Міст у вічність - Сторінка 50

Вчитися, збагачуватись досвідом, ділитися з іншими ненаситними, нагадувати, що ми не самотні.

А потім? Що потім, коли діждемося здійснення мрій, коли час утомить нас?

А потім... Життя, так!

Пам'ятаєш? Пам'ятай: Я Є! І ТИ Є! Й КОХАННЯ Є. Й ЦЕ ВСЕ,ЩО МАЄ ЯКЕСЬ ЗНАЧЕННЯ!

Ось воно, те, що буде потім!

Ось чому історії про кохання не мають закінчень! Вони не мають закінчень, бо саме кохання не закінчується!

І ось уранці, зовсім несподівано, за якихось хвилину чи півтори я зрозумів, завдяки чому так просто тримається разом усе суще. Я схопив нотатник, який завжди зі мною біля узголів'я, й переніс ці секунди карбованими, великими, від хвилювання нерівними літерами на папір:

Єдино реальне – Життя!

Життя дає свідомості вільний вибір: можна нічого не вибирати або ж вибирати з безкінечних мільярдів варіантів, які тільки можна собі уявити.

Моя рука тремтіла й сіпалася, слова вибігали за блакитні береги сторінки.

Свідомість може забути про себе, якщо цього захоче. Вона може винайти межі, віддатися фантазіям, може прикидатись галактикою, всесвітом, чорною дірою, білою дірою, Великим вибухом, зоною стабільності, сонцями й планетами, астральними та фізичними тілами. Вона готова побачити все, що тільки здатна уявити: війну та мир, недуги й здоров'я, жорстокість і доброту.

Свідомість може надати собі об'ємної форми й утілитися в офіціантку, здатну перетворитися на Божого пророка, свідомість може бути стокроткою, духом, біпланом на лузі; вона може виявитись авіатором, який щойно прокинувся зі сну й милується усмішкою на обличчі сплячої дружини; може стати кицькою Доллі, яка заплигує на ліжко і якій не терпиться спитати, чому сьогодні запізнюється її сніданок.

І будь-якої миті свідомість може згадати, хто вона насправді, згадати дійсність, може згадати Любов. І в цю мить усе зміниться...

Пухнасто-кругла Доллі вигнула спину – її блакитні очі ховалися за попелясто-шоколадною маскою, – стрибнула, досягаючи кігтиками мишачий хвостик чорнильних ліній, які я виводив ручкою, і зігнала його зі сторінки.

– Доллі, геть! – люто засичав я на неї.

Ти не даєш мені сніданку? То я з'їм твою ручку...

– Доллі, не треба! Геть!

Ручку не можна? – блиснула вона оченятами. То я з'їм твою РУКУ!

– Доллі!

– Що ви тут затіяли? – Леслі прокинулася й ворухнула рукою під простирадлом. У ту ж мить маленьке створіння кинулося в атаку проти цієї нової небезпеки для маленьких кошенят, загрожуючи своїми гострими, наче голки, зубами й двадцятьма кігтиками.

– Наша Доллі натякає, що пора розпочати новий день, – зітхнув я в розпалі бою.

Більшість того, що я несподівано для себе самого збагнув, уже надійно зберігалось на папері.

– Ти прокинулася, Вукі? – спитав я. – В мене щойно виникла дивовижна думка, і якщо ти вже прокинулась, то я б хотів сказати тобі...

– Скажи! – Леслі поправила подушку під головою, уникнувши нової атаки з боку Доллі тільки тому, що друга наша кицька – Янголятко – наче сама невинність, допіру ввійшла до кімнати й Доллі одразу почала підступно скрадатися до неї.

Я зачитав уголос свої нотатки в записнику. Речення наскакували одні на одних, стрибаючи, наче газелі через високу огорожу. За хвилину я скінчив і підвів очі від записника:

– Кілька років тому я спробував написати листа собі молодому: "Те, що було б добре знати мені молодшому". От тільки як передати його тим дітям, якими ми тоді були!

