Міст у вічність - Сторінка 41

Я б міг це зробити. Однак саме зараз немає потреби випробувати себе.

Ми захоплено спостерігали за плазуном.

Я подумки зітхнув. Так, я відчув був дурний набридливий легкопередбачуваний наказ із підсвідомості: вбити! Що, коли рептилія вскочить у машину й стане всіх кусати? Краще взяти лопату й гримнути її по голові, перш ніж таке трапиться. Це – найсмертоносніша змія пустелі. Взяти рушницю й розстріляти її, перш ніж вона вб'є Леслі!

Ох, Річарде, яке розчарування, що певна частина тебе й досі мислить так потворно й жорстоко. Вбити. Коли ти досягнеш того рівня, де вже немає страху?

Я звинувачую себе несправедливо! Думка про те, щоб убити, народилася випадково, через переляк і божевільний здогад. Я не несу відповідальності за свої здогади, – тільки за вчинки, за остаточний вибір. Мій вибір – віддати належне цій змії. Вона є проявом істинного життя, такого ж істинного, як і ця двонога істота, яка звикла використовувати знаряддя праці, водити вантажівки, яка нікому не поступається запальністю й здатна навчатись. У цей момент я був готовий повернути лопату проти кожного, хто зважився б виступити проти нашої сміливої гримучої змії.

– Давай увімкнемо для неї радіо? – Леслі простягла руку до вимикача, знайшла станцію, яка передавала класичну музику, схожу на Рахманінову, й увімкнула апарат на повну потужність. – ВВАЖАЄТЬСЯ, ЩО ЗІ СЛУХОМ У ЗМІЙ ПОГАНЕНЬКО, – пояснила Леслі.

За хвилю змія пом'якшала й розслабилася, лишилась тільки одна петля. Впродовж кількох хвилин тільки раз висолопила язика. Чудово. Ви здали екзамен. Мої вітання. Музика у вас, щоправда, дуже гучна...

– Вона повзе геть, Вукі!

До побачення.

Панна гримуча змія без поспіху поповзла в зарості обабіч дороги й зникла.

– Бувай, – майже сумно гукнула їй навздогін Леслі й махнула рукою.

Я відпустив гальма, підвів вантажівку назад до трейлера, висадив мою дорогу пасажирку та її книжки про змій.

– Як ти гадаєш? – запитав я. – Нам тільки здалося, ніби змія розмовляла з нами? Гадаю, вона могла бути мандруючим духом, який на часину прибрав вигляду змії, щоб пересвідчитися, як ми впораємося з нашими страхами: вбивати чи не вбивати? Янгол, перебраний змією, який перевіряє нас на нашому шляху...

– Я не стану заперечувати, – відповіла Леслі, – але якщо відповідь негативна, то давай надалі виходити з трейлера з галасом, щоб попередити змію про нашу появу, гаразд?

ТРИДЦЯТЬ СІМ

Варто змінити спосіб мислення – й одразу зміниться світ навколо. Арізона виявилась досить теплою для нас, настала пора змінити краєвиди. Краще, напевно, рушити на північ, у прохолоду? Як щодо Невади? Чи не переїхати туди разом з трейлером і планером?

Там справді було прохолодніше: не сорок три градуси, а тільки сорок. Замість невисоких гір на обрії – дуже високі.

У трейлера відмовив генератор... Три дні на пошуки несправностей, ремонт, і він знову запрацював. Як тільки відремонтували генератор, відмовив водяний насос. На щастя, невтішна перспектива залишитися без води посеред мільйона акрів піску, всіяного кістками тварин, допомогла мені полагодити насос із допомогою кишенькового ножика й шматка картону.

Подолавши шістдесят миль дороги й повернувшись із поштою та водою, Леслі стояла в кухні й читала вголос листа з Лос-Анджелеса. Життя в пущі змінило наше сприйняття світу. Великі міста втратили реальність, і нам було важко уявити, що вони так само існують, що там усе ще живуть люди. Лист нагадав нам про все.

