Міст у вічність - Сторінка 42

Це буде ваше рішення – державу ні в чому буде звинувачувати! Нікому не доведеться брати на себе відповідальність. Нікого буде критикувати. Заборгованість скасують у законному порядку... А до того часу не все так зле, як може здатися. Поки вони приймуть рішення у вашій справі, ви можете спокійно витрачати свої гроші. Чому б не вирушити в подорож навколо світу, чому б не зупинятись у найкращих готелях, час від часу телефонуючи мені з Парижа, Рима, Токіо?

– Три роки? – перепитала Леслі. – Банкрутство? – Вона поглянула на мене. В очах світилося співчуття нам обом. Але гору взяло обурення. – Ні! Цього не буде! Ми повинні все залагодити! – Леслі зблиснула очима. – Уславлений він чи ні – скасуйте попередню пропозицію й спробуйте подати їм іншу. Нехай вона буде така приваблива, щоб вам не змогли відмовити. І, ради Бога, знайдіть когось достатньо сміливого, щоб погодився з нею!

Маркарт зітхнув, – мовляв, справа не в пропозиціях, – але погодився спробувати.

Вони зателефонували бухгалтерові, отримали консультації ще в кількох адвокатів. Через калькулятор пройшли додаткові колонки цифр, на столах зашаруділи нові папери. Плани пропонувались, плани відхилялися. Домовились про нові зустрічі наступного дня, тим часом ні на мить не облишали пошуків пропозиції, яка не загрожувала б урядовій установі жодним ризиком і від якої вона не змогла б відмовитися.

Поки Маркарт і Леслі працювали, я дививсь у вікно на небо. Наче пілот пошкодженого літака, був упевнений, що впаду, але не боявся цього. Ми витриваємо й почнемо все спочатку. Коли це станеться, відчуємо полегшу.

– Пам'ятаєш гримучу змію? – запитала Леслі, коли ми згодом спускалися ліфтом до автостоянки.

– Авжеж. Croandelphilis scootamorphulus. Для її отрути ще не винайдено сироватки, – відповів я. – Авжеж, пам'ятаю. Смілива була гадюка, еге ж?

– Коли стільки часу збуваєш, намагаючися домовитись із придурками з ФПС, починаєш розуміти, наскільки краще жити в пустелі й мати справу з дійсно чесною й відвертою в своїй ворожості гримучою змією!

Втомлені ми полетіли назад у Неваду, а коли нарешті дісталися пустелі, виявилося, що за час нашої відсутності трейлер пограбовано: двері виламано, книжкові полиці порожні, з шаф усе зникло. Пропало все, що ми лишили були в нашій хатині на колесах.

ТРИДЦЯТЬ ВІСІМ

Леслі була приголомшена. Вона снувала по пустелі в пошуках речей, до яких ми встигли звикнути, наче речі могли несподівано повернутися на свої звичні місця. Книжки, одяг, дерев'яні ополоники – символи домівки, навіть щітки для волосся, – все пропало.

– Не біда, Вукі, – втішав я її. – Ми втратили тільки речі. Оскільки ФПС ніяк не вирішить, що робити, ми маємо ще доволі грошей. Одна поїздка в місто – й ми все купимо.

Леслі наче й не чула, підвівши погляд під порожньої шухляди столу.

– Річарде, вони забрали навіть нитки...

Я з усіх сил намагався підбадьорити її:

– Ти ба, а ми думали, що на всьому світі нитки залишалися тільки в нас! Ти подумай, як ми когось ощасливили... комусь дістався цілий клубок ниток! І обпалені дерев'яні ополоники! І надщерблені тарілки.

– Наші тарілки не були надщербленими! – відповіла вона. – Ми їх разом купували. Ти хіба не пам'ятаєш?

– Гаразд, купимо нові. Як щодо того, щоб цього разу придбати оранжево-жовтий посуд? І трохи більші чашки, ніж у нас були. Ми можемо закупити всю книжкову крамницю, а ще нам потрібен новий одяг...

– Справа не в речах, а в їхньому значенні. Невже тобі не болить, що якісь приблуди вдерлися до нашого будинку й забрали символи нашого життя?

