Міст у вічність - Сторінка 37

Коли я приземлявся, в неї завше було напохваті щось прохолодне. Затим вона допомагала мені заштовхувати планер на його нічну стоянку. А вже після цього перетворювалася на Мері-кінозірку, подавала до столу вечерю в сяйві свічок і вислуховувала мої розповіді про денні пригоди.

Колись Леслі була сказала, що дуже чутлива до спеки, але зараз не подавала й знаку. Працювала самовіддано, наче солдат. П'ять днів підряд не знала спочинку. Ми чудово збували час, практикуючись у польотах, і велика заслуга в цьому належала їй. Леслі відмінно справлялася з обов'язками наземної команди. Так само досконало, як і з усіма іншими справами, за які бралася.

Чому саме в цей час я став віддалятись од неї? Невдовзі по тому, як вона зустріла мене після посадки, знову виросли мої мури, я мусив побалакати з іншими пілотами й не помітив, як Леслі зникла. Мені довелося самотужки штовхати планер на стоянку. В спеку це не так-то й легко. Але сил мені додало роздратування, що вона залишила мене самого.

Коли я ввійшов до трейлера, Леслі лежала долі й симулювала виснаження.

– Привіт, – гукнув я, втомлений важкою працею. – Вельми вдячний за допомогу.

Жодної відповіді.

– Саме те, чого я сподівався після справді важкого польоту.

Нічого. Леслі так само лежала на підлозі, ані пари з вуст.

Мабуть, помітила, що я трохи віддалився, мабуть, знову вгадала мої думки й розлютилася.

Ці ігри в мовчанку – зовсім дурна справа, – подумав я. Якщо її щось бентежить, якщо не до вподоби те, що я роблю, то чому б не сказати про це просто? Вона не розмовляє, то й я не озиватимусь.

Я переступив через неї й увімкнув кондиціонер. Затим ліг, розгорнув якусь вельми розумну книжку й почав читати, думаючи про те, що в нас не дуже привабливе майбутнє, якщо Леслі й далі себе поводитиме отак.

По якомусь часі вона поворухнулась. Незабаром підвелася, втілення безмежної втоми, і поплентала до ванної. Я чув, як насоси подавали воду. Леслі гайнувала воду, бо знала, що мені доводиться довозити кожну краплину води з містечка й самому заповнювати баки трейлера. їй хотілося додати мені додаткового клопоту.

Шум води припинився.

Я відклав книжку. Невже загадковість і чарівність нашого спільного життя в пустелі роз'їдає кислота мого минулого? Чи навчуся я пробачати Леслі шпичаки? Вона все розуміє неправильно й тому відчуває біль. Мені слід бути дорослим і навчитися пробачати, еге ж?

З ванної не чулося ні звука. Напевно, рюмсає, бідолашна.

Я підійшов до дверцят ванної й двічі постукав.

– Мені шкода, Вукі, – сказав я. – Я пробачаю тобі...

– РРРШІШІААААРХХХХХХХ!!!! – хижо вибухнуло зсередини. Пляшечки полетіли в стіну й посипалися додолу дрібними скалками; настала черга глечиків, щіток, фенів.

– ТИ, БІСІВ (ТОРОХ!) СУЧИЙ СИНУ! Я (ТРАХ-БАХ!) НЕНАВИДЖУ ТЕБЕ! ХАЙ БИ МОЇ ОЧІ ТЕБЕ БІЛЬШЕ НЕ БАЧИЛИ! Я ТУТ (Б-БАЦ!) ЛЕЖУ НЕПРИТОМНА, ЛЕДЬ, ДО БІСА, НЕ ВМЕРЛА ВІД ТЕПЛОВОГО УДАРУ, БО ВОЖУСЯ З ЙОГО ТРИКЛЯТИМ ПЛАНЕРОМ, А ЙОМУ НАЧХАТИ, БО ВІН, БАЧИТЕ, ЧИТАЄ КНИЖКУ. Я МОГЛА ВМЕРТИ, А ЙОМУ НАПЛЮВАТИ! (ДЗЕНЬК-БУМЦ-ГАХ!). ЯКЩО ТАК, ТО МЕНЕ ТЕЖ НЕ ОБХОДИТЬ ЖОДЕН РІЧАРД РАЗОМ З ДІДЬКОВИМ БАХОМ! ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ, ЩОБ Я ТЕБЕ БІЛЬШЕ НЕ БАЧИЛА, ДАЙ МЕНІ СПОКІЙ, ТИ, ГИДКА ЕГОЇСТИЧНА СВИНОТО! (ТАРАРАХ!)

