Міст у вічність - Сторінка 43

Тепер же й близько немає стільки грошей. І ще не скоро з'являться. Більшість літаків продано. Й одна жінка. Тільки одна. А життя минає дуже швидко, летить, наче човен на стрімких водах: настільки я змінився й виріс поряд з нею.

Наша освіта й розваги обмежуються нашим спілкуванням. Спільне життя виростало, мов літні хмари. Запитайте жінку й чоловіка, які під вітрилами перетинають океан, чи вони не нудьгують? Як же вони проводять час? Вони усміхнуться у відповідь. У році надто мало годин, щоб устигнути зробити все необхідне!

В нас – те саме. Часом ми мліли від захвату, часом сміялися до знемоги, вряди-годи на нас нападав переляк, ми бували ніжними, впадали в розпач, раділи, відкривали щось нове для себе, нас спалювала пристрасть... але ми зовсім не знали, що таке нудьга.

На основі цього можна написати чудове оповідання! Про те, як багато чоловіків і жінок ступають у ту саму річку, як усім їм без винятку загрожують одні й ті ж гострі, наче бритва, кліше, одні й ті ж смертельні небезпеки, через які перейшли ми з Леслі. Якщо ця ідея витримає випробування часом, подумав я, то варто розпакувати друкарську машинку! Колишньому Річардові так хотілось отримати відповідь на запитання "Що трапиться, коли вирушиш на пошуки спорідненої душі, якої в природі не існує, й зрештою таки знайдеш її?"

– Я помилявся, Вукі, коли сказав, ніби не знаю, – по хвилі озвався я. – Тепер знаю. Хочу, щоб у нас був будинок, де ми матимемо спокій і затишок, де будемо разом довго-довго.

Леслі знов обернулася до мене:

– Ти береш на себе це зобов'язання?

– Так.

Вона підвелася зі стільця й пересіла ближче до мене, в кількох дюймах від пустелі, на яку перетворилася підлога нашого трейлера, й ніжно поцілувала мене.

Леслі довго мовчала, тоді спитала:

– Вже маєш на гадці якусь місцину?

Я кивнув:

– Звісно, якщо ти не заперечуєш, Вукі. Ми б могли знайти місцину, де принаймні більше води й менше піску.

ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЬ

Три місяці заливали нас потоки каталогів з переліком об'єктів нерухомості, карт і місцевих газет з оголошеннями. Кілька тижнів ми провели в повітрі, виглядаючи з кабіни "Меєрса" місця, де можна поселитись, розглядали містечка з назвами на зразок "Рідний дім", "Щасливий табір" чи "Рододендрон". Але зрештою настав день, коли у віконцях трейлера на зміну полину та кам'янистій, пустелі з'явилися луки, вкриті весняними квітами, густі зелені діброви, повноводі річки.

Літл-Еплгейт-Валлі, штат Орегон. З верха нашого пагорба відкривалися краєвиди на двадцять миль довкруж. Як не вглядайся, заледве чи побачиш іще якийсь будинок. Однак будинки були. Вони ховалися між деревами та схилами, але тут ми відчули всамітнення й благословенний спокій. Тут буде наша домівка.

Спочатку невелика хатина – одна кімната з горищем, поки тривають переговори з податковою службою. Пізніше, коли проблему буде розв'язано, ми збудуємо поряд постійне житло, а в меншому поселятимемо гостей.

Податкова служба щось буркала собі під ніс, уникаючи в зміст моєї нової пропозиції, а місяці перетворювалися на роки. Навіть дитина могла зрозуміти, про що йдеться. Ніхто, щоправда, просто не заперечував. Я почувався іноземцем, який не розуміється на тутешніх грошах. Мені треба було сплатити рахунок, але я не знав, як це зробити, й запропонував податковій службі конфіскувати все, що їй до вподоби

Мою пропозицію знову передали іншому агентові в Лос-Анджелесі, він надіслав запит про моє теперішнє становище й отримав його. В наступні кілька місяців ми знову не одержали відповіді. Справу знову передали комусь іншому. Новий агент попросив подати новий звіт про фінансовий стан. Минуло ще кілька місяців. Ще один агент, ще один фінансовий звіт. Агенти змінювали один одного, наче аркуші календаря.

