Міст у вічність - Сторінка 51

Деякі штати захищали, деякі – звільнили. Щоправда, не ми з тобою. Ні ти, ні я не маємо нічого спільного з тими подіями. Але сто з лишнім років тому для тодішніх людей "кольт" був грізною зброєю. Револьвер стріляв швидше, ніж рушниця, й до того ж влучніше. Мені завжди хотілося мати власний морський "кольт" зразка 1851 року. Дивно, правда? Оригінали дуже дорогі, але компанія "Кольт" виготовляє копії.

– І навіщо тобі револьвер?

У цей момент вона зовсім не намагалася бути сексуально-принадливою, але навіть тепла нічна сорочка не могла приховати її чудову фігуру. І коли я переросту своє прямолінійне захоплення принадами, які вона обрала для свого тіла? Ніколи.

– Що "навіщо"? – розгублено перепитав я.

– Негіднику, – зітхнула вона, – навіщо тобі старий револьвер?

– "Кольт"? Скільки себе пам'ятаю, в мене завжди було дивне почуття до нього. Коли згадую, що маю такого револьвера, почуваю себе вразливим, наче роздягнутим. Це свого роду звичка, щоб зброя завжди була напохваті, хоча я ще ніколи в житті навіть не торкався револьвера. Хіба це не дивно?

– Коли хочеш придбати револьвер, можемо почати заощаджувати. Якщо це так важливо для тебе.

Як часто нас вабить минуле, навернувши на очі то старовинний інструмент, то давній пристрій, то ветху споруду, то картину країни, яку ми або любимо, або пристрасно ненавидимо, не маючи для цього жодних підстав. Цікаво, чи є такі люди, яким не доводилося відчувати на собі магнетизму далеких країв і давно минулих часів? Я знав напевно, що в одному зі своїх минулих життів міцно тримав у руках лискучий сталевий револьвер системи "кольт". Буде цікаво дослідити якось своє минуле.

– Не варто, Вукі. Ет, дурна забаганка.

– Що ти читатимеш зараз? – поцікавилася Леслі, повертаючи книжку боком, щоб розглянути наступну схему.

– Книжка називається "Життя після смерті". Схоже на достатньо ретельне дослідження. Це розповіді людей, які побували в стані клінічної смерті, про те, що вони відчували й що бачили. А як з твоєю книгою?

Наша кішка, шестифунтова персіянка, яку ми називали Янголятком, скочила на ліжко й повагом, наче важила усі шість тонн, рушила до Леслі, вляглась поверх розгорнутої книжки й замуркотіла.

– От і чудово. Цей розділ особливо цікавий. У ньому говориться мур-мур-мур, ОЧІ, НІС, ВУСА, мур-мур-мур, кігтики й хвіст. Янголятку, тобі про щось говорять мої слова "ти мені заважаєш"? Розумієш мене, коли я говорю, що ти розляглася на моїй книжці?

У напівсонних очах кицьки легко читалася негативна відповідь. Вона замуркотіла голосніше.

Леслі пересунула пухнастий тягар собі на плече, й ми ще якийсь час мовчки читали.

– Добраніч, Вукі, – сказав я, вимикаючи свою лампу. – Зустрінемося на розі вулиць Захмарної та Сонної...

– Я не забарюсь, любий, – відповіла Леслі. – Добраніч.

Я зручніше підмостив подушку й згорнувся калачиком. Якийсь час управлявся в навіюванні сновидінь, але майже безрезультатно. Цього вечора я надто втомився, щоб зробити ще одну спробу, тож одразу заснув.

Високо над острівцем лісу ми побачили легкий, наче повітря, скляний будинок. Навколо все квітувало, через кімнати точився потік світла, падав на ґанок і розливався схилом униз аж до луків під грунем. На луках застиг літак-амфібія, ховаючись у світанкових тінях. Далі за глибокою водою там і сям видніли інші, вічнозелені й серпанково-блакитні острови.