Ніхто за все життя так не розмовляв зі мною. Я ніколи не бачив, щоб хтось отак себе поводив. Вона ж усе там потрощить!

Відчуваючи огиду, я гримнув дверима трейлера й побіг до "Меєрса", що пікся на сонці. Спека була несамовита, шкіру наче мурашками обсипало, але я нічого не помічав. Що з нею трапилося? Це задля неї я відмовивсь од своєї Досконалої Жінки? Який же я дурень!

Коли я ще гастролював, то мав ефективний засіб од агорафобії: відразу втікати від натовпу, летіти, куди очі світять, лишатися самому. Це був такий дійовий засіб, що я став застосовувати його, рятуючись од персонофобії, від якої він лікував не гірше. Якщо хтось мені не подобався, я кидав його й опісля вже не повертався до нього навіть подумки.

У більшості випадків то був досконалий засіб – одійти відразу, якщо хтось тобі діє на нерви. За винятком, звичайно, того випадку, шанси якого складають одну двомільйонну, коли цей хтось – твоя споріднена душа.

Я відчував пута на руках і ногах. Волів бігти, бігти, бігти. Вскочити в літак, запустити двигун, не зважати на погоду, нічого не перевіряти, просто піднятись у повітря абикуди, додати якомога більше газу й ГЕТЬ ЗВІДСИ! Потім десь приземлитись, будь-де, заправитися, знову запустити двигун, піднятись у повітря і, – ВПЕРЕД!

Ніхто не має права кричати на мене! Раз – і жодного разу більше! Такої нагоди в неї вже не буде, бо я зникаю назавжди. Трах-торох, готово, кінець, досить!

Одначе так і стояв, тримаючись за розпечену ручку дверцят аероплана.

Цього разу свідомість не дозволяла мені втекти.

Розум погоджувався: гаразд, гаразд, вона злиться на мене. Вона має право злитися. Я знову щось учинив не подумавши.

Я пошкандибав у степ, не добираючи шляху, щоб охолодити свій гнів, заспокоїти біль.

Це одне з моїх випробувань. Колись накиваю п'ятами, доведу, що чогось навчився. Насправді в нас усе гаразд. Вона тільки трішки той... Вона просто експресивніша за мене.

Я йшов і йшов, поки згадав про те, чого мене навчали під час курсу виживання. Можна загинути, якщо надто довго лишатися на такій спеці.

Можливо, ВОНА надто довго була на сонці? Можливо, вибухнула не від люті, а від спеки?

Гнів і біль щезли. Леслі захворіла від спеки, а я думав – це симуляція! Річарде, як можна бути таким несусвітнім дурнем?

Я поспішив до трейлера. Дорогою помітив квітку, яка ще не траплялася нам, швиденько викопав її з піску й загорнув в аркуш з нотатника.

Коли ввійшов, Леслі лежала на ліжку й схлипувала.

– Вибач, Вукі, – сказав я тихо, запустивши пальці в її волосся. – Мені дуже шкода. Я не знав...

Вона не відповіла.

– Я знайшов квітку... приніс тобі з прерії квітку. Як ти думаєш, їй потрібна вода?

Вона сіла, втерла сльози, похмуро розглянула рослинку.

– Так, їй потрібна вода.

Я приніс чашку, в якій мала жити квітка, й склянку води, щоб її напоїти.

– Дякую за квітку, – сказала Леслі через хвилину. – Дякую за вибачення. І ще одне, Річарде. Постарайся запам'ятати: якщо ти хочеш, щоб хтось був з тобою поряд усе життя, – ніколи не сприймай його як належне!

Наприкінці дня в п'ятницю Леслі повернулася після польоту задоволена, щаслива й сяюча. Пробула в небі добрих три години й приземлилася не через те, ніби не могла потрапити у висхідний потік, а тому, що на землі чекав своєї черги інший пілот. Задоволена й голодна, вона поцілувала мене й розповіла, чого навчилася під час польоту.

Я уважно її слухав і водночас готував салат. Старанно перемішав його й розділив навпіл.