Леслі сиділа в трейлері й понуро перечитувала черговий запит про новий фінансовий звіт. Я почув такий самий слабенький утомлений голос, як колись у Мадриді, два з половиною роки тому:

– Ох, Річарде, якби я познайомилася з тобою ще до того, як ти влип у цю халепу! Цього б ніколи не трапилось...

– Ми зустрілися саме тоді, коли для цього настав час, – відповів я. – Якби здибалися раніше, я (ти теж це розумієш) зруйнував би твоє життя або ж рятувався б утечею. Тобі могло не вистачити терпіння, й ти порвала б зі мною, маючи для цього всі підстави. В нас нічого не вийшло б. Я був приречений пройти ввесь цей нелегкий шлях. Ніколи не зроблю цього знову, але я тепер – зовсім інша людина.

– Хвала Творцеві, – сказала Леслі. – Добре, що я зараз тут. Якщо ми виборсаємося, то обіцяю тобі: наше майбутнє зовсім не буде схоже на твоє минуле!

Час спливав, а податкова служба не хотіла помічати, що наше життя зупинилося.

Адвокат запропонував банкрутство. Цілком можливо, що зрештою дивна теорія Маркарта не була помилковою. Не зовсім гарний ендшпіль, подумав я, а все ж кращий, ніж пат. Такий кінець кращий за безкінечне повторення одних і тих самих ходів.

Ми зважували й так, і сяк, але не змогли дійти згоди. Банкрутство... Такий відчайдушний крок? Ніколи!

Замість подорожі до Парижа, Рима й Токіо, ми розпочали будівництво на груні.

Того дня, коли залили фундамент, я купував у містечку харчі й прочитав на одній вивісці: "Персональні комп'ютери".

Я ввійшов до крамниці.

– Леслі, я знаю, ти назвеш мене телепнем, – сказав я, повернувшись потім до нашого трейлера.

Вона обляпалася з ніг до голови, засипаючи траншеї з водяними трубами для сонячних батарей, керуючи екскаватором, готуючи грунт, пораючись у садку, вкладаючи всю силу й любов у підготовку обраного нами місця для дому.

Така приваблива, подумав я, наче над її обличчям попрацювали справжні фахівці з макіяжу, використовуючи для цього пилюку та багно. Вона не звертала на це уваги. Все одно доведеться приймати душ.

– Я знаю, ти посилала мене в містечко лише по хліб, – сказав я, – а також по молоко, салат і помідори, якби трапилися гарні. А знаєш, що я привіз натомість?

Перш ніж відповісти мені, вона сіла на стілець:

– О ні, Річарде. Ти ж не хочеш сказати, ніби купив... чарівні боби?

– Це подарунок для моєї коханої! – сказав я.

– Річарде, будь ласка! Що ти привіз? У нас зовсім немає місця! Чи можна твою покупку повернути?

– Якщо вона тобі не сподобається, ми можемо її повернути. Але ця річ не може не сподобатися тобі. Вона тобі дуже сподобається. Я провіщаю: ТВІЙ розум і ЦЕЙ пристрій...

– Ти придбав якийсь агрегат? У продуктовій крамниці? Він дуже великий?

– Ця річ має певне відношення до бакалії. Особливо до яблук.

– Річарде, мені приємна твоя турбота, але чому ти певний, що зараз мені потрібні саме яблука?

– Коли ти вийдеш з душа, Вукі, ти побачиш диво. Просто тут у трейлері. Обіцяю!

– Нам ще стільки всього треба зробити, й місця тут у нас небагато... Та річ велика?

Але їй не пощастило витягти з мене більше жодного слова. Зрештою вона розсміялася й пішла приймати душ.

Я протиснувся з коробками вузеньким коридорчиком, зняв з поличкистолика друкарську машинку, переклав книжки на підлогу, розпакував комп'ютер фірми "Apple" і поставив його на місце, яке раніше займала друкарська машинка. Сховав тостер і змішувач у шафку, аби звільнити місце для принтера. За кілька хвилин два дисководи було під'єднано, й екран засвітився м'яким світлом.

