Міст у вічність - Сторінка 33

І вільний провести решту свого життя, перекидаючись пустопорожніми привітами з жінками, такими ж наляканими близькістю, як і ти сам. Подібний притягає подібного, братику. Якщо в тебе вже не лишилося навіть крихти здорового глузду, що його ти, як бачиться, не дуже шукаєш у цьому житті, то триматимешся пустопорожньої наляканої вигадки, – Досконалої Жінки, – доки згинеш від самотності.

Ти жорстокий, наче скалка криги. Належиш своїм жорстоко-холодним шахам і жорстоко-холодному небові. Своєю ослячою імперією ти зруйнував блискучу можливість. Тепер від неї лишилися самі уламки. Та й на ті осьось накладуть арешт за несплату податків.

Леслі Перріш давала тобі можливість у тисячі разів величнішу ніж хай там яка імперія. Але ж ти до смерті боїшся її, бо таким тямущим, як вона, тобі ніколи не стати, й тому ти збираєшся позбутись і її. Чи, може, скажеш, ніби вона тебе відцуралася? Її це не вразить, хлопче, бо вона не з тих, хто програє. Вона якийсь час посумує, трохи поплаче, бо не соромиться плакати, коли вмирає те, що мало б бути чудовим. Але вона одужає й стане вищою від усього.

Ти також покінчиш з цією історією. Хвилин за дві. Тільки міцно гримни своїми бісовими сталевими дверима, зачини їх щільно й більше про неї не згадуй. Замість того щоб підніматися вгору, тобі проста дорога вниз, і невдовзі ти досягнеш блискучих успіхів у підсвідомих спробах учинити самогубство, прокидатимешся нужденним, знаючи, що свого часу тобі подарували кришталево-чисте діамантове життя, а ти вхопив до рук свого замацаного бісового молотка і вщент його розгаратав. Опинився перед найскладнішим роздоріжжям свого життя й сам це розумієш. Вона вирішила не миритися з твоїм дикунським безголовим страхом, а в цю хвилину відчуває себе щасливою, що скинула з себе мертву вагу.

Що ж ти, чому не робиш того, що завше? Давай драла. Хутчіш на летовище, виводь літак і зникай у нічному небі. Лети, лети! Підшукай собі гарненьке дівча з сигаретою в одній руці й чаркою рому – в другій. Побачиш, як воно скористається тобою, щоб досягти чогось кращого в житті. А таке краще вже зараз у твоїх руках, але від нього ти сьогодні втікаєш. Утікай, дурнуватий боягузе. Втікай, щоб більше не чути моїх слів! Наступного разу побачиш мене в день смерті й тоді матимеш нагоду розповісти про свої почуття після спалення єдиного мосту...

Я хряснув дверима, зачинившись від його голосу, й у кімнаті стало тихо, наче в морі безвітряного дня.

– Боже ж ти мій, – сказав я сам собі, – ми стаємо такими емоційними!

Я розшукав листа, перечитав і знову вкинув до кошика для сміття.

Якщо не подобаюся їй таким, який є, то вельми любо з її боку признатися в цьому. Дуже шкода... якби ж то Леслі була іншою, ми могли б залишатися друзями. Але я не зношу ревнощів! Невже вважає мене своєю власністю, вирішуватиме за мене, з ким і як збувати свій час? Я відверто розповів їй про себе, про те, що думаю, про те, наскільки вона може довіритися мені в житті. Дарма, що це не ті облудливі слова "я люблю тебе", які їй хотілося почути від мене. Ні, панно Леслі Перріш, ви не дочекаєтеся від мене цих слів. Я лишуся чесним із собою, навіть якщо це коштуватиме мені безмірної радості щасливої пори.

Люба Леслі, тільки одного я ніколи не робив: ніколи не говорив неправди, не обманював тебе. Жив так, як розумів, згідно зі своєю вдачею, про що й тобі розповідав. Якщо зараз мій спосіб життя виявляється неприйнятним для тебе, то вже нехай. Мені шкода. Даремно ти не сказала мені цього раніше й не звільнила нас від зайвих клопотів.

