Мистецтво кохання - Сторінка 4
- Овідій -
Та й ще б не одне міг по праву сказати —
032] Владар усе ж не давав дозволу на поворот.
033] Щойно відчув те прохач: "Ось тепер, Дедале, — промовив, —
034] Доля для хисту твого гарну поживу дає.
035] Мінос посів суходіл, він посів і моря доокола,
036] Тож ні по морю звідсіль, ні по землі не втекти.
037] Небо відкрите зате! Небесну торкнімо дорогу!
038] Вибач, владико богів, що на високе ступлю.
039] Та не збираюсь діткнуть я порогів твоїх зоресяйних —
040] Хочу з неволі втекти — й іншого шляху нема.
041] Стіксом дорога б вела — я тривожив би Стіксову хвилю!
042] Мушу природі людській дати спромогу нову".
043] Часто біда розворушує хист: чи колись помишляв хто,
044] Що на повітряну путь може людина ступить?
045] Крила — весла птахів — укладає з пір'їн ряд до ряду,
046] Нитка по нитці, з-під рук витвір виходить легкий.
047] Воском, що зм'як на вогні, прикріпляє внизу ті пір'їни —
048] От уже й хвалить митця вмілості дивної плід.
049] Радий тій праці й Ікар: забавляється пір'ям та воском —
050] Де йому знати, що це — снасть для хлоп'ячих плечей!
051] Батько ж йому: "Ось човни, що домчать нас обох на вітчизну,
052] Сину мій! Тільки на них можемо з Кріту втекти.
053] Мінос усе перекрив, але він над повітрям не владний, —
054] Щоб у повітря ступить — ось тобі винахід мій.
055] Лиш оминай Калістб й мечоносця цурайсь, Оріона,
056] Що по небесній стезі вслід за Боотом пливе.
057] Взявши ті крила, тримайся мене, я летітиму перший,
058] Будеш триматись мене — буде безпечний твій лет.
059] Бо, чи заблизько до сонця ми мчатимем через ефірні
060] Далі, — розтопиться віск: він нетривкий при жарі;
061] Чи понад морем самим будем крилами низько махати —
062] Вогкими стануть вони, зрошені сплесками хвиль.
063] Линь поміж двох тих стихій! Та й вітру лякайся, мій сину:
064] Подув лови ходовий, в напрямі тому й лети".
065] Мовивши, крила чіпляє йому, ними рухать навчає —
066] Так ото й птаха пташат щойно оперених вчить.
067] Далі й собі до плечей свій твір приладнавши, несміло
068] Тілом подався вперед, наче по линві ступив.
069] Та перед тим як злетіть, ще нагнувся до сина з цілунком —
070] І по старечій щоці збігла невтримна сльоза.
071] Пагорб був, нижчий од гір, та від поля рівнинного вищий —
072] Звідси вони й почали втечу злощасну свою.
073] Рухає крилами сам, позирає на синові крила
074] Батько і дбає про те, щоб неперервним був лет.
075] Ось уже й вабить дорога нова, вже й острах забувши,
076] Гордий умінням новим лине стрімкіше Ікар.
077] Тут їх угледів якийсь риболов, а вгледівши, миттю
078] Кинув рибальство й з руки випустив вудку тремку.
079] Самос ліворуч лишивсь, а далі — Наксос і Парос,
080] Й Делос — край, що його клароський бог полюбив.
081] З правого боку — Лебінт і лісами поросла Калімна,
082] И Астіпалея, де скрізь — щедрі на рибу ставки.
083] От і полинув Ікар (молоде — нерозважне звичайно)
084] Вище — позаду лишив батька, провідця свого.
085] Слабнуть вузли і м'яким стає віск, адже ближче до бога,
086] Помахом рук своїх — крил — вітру не ловить уже.
087] Зляканий, глянув з висот: під ним — лиш море безкрає,
088] Й так він жахнувся, що день видався ніччю йому.
089] Воску вже мов не було; не крилом б'є повітря — руками,
090] Марно: прозорість довкіл — де ж тут опору знайти?
