Міст у вічність - Сторінка 34

Я цього не хочу, Річарде!.. Знаєш, чого я навчилася від тебе? Зрозуміла, чого можна досягти, й тепер повинна простягати руки за тим, що, як я гадала, в нас уже було. Я хочу бути дуже близькою з людиною, яку поважаю і якою захоплююся, яку кохаю, з людиною, в якої викликаю такі ж почуття. Або це – або нічого. Я зрозуміла: те, чого шукаю я, зовсім не те, чого шукаєш ти. Ти не хочеш того, чого хочу я.

Я перестав міряти кроками кімнату, сів на бильце канапи. Темрява за вікнами навалилася на мене.

– І чого я хочу по-твоєму? – запитав я.

– Того, що в тебе вже є. Багато жінок, з якими ти ледве знайомий і якими не дуже переймаєшся. Поверхові залицяння, взаємне використання, жодних шансів на любов. Так я уявляю пекло. Пекло – це місце, час, сумління, Річарде, де відсутнє кохання. Жахливо! Позбав мене такої долі.

Леслі говорила так, наче й вона, і я вже прийняли рішення. Наче не лишалося надії на будь-які зміни. Леслі нічого не прохала. Вона висловлювала мені свої найвищі істини, знаючи, що я не погоджуся з ними.

– Я тебе глибоко поважаю й захоплююся тобою, – сказала Леслі. – Вважала тебе найдивовижнішим з усіх людей, яких знала досі. Але зараз я спостерігаю за тобою те, чого аж ніяк не хотіла б побачити. Хочу все припинити, поки ще вважаю тебе дивовижним.

– Чого я боявся, Леслі, то це того, що ми стали перетворюватися на власників одне одного. Моя свобода така ж важлива для мене, як...

– Свобода робити що? – випалила вона у відповідь. – Свобода від близькості? Свобода від кохання? Ти говориш про свободу шукати спочинок від радості в непогамовності та нудьзі? Маєш рацію... Якби ми лишалися разом, я б не хотіла, щоб у тебе була така свобода.

Гарно сказано! – майнуло мені, наче її слова були вдалим шаховим ходом.

– Ти чудово все пояснила... – сказав я вголос. – Тепер уже розумію, про що ти говориш, а раніше не розумів. Дякую.

– Будь ласка.

Я пересунув телефонний апарат. Колись мудрі голови неодмінно придумають телефони, яким буде зручно користуватися довше ніж одну хвилину.

– Гадаю, нам є про що поговорити. Чи можемо ми якось зустрітися?

Запала пауза, після якої я почув:

– Мені б не хотілося. Не маю нічого проти розмов по телефону, але бачитися не варто. Сподіваюсь, ти мене розумієш.

– Звичайно. Ніяких проблем, – сказав я. – Ти нікуди не поспішаєш?

– Ні, ще можу порозмовляти.

– Як по-твоєму, ми маємо можливість лишитися близькими? Я ще ніколи не зустрічав нікого схожого на тебе. А твої слова про дружбу, як мені здається, обмежуються написанням щирого листа й рукостисканням у кінці кожного фінансового року.

Вона засміялась:

– А що, не так погано. Щорічне рукостискання. Краще щоквартальне, оскільки ми такі добрі друзі. Те, що наш роман не триває, Річарде, не означає, що він зазнав поразки. Я гадаю, завдяки йому ми пізнали те, що повинні були пізнати.

– А може, свобода, про яку говорив я... Можливо, це – свобода змінюватися, бути трохи іншим наступного тижня в порівнянні з собою сьогоднішнім? А якщо двоє людей змінюються в різних напрямках...

– Якщо ми змінюємось у різних напрямках, – сказала Леслі, – то все одно не маємо майбутнього, еге ж? Я вважаю, двоє людей цілком можуть змінюватись, разом зростати й збагачуватися, замість того щоб принижувати одне одного. Дві одиниці в сумі можуть дати безкінечність, якщо їх правильно вибрати! Але так часто одне тягне другого вниз; одне хоче підніматися вгору повітряною кулькою, а друге висить на ньому мертвим вантажем. Мені завжди було цікаво, що трапиться, коли обоє, жінка й чоловік, захочуть піднятись у небо, наче повітряні кульки!

