Міст у вічність - Сторінка 35

Але в це я не міг повірити. Знав: те, що Леслі може зробити комусь іншому, могла б зробити колись і мені. А я ніколи не бачив, щоб вона когось обманювала чи комусь побажала зла. Навіть жорстоким людям, від яких свого часу натерпілася. Леслі пробачила їм усім.

Якби я дозволив собі зараз сказати їй те, що думав, то сказав би, що кохаю її. Я запитав:

– Ти теж дієш найкращим чином?

– Так, – відповіла Леслі.

– Тобі не здавалося дивним, що ми з тобою могли б стати винятком у той час, коли майже нікому не щастить витримати близькість? Без лементу, без грюкання дверима, втрати поваги, збайдужіння, нудьги?

– Ти хіба не вважаєш себе винятковим? – здивувалась вона. – Хіба не вважаєш і мене такою?

– Таких, як ми двоє, я зроду не зустрічав.

– Якби я розлютилася на тебе, то не думаю, що обійшлося б без криків і грюкання дверима. Я в таку мить можу жбурнути чимось, що трапиться під руку. Але це зовсім не означало б, що я тебе більше не люблю. Хоча цього тобі не збагнути, правда?

– Навпаки. Немає такої проблеми, яку б ми не змогли вирішити спокійно, міркуючи раціонально. Коли в нас виникає різнобій у думках, то хіба погано, якщо я скажу: "Леслі, я не погоджуюся з тобою через те й через те"? А ти відповіси: "Маєш рацію, Річарде. Твої докази переконали мене". І по всьому. Не треба змітати черепків, не треба лагодити двері.

– Це не залежить від нас, – озвалася Леслі. – Я переходжу на крик, коли налякана, коли, здається, ти мене не чуєш. Можливо, чуєш мої слова, але не розумієш. І, я боюся, зробиш таке, що вразить нас обох і ми потім шкодуватимем, а я бачу, як цього можна уникнути. Отож, коли не чуєш, мені доводиться говорити дуже голосно, аби ти почув!

– Тобто, якщо я слухатиму тебе, тобі не доведеться кричати?

– Так. Можливо, мені не треба буде кричати, – сказала вона. – А коли й крикну, то за кілька хвилин це скінчиться. Я висловлю все, що накопичилося всередині, й заспокоюсь.

– А я тим часом, наче повітряна кулька, похитуватимуся під стелею...

– Якщо ти не хочеш розсердитись, Річарде, то не треба мені дозоляти! Я сформувалася як досить спокійна й урівноважена особистість! Ніколи не вибухаю від першої-ліпшої марниці, зате ти себелюб, яких світ не бачив! Моє роздратування допомогло мені зупинити тебе, показати нам обом, що настала межа.

– Я ж тобі казав, що я егоїст. Із самого початку. Пообіцяв завжди робити те, що, на мою думку, відповідатиме моїм інтересам. І сподівався, що ти чинитимеш так само...

– Будь ласка, не набридай мені своїми правилами! – вигукнула Леслі. – Колись ти, мабуть, станеш щасливим, але зовсім не тому, що завжди думатимеш про себе. Якщо, звісно, зможеш обійтися без цього. Доки не знайдеш місця в своєму житті ще для когось такого ж важливого для тебе, як сам, ти завжди будеш самотнім, продовжуватимеш пошуки й утрачатимеш...

Ми розмовляли кілька годин. Наше кохання здавалося переляканим утікачем, що вихилився з вікна дванадцятого поверху, ладен кинутися сторчголів, тільки-но припиняться спроби врятувати його.

Говори, говори, казав я собі. Якщо ми не припинимо розмову, втікач не стрибне вниз і не впаде, скрикнувши, на бруківку. Втім, ніхто з нас не хотів рятувати втікачеві життя, якщо він не стане розсудливішим і міцним. Кожна репліка, кожна думка, якою ми обмінялися, були поривами вітру – часом наше спільне майбутнє майже звисало з вікна, іноді тремтіло й міцніше хапалося за лутку.