091] Впав. Та ще скрикнути встиг: "Ось я падаю, батьку, я гину!.."
092] Скрикував ще, та слова стихли в зеленій воді.
093] Батько нещасний (а втім, вже й не батько!) — "Ікаре, — гукає, —
094] Де, під сузір'ям яким, любий Ікаре, летиш?..
095] Де ти, Ікаре мій, де?.." Аж пір'я угледів на хвилі...
096] Тіло довірив землі, морю — ім'я залишив.
097] Мінос людини не зміг, що оперлась на крила, спинити,
098] Я ж зупинити берусь бога крилатого лет!
099] Хибить, хто сліпо піддавсь ворожбі гемонійській, хто гулі
100] Зрізує з лоба лошат — як приворотне дання.
101] Щоб не влягалась жага — не поможе ні зілля Медеї,
102] Ні заклинання-пісні марсів-чарівників.
103] Кірка з Уліссом була б, а Медея — з Ясоном, та бачиш:
104] Пристрасть — чаруй не чаруй — з часом пригасне сама.
105] Марно й дівчат частувать зеленавим любовним напоєм:
106] Шкодить душі той напій, розум затьмарює він.
107] Геть же всі темні діла! Щоб любили — любов випромінюй!
108] Врода, постава струнка — вір мені, це ще не все.
109] Хоч би Ніреєм ти був, що Гомер його вславив, хоч Гілом,
110] Що при джерельній воді викрали німфи його, —
111] Щоб і любов вберегти, й одинцем не лишитись неждано,
112] Вроду свою поєднай з гарним набутком душі.
113] Врода — минуще добро: з перебігом літ — убуває,
114] Кожен-бо день, кожна мить мов надгризають її.
115] Глянь на фіалку дрібну, на лілею — вони ж одцвітають,
116] Глянь на троянду: був цвіт, потім — одні колючки.
117] Так і волосся твоє сивиною візьметься, юначе,
118] Й зморшки глибокі ось-ось зорють обличчя твоє.
119] Душу спіши збагатить, щось тривкіше, зміцни нею вроду,
120] З нами-бо тільки душа йде до кінця, до межі.
121] Красне письменство вивчай, відшліфовуй, витончуй ним розум
122] І неодмінно двома мовами оволодій.
123] Гарним не був Лаертід, але вмів говорити прегарно —
124] І покохали його німфи дві, діви морські.
125] Скільки разів Каліпсб, як Улісс поспішав, сумувала —
126] > "Нині, — казала, — дарма спінювать хвилю веслом".
127] Як вони Трою взяли, просить знов його й знов розказати,
128] Й розповідь щораз нову він про це ж саме веде.
129] Стали край моря, було, й про фракійського владаря долю,
130] Долю криваву, жахну німфі схотілось почуть.
131] Прутом легеньким Улісс (у руці випадково мав прута)
132] Що їй цікавим було, те на піску й зобразив.
133] "Троя, — мовив, — ось тут (накреслив мури високі),
134] Тут — Сімоент, а ось це — табір мій. Поле було
135] (Прутом обвів); от його й окропили ми кров'ю Долона,
136] Що гемонійських узявсь викрасти коней вночі.
137] Реза фракійського тут був намет, а по цій от дорозі
138] Коней, що їх уночі викрали, я повернув".
139] Креслив іще не одне, та тут хвиля на берег набігла —
140] Й Трої, і Реза-вождя, й табору — мов не було.
141] "Хочеш, — богиня тоді, — довіритись хвилі, що змила —
142] Ти й ворухнутись не встиг — стільки великих імен?"
143] Отже, хто б ти не був, з осторогою стався до вроди,
144] Дбай про щось більше, ніж те, чим утішається зір.
145] Ласка, і вправна, й тонка, — лиш вона володіє серцями,
146] Строгість — хіба до злоби й воєн дикунських веде.
147] Хто б то любив коршака, що постійно готовий до бою?
148] Хто б то до вовка горнувсь, що на овець зазіха?
