Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 18

Ми вчотирьох стерегтимемо матросів. А з вас, хлопці, двоє — тільки двоє, не більше! = хай поможуть тесляреві.

Берися ти, голландцю, ти плохий і силу маєш. Та пам’ятайте, я пильную!

Йому спало на думку ще одне.

— Треба знайти кілька ліхтарів, містере Мідборо. Бо скоро стемніє. Хай палуба буде освітлена. Я не хочу ніяких сюрпризів у темряві.

Чоловік із перев’язаною рукою плюнув і злісно вилаявся.

— Або ми хочемо...

— Не бійсь! — озвався ще один і роблено засміявся.

Ми з Мідборо перенесли всі харчі з камбуза на той

борт, із якого мали спускати шлюпку, тоді ще пішли до комори, де вже добряче похазяйнували матроси.

— Зайве не завадить,— сказав Мідборо, накладаючи мені на оберемок сухарі.

Поки ми носили харчі, сонце сіло, й синій присмерк швидко погустішав. Запала ніч. Постаті матросів чорніли під двома ліхтарями, що їх Мідборо повісив у них над головами. Капітана нагорі поглинув таємничий морок.

— Готово,— промовив тесляр, випроставшись.— Можете риштуватися.

— Стій! — гукнув капітан, мов батогом ляснув, коли один з матросів ступив до лівого борту.

— Ах ти, свинюко стара! — крикнув хтось пронизливо.— Як дійде до бійки, то...— І урвав, не доказавши погрози.

— Нам потрібен тесляр,— твердо сказав боцман.

— Живий чи мертвий? — чемно поцікавився механік.

Матроси сердито загомоніли.

— Спустіть нашу шлюпку,— наказав капітан,— та поскладайте в неї все.

Зчинилася метушня, шлюпка плюснула на воду, в неї загримотіли ящики, бляшанки, пакунки. Я теж помагав, поки на палубі не лишилось нічого. Радж унизу складав усе.

— З біса мало місця лишається! — гукнув він.

Раптом позад мене щось грюкнуло, задзеленчало розбите скло й стало темно. То матроси враз розбили обидва ліхтарі.

— Біжи до нас, Джімі! — гукнув хтось до тесляра.

— Спробуй лишень! — крикнув механік і вистрілив наосліп, певно не влучивши ні в кого. Матроси один за одним пострибали через борт у свою шлюпку.

— Блетсуорсі! — на свій подив почув я згори.— Блет-суорсі ще тут?

На той поклик я пішов до трапа, що вів на місток. Капітан уже спускався звідти швидко й нечутно, мов велетенський кіт. І не встиг я збагнути, що він надумав, як він схопив мене за комір і штовхнув у відчинені двері Ветової комірки. З несподіванки я не опирався. Почувши, що він бряжчить ключем біля дверей, я теж метнувся до них, та запізно. Він ударив мене револьвером у обличчя; падаючи, я почув його голос, сповнений дикої ненависті:

— Ось тобі, маєш! Жери свій суп! Сьорбай!

Потім двері грюкнули, і я опинився під замком.

Приголомшений ударом, я насилу підвівся й лапнув себе за обличчя. По щоці текла дров. Надворі капітанів голос комусь відповів:

— Не турбуйтеся. Він у великій шлюпці.

Я почав потемки обмацувати двері, наче сподівався якось їх відімкнути. Кричати чи грюкати кулаками мені спершу й на думку не спало, а потім стало вже запізно. Та й однаково навряд чи хто мене почув би. Бо надворі тим часом щось зчинилося, і всім, певно, було не до мене. Я гадаю, що капітан почав стріляти в матросів. Може, просто зі злості. Або навмисне, щоб відвернути увагу від мене. А може, матроси перші щось затіяли. Може, то й не капітан, а механік стріляв. Так чи інакше, я почув три постріли, галас і якийсь сплеск. А потім ритмічно зарипіли й захлюпали весла, і все стихло. Видно, матроси поквапились утекти від капітанової люті.

Запала тиша, мовби хто повільно опустив завісу. Я ще трохи постояв, прислухаючись, та нічого вже не було чути, тільки хвилі розмірно хлюпали в борт.

12

покинутий

Тільки на світанку я видобувся з тієї комірчини. Висадити двері чи вікно потемки було над мою силу. Але вранці я знайшов у одній шухлядці Ветів струмент, і долотом та молотком — бо викрутки не було — спромігся вийняти замок. Цілу ніч мене душила безсила лють на капітана, і тепер я робив усе немовби на злість йому. Треба бу-

ло жити, щоб викрити й знищити його! Поки я нишпорив у Ветовій комірчині, шукаючи, чим виважити двері, я знайшов там пляшку коньяку, трохи води, сифон із цілим запасом балончиків, сардини й сир у бляшанках, сухарі, кілька коробок фініків та інжиру на десерт і ще деякий припас. Знайшов я також багато сірників, заправлений ліхтар і ще дещо, все акуратно повкладане, щоб не потовклося під час хитавиці. "Капітан міг би мене й у гіршу дірку запхати",— подумалось мені. Виламавши замок і відчувши, що я вільний, я попоїв і, набравши в жменю фініків, вийшов огледітись.