Що лишиться, коли втікач зірветься! Кілька теплих годин, відокремлених од часу, коли ми ще так багато значили одне для одного, коли я, стримуючи подих, насолоджувався близькістю цієї жінки. Вони заведуть у нікуди, навіть гірше, ніж у нікуди: до жахливих утрат.

Секрет пошуків людини, яку можна покохати, полягає, як колись мені сказала Леслі, в тому, щоб спершу знайти когось, хто може сподобатися. Ми близько зійшлися задовго до того, як стали коханцями. Вона мені подобалась, я захоплювався нею, довіряв їй. Довіряв! І зараз усе це спинилось над прірвою.

Якщо втікач посковзнеться, обоє Вукі не переживуть його падіння, настане кінець поросяткові з морозивом, чаклунці, богині сексу; помре "Банта", назавжди зникнуть шахи, кінофільми й заходи сонця. Її пальці, що миготіли над клавішами. Я більше ніколи не слухатиму музику Йоганна Себастіана Баха, ніколи не почую його таємної гармонії, бо вчився цього в Леслі. Не буде вікторин про композиторів. Я не зможу дивитися на квіти, не згадуючи про неї. Більше ніхто не стане таким близьким для мене. Зведи ще вищі мури, по версі натикай шпичаків, а потім збудуй ще один ряд мурів, додай ще шпичаків...

– Тобі непотрібні твої мури, Річарде! – вигукнула Леслі. – Якщо ми більше не побачимо одне одного, то невже ти не розумієш, що мури не захистять? Вони тебе ізолюють!

Вона намагається допомогти мені, подумав я. В останню хвилю перед тим, як розлучитися, ця жінка хоче, щоб я навчився ще чогось. Як ми можемо покинути одне одного?

– І поросятко... – промовила Леслі, – воно... воно не повинно загинути... Одинадцятого липня кожного року, я обіцяю... готувати шоколадну помадку з мороз... гарячу помадку з морозивом... і відзнач... пам'ять про найдорожче поросятко...

Голос уривався, я почув, як юна притискає трубку до подушки. Ні, Леслі, ні, подумки покликав я, вслухаючись у задушливу мовчанку пір'я. Невже воно зникне, наше зачароване місто для двох, міраж, що з'являється тільки раз у житті, щоб зникнути в тумані світу? Хто той, що вбиває нас?

Якби хтось сторонній утрутився в наші справи й намагавсь нас роз'єднати, ми б випустили кігті й розірвали його на шматки. А тут – це наша внутрішня справа, тут я сам виступаю в ролі стороннього!

А що, коли ми справді споріднені душі, подумав я, вслухаючись у її схлипування. Що, коли ми саме ті, кого я й вона розшукували все своє життя? Ми торкнулись одне одного й на коротку мить відчули, яким може бути земне кохання, а зараз через мої страхи розлучимося й більше ніколи не зустрінемось? Невже я проведу решту своїх днів без тієї єдиної, що її вже якось знайшов, але був занадто наляканий, щоб любити?

Неймовірні збіги! Вони дозволили нам зустрічатися в час, коли жоден з нас не був у шлюбі й не давав шлюбних обіцянок, не присвячував усього себе виключно якимсь важливим справам, не був надто зайнятим ролями в кіно, написанням книжок, подорожами, пригодами чи хай там чим, у що могли сліпо зануритися з головою. Ми зустрілись на одній планеті в одну епоху, досяглій однакового віку, виросши в одній культурі. Якби здибались багато років тому, нічого б не трапилося... Зрештою, ми справді зійшлися за кілька років перед тим, але так і розминулись у ліфті – ще не настав був наш час. І більше ніколи не настане знову.

Я тупцював туди-сюди півколом, на прив'язі телефонного шнура. Якщо за десять чи двадцять років вирішу, що не слід було її відпускати, де буде вона в той час? Що, коли повернуся через десять років, аби вибачитись перед Леслі, а виявиться, що вона вже носить інше прізвище? Що, коли взагалі не знайду її – будинок стоїть пусткою, Леслі виїхала й не лишила адреси? Що, коли вона вже буде мертвою, коли її уб'є те, що ніколи б її не торкнулося, якби я не полетів од неї того дня?