149] В сильця ж не ловимо ми ластівок, бо то ніжне створіння,
150] Мирно під крівлями веж птах хаонійський живе.
151] Геть же колючі сварки, язиків поєдинки дошкульні!
152] Милою мовою слід ніжну живити любов.
153] Сварка — мужів од жінок, а жінок — від мужів одганяє,
154] Тут ані ті, ані ці не зостаються в боргу.
155] Втім, це жінкам до лиця, бо сварливість — посаг жіночий,
156] Подруга ж, любка, нехай чує лиш ніжні слова.
157] Таж не закон приписав вам в одній обніматись постелі,
158] Ні! Не закон, а любов є володаркою тут!
159] Ласку з собою принось, обіцянками слух зачаровуй,
160] Щоб, лиш побачить тебе, сяяла з щастя вона.
161] Не для багатих, однак, за наставника я у любові:
162] Можеш за втіху платить — зайве мистецтво моє.
163] Де вже там вчити того, хто дарунками сипле довкола!
164] Тут відступаємо ми, марне змагання з таким.
165] Хист мій для вбогих, бо й сам, хоч убогий, а вмів я любити:
166] Не подарунками, ні — вабив словами красунь.
167] Бідному ж гарячкувати не слід, лихословить тим паче,
168] Стерпіти мусить таке, чим би обуривсь багач.
169] Якось, розгніваний, збурив я зачіску в любки своєї —
170] Скільки-то днів я згубив через поквапливий гнів!
171] Якось я туніку їй розірвав (не відчув, не помітив
172] Як, та сказала вона) — й щедро те відшкодував.
173] Тож помилок свого вчителя вам повторяти не раджу,
174] А засторогою — те, що я за них заплатив.
175] З парфом хай будуть бої, а з любкою, спраглою ласки, —
176] Мир, і забави, й все те, в чому — причина жаги.
177] Може, не надто м'яка, хоч і любиш, не ніжна до тебе —
178] Будь витривалий, терпи: зм'якне небавом, ще й як!
179] Гілку, щоб лук з неї був, треба легко, обачно згинати:
180] Спробуєш силу на ній — тут же зламаєш її.
181] Море з обачністю перепливеш; підкорити не зможеш
182] Річки, якщо навмання будеш гребти, проти хвиль.
183] Ласкою тигра служити привчиш, нумідійського лева,
184] З часом навикне і бик плуга ріллею тягти.
185] Ось Аталанту візьми нонакрійську — сама непокірність,
186] А піддалася таки: муж наполегливий був.
187] Десь під наметом дерев свою долю і гордість дівочу
188] Міланіон у сльозах, кажуть, не раз проклинав.
189] Сіті зрадливі не раз, їй покірний, двигав на шиї,
190] Ратищем гострим не раз диких він клав кабанів.
191] З лука поцілив у нього Гілей, та прикрішої рани,
192] Глибшої рани не той — інший завдав йому лук.
193] Я ж на Менальські хребти не велю тобі збройним спинатись,
194] Ні під вагою тенет потом спливати, ані
195] Стріли грудьми зустрічать — моє обережне мистецтво
196] Інших наказів тобі, окрім м'яких, не дає.
197] Дибки стає — відступай: відступаючи, ти переможеш;
198] Тільки виконуй усе, що б не жадала вона.
199] Ганить — за нею й ти гань, а схвалює — схвалюй за нею;
200] Каже, що так, кажи "так"; "ні" — тоді й ти кажи "ні";
201] Смішно їй — ти підсміхнись, а сплакне — на сльозу спроможися
202] їй лиш одній визначать вираз обличчя твого!
203] От вона кісточку гральну метне — промахнися навмисне,
204] А промахнеться вона — виграть їй дай все одно.
205] В довгі кості йде гра — щоб їй програвать не траплялось,
206] "Псів" ти частіш викидай, щоб вигравала вона.
207] Ну, а в "розбійники" гра розпочнеться — ти так зроби хід свій,
208] Щоб над твоїм вояком ворог взяв гору скоріш.
209] Сам окриття з гілочок не соромся над нею тримати,
210] Сам, куди йтиме, в юрбі вправно їй шлях прокладай.