– Ти знала такі пари?

– Дуже мало.

– Але такі справді були?

– Дві чи три пари.

– Я не зустрічав жодної. Хоча... одну таку знаю. З усіх знайомих тільки одне щасливе подружжя. А решта... або жінка задоволена, а чоловік тягне вниз, або навпаки, або ж обоє – баласт. А щоб дві кульки – то велика дивовижа.

– Я думала, в нас так буде, – сказала Леслі.

– Це було б чудово.

– Авжеж.

– Як ти думаєш, що потрібно для того, – запитав я, – що б допомогло нам знову бути разом, як раніше?

Я відчував – Леслі хоче сказати: "Ніщо", але вона змовчала, уникаючи зайвої патетики. Леслі обдумувала відповідь, і я не став підштовхувати її.

– Як раніше... Я не думаю, що все може повернутися до того стану, який був раніше. І я не хочу цього. Я щосили намагалася змінитись, коли тебе не стало, навіть спробувала ходити на побачення з іншими чоловіками, аби перевірити, чи зможу протиставити твоїй Досконалій Жінці свого Досконалого Чоловіка. Нічого не вийшло. Сумно, сумно, сумно. Даремна трата часу... Я не дівчинка для розваг, Річарде, – повільно вела далі Леслі, – я змінилась настільки, наскільки хотіла цього сама. Якщо ти хочеш бути близьким зі мною, то тепер твоя черга змінюватися.

Я застиг.

– Якого роду зміни ти можеш запропонувати мені для роздумів? – У найгіршому випадку вона може запропонувати щось неприйнятне для мене, подумав я, а це не гірше від того, що маємо на даний момент.

Леслі задумалася.

– Я б запропонувала, щоб ми обміркували можливість стосунків, у яких будемо тільки ти та я. Ще одна нагода перевірити, чи ми повітряні кульки.

– Я ж не зможу... Отак одразу облишити зустрічатися з іншими жінками?

– Так. З усіма жінками, з якими спиш. Ніяких інших романів.

Настала моя черга помовчати, а її черга – спокійно перечекати тишу в слухавці. Я почувався, наче той заєць, якого мисливці загнали в глухий кут. Усім знайомим чоловікам, які погодились на таку умову, пізніше довелося шкодувати. їм якось щастило, хоча далеко не завжди, лишатися живими, після того як їх подірявили кулями.

І все ж, як я змінювавсь, коли був з Леслі! Тільки з нею міг бути таким, яким подобався собі найбільше. З нею я не соромивсь, не ніяковів. Захоплювавсь нею, вчився в неї. Якщо вона хоче навчити мене любити, то я принаймні міг би спробувати.

– Ми такі різні люди, Леслі: ти і я...

– Ми різні й водночас однакові. Ти думав раніше, що не знатимеш, про що розмовляти з жінкою, яка не любить літаків. Я не могла уявити, ніби збавлятиму час із людиною, яка не любить музику. Чи не може допитливість бути більш важливою, ніж схожість? Якщо ми різні, то можем отримувати задоволення, даруючи одне одному наші світи, віддаючи одне одному своє кохання, свій неспокій. Ти можеш вивчати музику, я – вчитися літати. І це тільки початок. Гадаю, так триватиме, доки ми житимем.

– Давай обміркуємо, – запропонував я. – Давай усе це обміркуємо. Ми обоє вже побували в шлюбі і в напівшлюбах також, у нас обох лишилися рубці, ми обіцяли собі, що більше не повторюватимемо помилок. Ти не бачиш іншого способу бути разом, крім як спробувати... спробувати одружитись?

– А які в тебе міркування?

– Мене цілком улаштовувало те, що було досі, Леслі.