– Вибач... – Леслі втерла сльози й знову взяла трубку. – Я дурна гуска. Деколи шкодую, що не вмію себе тримати в руках так, як ти. Ти навчився легко прощатися, наче це для тебе не дуже важить.

– Усе залежить від того, кому випадає це робити, – пояснив я, втішений зміною теми розмови. – Якщо ми дозволяємо емоціям керувати нами, то в таких випадках, як цей, буває зовсім невесело.

– Так, – схлипнула Леслі, – зовсім невесело.

– Коли ти спробуєш заглянути наперед, уявити, що зараз – це завтра або наступного місяця, то що ти відчуєш? – спитав я. – Я теж намагаюсь уявити, й мені зовсім не стає краще. Без тебе. Намагаюсь уявити, як це бути самому, коли ні з ким побалакати годин дев'ять телефоном, коли потім приходить рахунок на сто доларів. Мені тебе страшенно бракуватиме!

– Мені тебе – теж, – сказала Леслі. – Річарде, як можна примусити когось зазирнути за ріг будинку, якщо він ще не дійшов до нього? Єдине життя, котре варто прожити, це чарівне життя, що само по собі вже магія! Я б усе віддала, аби тільки побачити, що на нас чекає попереду... – Вона замовкла на хвилю, добираючи слова. – Втім, якщо ти не здатен побачити, то, помоєму, його й не існує, еге ж? Навіть якщо воно в мене перед очима – насправді його немає. – В її словах чулася втома й покора. Ще трохи – й вона покладе трубку.

Чи тому, що я втомивсь, або боявся, або й те, й те. Хтозна. Щось без попередження клацнуло, вхопилось у голову. Й це зовсім не було радісним.

РІЧАРДЕ! – почувся крик. – ЩО ТИ РОБИШ? ТИ БОЖЕВІЛЬНИЙ, НЕСПОВНА РОЗУМУ? Це ж не метафора, це ти САМ хитаєшся на краю. Це твоє майбутнє, і якщо воно не встоїть, то ти станеш ЗОМБІ, живим мерцем. Збуватимеш час, поки знищиш себе до решти! Ти граєш із нею в ігри по телефону вже дев'ять годин. ЯК ГАДАЄШ, ЧОМУ ТИ ЖИВЕШ НА ЦІЙ ПЛАНЕТІ? ЩОБ ЛІТАТИ НА АЕРОПЛАНАХ? Ти тут, затятий негіднику, щоб навчитися КОХАТИ! Вона – твій учитель, а за двадцять п'ять секунд покладе трубку й ти вже ніколи її не побачиш! Лишилось десять секунд! Дві секунди! ГОВОРИ!

– Леслі, – проказав я. – Ти маєш рацію. Це я неправий. Я хочу змінитися. Ми спробували робити по-моєму – й нічого не вийшло. Давай спробуємо по-твоєму. Геть Досконалу Жінку, жодних мурів проти тебе. Тільки ти і я. Подивимося, що з того вийде.

На другому боці лінії запала мовчанка.

– Ти впевнений? – запитала Леслі. – Певний, чи говориш це, аби щось сказати? Бо якщо ти це сказав не подумавши, то буде ще гірше. Ти й сам знаєш, так я кажу?

– Знаю. І я впевнений. Ми можемо про це поговорити?

Знову мовчанка.

– Звичайно, можемо, Вукі. Чому б тобі не покласти трубку і не приїхати сюди? Поснідаємо разом.

– Гаразд, люба, – відповів я. – Бувай.

Коли контакт роз'єднався, я сказав у тишу телефонної трубки: "Я кохаю тебе, Леслі Перріш".

В абсолютній самоті, коли мене нікому було почути, слова, які я так зневажав, що ніколи не вимовляв їх, були істинними, мов світло.

Я поклав трубку. ОСЬ ВОНО! – закричав у порожній кімнаті. – ОСЬ ВОНО! Наш утікач знову в наших руках, урятований від падіння в безодню.