Я завантажив у дисковод редакторську програму й увімкнув машину. Дисковод задзижчав, щось зашурхотіло, а потім усе стихло. Я набрав на клавіатурі команду, ввів її в програму. На екрані з'явився й заблимав курсор.

Свіжа й чиста, Леслі вийшла з ванни, замотавши волосся рушником.

– Гаразд, Річарде! Мені вже не терпиться побачити, що ти привіз.

Я зняв з комп'ютера кухонний рушник.

– Ось воно!

– Річарде! – вигукнула Леслі. – Що це таке?

– Твій власний... КОМП'ЮТЕР!

Вона дивилася на мене, не знаходячи слів.

– Сядь поряд зі мною, – попросив я. – Натисни на клавішу "Контроль" і водночас – клавішу В. Це – одна з команд.

– Ось так?

Маленький світлий прямокутничок зник, а на екрані з'явився такий текст:

ДОБРИДЕНЬ, ЛЕСЛІ!

Я – ТВІЙ НОВИЙ КОМП'ЮТЕР.

РАДИЙ МОЖЛИВОСТІ ПОЗНАЙОМИТИСЯ З ТОБОЮ Й СТАТИ ТОБІ В ПРИГОДІ.

ГАДАЮ, Я ТОБІ СПОДОБАЮСЯ.

ТВІЙ НОВИЙ КОМП'ЮТЕР "APPLE".

ЧИ НЕ БАЖАЄШ ТИ ЩОСЬ НАПИСАТИ?

– Такий гарненький, – прокоментувала Леслі.

Вона спробувала надрукувати кілька слів: НАСТАВ ЧАС УСІМ ДОБРИМ ЛЮДЯМ ПРИЙТИ ДО...

– Я зробила помилку.

– Переведи курсор праворуч від помилки й натисни клавішу зі стрілочкою ліворуч.

Леслі виконала операцію, й помилка зникла з екрана.

– Чи додаються до нього інструкції?

– Він сам тебе навчатиме. Двічі натисни клавішу виходу, затим кілька разів – літеру М і виконуй те, що прочитаєш на екрані...

Впродовж наступних десяти годин я вже не мав нагоди побалакати з Леслі. Вона сиділа перед комп'ютером, наче в трансі, вивчаючи систему. Затим надрукувала перелік дрібниць, які слід було запам'ятати, склала план робіт, занотувала задуми, нарешті взялася за кореспонденцію.

Комп'ютер обходився без паперу, поки текст не був закінчений і підготований до друку: не потрібно нищити дерева для виготовлення паперу, який все одно викинуть через записані на ньому помилки.

– Вукі, – гукнула Леслі вже далеко за північ. – Я повинна вибачитися. Мені дуже шкода.

– Все гаразд, – сказав я. – Про що ти?

– Я думала, що ти бевзь, бо в нас тут є начебто все, що нам потрібно, а з новою електронною іграшкою чого доброго доведеться лишитися без даху над головою. Але я тобі нічого вранці не сказала, бо це ж був твій подарунок. Я помилялася! Він... – Леслі звела на мене очі, пошукала відповідного слова й з притиском вимовила його: – чудово організовує! Він змінить наше життя!

Леслі так захопилася можливостями комп'ютера, що в наступні дні мені не раз доводилось дуже чемно запитувати її, чи не можна й мені посидіти кілька хвилин за клавіатурою. Я теж хотів навчитися.

– Біднесенький, – неуважно відповіла вона й далі друкуючи. – Звичайно, тобі теж необхідно навчитись. Ось іще тільки хвилиночку...

Хвилини перетворювалися на години, на дні; я перестав заважати їй. А незабаром ще раз відвідав крамницю комп'ютерів і повернувся зі ще однією машиною "Apple" в багажнику. Для неї довелося шукати вільного місця: ми поставили ще один столик у найвільнішому кутку трейлера...

Комп'ютери були для нас дивовижею, але, крім того, слугували нам компасами в хащах графіків, планів та думок, які потребували нашої уваги.