Всередині будинку, як і поряд із ним, теж стояли дерева. Вони та висячі рослини розступились, аби сонце й повітря проникнули через скляний дах досередини. Стільці й канапа були обтягнуті м'якою тканиною світло-лимонного кольору. На відстані випростаної руки – книжкові полиці. В повітрі звучить славетний Концерт Бартока для оркестру. Це місце дуже схоже на наш будинок – завдяки тій музиці та рослинам, завдяки літакові за будинком і величній картині, що відкривається з вікон, немов у польоті. Це саме те, чого ми бажали для себе.

– Ласкаво просимо вас обох! Це ви все збудували!

Пара, яка нас зустрічала, була нам знайома. Обоє засміялися й радісно обняли нас.

За дня ми не пам'ятаємо, але, коли спимо, пригадуємо все, що нам снилося кілька років тому. Це був той самий чоловік, який колись покатав мене на своєму "Птеродактилі". Це був я сам, але на десять-двадцять років старший. Однак він став молодшим. А жінка – та сама Леслі, з якою я зустрівся біля літака, однак ще привабливіша.

– Сідайте, будь ласка, – запропонувала вона. – В нас обмаль часу.

Чоловік поставив на дерев'яний столик перед нами кухлі з теплим сидром.

– Отож це – наше майбутнє, – сказала Леслі. – У вас гарно виходить!

– Це один з можливих варіантів вашого майбутнього, – заперечила друга Леслі, – й саме у вас це все вийде.

– Ви нам показали шлях, – сказав чолов'яга. – Дали нам можливість, якої без вас ми не мали б.

– Такі дрібнички, еге ж, Вукі? – всміхнувся я до дружини.

– Зовсім не дрібниці, – скинулась вона. – 3 нами багато чого трапилося!

– Ми могли висловити вам свою вдячність тільки в один спосіб, – запросивши вас до себе, – сказав Річард. – Твій проект, Леслі. Все вийшло якнайкраще.

– Не зовсім, – поправила його дружина. – Фотоелементи працюють краще, ніж ми сподівались, але в мене з'явилися деякі зауваження до нагрівальних елементів...

Обидві Леслі були готові почати обговорення особливостей енергетики Сонця та суперізоляції, однак я дещо зрозумів і втрутився:

– Пробачте, але зараз нам сниться сон! Кожному з нас. Я не помиляюся?

– Точно, – відповів майбутній Річард. – Уперше ми змогли зв'язатися з вами двома. Багато років намагались досягти цього, й лише сьогодні нам пощастило!

Я закліпав очима:

– Ви робите вправи вже кілька років й оце аж сьогодні вперше зустрілися з нами?

– Ви самі все збагнете, коли спробуєте. Довгенько зустрічатимете людей, яких раніше не могли бачити: себе з майбутнього, своїх двійників, друзів, які померли. Тривалий час, перш ніж передавати свій досвід іншим, самі навчатиметеся. Так минуло два десятиріччя. За двадцять років постійних тренувань навчитеся цілком управмо керувати своїми снами. Аж тоді зможете подякувати своїм попередникам.

– Попередникам? – здивувалася Леслі. – Невже проти вас ми перебуваємо в такому віддаленому минулому?

– Прошу пробачення, – сказав він. – Мені бракує слів. Ваше майбутнє – це наше минуле. Разом з тим наше майбутнє – це ваше минуле. Ви все зрозумієте відразу, тільки-но звільнитеся від свого теперішнього усвідомлення часу й підете вперед у своїх управах. Доки сприймаємо час як послідовність, ми спостерігаємо становлення, а не існування. Поза часом усі ми – одне.

– Я рада, що все не так складно, – сказала Леслі.

Мені довелося втрутитись:

– Вибачте. Нова книжка. Ви знаєте мене й назви моїх книжок. Мені пощастило підшукати назву? Я зрештою написав книжку, її надрукували? Бо я ніяк не мозку... зміг я знайти назву для книжки?

