. В мене буває дивне відчуття, що ми прибули сюди з-за цієї огорожі.

В Леслі знайшлися запитання, а ще знайшлись відповіді, які мені досі не спадали на гадку. Вона знала світ, яким він повинен бути, і я міг закластися, що її світ такий самий, як теперішній, але без війн. У паралельному вимірі. Ідея повністю захопила нас – годинник розчинивсь у небутті.

Я простяг руку до шоколадного печива, спробував уявити, що воно тепле, і обережно надкусив. Леслі відкинулась на спинку крісла, її обличчям блукав загадковий усміх. Здавалося, вона справді зацікавилась моїми записами, думками, які я й сам особисто вважав вартими уваги.

– Чи розмовляли ми раніше про те, як пишуться книжки? – запитав я.

– Ні, – нарешті й Леслі взялась до печива. Її спротив упав, подоланий терплячою й немилосердною близькістю спокусливого наїдку. – Я б радо послухала. Впевнена, що ти почав писати дуже рано.

Дивно, майнуло мені. Я хочу, щоб вона дізналася, який я!

– Угу. Коли був малим, удома всюди були книжки. Коли навчився повзти, я натикавсь на них носом. Коли навчився стояти, то помітив, що вони скрізь, куди можна сягнути поглядом. І не до всіх допнешся. Книжки різними мовами – німецькою, латинською, грецькою, англійською, іспанською, на івриті.

Батько був священик у Вісконсіні й розмовляв німецькою. Англійську вивчив у шість років. Штудіював біблійні мови, ще досі добре ними володіє. Мама тривалий час працювала в Пуерто-Ріко.

Батько, бувало, читав мені оповідання німецькою мовою й перекладав їх. Мама балакала зі мною по-іспанськи, байдуже, що я не все розумів. Отож я виростав, так би мовити, в атмосфері слів. Гарний був час!

Я любив розгортати книжки, щоб поглянути, якими словами вони починаються. Письменники створюють книжки так само, як ми – своє життя.

Автор може підвести будь-яку дійову особу до будь-якої події з будь-якою метою, щоб висловити цим певну думку. І мені хотілося знати, як той чи той письменник розпоряджається сторінкою. Що він робить з моїми думками та моєю душею, коли я прочитую його слова? Любить він мене, зневажає чи йому й діла до мене нема? Виявилось, одні автори діють на читача, наче хлороформ, а деякі інші – як імбир з гвоздикою.

Потім я пішов до школи, навчився ненавидіти англійську граматику, таку нудну, що за п'ятдесят хвилин уроку я встигав позіхнути не менше сімдесяти разів, а після заняття давав собі ляпаса, аби прокинутись. Настав випускний рік у школі імені Вудро Вілсона в Лонґ-Бічі, штат Каліфорнія. І я обрав для себе навчальний курс "письменницька майстерність", щоб позбавити себе тортур курсу англійської мови. То було в кімнаті чотириста десять – письменницька майстерність, шостий урок.

Леслі відсунула крісло од шахового столика й уважно слухала розповідь.

Курс вів Джон Гартнер, футбольний тренер. Але ж, Леслі, цей Джон Гартнер виявився ще й письменником! Справжнім письменником! Він друкував оповідання в спортивних журналах, видавав книжки для підлітків: "Рок Тейлор – футбольний тренер", "Рок Тейлор – бейсбольний тренер". Він був здоровезний, наче ведмідь. Зріст – шість футів, п'ять дюймів, отакенні ручиська, невблаганний і справедливий, часом кумедний і сердитий, і ми добре знали, що він любить свою роботу, але й нас також.

Несподівано накотилася сльоза, і я швиденько витер її, подивувавшись, що так давно не згадував про велета Джона Гартнера... Вже десять років як він помер, й ось несподівані почуття стискають горло. Я швиденько повів далі розповідь, сподіваючись, що Леслі нічого не помітила:

– Гаразд, хлопці, – сказав Джон Гартнер на першому уроці. – Я знаю, ви прийшли сюди, аби не вивчати англійську мову. – В класі почулося винувате бурмотіння, всі потупили очі. – Так от, щоб ви знали, – докинув він, – коли хто з вас хоче отримати найвищу оцінку за семестр, то для цього існує один спосіб – ви мені покажете угоду за написаний і проданий вами твір. – Тут усі як один застогнали, завили, хтось навіть присвиснув... "О, пане Гартнер, це несправедливо. Ми маленькі нещасні школярі. Як ви можете вимагати від нас... це НЕСПРАВЕДЛИВО, пане Гартнер!" Він угамував клас одним словом, яке прозвучало, наче хиже ревіння:

– Четвірка теж непогано. Четвірка – це вище від загального рівня. Можна ж піднятися вище від загального рівня, не продаючи написаного? Так чи ні? Але п'ять – найвища оцінка. Невже ви не погодитеся зі мною, що продати щось написане власноруч – то найвища похвала і тоді ви варті оцінки "відмінно"?

Я взяв з тарілки передостаннє печиво й запитав:

– Часом не розповідаю тобі більше, ніж би ти хотіла почути? Тільки чесно.

– Я скажу, коли буде досить, – відповіла Леслі. – Розповідай, поки я тебе не спиню. Гаразд?

– Що ж. У ті часи мені ще хотілось отримувати найвищі оцінки.

Вона всміхнулася, й собі згадавши про шкільні табелі.

– Я писав багато, посилав статті й оповідання в газети та журнали. А ближче до кінця семестру послав одне оповідання в недільний додаток до "Лонг-Біч прес-телеграм". То була розповідь про клуб астрономів-аматорів. "Вони зустрічалися з місячним чоловічком".