– Влаштовувало... цього замало. Мене більше влаштовує лишатися самою й не вислуховувати твоїх виправдань, коли ти втікаєш, відсторонюєш мене, відгороджуєшся од мене мурами. Я буду єдиною твоєю коханкою – або не буду нею взагалі. Я вже скуштувала твого половинчатого варіанту: він не годиться. Принаймні мені.

– Це ж так важко, шлюбові властиві такі обмеження...

– Я ненавиджу шлюб не менше від тебе, Річарде, коли він робить людей посередностями, перетворює їх на зрадників, зачиняє в клітки. Я вникала шлюбу довше, ніж ти; з часу мого розлучення минуло шістнадцять років. Але я відрізняюсь од тебе ось у чому: вважаю, існує шлюб, який дає людині більше свободи, ніж мають неодружені. Навряд чи ти це розумієш, але я вважаю, в нас із тобою саме той випадок. Ще годину тому я б сказала, що не маємо шансів. Навіть не підозрювала, що ти можеш зателефонувати.

– Ось годі тобі. Ти ж знала, що я телефонуватиму!

– Ні, – відповіла Леслі. – Я була впевнена, що ти викинеш мого листа й кудись гайнеш літаком.

Вона вміє читати думки, подумав я й знову уявив собі, як даю драла в Монтану. Багато подій, незнайомі місця, нові жінки. Але тепер про це навіть думати було нудно. Я вже не раз так робив, знав, що це таке, вся картина була наче на долоні. Втеча мене не змінить, нічого мені не дасть. Вона просто не матиме сенсу. Ну, полечу кудись... і що з того?

– Я б не полетів нишком. Не зник би, залишаючи тебе розгніваною.

– Я не серджуся на тебе.

Я не повірив:

– Але ти сердишся саме настільки, щоб припинити найкращі в моєму житті взаємини.

– Послухай, Річарде, це справді так. Я не серджуся на тебе. Того вечора я була просто розлючена й сповнена відрази. Потім мені стало важко, я плакала. Але згодом перестала ридати й багато думала. Нарешті зрозуміла, що з усіх людей, кого я знала, тобі найкраще відомо, як жити. І що тобі доведеться жити так, доки ти змінишся. Нікому, крім тебе, не дано щось змінити. Як я можу сердитися на те, що ти робиш якнайкраще для себе?

Я відчув, що шаленію. Як треба кохати, щоб висловлювати такі незвичні думки! Адже саме зараз Леслі зрозуміла, що я живу в повній відповідності зі своїми уявленнями про те, як слід жити! Хто ще в цілому світі міг зрозуміти мене? Спалах поваги до неї викликав підозру до самого себе.

– Ну, гаразд. А що як я дію не найкращим для себе чином?

– Тоді я серджусь на тебе.

Сказавши ці слова, Леслі ледь не розсміялася; мені трохи попустило. Якщо вона здатна сміятись, то кінець світу ще не настав.

– Чи можемо ми вкласти контракт, прийти до чіткої, обережної угоди про те, які саме зміни нам потрібні?

– Я не знаю, Річарде. Здається, ти й далі бавишся в якісь ігри. А питання надто важливе. Ігри, літанія твоїх звичних слів, старі методи захисту, – все це мені більше не потрібно. Якщо тобі доводиться захищатись од мене, якщо маю постійно доводити, що я твій друг, що кохаю тебе, що не збираюся завдавати тобі болю, чи руйнувати твою особистість, чи занудити тебе до смерті, то з мене вже досить. Гадаю, ти мене вивчив добре й знаєш свої почуття до мене. Якщо боїшся мене, то ти справді боїшся. Я тебе відпустила, й цілком задоволена. Можеш мені повірити. Давай на цьому зупинимось. Ми залишимося друзями, гаразд?

Я обмірковував її слова. Так звик до своєї правоти, звик, що в кожній суперечці за мною останнє слово. Але цього разу, хоч як старався, не зміг відшукати помилок у її логіці. Докази не витримували б критики тільки в тому випадку, якби Леслі говорила неправду, якби хотіла завдати мені болю, ошукати чи знищити мене.