Міст у вічність - Сторінка 18

Але не думаю, що це личить мені.

– О... – Леслі не знайшла, що відповісти. Я відчував – вона обмірковує мої слова, засуджує їх. Яка людина стане засуджувати іншу за бажання контролювати свої почуття? Щоправда, могла б любляча жінка, котрій набагато більше, ніж мені, відомо про почуття та про те, як їх висловлювати. За хвилину, не проголошуючи присуду, Леслі спитала: – А що було потім?

– А потім я даремно згаяв рік у коледжі. Хоча й не зовсім згаяв. Я брав уроки стрільби з лука й там познайомився з Бобом Кічем, який навчав літати. Навчання в коледжі було марною тратою часу, а от навчальні польоти докорінно змінили моє життя. Однак після закінчення школи я припинив писати, а потім залишив військово-повітряні сили, одруживсь, і виявилося, що не можу довго залишатись на роботі. На будь-якій роботі. На кожному новому місці я шаленів од нудьги й зрештою звільнявся.

Краще вмирати з голоду, ніж отак жити, двічі на день відмічаючи свою картку присутності на робочому місці. Й тоді я нарешті зрозумів, що мав на увазі Джон Гартнер, коли казав: "Ось так почуваєш себе, коли надрукуєш оповідання!" Сенс цих слів дійшов до мене через багато років після його смерті. Якщо школяр зміг надрукуватись, то чому цього не може зробити дорослий?

Я ошелешено спостерігав за собою. Ніколи досі цього не розповідав. Нікому.

– Й ось я почав колекціонувати відмови. Продав одне чи два оповідання, отримав масу відмов, письменницький човен ішов на дно, і я ледве зводив кінці з кінцями. Працював і кур'єром, і ювеліром, і креслярем чи проектантом, і тримався, доки така робота остогидала. Знову писав. Ще продав кілька оповідань. Знову відмови, човен тоне. Знаходжу ще якусь роботу... Ще й ще. Кожного разу човен тонув усе повільніше, аж поки я нарешті навчився якось утримуватися на поверхні. Ніколи не мав звички озиратись. Ось так і став письменником.

У неї на тарілці ще лишалося печиво, в мене – тільки крихти. Я лизнув палець і заходився виловлювати їх одну по одній. Не озиваючись, не перебиваючи розповіді, Леслі переклала своє печиво в мою тарілку. Залишила собі тільки одне.

– Мені завжди хотілося жити цікаво, – сказав я. – Минуло багато часу, перш ніж зрозумів, що тільки сам зможу привнести цікавинку в своє життя. Отож, займався тим, що мені хотілося, потім писав про це книжки й оповідання для журналів.

Леслі уважно стежила за мною, наче знала мене добрих тисячу років.

Ні з того ні з сього я почувся винним, сказав:

– Щось ніяк не зупинюся. Що ти зі мною зробила? Я казав тобі, що люблю послухати, але аж ніяк не розповідати самому. А тепер ти мені вже не повіриш.

– Ми з тобою однаково любимо слухати, – відповіла Леслі. – Розповідати – також.

– Краще закінчимо партію. Твій хід.

Я давно забув про свою елегантну підніжку. Згадував про неї стільки ж часу, скільки було потрібно Леслі, аби уважно вивчити позицію й зробити хід.

Вона не походила пішаком, який тільки й міг її врятувати. Мені було одночасно сумно й радісно. Принаймні матиме нагоду побачити, як закриється моя витончена пастка. Зрештою, саме так і вчимося, подумав я. Справа не в тім, чи програємо гру, а в тім, як ми змінилися завдяки їй, що отримуємо від неї такого, чого не мали досі, аби потім застосувати цей досвід в інших випадках. Хоч як це дивно, але, програючи, ми виграємо. Та поряд із цим мені все ж було сумно за неї. Моя королева рушила з місця, зняла з дошки коня, хоча той був під захистом. Зараз пішак повинен узяти королеву, яку я приніс у жертву. Вперед, бери королеву, маленький негіднику, тішся, поки можна...