– Але ж буде смішно сидіти на хмарі, – сказала Леслі, – й спостерігати, як знайдуть наші нотатки про те, чого ми навчилися?

– Я б сказав, що буде сумно.

– Чому ж сумно? – спитала вона.

– Бо на них чекає ще стільки гарного, а вони не віднайдуть одне одного аж до сьогоднішнього дня, або до того моменту, п'ять років тому...

– Давай скажемо їм! – вигукнула Леслі. – Занотуй у записнику: "А тепер, Річарде, потелефонуй Леслі-Марії Перріш, вона саме переїхала до ЛосАнджелеса за контрактом з компанією "XX століття – Фокс", її номер телефону: шість, два, дев'ять, дев'ять, три...

– І що далі? – запитав я. – Порадити йому, щоб він сказав: "Алло, це дзвонить твоя споріднена душа"? На той час Леслі вже була кінозіркою! Чоловіки бачили її фотографії й закохувалися в неї! Невже вона запросить на обід його, хлопця, який невдовзі покине коледж, провчившись лише рік?

– Якщо буде розумницею, то запропонує, щоб вони разом швиденько дали драла з Голлівуду!

Я зітхнув:

– Нічого не вийшло б. Він ще повинен потрапити у військово-повітряні сили й навчитися літати на винищувачах, одружитися й розлучитись, повинен з'ясувати для себе, ким буде й що хоче пізнати. їй теж належить пройти через заміжжя, навчитися бізнесу, політики й влади.

Вона запропонувала:

– Тоді краще пошлімо листа їй: "Дорога Леслі, тобі зателефонує Річард Бах. Він – твоя споріднена душа, отож будь з ним привітною й завжди кохай його..."

– Завжди, Вукі? Завжди – це...

Я замовк на півслові, поглянув на неї й застиг. Я все зрозумів.

Картини із забутих сновидінь, фрагменти минулих і майбутніх життів зблискували одне за одним перед очима, наче кольорові слайди в проекторі, – клац, клац, клац...

Оця жінка поряд зі мною на ліжку, оця людина, яку я ось зараз можу вхопити за руку, торкнутись її обличчя, це разом з нею я загинув під час кривавої розправи в колоніальній Пенсільванії, це та сама жінка, це вона, дорога мені смертна жінка, для якої я десятки разів був духовним провідником, яка стільки ж разів вела мене. Вона – плакуча верба, чиї віти переплелися з моїми. Вона – лисиця, а я лис, який пазурами відбивається від нападників, обороняючи лисенят од вовків. Вона – чайка, яка вела мене у височінь. Вона – живе світло на шляху до Александрії. Вона – срібляста істота з планети Беллатрікс-5. Вона – член команди зорельоту, в неї я закохаюсь в одному з віддалених у часі життів. Вона – фея квітів мого далекого минулого.

Клац, клац і ще раз клац; кадр і ще кадр...

Звідкіля беруться моя слабкість чи моя радість від однієї тільки думки про неї, від одного тільки погляду на округлості її обличчя чи ірудей, від однієї тільки веселої іскринки в очах, коли вона сміється?

Бо ці єдині на світі округлості та іскрини, Річарде... вони завжди з нами, переходять із життя в життя, вирізняють нас із-поміж усіх інших; вони глибоко врізаються в усе, у що ми віримо. І, не підозрюючи про це, ми згадуємо про них, коли знову зустрічаємося!

Леслі сполохано подивилася мені в обличчя:

– Що з тобою, Річарде? Що трапилось?

– Усе гаразд, – відповів я, наче громом прибитий. – Усе добре.

Я вхопив аркуш паперу й кинувся мережити його словами. Який ранок!

Знову й знову ми притягаєм одне одного, бо найбільше повинні пізнати разом, нам судились і важкі, й радісні уроки.

Звідкіля я знаю, чому так беззастережно переконаний, що смерть не може розлучити нас із тими, кого любимо?