211] Стільчика їй не вагайся підкласти до ложа й сандалі
212] З ніжки тендітної знять чи підв'язати їх знов.
213] Може, тремтітимеш сам, та велительці ручки раз по раз
214] Ти біля серця свого власним теплом зігрівай.
215] І за ганьбу не вважай (хоч це дійсно ганьба, та приємна)
216] Дзеркало, хоч ти й не раб, як чепуриться, тримать.
217] Той, хто потвор поборов, що їх мачуха слать не встигала,
218] Хто небосхил підпирав, потім — на небо ступив,
219] Між іонійських дівчат із кошиком плетеним, кажуть,
220] Зайнятий вовною був — нитку снував, як вони.
221] Бачиш, як ревно служив своїй владарці велет тірінфський,
222] Не завагайся ж і ти взяти його за зразок!
223] Скаже на форум прийти — завчасно на форум з'явися,
224] Якнайскоріше приходь, якнайпізніше відходь!
225] А кудись інде звелить — поспішай, усі справи одклавши,
226] Хоч і юрба на шляху — ти не затримуйсь, біжи!
227] Буде вночі, досхочу нагостившись, вертати додому —
228] За супровідника будь, хай лиш гукне, за раба.
229] Ну, а покличе з села (кохання — не для лінивих!),
230] Ноги на плечі — й туди, як не дістанеш візка.
231] Що там надворі — дарма: чи то спека, чи інеєм зранку
232] Шлях забілів — не барись, гаяти часу не смій!
233] В любощах — як на війні: недолугий — хай відступає!
234] Наші клейноди не тим, хто боязкий, берегти.
235] Ночі без сну, холоди, і страждання, й дороги далекі,
236] Й труднощі — все тут у цих, хоч і м'яких, таборах!
237] Мокнути будеш не раз, як дощі надсилатиме небо,
238] Просто на голій землі, мерзнучи, будеш лежать.
239] Кажуть, що й Кінтій, як був пастухом у ферейця Адмета,
240] Спав у хатині низькій.
032] Владар усе ж не давав дозволу на поворот.
033] Щойно відчув те прохач: "Ось тепер, Дедале, — промовив, —
034] Доля для хисту твого гарну поживу дає.
035] Мінос посів суходіл, він посів і моря доокола,
036] Тож ні по морю звідсіль, ні по землі не втекти.
037] Небо відкрите зате! Небесну торкнімо дорогу!
038] Вибач, владико богів, що на високе ступлю.
039] Та не збираюсь діткнуть я порогів твоїх зоресяйних —
040] Хочу з неволі втекти — й іншого шляху нема.
041] Стіксом дорога б вела — я тривожив би Стіксову хвилю!
042] Мушу природі людській дати спромогу нову".
043] Часто біда розворушує хист: чи колись помишляв хто,
044] Що на повітряну путь може людина ступить?
045] Крила — весла птахів — укладає з пір'їн ряд до ряду,
046] Нитка по нитці, з-під рук витвір виходить легкий.
047] Воском, що зм'як на вогні, прикріпляє внизу ті пір'їни —
048] От уже й хвалить митця вмілості дивної плід.
049] Радий тій праці й Ікар: забавляється пір'ям та воском —
050] Де йому знати, що це — снасть для хлоп'ячих плечей!
051] Батько ж йому: "Ось човни, що домчать нас обох на вітчизну,
052] Сину мій! Тільки на них можемо з Кріту втекти.
053] Мінос усе перекрив, але він над повітрям не владний, —
054] Щоб у повітря ступить — ось тобі винахід мій.
055] Лиш оминай Калістб й мечоносця цурайсь, Оріона,
056] Що по небесній стезі вслід за Боотом пливе.
057] Взявши ті крила, тримайся мене, я летітиму перший,
058] Будеш триматись мене — буде безпечний твій лет.
059] Бо, чи заблизько до сонця ми мчатимем через ефірні
060] Далі, — розтопиться віск: він нетривкий при жарі;
061] Чи понад морем самим будем крилами низько махати —
062] Вогкими стануть вони, зрошені сплесками хвиль.