– Болить, якщо дозволити собі таку розкіш, – відповів я. – Зараз ми вже нічого не вдіємо. Що сталося, те сталось, і що швидше ми залишимо цю пригоду в минулому, то краще. Якби сум міг допомогти, я б сумував. А допоможемо ми собі тим, що викинемо все з голови й купимо нові речі. Ну, обчистили усенький наш трейлер, і що з того? Головне – це ми, еге ж? Краще бути разом у пустелі щасливими, ніж нарізно в палацах, де повно тарілок і ниток!

Леслі втерла сльозу й зітхнула.

– Маєш рацію, – сказала вона. – Але, мені здається, я змінююся. Колись казала: вдершись до мого дому, злодії можуть хапати все, що їм заманеться, я не збираюся нікому завдавати болю, захищаючи своє майно чи саму себе. Але ось – маєш. Досі мене обкрадали тричі, сьогодні знов обікрали. Щойно я вирішила, що з мене досить. Якщо ми збираємося й надалі жити в пустелі, то буде несправедливо, що ти станеш нашим єдиним захисником. Я не хочу стояти осторонь. Я куплю собі зброю!

За два дні в її житті одним страхом стало менше. Несподівано Леслі, яка не зносила навіть згадки про зброю, стала так управно поводитися з рушницею, наче рейнджер на бойовому посту.

Вона наполегливо вправлялась у стрільбі; над пустелею лунала канонада, немов тривала остання битва за Ель-Аламейн. Я підкидав бляшанки, й Леслі влучала в кожну п'яту зі свого револьвера "магнум" калібру 0,357, потім – у три з п'яти, ще згодом – у чотири.

Поки Леслі заряджала вінчестер, я, замість мішеней, розкладав на піску відстріляні гільзи, відходив убік і спостерігав, як вона цілиться й натискає на спусковий гачок. Зараз Леслі вже не жмурилася при пострілах, мішені зникали одна за одною, зліва направо, зі свистом у повітря злітали скалки свинцю й пісок.

Мені було важко зрозуміти, що з нею трапилося після грабунку.

– Ти гадаєш, – запитував я, – що коли б хтось пробрався до трейлера, ти б його...

– Хоч хай би хто вдерся туди, де я перебуваю, він пошкодує! Якщо комусь не захочеться отримати кулю, то краще йому облишити розбій і зайнятись іншим бізнесом! – Побачивши вираз мого обличчя, Леслі розсміялася. – Не дивись на мене зизим оком! Ти думаєш так сзмр, й добре це здаєщ,

– Навпаки! Я ставлюся до цього по-іншому.

– Як саме?

– Завжди говорю, що ніхто не повинен помирати. "Не вбий" – не заповідь, це – обіцянка: "Ти не зможеш нікого позбавити життя, хоч і намагатимешся. Бо життя незнищенне. Але якщо наполягаєш, то ти вільний вірити в смерть". Якщо ми вчинимо спробу пограбувати будинок, господар якого чекає на нас із рушницею в руках, – вів я далі, – то цим самим говоримо господареві, що втомилися вірити в життя, вірити в цю планету, тож просимо зробити нам послугу й перемістити нашу свідомість із цього рівня на інший за допомогою пострілу з метою самозахисту. Ось як я до цього ставлюся. Невже помиляюсь? Як ти гадаєш?

Леслі засміялася, послала ще один набій у затвор рушниці.

– Я не знаю, Річарде, хто з нас двох більш холоднокровний.

Вимовивши ці слова, вона затримала подих, прицілилася й натиснула на гачок. Над пустелею просвистіла ще одна куля.

Після пограбування, поломки генератора, після того, як закінчилася вода, вийшов з ладу холодильник, тріснула газова труба, наповнивши трейлер вибухонебезпечною сумішшю, настала черга смерчів.

Смерчі – диявольське явище. Літнього часу вони мандрують пустелею, то покрутяться біля піщаної дюни, то обнишпорять навколо пожухлих кущів, то підкинуть їх на тисячу футів у небо. Ця нечиста сила блукає пустелею куди очі світять і витворяє, що їй заманеться.