"Дорогий Річарде!

Мені дуже шкода, але я повинен сповістити Вам, що Федеральна податкова служба відмовилася прийняти Вашу пропозицію й вимагає негайної сплати одного мільйона доларів. Як Ви знаєте, вони мають право накласти арешт на все Ваше майно й присвоїти будь-яку його частину. Я пропоную якомога скоріше зустрітися з Вами. Щиро Ваш Маркарт".

– Чому вони відхилили нашу пропозицію? – здивувався я. – Я ж пропонував сплатити їм заборгованість повністю!

– Тут, напевно, якесь непорозуміння, – сказала Леслі. – Нам слід самим поїхати й розібратися, в чому справа.

Ми перетнули пустелю до заправки, де скористалися телефоном і домовились про зустріч на дев'яту ранку наступного дня, взяли трохи одягу в "Меєрс", промайнули над країною й ще до заходу сонця приземлилися в Лос-Анджелесі.

– Справа не у вашій пропозиції, – пояснив Маркарт наступного ранку. – Річ у тім, що ви знаменитість.

– Що,що?!

– Вам буде важко в таке повірити, я й сам про це ніколи раніше не чув. Зараз податкова служба дотримує політики не погоджуватися на компромісні пропозиції знаменитостей.

– Чому... чому вони мають мене за знаменитість?

Маркарт крутнувся на стільці:

– Я теж їх запитував. Агент, із яким розмовляв, каже, що він якось пройшовся коридором і навмання запитував людей, чи вони чули про Річарда Баха. Більшість опитаних дало позитивну відповідь.

У кімнаті запала могильна тиша. Я не вірив своїм вухам.

– Давайте говорити впрост, – сказала нарешті Леслі. – Федеральна податкова служба не прийняла пропозиції, бо якимось людям у якихось коридорах відоме ім'я Річарда. Ви це серйозно?

Адвокат розвів руками, несилий змінити те, що трапилося.

– Вони приймуть одноразову сплату в повному обсязі. Не погоджуються на поступове погашення боргу, якщо йдеться про відомих людей.

– Якщо б він був бізнесменом, вони б прийняли пропозицію, – сказала Леслі, – але оскільки він – Річард Бах, то вони не хочуть?

– Саме так, – підтвердив він.

– Це ж дискримінація!

– Ви б могли подати на них у суд. Можливо, навіть виграли б справу. Років через десять,

– Стривайте! В того хлопця є якийсь начальник? – вигукнув я. – Хтось же має бути...

– Той, що займається зараз вашою справою, і є начальником. До того ж він – автор цього знаменитого правила.

Я поглянув на Леслі.

– Що ми маємо зараз робити? – запитала вона в Маркарта. – Річард може віддати їм усі гроші, які має. Ми спродали все, аби внести першу частину боргу! Річард може виписати їм чек майже на половину суми, якщо вони погодяться не відбирати того майна, що в нього лишилося. Я гадаю, він міг би повністю розрахуватися протягом року, якщо тільки матиме можливість працювати й далі. Але ж Річард не може продовжити роботу над фільмом, не може навіть писати, якщо ці люди ладні забирати в нього все зі столу...

Обурення підказало мені ще один вихід.

– Інший агент! – утрутився я. – Неодмінно повинен існувати якийсь спосіб, щоб цю справу передали іншому агентові.

Адвокат пошелестів паперами на столі:

– Погляньмо. їх у вас уже було семеро: Буллей, Перосіт, Гун, Сейдист, Блатзукер, Фрейдкват, Біст. Жоден з них не хоче брати на себе відповідальності, жоден не хоче займатися цією справою.

Терпець Леслі ввірвався.