Ти тільки уяви собі, як це мене вразило! Приходжу додому після школи, заношу з вулиці бак для сміття, годую собаку, а мама простягає мені листа: "Прес-телеграм"! Я заціпенів. Тремтячими руками відкриваю конверт, перескакую через слова, знову читаю з самого початку! Вони купують моє оповідання! До угоди додається чек на двадцять п'ять доларів!

Заснути я не міг, не міг дочекатися ранку, коли відчиниться школа. Нарешті я в школі, нарешті шостий урок. З театральним жестом кладу викладачеві на стіл чек. "Ось ваш чек, пане Гартнер!"

Бачила б ти його обличчя... Воно засяяло, Гартнер міцно потиснув мені руку. Я не міг нею поворухнути ще з годину. Гартнер повідомив класові, що Річард Бах продав новелу. І я почувся на голову вищим від інших. Щоб отримати "відмінно" за курс письменницької майстерності, докладати додаткових зусиль не довелось, і я гадав, що це й усе.

Подумки згадав той день... Двадцять років тому – чи вчора? Що діється з часом у нашій свідомості?

– Але ж це не те! – сказала Леслі.

– Що – не те?

– На цьому ж історія не закінчилася?

– Ні. Джон Гартнер продемонстрував нам, що означає бути письменником. Він працював над романом з життя вчителів. Називався роман "Вересневий поклик". Хотів би я знати, чи встиг він його закінчити... – Знову дивна сила перейняла горлянку. Я вирішив, що краще одним махом довести розповідь до кінця й змінити тему.

– Щотижня він приносив новий розділ книжки, читав його в класі, а потім запитував, як написали б його ми. То був його перший роман для дорослих. Ішлося про кохання, й Гартнер круто шарівся, читаючи нам окремі уривки. А часом підсміювався й хитав головою посеред речення, якщо вважав написане занадто відвертим чи занадто емоційним як на футбольного тренера, щоб зачитувати перед класом. Але найважче йому давалося зображувати персонажів-жінок. Ми одразу відчували, коли він занадто віддалявсь од теми спорту: розповідати про жінок для нього було все одно, що дибати по тонкій кризі. І ми аж нетямилися від задоволення, що можемо його покритикувати. Говорили: "Пане Гартнер, ця ваша добродійка не здається нам такою реальною, як Рок Тейлор. Чи можна якимось чином показати її нам, а не розповідати про неї?"

А він аж заходився від сміху, втирав чоло хустинкою й погоджувався з нами. Так, погоджувався! Бо велетень Джон того ж завжди вимагав і від нас. Він гримав кулаком по столі. Не розповідайте мені! Покажіть! Епізод! Приклад!

– Ви його дуже любили, правда?

Я змахнув ще одну сльозу.

– Ех... він був справжнім учителем, як маленький Вукі.

– Якщо ти любив його, то чому соромишся зізнатись у цьому?

– Я ніколи не соромився. Я справді любив його. І тепер люблю. І тепер.

Не усвідомлюючи, що роблю, я кинувся їй до ніг, обійняв її, уткнувся обличчям у коліна і захлипав. Я плакав за вчителем, про чию смерть дізнався цілком випадково, через багато років. Тоді я й оком не зморгнув.

Леслі гладила мене по голові.

– Все гаразд, – ніжно промовила вона, – все гаразд. Він, мабуть, дуже пишався тобою й тим, що ти писав. Напевно, теж тебе любив.

Які дивні почуття, подумав я. Так от як почуваєш себе, коли плачеш! Уже віддавна в найважчі хвилі я тільки міцніше зціплюю зуби, сталевим лезом відтинаю від себе смуток. Коли плакав востаннє? Не пам'ятаю... Того дня, коли померла мама? За місяць до того, як став курсантом авіаучилища і взявся заробляти собі право підніматися на крилах у небо в лавах військово-повітряних сил? З першого ж дня у війську я проходив інтенсивні тренування з контролю над емоціями: "Пане Бах, із цієї миті віддаватимете честь кожному комареві й кожній мусі. Чому віддаватимете честь усім мухам? Ви віддаватимете честь мухам, бо вони вже мають крила, а ви ще ні. Он там, на вікні, сидить комар, пане Бах. Рівняйсь! Кроком руш! Стій! Рівняння на комара! Рівняйсь! Віддати честь! Зітріть цю усмішку з обличчя, пане Бах. Розтопчіть її. Вбийте! А тепер підніміть, винесіть на двір і закопайте. Ви що собі гадаєте? Ми тут не жарти жартуємо! Хто керує вашими почуттями, пане Бах?"

Навколо цього й зосередилося моє навчання. Мало значення тільки одне: хто керує почуттями?

Хто ж ними керує? Я сам! Раціональний Я, логічний Я, той, що вивчає ситуацію, зважує, робить висновки, обирає спосіб дії, спосіб існування. І ніколи раціональний Я не зважав на свої емоції, на цю зневажену меншість усередині себе самого, ніколи не допускав її до керма.

Аж до сьогоднішнього дня, коли почав розмотувати стрічку минулого для своєї найкращої подруги-сестри.

– Вибач мені, Леслі, – сказав я, зводячись на ноги і втираючи обличчя. – Я не можу пояснити, що трапилося. Це зі мною вперше. Мені дуже шкода.

– Що – вперше? Ніколи не переймався чиєюсь смертю чи ніколи не плакав?

– Ніколи не плакав. Уже давно не плакав.

– Бідний Річарде... А може, навпаки, – тобі слід плакати частіше?

– Ні, дякую. Не думаю, що ставитимусь до себе схвально, якщо надто часто розводитиму нюні.

– Ти гадаєш, це погано, коли чоловіки плачуть?

Я повернувся до свого крісла:

– Інші можуть плакати, скільки їм заманеться.