063] Линь поміж двох тих стихій! Та й вітру лякайся, мій сину:
064] Подув лови ходовий, в напрямі тому й лети".
065] Мовивши, крила чіпляє йому, ними рухать навчає —
066] Так ото й птаха пташат щойно оперених вчить.
067] Далі й собі до плечей свій твір приладнавши, несміло
068] Тілом подався вперед, наче по линві ступив.
069] Та перед тим як злетіть, ще нагнувся до сина з цілунком —
070] І по старечій щоці збігла невтримна сльоза.
071] Пагорб був, нижчий од гір, та від поля рівнинного вищий —
072] Звідси вони й почали втечу злощасну свою.
073] Рухає крилами сам, позирає на синові крила
074] Батько і дбає про те, щоб неперервним був лет.
075] Ось уже й вабить дорога нова, вже й острах забувши,
076] Гордий умінням новим лине стрімкіше Ікар.
077] Тут їх угледів якийсь риболов, а вгледівши, миттю
078] Кинув рибальство й з руки випустив вудку тремку.
079] Самос ліворуч лишивсь, а далі — Наксос і Парос,
080] Й Делос — край, що його клароський бог полюбив.
081] З правого боку — Лебінт і лісами поросла Калімна,
082] И Астіпалея, де скрізь — щедрі на рибу ставки.
083] От і полинув Ікар (молоде — нерозважне звичайно)
084] Вище — позаду лишив батька, провідця свого.
085] Слабнуть вузли і м'яким стає віск, адже ближче до бога,
086] Помахом рук своїх — крил — вітру не ловить уже.
087] Зляканий, глянув з висот: під ним — лиш море безкрає,
088] Й так він жахнувся, що день видався ніччю йому.
089] Воску вже мов не було; не крилом б'є повітря — руками,
090] Марно: прозорість довкіл — де ж тут опору знайти?
091] Впав. Та ще скрикнути встиг: "Ось я падаю, батьку, я гину!.."
092] Скрикував ще, та слова стихли в зеленій воді.
093] Батько нещасний (а втім, вже й не батько!) — "Ікаре, — гукає, —
094] Де, під сузір'ям яким, любий Ікаре, летиш?..
095] Де ти, Ікаре мій, де?.." Аж пір'я угледів на хвилі...
096] Тіло довірив землі, морю — ім'я залишив.
097] Мінос людини не зміг, що оперлась на крила, спинити,
098] Я ж зупинити берусь бога крилатого лет!
099] Хибить, хто сліпо піддавсь ворожбі гемонійській, хто гулі
100] Зрізує з лоба лошат — як приворотне дання.
101] Щоб не влягалась жага — не поможе ні зілля Медеї,
102] Ні заклинання-пісні марсів-чарівників.
103] Кірка з Уліссом була б, а Медея — з Ясоном, та бачиш:
104] Пристрасть — чаруй не чаруй — з часом пригасне сама.
105] Марно й дівчат частувать зеленавим любовним напоєм:
106] Шкодить душі той напій, розум затьмарює він.
107] Геть же всі темні діла! Щоб любили — любов випромінюй!
108] Врода, постава струнка — вір мені, це ще не все.
109] Хоч би Ніреєм ти був, що Гомер його вславив, хоч Гілом,
110] Що при джерельній воді викрали німфи його, —
111] Щоб і любов вберегти, й одинцем не лишитись неждано,
112] Вроду свою поєднай з гарним набутком душі.
113] Врода — минуще добро: з перебігом літ — убуває,
114] Кожен-бо день, кожна мить мов надгризають її.
115] Глянь на фіалку дрібну, на лілею — вони ж одцвітають,
116] Глянь на троянду: був цвіт, потім — одні колючки.
117] Так і волосся твоє сивиною візьметься, юначе,
118] Й зморшки глибокі ось-ось зорють обличчя твоє.
119] Душу спіши збагатить, щось тривкіше, зміцни нею вроду,
120] З нами-бо тільки душа йде до кінця, до межі.