– Вони що, божевільні? Невже їм не треба грошей? Невже вони не розуміють, що ця людина хоче заплатити їм, не намагається викрутитись чи дійти угоди про зменшення боргу до тридцяти центів з долара? Річард прагне заплатити їм сповна! НЕВЖЕ ВОНИ ВСІ ТАМ ТУПОГОЛОВІ ІДІОТИ? – Вона зійшла на крик, від обурення на очі навернулися сльози.

Маркарт лишався таким спокійним, наче звик до подібних сцен.

– Леслі! Послухай. Ти мусиш зрозуміти: у Федеральній податковій службі працюють найменш інтелігентні, найбільш лякливі, злісні та мстиві люди, бридкіших немає ніде. Я це знаю. Я працював там три роки. Всі новоспечені правники, що спеціалізуються на податках, спочатку працюють там, щоб вивчити ворога. Якщо ви не працювали в ФПС, то вам буде нелегко працювати з податковим законодавством; ви просто не зможете повірити в те, з чим доведеться зіткнутися.

Слухаючи його розповідь, я відчував, як блідну.

– Поки ФПС вважає, що ви не маєте наміру дременути з країни, на ваші листи не відповідають, не реагують на телефонні дзвінки, часом ми не можемо пробитися до них місяцями. Ніхто з них не хоче брати на себе відповідальності в справах такого роду, з такими сумами грошей. Не дай Боже трапиться помилка – тоді преса не дасть їм спокою: "Ви відбираєте халупи в немічних бабусів, але Річардові Баху дозволяєте зволікати зі сплатою!"

– Чому ж тоді не накласти арешт одразу? Чому б не відібрати в мене все, що маю?

– Це теж може виявитися помилкою: "Річард Бах запропонував вам сплатити всю суму, якщо ви дасте йому відстрочку, однак ви наклали арешт на його майно, хоча воно не варте й половини того, що ви могли одержати..." Розумієте? Жодного рішення – набагато краще, ніж помилкове рішення. Ось чому ми мали справу вже з багатьма працівниками податкової служби, – сказав Маркарт. – Кожен новий агент підкидає гарячу картоплину в повітря, сподіваючись, що її передадуть іншому агентові, перш ніж картоплину доведеться самому ловити в руки.

– Але ж у ФПС, – проказала Леслі, – є регіональний керівник... Якщо ми звернемося до нього?..

Маркарт ствердно кивнув:

– Колись мені довелося працювати з ним. І я в першу чергу зателефонував саме йому й домігся розмови. Він сказав: "Ніяких винятків, ви повинні пройти через усі інстанції в установленому порядку". Заявив, що ми мусимо працювати з агентом, якому доручено вести цю справу, а потім з іншим і так далі.

Леслі кинулася в атаку, мов на шахівниці:

– Вони не бажають прийняти Річардову пропозицію, хоча він не може сплатити мільйон доларів одразу. Якщо накладуть арешт на майно – не зможе працювати. Якщо не приймуть рішення – однаково не зможе працювати, бо вони ж можуть накласти арешт наступного дня – й робота пропала. Якщо не працюватиме, то не заробить грошей, щоб сплатити решту боргу. Ми вже майже рік у такій невизначеній ситуації! Невже це триватиме до скону віку?

Адвокат уперше пожвавився:

– Можна сказати, час на боці Річарда. Якщо в цій справі не буде прийнято рішення протягом трьох років, він матиме право не сплачувати борг, оголосивши себе банкрутом.

Я почував себе так, наче п'ю чай з напівбожевільними героями Льюїса Керролла:

– Але коли я стану банкрутом, вони не отримають ні цента. Вони хіба не розуміють цього?

– Звичайно, розуміють. Але, я думаю, хочуть, щоб минув якийсь час, гадаю, вони не проти, щоб ви стали банкрутом.

– ЧОМУ? – запитав я. – Зовсім подуріли?.. Вони ж отримають мільйон доларів, якщо дадуть мені змогу платити.

Маркарт подивився на мене з сумом в очах:

– Ви знову дещо забуваєте, Річарде. Якщо збанкрутуєте, то рішення прийматиме не ФПС.