Завтра зі сходом сонця рушаю, сказав я собі. Закину речі в літак і полечу туди, де ще ніколи не бував. У Вайомінг або в Монтану. Покину літак для Федеральної податкової служби, якщо його розшукають, і щезну. Десь позичу біплан і зникну.

Зміню ім'я. Вінні-Пух жив під іменем Сандерс, отож і я зможу жити під чужим. Буде весело. Джеймз Сандерс. А їм усім залишу банківські рахунки, літаки та решту майна, якщо їм так забаглося.

Ніхто й ніколи не довідається, що трапилося з Річардом Бахом. То буде для мене благословенна полегша.

Коли я щось напишу, якщо взагалі писатиму, то ховатимуся під новим ім'ям. Зможу робити все що захочу. І так само все облишити. Можливо, Джеймз Сандерс помандрує до Канади або ж в Австралію. Можливо, старий Джім повештається пущами Альберти або подасться на південь, до Санбері чи до Вотслі, на крилах "Тайгер-Моса". Можливо, навчиться австралійської говірки, перевозитиме пасажирів. Заробляючи саме стільки, аби вистачило на прожиття.

А тоді...

А тоді...

А тоді що, пане Сандерс? То це уряд збирається стерти Річарда Баха на порох чи ви самі? Хочете покінчити з ним, бо його покинула Леслі? Невже життя стане без неї таким беззмістовним, що вам байдуже, живий він чи вже мертвий?

Я добре замислився. Було б вельми привабливо піднятись у повітря, змінити ім'я й накивати звідси п'ятами. Але чи це саме те, чого мені хочеться найбільше?

– І в цьому полягає твоя найвища істина? – запитала б Леслі.

Ні.

Я осів на підлогу під стіною.

Ні, Леслі. Це не є моя найвища істина. Найвища правда полягає в тому, що мені доведеться ще чимало пройти, аби навчитися любити. Найвища істина в тому, що моя Досконала Жінка в найкращому випадку годиться для розмов, сексу, для скороминущих справ, для подолання самотносіті. Вона не для кохання, про яке дуже давно колись мріяв юнак, спинившись біля воріт своєї садиби.

Коли був юнаком, я мав уяву про те, що правильно, а що ні. Й коли припинив гастролі – також: знайти подругу життя, споріднену душу на всі часи, янголицю, щоб разом з нею пізнати світ і кохання. Жінку, яка б сколихнула мене, примусила змінитися, зростати, перемагати там, де в іншому випадку я не подужав би й здався.

Леслі Перріш, можливо, не є тією жінкою. Можливо, вона не є спорідненою душею, з якою ми зустрілись у взаємних пошуках. Але вона одна така... в неї розум. Леслі у тілі Леслі, це жінка, знайомство з якою не повинно викликати жалкування. Мені не доводиться її рятувати, не треба нічого пояснювати, хоч хай би куди я йшов од неї. Й вона настільки розумна, хай йому чорт, що в найгіршому випадку я міг би дуже багато перейняти від неї, перш ніж вона мене покине.

Якщо хтось доволі жорстокий, подумав я, щоб чинити всупереч законам життя, то навіть споріднена душа ладна відступити, залишити його напризволяще, згодна зачекати наступного життя, аби аж там сказати йому "добридень".

А що, коли я не втікатиму? Що мені втрачати, опріч стотонної сталевої плити, яка начебто мала захищати мене від болю? Якщо розпростерти крила, скинувши лати, то, можливо, я полечу достатньо вправно, аби мене не підстрелили. Наступного разу справді зможу назватися Сандерсом і податись у Порт-Дарвін! Той зухвалий голос, од якого я відгородився, мав рацію. Я відчинив двері, вибачивсь, випустив його на волю. Але він більше не промовив жодного слова.