Її пішак не взяв королеву. Натомість із одного краю дошки на другий перелетів слон. Темно-блакитні очі Леслі вивчали моє обличчя: якою буде реакція?

– Шах і мат, – самими губами промовила вона.

Неймовірно, але мене вщент розбито. Я замислився над тим, що допіру зробила ця жінка. Взяв до рук записник і списав півсторінки.

– Що ти записуєш?

– Нову непогану думку, – відповів я. – Зрештою, саме так і вчимося. Справа не в тім, чи програємо гру, а в тім, як ми змінилися завдяки їй, що отримуємо від неї такого, чого не мали досі, аби потім застосувати цей досвід в інших випадках. Хоч як це дивно, але, програючи, ми виграємо.

Леслі скинула черевички й умостилася на канапі, підібгавши під себе ноги. Я сидів у кріслі навпроти, обережно, щоб не подряпати скло, поклав ноги на кавний столик.

Навчати Леслі "кінської латини" було все одно, що спостерігати за здібним новачком на водних лижах після його першого старту. Опанувавши основні принципи цієї мови, вона відразу заговорила. Коли я був малим, навчання зайняло в мене кілька днів, упродовж яких я геть закинув алгебру.

– Гафураздфу, Лесфуліфу, – сказав я. – Тифу мофужешфу зрофузуфуміфутифу, щофу яфу кафужуфу?

– Яфу мофужуфу... яфу мофужуфу... афуякфужефу! – відповіла вона. – Якфу нафу кінфуськійфу лафутифуніфу скафузафутифу "пухнастик"?

– З вифучайфунофу, цефу – пухфунасфутикфу.

Як прудко Леслі схоплювала все нове. Яке задоволення для розуму – спілкуватися з такою людиною! Єдиний спосіб зрівнятися з нею – вивчити щось таке, чого вона сама ніколи не знала, винайти нові правила спілкування або покластися виключно на інтуїцію. Того вечора я обрав останнє.

– Спостерігаючи за вами, панно Перріш, я можу сказати, що ви вже давно граєте на піаніно. Он там я бачу ноти. Сонати Бетховена на пожовклому папері з давніми позначками олівцем. Я спробую вгадати... Це ще зі шкільних років?

Леслі заперечно похитала головою.

– Я почала ще до школи. Коли була маленькою, намалювала клавіатуру на папері, щоб мати на чому вправлятися. Бо не було грошей на піаніно. Відтоді я прагнула тільки одного – музики. Але минуло багато часу, перш ніж здійснилась моя мрія. Батьки розлучилися, мама захворіла, ми з братом якийсь час кочували з притулку до притулку.

Я зціпив зуби. Важке дитинство. Як воно впливало на неї?

– Коли мені минав одинадцятий, мама нарешті видужала, й ми перебралися до будинку, який ти міг би назвати руїнами часів громадянської війни. Обшарпані товсті стіни з тесаного, каменю, пацюки, діри в підлозі, забитий дошками камін. Ми винаймали це помешкання за дванадцять доларів на місяць, і мама намагалася якось дати всьому лад. Одного дня почула, що хтось продає старе піаніно, й купила його для мене! Воно обійшлось мамі в цілий маєток – сорок доларів. Але мій світ змінився. Я ніколи вже не була такою, як до того.

Я на один дюйм перемістився по іншій шкалі виміру:

– А не пам'ятаєш, чи ти грала на піаніно в попередньому житті?

– Ні, – відповіла Леслі. – Я не зовсім певна, чи вірю в інші життя. Але от що цікаво. Музика, написана не пізніше від Бетховена, до початку дев'ятнадцятого століття, дається мені дуже легко, наче я вже її колись знала, наче впізнаю ноти з першого погляду. Бетховен, Шуберт, Моцарт – мої старі друзі. Але не Шопен і не Ліст... їхня музика звучить для мене як зовсім нова.

