Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 17

Я стояв недалеко від нього, гризучи сухаря, і вловив слова:

— Ми дійдемо до Буенос-Айреса! Дійдемо! Або, присягаюся богом...

— Бог уже своє сказав,— промовили нечутно механікові губи.

— А ця свинота знову без діла? — прогарчав капітан, уп’явши в нас примружені злі очиці.— Заждіть ви в мене, ось тільки стихне вітер!

Та минуло чотири чи п’ять днів — не скажу точно скільки, бо й не дивно, що загубив їм лік,— а вітер не стихав. Ми сиділи по своїх каютах, або, держачись за стіни, пробиралися переходами, або на відчай душі перебігали слизьку палубу по коліно чи й по пояс у пінявій воді. Нас кидало увсібіч, било об стіни й рангоут. Одного разу мені здалося, що я ушкодив собі ребра, і я з півгодини просидів, обмацуючи бік та глибоко вдихаючи й видихаючи повітря. Кок і далі творив чудеса в своєму камбузі й зігрівав нас чим-небудь гарячим — здебільшого, правда, тільки кавою. А поміж тою втіхою ми жили надією. Щоб дістатись до камбуза, нам доводилось пускатить у відчайдушні вилазки крізь кипучі хвилі. Часом мені так і не щастило туди добитись. Окинувши поглядом футів тридцять відкритої палуби, що раз по раз ховалася під спіненою водою, та нечисленні предмети, що за них можна було вхопитись дорогою, я зважував ризик і вертався назад. Я заніс до себе в каюту бляшанку сухарів, але мене дуже мучила спрага. Наче саме повітря, що ним я дихав, було солоне, і сіль осідала з нього на губах. Мене аж нудило від того невідчепного смаку солі. Напевно, в ті дні всі ми були однаково голодні, вимоклі, спустошені, пошарпані, вкриті синцями. Хвилі ганялись за нами, й саме судно, здавалось, прагнуло викинути нас із себе. Я бачив, як один матрос,— видно, з розпачу,— гепнувсь на палубу й покотився вниз, але інший устиг ухопити його за комір, сам другою рукою вчепився в стовпець поруччя й держав його, поки судно вирівнялось, а тоді потяг до безпечного місця.

І ще я бачив одну річ зовсім неймовірну. На палубу до нас попала величезна акула. Над бортом здійнялась висока, шпиляста, мов Юнгфрау, хвиля. Оливково-зеленою горою, люто шипучи, нависла вона над судном, і вітер рвав із неї піняву гриву. Потім усією своєю вагою вона

впала на палубу. Я скулився під капітанським містком. Не вірилося, що це страшне громаддя не розіб’є судна вдрізки або не зажене в страшну глибочінь. Хвиля, шелестячи, хльоснула мене по ногах, тицьнулась у коліна, мов пустотлива собачка. Усе вкрилося спіненою водою, видно було тільки бак та задраєний вхід до кубрика. Потім помалу випливла середня палуба, вкрита кучерявими клаптями шумовиння. І серед тих клаптів, то згинаючись, мов лук, то розпростуючись, клацаючи квадратовою пащею, ніби якийсь скажений чемодан, котилась по палубі величезна рибина з білим черевом. Вона була куди більша за людину. Рибина люто била хвостом, а за нею метлялися пасма слизу, що їх вітер витягував у довгі нитки. Черево в неї було закривавлене. "Золотий лев", здавалось, якусь мить зчудовано придивлявся до нового пасажира, тоді рішучим поштовхом скинув акулу через поруччя правого борту разом із піною, немовби такої гидоти навіть він, старий, пошарпаний морський бурлака, не міг витерпіти.

От що я бачив на власні очі.

11

ЗАКОЛОТ І ЗЛОЧИНСТВО

За весь час тієї бурі я ні разу не зміг перемінити на собі мокру одежу, хоч довгі години сидів у себе в каюті, вгорнувшись у ковдру та плед. І, скільки пригадую, шторм ні на хвилю не притихав. Він припинився враз, несподівано. Прокинувшись чи то зі сну, чи то з непритомності, я збагнув, що буря минула. Та скільки я пролежав у тій безпам’яті, я не знаю.