121] Красне письменство вивчай, відшліфовуй, витончуй ним розум
122] І неодмінно двома мовами оволодій.
123] Гарним не був Лаертід, але вмів говорити прегарно —
124] І покохали його німфи дві, діви морські.
125] Скільки разів Каліпсб, як Улісс поспішав, сумувала —
126] > "Нині, — казала, — дарма спінювать хвилю веслом".
127] Як вони Трою взяли, просить знов його й знов розказати,
128] Й розповідь щораз нову він про це ж саме веде.
129] Стали край моря, було, й про фракійського владаря долю,
130] Долю криваву, жахну німфі схотілось почуть.
131] Прутом легеньким Улісс (у руці випадково мав прута)
132] Що їй цікавим було, те на піску й зобразив.
133] "Троя, — мовив, — ось тут (накреслив мури високі),
134] Тут — Сімоент, а ось це — табір мій. Поле було
135] (Прутом обвів); от його й окропили ми кров'ю Долона,
136] Що гемонійських узявсь викрасти коней вночі.
137] Реза фракійського тут був намет, а по цій от дорозі
138] Коней, що їх уночі викрали, я повернув".
139] Креслив іще не одне, та тут хвиля на берег набігла —
140] Й Трої, і Реза-вождя, й табору — мов не було.
141] "Хочеш, — богиня тоді, — довіритись хвилі, що змила —
142] Ти й ворухнутись не встиг — стільки великих імен?"
143] Отже, хто б ти не був, з осторогою стався до вроди,
144] Дбай про щось більше, ніж те, чим утішається зір.
145] Ласка, і вправна, й тонка, — лиш вона володіє серцями,
146] Строгість — хіба до злоби й воєн дикунських веде.
147] Хто б то любив коршака, що постійно готовий до бою?
148] Хто б то до вовка горнувсь, що на овець зазіха?
149] В сильця ж не ловимо ми ластівок, бо то ніжне створіння,
150] Мирно під крівлями веж птах хаонійський живе.
151] Геть же колючі сварки, язиків поєдинки дошкульні!
152] Милою мовою слід ніжну живити любов.
153] Сварка — мужів од жінок, а жінок — від мужів одганяє,
154] Тут ані ті, ані ці не зостаються в боргу.
155] Втім, це жінкам до лиця, бо сварливість — посаг жіночий,
156] Подруга ж, любка, нехай чує лиш ніжні слова.
157] Таж не закон приписав вам в одній обніматись постелі,
158] Ні! Не закон, а любов є володаркою тут!
159] Ласку з собою принось, обіцянками слух зачаровуй,
160] Щоб, лиш побачить тебе, сяяла з щастя вона.
161] Не для багатих, однак, за наставника я у любові:
162] Можеш за втіху платить — зайве мистецтво моє.
163] Де вже там вчити того, хто дарунками сипле довкола!
164] Тут відступаємо ми, марне змагання з таким.
165] Хист мій для вбогих, бо й сам, хоч убогий, а вмів я любити:
166] Не подарунками, ні — вабив словами красунь.
167] Бідному ж гарячкувати не слід, лихословить тим паче,
168] Стерпіти мусить таке, чим би обуривсь багач.
169] Якось, розгніваний, збурив я зачіску в любки своєї —
170] Скільки-то днів я згубив через поквапливий гнів!
171] Якось я туніку їй розірвав (не відчув, не помітив
172] Як, та сказала вона) — й щедро те відшкодував.
173] Тож помилок свого вчителя вам повторяти не раджу,
174] А засторогою — те, що я за них заплатив.
175] З парфом хай будуть бої, а з любкою, спраглою ласки, —
176] Мир, і забави, й все те, в чому — причина жаги.
177] Може, не надто м'яка, хоч і любиш, не ніжна до тебе —
178] Будь витривалий, терпи: зм'якне небавом, ще й як!
179] Гілку, щоб лук з неї був, треба легко, обачно згинати:
180] Спробуєш силу на ній — тут же зламаєш її.