Я мав надію побачити, що судно прибиває до берега, і я зможу наздогнати свого ворога, хоча що б я зробив із ним та його компанією, коли б знайшов їх на патагонському узбережжі, я не міг собі уявити. Я рушив до містка. Палуба була нахилена крутіше в лівий бік, однак глибше судно, скільки я міг побачити, не занурилось. Піднявшись на місток, у рубку, в те священне місце, доти заборонене для мене, я побачив не потрібне тепер стерно й компас у перехиленому нактоузі, знайшов багато морських карт і креслень судна. В найнижчому кутку лежало купою якесь мідяне приладдя. Насамперед мені хотілось побачити землю, але вона зникла. Я став спиною до сонця, що саме вставало на сході, й довго вдивлявся в різку темно-синю смугу обрію, але берега, учора такого виразного, не побачив. Я видряпався на дах рубки, проте й звідти не видно було й знаку ані землі, ані чогось схожого на човни. Я намагався переконати себе, що то імла чи ще яка оптична омана сховала берег від мене, але лінія обрію була чітка й незаперечна, мов Евклідова аксіома! Видно, "Золотий лев" дрейфував уздовж берега, й учора нас пронесло повз якийсь ріг. А тепер, мабуть, судно опинилось навпроти великої затоки. Але земля ще покажеться, неодмінно покажеться!

Та марно я себе заспокоював. Той безкраїй обрій тяжко гнітив мене, навіював почуття безпорадності. Надія зразу ж добутися до берега на легкому саморобному плотику розвіялась як дим. А тривкого плота я не зумію зробити, та хоч би й зумів, далеко на ньому не запливу.

Отож я зрікся думки доганяти капітана по теплому сліду. Він із самого початку знав те, що я лиш починав тепер розуміти: я муситиму лишатися хтозна-поки на

цьому розбитому судні. Засмучений, вирушив я оглянути незатоплену частину "Золотого лева". Швидко я, на свою втіху, пересвідчився, що голод мені не загрожує: харчів вистачить, поки триматиметься на воді судно, тобто поки не зміниться погода; а може, воно ще пере-триває й бурю, впевняв я себе. Адже ж протікає воно тільки спереду, а перебірка ціла. В камбузі було вугілля, я міг навіть варити собі їсти. Я мав картоплю, рештки свіжої городини, сушену цибулю, м’ясні консерви. Оглядаючи судно далі, я натрапив на капітанову каюту. Я зайшов туди поміркувати, що ж мені чинити далі, вмостився на подушці в його плетеному кріслі й став думати, як же мені з ним поквитатися.

Або ж судно приб’є до берега, або ж мене хто-небудь із нього зніме. Існують, звісно, й менш приємні можливості, а тому не завадить написати записку про моє прикре становище й кинути її в пляшці в море. Або навіть кілька пляшок із записками кинути. Треба зробити це негайно. Я почав шукати в каюті паперу та чорнила й мимохіть зацікавився покинутим капітановим майном, що могло пролити світло на вдачу цієї людини.

Очевидно, він читав мало, зате — нещасне, жалюгідне створіння! — зібрав цілу колекцію порнографічних карток, видертих сторінок і цілих номерів французьких та іспанських бульварних журналів. Деякі він, видно, розглядав, смакуючи, бо дещо на них було енергійно попідкреслюване олівцем. За моїх студентських років таке, певно, сповнило б мене обридженням, та відтоді я вже встиг узнати, які жахливі бурі часом буяють у нашому тілі, і коли я виявив, що мого ворога пекла й жерла невгамовна хтивість, моя злість на нього за той ниций, підступний вчинок, що жертвою його я став, наче якось утихла. Коли його доводили до шаленства такі речі, то його напівбожевілля все ж чимось схоже на ту нестяму, що часом охоплює й цілком нормальних людей.

Він зненавидів мене з самого початку. За віщо, цікаво? Чи дав я йому до того якийсь привід? Може, я нагадував йому кого-небудь ненависного чи яку-небудь прикру пригоду?

Я кинув сушити собі голову цими загадками. Його колекцію я запхав назад у шухляду. Тоді заходився ли-сати записку: "Я, Арнольд Блетсуорсі..." — далі короткі відомості про себе. Я написав, коли ми відпливли з Лон-

дона, зазначив деякі подробиці нашого плавання. "За кілька днів після нашого відплиття з Ріо в нас поламалась машина, пароплав перестав слухатися стерна, в носовій частині з’явилась теча". Добре, далі головне: "Капітанова неприязнь до мене помалу виросла у взаємну ворожість", — написав я й замислився, пригадуючи, як мене покинули на судні та як поводились інші члени екіпажу. "Які брудні в мене руки!" — завважив я й мимоволі здригнувся. Потім поплентався до своєї каюти, зазираючи дорогою в каюти недавніх моїх супутників. У механіковій каюті я знайшов таємний запас сигар і закурив одну. Вона виявилась досить добра. Серед химерної добірки старих, залапаних, обдертих книжок я знайшов акуратно складені оголошення про передплату дев’ятого видання "Британської енциклопедії" на різних умовах. Проти цін були' надряпані олівцем якісь обчислення: видимо, механік мав намір обтяжити пароплав і мене всім тим сховищем знань. Помешкання старшого помічника виглядало прозаїчніше. Там була біблія, кілька коробок паперових комірців, портрети якихсь досить непривабливих осіб і фотографія будинку; на звороті її був напис: "Останній внесок треба зробити..." і дата.

Радж свої картки забрав, певне, з собою, і найцікавіші в його каюті виявились кумедні цяцьки, куплені, мабуть, на подарунок якійсь дитині. Мідборо, видно, цікавили санітарні умови в морських портах. Мені раптом стало соромно: що ж я роблю! Це ж шпигунство! І я подався в свою каюту.

Там я помив руки, змив кров і бруд з обличчя й перевдягнувся. Тепер я відчув себе знову Арнольдом Блет-суорсі, а не брудною, зжужмленою ганчіркою, що нею був так довго. Мене дуже тішила свідомість того, що я фактично господар судна й можу робити що мені заманеться. Я повернувся до капітанової каюти, докінчив свою записку й почав переписувати її начисто.