Спробувавши сісти, я завважив, що з моїм ліжком сталося щось чудне. Воно вже не розгойдувалося, але утворювало разом зі стіною каюти якийсь трикутний жо" лоб, і в тому жолобі я лежав. Я дуже знесилів, виголоднів, змучився від спраги й був зовсім безпорадний, та все ж треба було якось з’ясувати, що це сталося. Вхопившись за кронштейн лампи, теж нахилений, я виглянув у ілюмінатор і побачив, що море, спокійне синє море, лежить похило. А коли ні, то щось інше перехилилось. У кожному разі, моя каюта була напевне перехилена.

Я здивувався. Аж віри не йметься, що я ще міг дивуватися після всього, що зазнав під час шторму. Але

бідний мій мозок був, видно, такий виморений, що йому просто несила було здогадатися, чого це все в каюті так понахилялося й застигло. Я зліз із ліжка й відчинив двері — глянути, чи й у переході все отаке похиле. Так воно й було. Заточуючись, вийшов я на палубу і побачив, що весь пароплав перехилився. Аж тоді в моєму затьмареному, виснаженому мозку проясніло, і я зрозумів, у чому річ. Блакитна лінія обрію, що її я бачив тепер, була горизонтальна, як і годиться. То судно нахилилось носом униз, а корму задерло догори. Певно, набрало води аж по передню перебірку. Мабуть, і вантаж ізсунувся, бо палуба помітно перехилилась на лівий бік. Замислившись, я взявся рукою за голову й відчув біль. Голова була вся в гулях і саднах: певно, я об щось,ударився, однак коли те сталось, я не знав. Може, мене вдарило об стіну в каюті. Я, певно, довго лежав приголомшений або ж, виморений, дуже міцно спав.

Над пароплавом кружляло кілька чайок. Одна, багато більша за решту, неначе могла без кінця ширяти над водою, не рухаючи розгорненими крилами. Вона крутилась довкола судна настирливо, неначе родич, що чекає на спадщину. Одна чи дві сіли на задертий догори ют. Я доти ніколи не бачив, щоб чайки сідали на палубу, і мене пойняло химерне відчуття, ніби судно покинуте. Потім я почув десь спереду діловитий стукіт молотка, заспокоївся й рушив подивитися, хто там стукає.

На середній палубі, за капітанським містком, зібрався, як мені спершу здалося, весь екіпаж пароплава. Картина була досить химерна. Матроси збилися в дві купки ліворуч. Давно не голені, вони нагадували якийсь підозрілий набрід. В одного рука була вмотана в закривавлену ганчірку. Один чи двоє щось жували, решта сиділи скулившись або стояли в недбалих позах. Вигляд у всіх був похмуро-насторожений. Праворуч лежала перевернута догори дном шлюпка. Біля неї спокійно порався тесляр, прибиваючи дощечку. Йому помагав юнга. На кілі шлюпки сидів верхи механік із револьвером у руці, а позад нього, спершись на корму шлюпки, стояв Радж. Старший помічник теж мав у руці револьвера, а Мідборо невимушено помахував тесаком. Обидва вони стояли спиною до мене й рвучко обернулись, зачувши мою ходу. '

— О! Ви ще живі? — вигукнув механік.

Мені несила було відповісти. Я ступив крок до них,

ухопився за залізне поруччя, послизнувся й сів на палубі, Мені запаморочилося в голові.

— Мені млосно,— сказав я.

— Гей, дайте йому щось попоїсти! — гукнув Мідбо-ро.— Не бачите, що він ледь живий!