Я справді постав перед найважливішим роздоріжжям свого життя. І не треба було ще раз мені про це нагадувати.

А може, то – випробування, наплановане сотнями інших моїх утілень на різних планетах і в різні часи? Невже зараз вони всі зібралися за склом, прозорим лише з одного боку, й спостерігають, сподіваючись, що я відмовлюсь од криці, або, навпаки, вболіваючи, щоб я не збувся лат? Цікаво, чи закладаються вони про те, що я робитиму далі?

Якщо й спостерігали, то там у себе за склом поводилися надзвичайно тихо. Жодного звуку. Навіть у голові перестало шуміти.

Шлях попереду розходивсь у два боки.

Два варіанти майбутнього, два варіанти життя: Леслі Перріш – або ж така безпечна й зручна Досконала Жінка?

Обирай, Річарде. Негайно. На землю лягає ніч. Якою буде твоя відповідь?

ТРИДЦЯТЬ ДВА

– Алло? – переводячи подих, озвалася вона. Її було ледь чутно, – заважали якісь гітари й ударні інструменти.

– Леслі? Це Річард. Я знаю, вже пізно, але чи не знайдеться в тебе часинки, аби побалакати?

Мовчанка. Музика гупала й кричала, а я чекав, що Леслі ось-ось покладе трубку. Щойно я мучився з вибором, нарешті зважився, що робити, а тут, виявиться, Леслі більше не цікавиться такими, як я.

– Так, – нарешті відповіла вона. – Я тільки зменшу гучність. Я танцювала. – В трубці прилився галас, а за мить знову почулося: – Привіт.

– Привіт. Я отримав твого листа.

– Це добре.

Я притиснув трубку до вуха й міряв кроками кімнату – туди, сюди – навіть не помічаючи, що не стою на місці.

– Ти справді хочеш отак просто все припинити?

– Не все, – відповіла вона. – Я сподіваюся, ми продовжимо разом працювати над фільмом. Хотілося б мати тебе за друга, якщо ти не проти. Я тільки хочу, щоб ми припинили завдавати одне одному болю.

– Я ніколи не хотів завдавати тобі болю. – Це просто неможливо – завдати їй прикрощів, думав я. Не можна допекти людині, якщо та сама не усвідомлює свого страждання...

– Все одно, мені боляче, – сказала Леслі. – Напевно, я не створена для таких відкритих взаємин. Спочатку все було гаразд, ми були такі щасливі разом! Зазнавали такої насолоди! Навіщо було постійно піддавати наші взаємини випробуванням? Задля людей, яким усе одно, або задля абстрактних принципів? Це нікуди не годиться.

– Чому ти так уважаєш?

– Колись я мала кицьку, – сказала вона. – Її звали Ембер. Велика пухнаста перська кицька. Ми з Ембер проводили разом кожну хвилину, коли я була вдома. В обід вона приєднувалася до трапези, разом ми слухали музику, вночі вона спала в мене на плечі; кожне з нас знало, що думає інше. А потім Ембер привела кошенят. Дуже гарненьких. Вони забрали ввесь її час і прихильність. Відтак ми з Ембер не всамітнювалися. Нам доводилось доглядати кошенят і поширювати свою любов на інших. І вже ніколи після появи кошенят я не була такою близькою з нею, як до того. Вона вже ніколи не була такою близькою зі мною аж до дня скону.

– Глибина нашої близькості з кимось обернено пропорційна кількості інших людей у нашому житті? – запитав я. І одразу пошкодував: Леслі могла сприйняти мої слова за кпини. – Ти гадаєш, нам треба було існувати виключно одне для одного?

– Так. Спочатку я погодилася з тим, що маєш безліч приятельок. Що ти робив, коли був не зі мною, то – твоя справа. Але коли об'явилася Дебора, або, якщо можна так сказати, спрацював "принцип Дебори", то я несподівано зрозуміла: ти переносиш свій гарем на захід і плануєш зробити мене його частиною.