– Я спостерігав, як ти приземлялася, – сказав я. – Наче Мері-кінозірка перед камерами. Ти торкнулася землі легко, мов ластівка!

– Твоїми б вустами... – відповіла Леслі. – Я ледь усе не зіпсувала, коли заходила на посадку, ледь утрималася на посадковій смузі. Погано розрахувала!

Втім, я бачив, що вона пишається своїм приземленням. Коли її хвалили, Леслі переводила мову на щось інше, на те, що зробила не зовсім вдало, аби пом'якшити шок від компліментів і переконати себе погодитися з ними.

Мені спало на думку, що настав час сказати їй:

– Я гадаю, Вукі, мені треба трохи політати.

Вона відразу зрозуміла, про що я говорю, перелякано подивилася на мене, але дала ще одну можливість змінити своє рішення в останню мить, заговоривши зовсім про інше.

– Зараз не варто. Потоки повітря зовсім холодні.

Я не став одступати й пішов навпрошки.

– Не маю на увазі планер. Хочу поїхати геть. Завтра після змагання. Що скажеш? Мені треба трохи побути самому. І тобі теж, га?

Вона відклала виделку й випросталася.

– Куди ти вирушаєш?

– Не знаю. Це не має значення. Будь-куди. Просто тиждень-два мені, здається, треба побути самому. – Не гнівайся на мене, сказав я подумки. Скажи, будь ласка, що ти розумієш – тобі теж хочеться побути на самоті, можливо, повернутися на часину до Лос-Анджелеса й зіграти роль у телевізійному фільмі.

Вона не відводила од мене очей, які випромінювали невимовлене запитання.

– Якщо не брати до уваги кількох непорозумінь, зараз ми ввійшли в найкращий період нашого життя. Ми щасливі, як ніколи досі, а ти зненацька хочеш дременути світ за очі, аби побути самому? Ти справді хочеш самотності, чи тобі потрібна одна з отих твоїх жінок, щоб потім повернутися до мене й знову почати відрахунок з нуля?

– Це несправедливо, Леслі! Я обіцяв тобі, що зміни відбудуться, і я змінивсь. Обіцяв, що не буде інших жінок. їх і немає. Якби я не витримав випробування, якби хотів зустрітися з кимось, я б обов'язково сказав тобі. Ти знаєш – я достатньо жорстокий, щоб нічого не приховувати.

– Так, знаю. – Риси й тіні обличчя не виражали нічого... Леслі щось подумки зі швидкістю світла сортувала, зважувала: причини, міркування, варіанти, альтернативи.

Я гадав, вона давно очікувала щось подібне. Мій цинічний руйнівник, ця змія у свідомості, піддавала сумнівам нашу здатність протриматися разом понад два тижні, а завтра виповнюється півроку, відколи ми живемо разом у трейлері, не провівши порізно жодного дня. Я подумав, що з часу свого розлучення я з жодною жінкою не залишався півроку. Але якщо вже так сталось, то пора зробити перерву.

– Послухай, Леслі. Що поганого в тому, щоб час від часу розлучатись? У кожному шлюбі трапляються вбивчі...

– О Боже, він знову за своє! Якщо я вимушена вислуховувати твої проповіді про причини, чому не слід любити... – Леслі підняла руки, щоб я не перебивав її, – ... я знаю, що тобі не до вподоби слово "кохання". Воно для тебе означає все те, про що ти мені говорив сотню разів. Ти не хочеш його навіть вимовляти, але зараз я вживаю саме його!.. Отож якщо ти хочеш, аби я знову вислуховувала твої проповіді про те, чому ти не можеш нікого любити, крім неба та своїх літаків, то ти краще помовч, бо я закричу!

Я лишався незворушним, намагаючись подумки поставити себе на її місце, але це мені не вдавалося. Що в тім поганого, якщо ми відпочинемо одне від одного? Чому її так лякає сама думка про те, щоб побути якийсь час нарізно?

– Кричатимеш, тобто підвищиш голос, – усміхнувся я у відповідь, чим спробував продемонструвати, що коли вже сам підсміююся над своїми священними правилами, то ми справді зайшли в жахливий період.

Та Леслі навіть не посміхнулась.

– Знову ти зі своїми клятими правилами! Доки – о Господи! – ти збираєшся тягати їх за собою?

Мене допекло.

– Якби вони були помилковими, я б тобі ними не надокучав.