Бо це єдина жінка, яку я кохаю сьогодні... бо ми з нею вже вмирали мільйони разів, але цієї миті, цієї хвилини, в цьому житті ми знову разом! Смерть розлучає нас не більше, ніж може розлучити життя! Глибоко в кожному з нас живе знання законів, й один з ник говорить: ми завжди повертатимемося в обійми тих, кого кохаємо, незалежно від того, розсталися ми на одну ніч, а чи нас розлучила смерть.

– Одну хвилинку, Вукі. Мені треба дещо записати...

Кохання – це єдине, перед чим безсилий час!

Слова лягали на папір так швидко, що за ними ледве встигала рука.

На початку Всесвіту... Ще до Великого вибуху вже були ми!

Ще до усіх Великих вибухів, в усі часи й після того, як стихла луна останнього, вже були ми! Ми всюди в живому танку, все на світі відображається в наших очах, ми – причина світобудови, ми – творці часу.

Ми – це міст у вічність, ми аркою підіймаємося над океаном, творимо пригоди для самовтіхи, живемо в таємниці й з того радієм, обираємо моменти катастроф, тріумфів, небезпек, небаченого невезіння, не втомлюємося випробовувати себе знову й знову, вчимося любові, любові й ще раз ЛЮБОВІ!

Я відклав ручку, сів на ліжко майже бездиханний, поглянув на дружину й вимовив:

– Ти жива!

В її очах спалахнули яскринки:

– Ми обоє живі!

Запала тиша. Потім Леслі заговорила:

– Колись я облишила була шукати тебе, – сказала вона. – Я була щаслива сама по собі в Лос-Анджелесі з моїми садочком, музикою, справами та друзями. Мені подобалося жити самій. Я гадала, так і проживу решту свого життя.

– У той час я теж був ладен з радістю віддати своє життя за свободу, – відповів я. – Не можна сказати, ніби ми не мали рації. То був би найкращий вихід з усіх відомих нам. Бо як могли ми шкодувати про те, чого ніколи не мали?

– Але все-таки нам чогось не вистачало, Річарде! Час від часу, коли ти залишався наодинці з самим собою, дарма що навколо могли бути інші люди, чи не ставало тобі до сліз сумно, наче ти залишився сам-один такий на ввесь білий світ?

Леслі простягла руку й торкнулася мого обличчя.

– Чи відчував ти, – сказала вона, – що тобі бракує когось, кого ти ще ніколи не зустрічав?

СОРОК ШІСТЬ

Ми довго не лягали спати. Леслі зосередилася на триста якійсь-там сторінці книжки "Пасивна енергія Сонця" у виданні для фахівців.

Я згорнув "Історію револьверів "кольт", поклав на поличку з прочитаними книжками й простяг руку по наступну з шереги книжок, які чекали своєї черги.

Подумалося: до чого влучно характеризують нас наші книжки! Поряд з Леслі на столику: "Повне зібрання віршів Каммінґза", "2000 рік – загальна доповідь для Президента", "Від безладу до ощадності", "Авраам Лінкольн" Карла Сендберґа, "Мій знайомий одноріг", "Миттєвість за межею часу", "Неврожайні роки", "Баришников за роботою", "Американські режисери", "2081-й".

З мого боку ліжка: "Танцюючі володарі By Лі", "Оповідання" Рея Бредбері, "Одіссея авіатора", "Таємниці акваріуму", "Множинність світів і квантова математика", "Їстівні дикоростучі рослини заходу". Коли хочеться достеменно дізнатися про когось, досить поглянути на його книжкову поличку.

Закінчуючи свої підрахунки, Леслі почула, що я міняю книжки.

– Як справи в містера Кольта? – запитала вона, підсовуючи сонячні графіки ближче до світла.

– О, в нього все чудово. Ти знаєш, без револьвера системи "кольт" ця країна мала б зараз сорок шість штатів, а не п'ятдесят?

– Ми загарбали чотири штати, погрожуючи револьвером?

– Зовсім, Леслі, не загарбали.