– А Йоганн Себастіан? Він писав музику ще раніше, на початку вісімнадцятого століття...

– Ні, над його творами теж доводиться попрацювати.

– Якщо хтось грав на піаніно з початку дев'ятнадцятого століття, – припустив я, – то мав би знати Баха, еге ж?

Леслі похитала головою.

– Ні, його твори були втрачені, про нього згадали аж у середині минулого століття, коли знайшли й надрукували його рукописи. В 1810-у чи 1820 роках ніхто й гадки не мав про Баха.

У мене заворушився чуб.

– Не хочеш дослідити, чи жила ти в ті часи? Про те, як згадати свої попередні життя, я колись написав книжку. Хочеш спробувати?

– Можливо, іншим разом...

Чому вона проти? Як може така розумна жінка не бути певною, що наше існування – це щось набагато більше, ніж миттєвий спалах світла у вічності?

Пізніше, коли, як мені здавалося, щойно минула одинадцята, я глянув на годинник. Була четверта ранку.

– Ти знаєш, Леслі, котра година?

Вона прикусила губу, звела очі до стелі:

– Невже дев'ята?!!

ШІСТНАДЦЯТЬ

Мало приємного прокидатись о сьомій і відразу летіти до Флориди, подумав я після того, як Леслі підкинула мене до готелю, а сама зникла в ночі. Залишатися на ногах після десятої вечора – річ незвична для мене. Давалися взнаки ритми бувалого гастролера, який укладався спати відразу після заходу сонця. А лягти в ліжко о п'ятій, прокинутись о сьомій і після цього ще пролетіти три тисячі миль – випробування не з легких.

Зате стільки всього я дізнався від Леслі! Скільки сам хотів їй розповісти!

Нічого зі мною не трапиться, подумав я, якщо полечу трохи не виспавшись. Хіба на цьому світі так багато людей, яких я можу слухати і які готові слухати мене до четвертої ранку, коли вже давно скінчилося печиво, не відчуваючи при цьому втоми? З Леслі можливо. А ще з ким? – запитав я себе. Не дочекавшись відповіді, провалився в сон.

СІМНАДЦЯТЬ

– Леслі, вибач, що телефоную так рано. Ти вже не спиш? – спитав я того ж таки ранку, коли мій годинник показував початок дев'ятої.

– Уже не сплю, – відповіла жінка. – Як ти себе почуваєш, Вукі?

– Чи знайдеться в тебе сьогодні трохи вільного часу? Ми не встигли набалакатися вчора ввечері, й коли дозволить твій розпорядок дня, могли б пообідати разом. А може, й повечеряти?

Леслі мовчала. Я похопився, чи не поводжусь набридливо, й аж здригнувся. Не варто було телефонувати.

– Ти казав, сьогодні вилітаєш до Флориди.

– Я роздумав. Полечу завтра.

– Ох, Річарде, мені справді шкода. Я мала намір пообідати з їдою, тоді в мене запланована ще одна зустріч. А ввечері – ще одна. Мені дуже шкода, я б хотіла з тобою зустрітись, але ж думала – ти вже будеш далеко...

Це буде для мене наукою, подумав я. Не треба робити безпідставних припущень. Що їй – нема чим зайнятись, а тільки сидіти й теревенити зі мною? Я раптом відчув себе дуже самотнім.

– Не біда, – сказав я. – Зрештою, справді краще рушати. Я лише скажу, що мені дуже сподобався вчорашній вечір. Я міг би слухати тебе, розмовляти з тобою до останньої в світі крихти печива. Ти здогадувалась про це? Якщо ні, то мушу тебе запевнити.

– То було навзаєм. Але все те печиво, що ти мені згодував... Тепер цілий тиждень доведеться жити надголодь, щоб наступного разу ти зміг мене впізнати. Я дуже поправилася. Чому б тобі не полюбити насіння селери?

– Гаразд, наступного разу я захоплю з собою насіння селери.

– Не забудь.

– Повертайся в ліжко.