Як тільки знову запрацював генератор, Леслі скінчила прибирання в трейлері, поклала на місце пилосос і виглянула у віконечко:

– Вукі, ходи-но поглянь на велетенського диявола!

Я розпростав плечі над кип'ятильником, який відмовлявся нагрівати воду:

– Ого, він і справді чималий!

– Подай мені фотоапарат, будь ласка, я хочу сфотографувати його.

– Вибач. Але фотоапарата в нас теж поцупили.

– Маленька нова камера на нижній поличці. Швиденько, поки він ще поряд!

Я подав ту камеру, й Леслі сфотографувала смерч із вікна трейлера:

– Він стає ще більшим!

– Більшим він не стає, – заперечив я. – Це тільки здається, ніби зростає, бо наближається до нас.

– Нас він не зачепить?

– Вукі, ймовірність – один до сотень тисяч, що смерч, у розпорядженні якого всі простори Невади, загляне до нас, наткнеться на цей малесенький трейлер, невідомо де й запаркований...

Потім світ здригнувся, сонце погасло, навіс наш зірвало й ляснуло ним об дах трейлера, двері розчахнулися, забряжчали вікна. Всередину, наче вибухом, кинуло піском та порохом. Фіранки затріпотіли, наче стяги, хатинка на колесах хиталася, ладна піднятись у повітря. Така знайома картина: падіння літака в темній хмарі.

Потім зблиснуло сонце, завивання припинилося, полотно навісу зібгалося купою поряд із трейлером.

– Так вийшло... – я перевів дух, – ймовірність... потрапити в смерч... рівнялась... одному до двох!

Леслі це не втішило.

– Я щойно закінчила була прибирати, повитирала порох усюди в трейлері!

Якби цей смерч потрапив їй до рук зараз, то вона б йому показала, що таке сміття.

Так чи так попрацювавши над трейлером якихось десять секунд, смерч устиг накидати крізь відчинені вікна й двері добрих сорок фунтів піску. На поличках у кухні ми могли б садити картоплю.

– Вукі, – промовила Леслі з безнадією в голосі, – чи не спадає тобі часом на думку, що нам тут не довіку жити? Може, час рушати звідси?

Я поклав розвідний ключ, який так і не випускав з рук у вихорі смерчу, моє серце наповнилося теплотою згоди.

– Я саме хотів про те ж саме запитати в тебе. Я охляв од життя в коробці на колесах! Уже минуло рік із гаком. Може, досить? Чи не знайти нам будиночок, справжнє житло, а не отаку пластикову халабуду?

Леслі здивовано поглянула на мене.

– Що я чую? Річард Бах говорить про те, щоб осісти, знайти постійний дім?

– Так.

Вона змела пісок зі стільця, сіла й спокійно промовила:

– Ні. Я не хочу вкладати всю душу в дім та його благоустрій, щоб потім облишити все на півдорозі, якщо ти раптом вирішиш, що тобі не сидиться на одному місці й експеримент не вдався. Якщо ти досі переконаний, нібито рано чи пізно нас доконає нудьга, то ми ще не готові для власного будинку. Так же ж?

Я замислився:

– Не знаю...

Леслі вважала, що ми перебуваємо в пошуках внутрішніх обріїв, передових рубежів свідомості; вона знала – зараз ми на шляху до пізнання втіх, які жодне з нас не зможе віднайти нарізно. Мала рацію чи просто сподівалася, що це правда?

Ми вже понад рік були одружені, дарма, що без офіційної церемонії. Невже я й надалі прислухатимуся до своїх колишніх страхів? Хіба продав свій літак і вирушив на пошуки спорідненої душі лише для того, щоб навчитися боятись? Невже ніскільки не змінився за час спільного життя, невже нічого не навчивсь?

Леслі сиділа непорушно, прислухаючись до власних думок.

Мені пригадалися дні у Флориді, коли я аналізував своє життя і побачив його кінець на дні річки – багато грошей, літаків і жінок, а поступу – жодного.