Матроси ліниво заворушились. Врешті один підійшов і тицьнув мені в руку шматок м’яса й сухар. Видно, я справді просто охляв, не ївши так довго. Бо від їжі мені зразу покращало. Я з’їв усе, що мені дали, й випив трохи кави. Сила помалу верталась до мене, і я сидів, оглядаючись довкола.

Згори пролунав голос:

— Він попливе з матросами.

Підвівши голову, я побачив капітана просто над собою, бо місток, нахилений разом із судном, нависав над палубою. Капітан також тримав револьвера напоготові. Руда щетина, чотири чи п’ять днів не голена, робила його ще бридкішим.

— Аякже! — озвався високий чорнявий чоловік, видимо, боцман.— Беріть його самі!

— Навіщо він нам здався! — відказав капітан.

— Нічого не вдієш, доведеться вам його взяти.

— Він же наш пасажир...— примирливо сказав механік, і старший помічник, що стояв біля мене, кивнув головою.

— Нічого не розумію...— промовив я.

— Усі шлюпки порозбивало, лишилась одна, вона вже на воді, он там, за бортом,— пояснив Мідборо.— Матроси надумали покинути судно й відплисти на ній, покататись по морю. Як загледіли землю з правого борту, так їм і засвербіло пливти. Зрозуміли? Тільки... наш старий про те здогадавсь і попросив їх зачекати. Ось вони й чекають. Бо що б ми робили без них? Тесляр, спасибі йому, ласкаво погодився перед відплиттям полагодити для нас оцю ось шлюпчину. Хоч і пізненько, але все ж зласкавився. Ось які справи.

Тепер я зрозумів, що означають три револьвери.

— Тільки-но хто спробує пересісти в шлюпку, дістане кулю,— застеріг механік, звертаючись до мене й матросів.

— А тесляр попливе з нами,— додав старший помічник.— Покаже, що він покладається на свою роботу.

— Е, ні, ми не згодні,— промовив чорнявий.

— Зате ми згодні,— відрубав механік.

— У морі нам самим може знадобитись тесляр.

— О, теслярство дуже потрібний фах,— погодився з тим механік.— Ви й гадки не маєте, скільки всякої всячини мусить уміти тесляр. Про це цілі книжки написано.

Матроси обурено загомоніли, зашепотілись між собою.

— А де ж та земля? — спитав я другого помічника.— Я нічого не бачу.

Мідборо обвів поглядом обрій.

— Судно весь час обертається,— пояснив він.— Он бачте, де сонце? Вона на заході, під сонцем.

— Нікуди вона не дінеться,— озвався кок.— Тільки якого дідька ми до неї не відпливаємо, оце вже я не знаю. Поквапся там, Джімі!

— Іди к бісу! — огризнувся тесляр.— Ти що думаєш, я тут бавлюся?

— Таж сонце вже заходить!

— А то не мій клопіт.

Повільно, повільно оберталося судно, надвечірнє небо панорамою розгорталось за головами матросів. Воно світилось ясним золотом над олив’яною водою, і перше ніж мені вдарили в очі сліпучі сонячні промені, я побачив на обрії бліді, прозорі, лілово-сірі обриси гористого берега. Одна гора неначе куріла, як вулкан. Потім умить очі мені залило червоно-золоте сонячне сяйво, і все потонуло в ньому.

— А як же ми пливтимемо до берега потемки? — спитав хтось.

— "На захід, друже мій, на захід",— продекламував начитаний механік і тицьнув револьвером кудись ліво* руч.— Перед вами вся Патагонія, як стіна! Хоч-не-хоч, не проминеш. Вона на сотні миль тягнеться. Приставай, де хочеш.

— Це б ми вже на півдорозі були,— промовив той самий голос.

— Себелюбна тварюка,— кинув механік.

— За півгодини я скінчу,— сказав тесляр.— Мені треба перевернути шлюпку. Поможіть хто-небудь.

— Містере Джібсе,— звернувся до старшого помічника капітан.— Скажіть містерові Мідборо, нехай піде з містером Блетсуорсі до кубрика та винесе наш припас.