Майбутньому Річардові не вистачило терпіння вислуховувати мої сумніви:

– Цей сон не для того, щоб відповідати на такі запитання. Так, ти підшукав назву. Так, книжку надрукували.

– Це єдине, що я хотів дізнатися, – сказав я й прохальним тоном додав: – Як вона називається?

– Цей сон для того, щоб повідомити тобі щось інше, – сказав він. – Ми отримали... скажімо, листа... від нас самих, але з далекого майбутнього. Їм уже дещо вдалося... ти пам'ятаєш, свої мрії про те, щоб пробитися через товщу часу до молодих Річарда й Леслі. І тепер деякі з нас отримали мозкливість підтримувати своєрідне психічне листування. Всі думки, які ти хотів передати своїм молодшим утіленням, дійшли до адресатів. З невеличкими, мимовільними змінами. Однак ми в минулому – це інші люди. їм, можливо, не доведеться проходити випробування, які випали нам. Звичайно, тільки деякі випробування. Щоправда, ймовірність, що засвоєння науки кохання не буде одним з них, дуже мізерна.

– Отож ми отримали листа, – сказала Леслі з майбутнього. – В ньому говориться: все, що ви знаєте, – правда! – Вона почала танути в повітрі; перед очима замерехтіло. – Іще дещо, послухайте: ніколи не сумнівайтеся в тому, що вам уже відомо. А назва нової книжки не просто гарно звучить, бо ми справді мости...

Сон розтанув, перед очима з'явилися валізи, напхані гарячими булочками, автомобільні перегони й пароплав на колесах.

Я не став будити Леслі, натомість густо списав кілька сторінок записника, пригадуючи в темряві все, що трапилося до появи булочок.

Коли вона прокинулася наступного ранку, я сказав:

– Хочеш – розповім тобі про твій сон?

– Який сон? – не зрозуміла Леслі.

– Про зустріч у будинку, який ти сама придумала.

– Річарде! – вигукнула вона. – Я згадала! Я сама можу розповісти тобі! То було прегарне місце, в лузі блукав олень, у ставку віддзеркалювалася така сама заквітчана галявина, яка була в нас в Ореґоні. Мій проект і мій будинок з використанням енергії Сонця стане дійсністю! Всередині звучала музика, були книжки, дерева... так просторо й світло! Був яскравий, сонячний день, на нас дивилися Доллі та Янголятко, вони напівсонно муркотіли. Зовсім не кошенята. Дві великі старі кицьки. А на поличці я побачила нову книжку, нашу нову книжку!

– Так? Невже? Як вона називалася? Говори!

Леслі зморщила лоба, пригадуючи.

– Вукі, мені дуже шкода! Не можу згадати...

– Ну, добре. Нехай, – сказав я. – Зайва допитливість. Але сон який, еге ж?!

– У назві було щось про вічність...

СОРОК СІМ

Якось увечері я закінчив читати книжку "Спогади про смерть" – невдовзі після того як Леслі почала читати "Життя після життя". І що довше я думав, то більше хотілося побалакати з нею.

– Чи не знайдеться в тебе хвилини? – запитав я. – Доброї хвилини.

Леслі дочитала до кінця абзаца й заклала сторінку суперобкладинкою:

– Гаразд.

– Тебе ніколи не вражала думка про несправедливість?.. – почав я. – Чи не здавалося тобі неправильним те, що вмирання дуже часто приносить багатьом людям надокучливий і недоречний клопіт? Смерть несподівано дається взнаки, коли, скажімо, ти щойно розшукав єдину на світі кохану людину, з якою ніколи не хочеш розлучатися навіть на день. А смерть каже, що їй байдуже, що вона все одно занесе над вами свою косу.

– Часом це спадало мені на думку, – погодилася Леслі.

– Чому смерть повинна бути саме такою? Чому ми повинні погоджуватися зі смертю, над якою не маємо влади?

– Мабуть тому, що єдина альтернатива – це самогубство, – сказала Леслі.

– Угу!..