181] Море з обачністю перепливеш; підкорити не зможеш
182] Річки, якщо навмання будеш гребти, проти хвиль.
183] Ласкою тигра служити привчиш, нумідійського лева,
184] З часом навикне і бик плуга ріллею тягти.
185] Ось Аталанту візьми нонакрійську — сама непокірність,
186] А піддалася таки: муж наполегливий був.
187] Десь під наметом дерев свою долю і гордість дівочу
188] Міланіон у сльозах, кажуть, не раз проклинав.
189] Сіті зрадливі не раз, їй покірний, двигав на шиї,
190] Ратищем гострим не раз диких він клав кабанів.
191] З лука поцілив у нього Гілей, та прикрішої рани,
192] Глибшої рани не той — інший завдав йому лук.
193] Я ж на Менальські хребти не велю тобі збройним спинатись,
194] Ні під вагою тенет потом спливати, ані
195] Стріли грудьми зустрічать — моє обережне мистецтво
196] Інших наказів тобі, окрім м'яких, не дає.
197] Дибки стає — відступай: відступаючи, ти переможеш;
198] Тільки виконуй усе, що б не жадала вона.
199] Ганить — за нею й ти гань, а схвалює — схвалюй за нею;
200] Каже, що так, кажи "так"; "ні" — тоді й ти кажи "ні";
201] Смішно їй — ти підсміхнись, а сплакне — на сльозу спроможися
202] їй лиш одній визначать вираз обличчя твого!
203] От вона кісточку гральну метне — промахнися навмисне,
204] А промахнеться вона — виграть їй дай все одно.
205] В довгі кості йде гра — щоб їй програвать не траплялось,
206] "Псів" ти частіш викидай, щоб вигравала вона.
207] Ну, а в "розбійники" гра розпочнеться — ти так зроби хід свій,
208] Щоб над твоїм вояком ворог взяв гору скоріш.
209] Сам окриття з гілочок не соромся над нею тримати,
210] Сам, куди йтиме, в юрбі вправно їй шлях прокладай.
211] Стільчика їй не вагайся підкласти до ложа й сандалі
212] З ніжки тендітної знять чи підв'язати їх знов.
213] Може, тремтітимеш сам, та велительці ручки раз по раз
214] Ти біля серця свого власним теплом зігрівай.
215] І за ганьбу не вважай (хоч це дійсно ганьба, та приємна)
216] Дзеркало, хоч ти й не раб, як чепуриться, тримать.
217] Той, хто потвор поборов, що їх мачуха слать не встигала,
218] Хто небосхил підпирав, потім — на небо ступив,
219] Між іонійських дівчат із кошиком плетеним, кажуть,
220] Зайнятий вовною був — нитку снував, як вони.
221] Бачиш, як ревно служив своїй владарці велет тірінфський,
222] Не завагайся ж і ти взяти його за зразок!
223] Скаже на форум прийти — завчасно на форум з'явися,
224] Якнайскоріше приходь, якнайпізніше відходь!
225] А кудись інде звелить — поспішай, усі справи одклавши,
226] Хоч і юрба на шляху — ти не затримуйсь, біжи!
227] Буде вночі, досхочу нагостившись, вертати додому —
228] За супровідника будь, хай лиш гукне, за раба.
229] Ну, а покличе з села (кохання — не для лінивих!),
230] Ноги на плечі — й туди, як не дістанеш візка.
231] Що там надворі — дарма: чи то спека, чи інеєм зранку
232] Шлях забілів — не барись, гаяти часу не смій!
233] В любощах — як на війні: недолугий — хай відступає!
234] Наші клейноди не тим, хто боязкий, берегти.
235] Ночі без сну, холоди, і страждання, й дороги далекі,
236] Й труднощі — все тут у цих, хоч і м'яких, таборах!
237] Мокнути будеш не раз, як дощі надсилатиме небо,
238] Просто на голій землі, мерзнучи, будеш лежать.
239] Кажуть, що й Кінтій, як був пастухом у ферейця Адмета,
240] Спав у хатині низькій.